Створення узагальненого портрета й проблеми історичної пам’яті в поемі Ахматової «Реквієм» – Ахматова Ганна

Усе часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато – тоді в читачів їхніх добутків виникає можливість глянути на події з різних сторін. А ще краще, коли ці літописці (нехай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатні передати не тільки фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний і т.п..

Саме таким поетом – літописцем була Ганна Ахматова. Нелегкої було її життя. На долю «музи плачучи» припали революція й громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування, спроби дискредитації її як поета. Але вона не здалася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом

На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Ганна Ахматова в стані буде написати поему «Реквієм». Ніщо, крім великого таланта. Не випадково вона (як і Н. Гумилев) була визнана однієї з лідерів акмеизма, однієї з модерністських плинів «Срібного століття» російської поезії, одним із принципів якого було (на думку Городецького) показувати в мистецтві ті миті, які можуть бути вічними. Зроблена поетична техніка, що культивувалася в середовищі акмеистов, і типова для них схильність до широкого узагальнення доповнювалася в Ахматової, що спочатку обмежувалася традиційної для поетес темою любові, ще й тонкої психологичностью.

Але життя вносило свої корективи в тематику, не давала вичерпуватися особистими проблемами, тим більше, що причини трагедій Ганни Ахматовій минулого й причинами трагедій усього народу. І особисте спліталося із загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання в незрівнянні рядки віршів

Вона завжди була там, де тисячі тисяч звичайних радянських жінок, і відрізнялася від них лише тим, що в неї була можливість поетично змалювати те, що бачила

Поема «Реквієм», один із центральних добутків усього творчості Ганни Ахматовій була написана після того (і під час того), як поетеса «провела сімнадцять місяців у тюремних чергах у Ленінграді». Поема складається начебто з окремих віршів, не має ззовні стрункого сюжету, але насправді композиція її досить чітка, а перехід від одного епізоду – миті (нагадаємо – вічної миттєвості) створює навіть певна наскрізна дія. Прозаїчний уривок «Замість передмови» пояснює, звідки виникла замисленість, «Присвята» декларує авторське відношення до теми й властиво те, про що буде йти в основній частині, але вже в «Присвяті» замість займенника «я» коштує «ми»:

Ганна Ахматова розповідає не тільки про себе, її лірична героїня – це, крім її, ще й всі «мимовольные подруги», що пройшли колами пекла від арешту близьких людей через очікування до вироку. «Ні, це не я, це хтось іншої страждає», – не тільки відсторонення від власного стану душі, а знову натяк на узагальнення. Навіть пам’ятник собі вона просила поставити там, «де стояла я триста годин», щоб не забути про всім і після смерті

Тільки пам’ять такого масштабу, тільки біль поета, що читачі зможуть відчути, як свій власний, може, і виступлять запобіжником для попередження таких трагедій у майбутньому. Не можна забувати страшні сторінки історії – вони здатні розгорнутися знову. Але щоб не забувати, треба знати про їхнє існування. І добре, що серед сотень офіційних поетів, які прославляли радянський пристрій, виявився один «рот, яким прокричав стомільйонний народ». Цей крик сильніше, ніж бадьорі баєчки, тому що хто його чув, навряд чи забуде, якщо є в нього серце. Саме цим поезія буває іноді важливіше документів: довідатися про який – небудь факт – не те саме, що відчути його душею. І саме тому будь – яка влада, заснована на насильстві, намагається знищувати поетів, але, навіть убиваючи їх фізично, все – таки виявляється нездатної примусити їх замовчати назавжди.