Олеся Гончара. ЇСобор Ї Олеся Гончара Ї це твiр високоi художньоi наснаги, великого iнтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, Їсвоiм романом ЇСобор Ї Олесь Гончар увiйшов у саму гущу пекучих питань сучасностi i розворушив, розтривожив iх рiй Ї. Коли у другiй половинi XVIII ст. за наказом Катерини II росiйське вiйсько пiдступно зруйнувало Запорозьку Сiч, легендарне козацтво задума ло лишити по собi свiтлу пам’ятку. I нею став прекрасний собор у Новомос ковську. Образ собору у творi став яскравим метафоричним символом, свiд ком iсторii народу, зразком мистецькоi вправностi зодчих-будiвникiв. Вiн Їще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелунює православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом люд ських поривiв, надiй..
Ї. Тепер у соборi просто склад комбiкорму. Стоiть Їоблуплений собор Ї. Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Героi роману, по вертаючись до рiдних краiв, першими помiчають цей витвiр козацького зодчества: ЇЗумiли ж так поставити! Ї Якусь невидиму магiчну силу-вiдчу вають у соборi i Баглай-студент, i Вiрунька, i козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально iснуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення. Ставлення до собору є вимiром людських чеснот i духовностi. Як же ставляться персонажi роману до собору? Начальство зробило iз собору пустку. Трудовi зачiплянцi дуже швид ко змирилися з тим, що собор одягли у Їпотьомкiнськi Ї риштування. Але вони не уявляють своєi Зачiплянки без нього, вiн щось таке для них, що iм потрiбне, хоча висловити вони цього не можуть. Це вiдверто сказала Вiрунька, коли Микола Баглай повiдомив ii, що собор збираються зруйнувати: Вперше чую. Менi до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть… Носишся ти. Миколо, iз своiм собором, як iз писаною торбою. Студент Микола Баглай Ї найвiрнiший захисник собору. Микола вiдчуває перед ним Їдивний смуток Ї. Собор навiває на нього щось Ївели ке Ї, вiн реально чує музику його куполiв. Микола не хоче вiрити, що
Їсвя тостi зникають iз життя i на iх мiсце все бiльше вдирається цинiзм
Ї, хоча бачить, як убога антихудожнi сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у життi, проти украiн-ського. Вiн уперто шукає спадщину вiкiв, щоб пiзнати коренi невмирущоi сили народу. Микола зачарований мистець кою красою собору, вiн для юнака Ї символ душi, духовноi краси. Ї Собори душ своiх бережiть, друзi… Собори душ!.. Ї каже закоха ним Миколi i Єльцi старий учитель Хома Романович. Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницiсть свого єства: зачiплянський висуванець, що Їсидить Ї на районнiй культурi, зауважив на засiданнi, що на мiсцi собору
Їдоречно ув’язувалось би будiвництво зразкового критого ринку для трудящих
Ї. Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релiгiйноi мо ралi. Зрозумiло, що у 60-х рр. висвiтлення цiєi проблеми було б неможли вим. Для нього образ храму-собору Ї це символ духовного генiя запорозь кого лицарства i нетлiнна пам’ятка козацького зодчества. Нашi предки увiчнили себе в неповторнiй красi цiєi споруди, яка зачаровувала колись, чарує i тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цiєi Їгордоi поеми степового козацького зодчества Ї. Вдумливий читач ЇСобору Ї мимоволi поставить перед собою запи тання, яке так хвилювало Миколу Баглая;
ЇА в чому ж твоя душа увiчнить себе, де вони, поеми твоi? Ї