Історичний роман-трилер
ЯСИР
“Коли вони прибували в Україну чи десь-інде, їхні ватажки відбирали третину війська, що в свою чергу поділялося на менші загони, які розбігалися на п’ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо трималося купи, щоб дати відсіч при можливому наскокові ворога; коли загони поверталися з грабування, ватажки гуртували інші загони, що в свою чергу розбігалися грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з’єднатися з основним військом. Пограбувавши та спустошивши так країну протягом 4-6 днів, вони якнайшвидше повертали назад, щоб уникнути погоні…” *
Уже п’яту добу сунуло татарське військо з великим ясиром. Пов’язані сиром’ятними ременями бранці приречено ступали розпеченою землею. Збита кіньми пилюка, полуднева спека обпікали обличчя, тіло. Багато хто валився з ніг і тут-таки гинув від списа. А навколо — сухий, рудий, випалений сонцем степ. Лише деінде траплялися колючі чагарники та острівці посохлої трави. Не чулося пташиного співу, цвірчання коників. Усе вимерло… “Крря-а!” — прокричить крук і швидше покине цей мертвий простір, прямуючи на північ.
Татари поспішали до Казікермена . Казікермен — це кінець смертельної небезпеки, це відпочинок, вода, мечеть; це місце, де вже можна продати частину полонених.Сава йшов з потрісканими губами й розпухлим від спраги язиком. Сириця врізалася в зап’ястя, набряклі руки пекло вогнем, ніби у важкому маренні пропливала курна дорога. Все, що він бачив, скидалося на страхітливий сон. В уяві час від часу спалахували картини полону…
Вони їхали берегом невеликої дзвінкої річки Інгулець. Позаду залишився важкий шлях із Києва.
— Далеко ще? — запитав Гриць Нечипуренко, товариш, з яким вони разом кинули навчання.
— Далеко, — відказав Сава.
У цей час він думав про батьківський зимівник. Минулого року приїздив на вакації і зустрів там Меланію. Вона гостювала в них разом зі своїм батьком. Ось і зараз… Його, либонь, зустрінуть не тільки рідні, а й Меланія. Цього разу Сава скаже їй те, чого не наважувався сказати минулого літа.
— Ну й спека! Може, скупаємось? — запропонував Гриць.
Стриножили коней, роздяглись. У прозорій воді було видно, як по дну шугають бички.Раптом почулося тупотіння. Від гайка, що зеленів за чверть версти від річки, учвал неслося з півтора десятка вершників. Під ними були низенькі коні з довгими гривами й хвостами. Нечипуренко, помітивши їх, закричав і щодуху поплив до протилежного берега. А Сава, згадавши, що поряд з одягом лежить шабля, яку подарував йому дядько в Києві, кинувся назустріч небезпеці… Тільки-но він схопив зброю, як аркан татарського вершника здушив йому шию. Змах шаблі — і в руці кримця залишився лише мотузок. Сава кинувся до річки, але на березі вже гарцювали вершники, на сонці виблискували їхні криві домахи. Кримці щось кричали, мабуть, радили здатись.
“Тільки б до річки, — думав Сава. — Інгулець неширокий — перепірну”.
А татари чимдуж насідали. Ось він уже геть оточений. Його шабля, мов блискавка, мигтіла по колу. Один з вершників заволав і схопився за стегно. Другого скинув поранений у шию кінь. Напасники були вражені спритністю молодика. Вони застережливо натягли луки. Сава кидався, мов лютий звір, не підпускаючи їх до себе й на крок. Краєм ока помітив свого товариша, котрий біг протилежним берегом Інгульця до густих заростей верболозу… Один із кримців метнув аркан, але Сава тієї ж миті впав на траву під ноги коню. Тварина шарпнулася, а Сава, скориставшись з цього, кинувся до річки й відштовхнувся від берега. Але тіло його знову здушила петля. Цього разу він не встиг змахнути шаблею… Двоє невеликих на зріст кримців в’язали його сирицею; від них тхнуло кінським потом та ще якимись чужими запахами, від яких Сава мало не умлівав. Він вкусив за руку одного з напасників. Той загорлав і щосили вдарив його руків’ям канчука по голові.
“Барва їхньої шкіри смаглява, ніс приплесканий, очі невеликі, запалі й палкі, дивляться все скоса, обличчя кругле, як тарілка, на бровах і щоках волосся не мають, за винятком бороди, котру відпускають дуже дбайливо, хоч собою огрядні, вони зросту малого”*.
Валка зупинилася. Передній, ватажок, з обличчям кольору міді, мовив щось, показавши канчуком на південь, де на обрії проступали обриси міста.
— Казікермен! Казікермен! — гортанно закричали татари, і на їхніх стомлених обличчях зайнялися посмішки.
До валки підскакав гурт яничарів у шовковому вбранні. На білих чалмах у них іскрились великі коштовні камені — смарагди, топази, берили. Воїни султана пожадливо розглядали гарних дівчат, які сиділи на конях і тому не були такими змученими, як інші бранці.
— Аллах послав братам багатий ясир! — звернувся один з яничарів до ватажка.
— Цей ясир коштував нам чимало воїнів, — одказав той.
— Аллах дасть їм притулок на одному із семи небес… Чи погодитьтся достойний продати дітей?
— Нехай підданий султана знає, що ці діти призначені для невільницького ринку. Але перед тим їх въходять, одягнуть у гарне вбрання. У Кафі за цих дітей ми візьмемо багато золота.
— До Кафи далеко, о мусульманине, а половина з них ледве рухається. Вони загинуть ще до того, як побачать Крим… — Яничар повернув коня.
Рідкобородий вожак окинув зором юрбу. Діти були такі змучені й виснажені, що бодай дійшли б до переправи.
— Ей, — крикнув він, — а скількох дітей потребує правовірний?!
— Усіх, — відказав той. — Усіх хлопчиків.
— Але ж їх тут кілька сотень.
— Навіть якби їх було кілька тисяч… Туреччині потрібні християнські діти.
Почався торг. Рідкобородий татарин зіскочив з коня і, зайшовши в гурт, почав вихваляти товар. Прицмокуючи язиком, він то ніжно гладив біляві голівки, то підводив канчуком підборіддя. Тепер загарбник перетворився на гендляра. Турок був спокійніший. Він бачив, що дітей далі гнати не можна і що татари змушені будуть віддати їх за ту ціну, яку він назвав. Рідкобородий не згоджувався. Тоді турок скочив на коня і натяг повіддя.
— Ей, не треба поспішати. Де поспіх — там і шайтан … Бери дітей.
Відчаєм сповнилося турецьке містечко Казікермен. Плакали діти, кричали дорослі, намагаючись звільнитись від пут. А над усім тим гуляв канчук.
Нарешті валка рушила далі. Біля невеличких сірих осель, мурованих з вапняку, бігали смагляві турецькі дітлахи. Вони галасували і жбурляли в полонених камінцями. Стрімка дорога, всипана ракушняком, вела вниз. Розпачливі зойки бранців, які все оглядались на місто, де зостались їхні діти, ще довго чули мешканці Казікермена.
Дівчата їхали верхи окремим гуртом. Багато з них тепер проклинали свою вроду. Явори, що траплялися по дорозі, здавалося, шепотіли задумливо-журливо: “Полонянки, куди везуть вас? На голосні східні рабати , де вас розглядатимуть євнухи східних володарів, чи на невільницький ринок Кафи, де вас продадуть якомусь гендляреві. Минуть століття, і коли в якогось молодого мусульманина з’явиться душевний щем, то це прокинеться краплина вашої крові, що вічно пульсуватиме в жилах чужого народу…”.
Внизу блиснуло широке синє плесо. Татари й полонені кинулися до Дніпра. Задихаючись, пили прохолодну воду.
На переправі полонених повантажили в дуби і повезли на лівий берег. Тут, у татарських володіннях, ватажок наказав улаштувати відпочинок. Бранцям, що мали надто змучений вигляд, було розв’язано руки. До Сави підійшов кримець у шкіряних штанях. Це його аркан настиг Саву на березі Інгульця. Татарин вважав його своїм рабом і всю дорогу не спускав з нього очей. Тепер він сторожко, немов зв’язаного вовка, поплескав Саву по спині і щось сказав.
— Здох би ти, луципере, — мовив Сава приречено.
Той вишкірив у посмішці гострі білі зуби і, смикнувши Саву за вуса, реготнув. Потім показав на шаблю, що терлася в нього при боці об зашкарублі шкіряні штани, і став розв’язувати йому пута. Кинув на траву до ніг шматок конини, яку витяг з-під сідла.
Сава занурив набряклі руки з глибокими слідами від сириці в воду. Він відчув, як прохолодний Дніпро вливає в зморене тіло бадьорість. Уперше подумав про втечу і почав вдивлятися в обличчя полонених, шукаючи спільника. Та на лицях сотень людей читалася лише німа покора. Чорняві й біляві, стрункі й присадкуваті зараз були схожі між собою як близнюки; скільки б не вдивлявся, нікого не вирізниш з тієї юрби.
У свої двадцять два роки Сава знав грецьку й латину, вільно розмовляв польською. В майбутньому йому належало кріпити православний хрест, на якого вже замахнулась Унія. Та події останніх двох років внесли свої поправки в життя спудейської братії. Дехто залишив недочитаним “Повчання Володимира Мономаха” та приєднався до козацького ватажка Лободи, дехто подався до Наливайка. А Сава опинився поміж тих, хто вітав військо Криштофа Косинського. На жаль, перебування в Києві цього ватажка, попри велику армату, виявилося нетривалим, і невдовзі він змушений був відступити на лівий берег під натиском об’єднаних загонів українських і польських магнатів. Проте наздогнати козаків переможцям завадили кияни — власники човнів, які не поспішали повертатися до своїх причалів. Тим часом завойовники почали виливати лють на тих, хто допомагав воїнам Косинського, і Саві довелося втікати.
Незабаром Савині руки знову стискали ремінні пута. Турецьке укріплення Казікермен залишилося далеко позаду — по той бік Дніпра. Лише сірі стіни фортеці ще довго дивилися чорними отворами бійниць у спини бранцям, які рухались на південь, у саме пекло дикого, розжареного сонцем степу. Татари прагнули якнайхутчіше дістатися урочища Кара Тебеню, де мали паювати здобич.
“Самі ж вони були сильні й витривалі, легко долали втому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходили зі своїх кантар, тобто двоколісних возів, спали тільки просто неба і навіть у тому віці не діставали поживи, поки не збивали собі її стрілою: так татари привчали своїх дітей влучно стріляти з лука. Коли вони досягали двадцяти років, їх висилали на війну. Матері день у день купали малих дітей у солі, щоб шкіру зробити грубшою і менш вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимку вплав”*.
Сава прокинувся. Він лежав зв’язаний поміж інших полонених. Йому снилися палкі Меланині обійми, що вони з нею йдуть під вінець; їх зустрічає піп і, взявши Саву за руку, веде до церкви. Піп чомусь боляче стискає йому зап’ястя, так боляче, що Сава почав стогнати. Налякана Меланія кинулася вглиб церкви, а він став випручуватися від попа. Раптом церква почала валитись, і Сава, вже сам, без Меланії, ледь устиг вискочити.
У нічному небі яскраво палахкотіло місячне сяйво. Було тихо; не чулося навіть жаб’ячого кумкання. На другому березі річки тінями стояли верболози. Спали змучені полонені, спало після довгого походу татарське військо. Навіть стриножені коні стояли нерухомо, як неживі.
Раптом Сава відчув, що руки йому вже не стискає петля. Спробував звільнитись — поворушив зап’ястями. Відпочинок і нічна прохолода зняли з м’язів набряклість; руки вислизнули з ремінних пут. Один зі сторожі, почувши рух, обернувся. Сава закам’янів. Так він пролежав досить довго. Нарешті розплющив очі: вартовий сидів нерухомо, в тій же самій позі, ніби з цікавістю дивився в його бік. Місячне сяйво падало йому на обличчя, і здавалося, що це було обличчя кам’яної половецької баби. Вартовий спав. Сава, не зводячи з нього очей, підвівся. До берега було сажнів з десять. Переступивши через кількох полонених і нечутно ступаючи в прибережну отаву, він попрямував до річки…
Закричав нічний птах. Ніби ножем полоснуло тишу. Вартові, струснувши сон, прислухались. Один з них, помітивши, що по траві скрадається довга тінь, загорлав. Татари попідхоплювались і кинулись, немов хорти, за Савою. Але той, глянувши на верболози, що темніли на другому боці, шубовснув у воду.
Кожен з воїнів тримав напоготові натягнутого лука, очікуючи, поки на поверхні з’явиться голова. Та голова так і не з’явилась.
ПРИБЛУДА
Рівними гонами лягала під косами густа, забарвлена степовими квітами трава. Полудневу блакить заповнювали співи жайворонків, цвірчання коників, мерехтіння пістрявих метеликів. Слабкий вітрець колихав сріблясті віники полину, голівки ромашок, волошок і ніс із собою річкову прохолоду.
— Агов, хлопці, а чи не час обідати? — озвався один з косарів — огрядний, оголений по пояс.
Перестали дзвеніти коси. Двоє засмаглих чоловіків, також одягнених у самі тільки шаровари, підвели очі.
— А час, — погодився високий, із сивіючими вусами.
— Кому обід варити, Петре? — запитав його огрядний.
— В’юнові, — відказав високий. — Його черга.
Затріщало багаття. Молодик з насмішкуватими чорними очима поставив на вогнище мідний казан з водою. Як і обидва його товариша, він був одягнений у латані-перелатані шаровари. Неподалік паслися коні, в траві біля фігури лежали шаблі, списи, мушкети та інше козацьке начиння…
Косарі посідали довкіл казана, підібгавши по-східному ноги. Раптом огрядний, на прізвисько Гарбуз, відклав ложку і став вдивлятися в степ. Від гаю, що синів віддалік, ішла людина. Козаки насторожились. В’юн озирнувся на коней, що поряд поскубували траву. Тим часом Петро розворушив пригаслу вже ватру і витяг з неї чималу головешку. Він готовий був будь-якої миті кинутись до обсмоленої фігури.
Минуло небагато часу, і дозорні вже могли розгледіти, що через плече в людини була перекинута подерта свита. Збоку на мотузці висіла іржава шабля без піхов. Обтріпані штани тільки до колін прикривали босі, в численних саднах ноги.
— Хліб-сіль, панове, — сказав прибулець.
— Їмо, та свій, а ти збоку постій, — відказав з усміхом червонолиций Гарбуз.
— Е-е, ні, панове, дайте й мені місце біля казана.
Приходько витяг з кишені дерев’яну ложку і, сівши між В’юном і Гарбузом, перехрестився.
— О, куліш! Благословенна їжа! — Тонкі ніздрі прибульця втягли запах страви, на худому обличчі з’явилася усмішка.
З усього було видно, що він звик їсти зі спільного котла.
Козаки переглянулись, заусміхались. Чоловік їм сподобався.
Казан уже був порожній, і В’юн поклав на його місце велику сковороду зі смаженою рибою, що доти лежала на тліючих жаринах. Гість вибрав найменшу рибину. За весь час обіду ніхто не прохопився й словом. Вже коли на березі мили посуд, озвався високий, з сивіючими вусами Петро:
— Хто ти такий, чоловіче і куди твій шлях?
— Я єсмь київський спудей Сава Карпенко, а шлях мій лежить на Запороги. — Сказавши так, він зняв сорочку і, зайшовши в воду, став обмивати худе тіло.
— А цей шматок заліза тобі нащо? — поцікавився недавній кухар В’юн, киваючи на шаблю, що лежала на піску.
— Це не залізо, а зброя, і якщо хочеш, я доведу тобі, що так воно і є.
— Ти хочеш зі мною змагатись? — усміхнувся В’юн. — Гаразд, бери свою зброю.
Петро потай моргнув товаришеві, мовляв, не покаліч людини.
Першим напав Микита В’юн, блиснувши на сонці вузькою гострою шаблею. Приходько ухилився і в свою чергу рубонув повітря. В’юн, шалено вимахуючи, став насідати, перешкоджаючи противникові перейти в контрнаступ і тиснучи його до неглибокої впадини.
Петро з Гарбузом, склавши руки на грудях, спостерігали, як кволий на перший погляд спудей тепер стрибав від шаблі їхнього товариша, немов кішка. Худе тіло його вкрилося вузлами м’язів. Помітивши западину, він зробив обманний рух, ніби хотів стрибонути туди, і тієї ж миті відскочив убік. В’юн, не розрахувавши свого натиску, кинувся вперед і сам мало не вскочив у свою пастку. Петро схвально моргнув вусом: прибулець мало чим поступався В’юнові.
Дзенькнуло — і шабля спудея зламалася біля самого руків’я. Козак, що вже бачив у прибулому сильного противника і був на чатах, тепер полегшено зітхнув і, виставивши вперед свою зброю, став наступати на нього. А той задкував, не зводячи з козака очей. Дозорці навіть не встигли помітити, як спудей кинувся в ноги їхньому товаришеві. Двоє молодих людей заборсалися в столоченій траві. Сильнішим тут виявився В’юн.
— Годі, хлопці, — сказав Петро.
Супротивники підвелися. Постать прибульця ніби розм’якла; на тілі вже не проглядалося жодного м’яза; в очі впадало його крайнє виснаження.
— Приблудою зватимемо тебе, — мовив Гарбуз, виймаючи з рота люльку. — Ти до нас приблудився.
Більше тижня жив Сава з бекетовими. Кашоварив, ловив рибу; видершись на вежу, подовгу сидів, вдивляючись у звивисті, порослі очеретами береги Інгульця, у верхів’ях якого його полонили татари. Вежа стояла на пагорбі, довкіл якого виднілися чагарники, вибалки і гайки. Що далі від річки, меншало і рослинності, довкола був чистий обрій. Ока дозорця не уникнув би не те що кінний загін, а навіть звір. Якщо ж напасники з’являлись, то козаки хутко сідлали коней, підпалювали від ватри, яка постійно попеліла, фігуру, тобто вежу, і чимдуж скакали геть. Уздрівши дим на сусідньому дозорі, чинили так само, і скоро вся лінія кордону диміла кіптявими “свічками”.
За старшого тут був Петро Потурнак. Микита В’юн та Стецько Гарбуз корилися йому. Прибульця вони зустріли хоч і гостинно, проте сторожко. Їхні запитання більше скидалися на спроби вивідати, аніж на звичайну цікавість. Недовіра почала зникати лише по тому, як з окремих деталей, про які оповідав Сава, Петро склав увесь маршрут його подорожі. Тут ще не знали, що військо Косинського змушене було покинути Київ.
— А чому ти подався на Умань, а не на Чигирин? — поцікавився Петро.
— Нижче Чигирина шляхта виставила залоги, де виловлює всіх підозрілих.
— Відкіль тобі це було знати?
— Від мого дядька, який мешкає в Києві. Та й мені доводилося бачити раніше, як катували, а потім страчували тих, кого вони ловили нижче Чигирина.
Наприкінці дня, коли вже сонце торкнулося вечірнього пруга, а тінь від вежі, на якій сидів Сава, стала довга-предовга, на сході з’явилися три рухливі цятки. Скоро вони перетворилися на трьох вершників, котрі неквапом наближалися до козацького дозору. До сідел подорожніх були приторочені чималі згортки. То їхала зміна.
Безкраю зеленаво-жовту одноманітність степу місцями порушували тільки поодинокі скіфські могили та невеликі байраки. Промені вранішнього сонця сліпили подорожнім очі, і вони час від часу прикривалися долонями. В дорогу виїхали, ще коли на сході ледь-ледь сіріло. Ситі, добре вигуляні коні поперемінно несли двох вершників. Сава сидів то в Петра, то в Микити за спиною. Кінь Стецька Гарбуза віз тільки свого — огрядного господаря. Їхали мовчки; тишу порушували глухий кінський тупіт, брязкання вудил та інколи жайвороняча пісня.
Раптом В’юн вихопив з чохла біля сідла рушницю і прицілився в дрохву, що застигла на мить попереду вершників. Сава штовхнув товариша, і куля збила землю в сажені від цілі. Сполоханий пострілом птах сірим привидом майнув углиб степу і скоро розчинився в траві.
— Ти що, спудею, дурману об’ївся? — визвірився В’юн.
Потурнак з Гарбузом осудливо подивилися на Саву.
— Даруй, брате, цей птах урятував мені життя. Я поклявся ніколи не полювати на дрохв.
І Сава розповів, як, утікши з полону, довго петляв степом без їжі та води. Був би помер з голоду, якби не гніздо дрохви. Яйця виявилися свіжими, і він випивав одне на день, аж поки не вийшов до Дніпра. А там, вище Казікермена, зробив з очерету пліт і переплив на правий берег. Не знаючи дороги, близько місяця блукав степом та вибалками, харчуючись дикими злаками. Та зрештою вийшов до перших руйновищ, які залишили по собі татари. Там жили тільки собаки та коти, а на подвір’ях тхнуло трупами. Проте на згарищі можна було відшукати шкуринку хліба, а на городі вирити якийсь овоч.
Він оповів, як дістався до того місця, що було колись Меланіїним хутором, і натрапив там на каліку-діда, який дивом вижив після татарського наскоку. Свідок кривавої учти, двічі прохромлений списом, повідав, як відстрілювалась із батькових мушкетів Меланія, сховавшись з братиком в очереті. Кілька нападників знайшли смерть від її куль. Та один з кримців, перепливши на другий берег річки, кинув ззаду аркан.
Братика Василька теж забрали. А батько Меланіїн з півсотнею козаків, що мешкали в нього на зимівнику, за тиждень до нападу поїхав під Київ на допомогу воїнам Косинського.
Все оповів Приблуда новим товаришам. Все, крім їхнього з Меланією кохання.
Нещадно пекло сонце, і вершники, помітивши попереду зелений гайок, пожвавішали. То були зарості терну, які росли по краях байраку.
— Отут і перебудемо спеку, — мовив Петро. — Та й коней підгодуємо.
Проте на суворому обличчі його не вгадувалося розслаблення. Він дістав з-за спини рушницю і поклав її на луку сідла. Те ж саме зробили В’юн і Гарбуз.
— У вибалку нас може очікувати як спочинок, так і вічний спокій, — знову сказав Потурнак. — Татарські вивідники часом ховаються по байраках.
Ніби переймаючись сумнівами господаря, чалий жеребець під Петром стишив хід, ніздрі його затремтіли, а великі очі від страху, здавалося, ось-ось вилізуть з очниць. Він загарцював, намагаючись позбутися вершника.
— Вовки! — вигукнув В’юн і скинув рушницю.
Але його схарапуджений кінь здибився й поніс.
Це був виводок із шести вовків: двох дорослих, завбільшки з піврічне теля, буцматих, з масивними щелепами, і чотирьох молодих, але вже таких, що можуть самостійно полювати. Степ і байрак були їхніми володіннями. У звірів, які досі тільки скалилися на вершників, бачачи втікача, раптом спалахнув хижацький інстинкт…
Четверо молодих вовків, здавалося, не бігли, а пливли, розпластавшись над сріблястими хвилями ковили. Сава, котрий охляп сидів за спиною В’юна, вчепившись мертвою хваткою в сідло, відчував, як кінська плоть перетворилася на клубок потужних м’язів і що ця плоть може струсити його з себе, як комаху. Він озирнувся: один з чотирьох сіроманців уже біг збоку на відстані витягнутої руки, другий мало не торкався зубами кінського хвоста. Двоє інших, мабуть, кволіших, трохи відстали, але їх випередили дорослі.
Пролунав постріл, і здоровецький звір, крутнувшись у повітрі, обертом покотився і простелився в траві.
Гучний звук на мить збив з плигу хижаків. Вовчиця ж, яка бігла слідом, затрималася біля вовка, що конав у траві. Тим часом Потурнак кинув мушкет, зі ствола якого ще диміло, і вихопив з сакви обидва пістоля. Але вовки, що гналися за вершниками на мурому коні, були вже недосяжні для прицільної стрільби з пістолей. І тоді підніс рушницю Гарбуз. Торохнуло, аж луна пішла. Молодий хижак, який мчав позаду коня, шарпнувся, ніби від несподіваного звуку, та скоро спинився і став вертітися на місці — його поранило. Сіроманці, що відстали, почали обходити втікачів з обох боків; а перший, найсильніший, біг уже біля голови скакуна й націлювався великими гострими іклами на його горлянку. І тут Микита, котрий все ще тримав зарядженого мушкета, випустив повід з рук, підвівся на стременах і пальнув упритул в широкі груди хижака. Звір, крутнувшись у повітрі, впав нерухомий в ковилу. Уздрівши загибель головного напасника, молоді відстали, а тоді кинулися слідом за вовчицею в степ. Гарбуз і Потурнак погнали коней до поранених хижаків і добили їх списами.
Микитин скакун, позбувшись вершників, здригався, форкав, виривав повід з господаревих рук. З крупа падали шматки білої піни.
— Ще трохи — й загнали б коника, — сказав Приблуда.
Він підійшов і лагідно поплескав тварину по шиї.
І тут по землі майнула тінь. Над головами в небі ширяли два велетенських птахи.
— Десь сажень у розкриллі, — прикинув Сава.
— Не менше, — погодився В’юн. — До речі, такий птах і сам може вовка взяти.
Це була невелика улоговина, що позаростала на схилах терном та глодом. Дно її вкривала соковита трава, а подекуди там прижилися дерева дикої морелі. Про подію, що мало не стала трагічною, не згадували. В’юн готував обід, Гарбуз обдирав міздру з вовчих шкір, Потурнак набивав мушкети й пищалі. Сава ж нагорі був за дозірного; він спостерігав, як двоє орлів клювали оббілованого вовка. Їхні могутні дзьоби і кігті виривали шматки плоті, з якої крапала кров. Беркути мали руде, на спині майже червоне пір’я. Невідь-звідки на ту учту налетіло дрібне хиже птаство — кібці, шуліки. І тут на обрії Приблуда помітив якийсь рух. Здавалося, південний вітер заколихав тирсу.
Козаки, що вибігли на посвист дозірного, зачаївшись у тернищі, спостерігали, як збільшуються і набирають чіткіших обрисів сірі цятки. Їх неможливо було порахувати, бо вони то розсипалися по степу, то знову гуртувалися.
— Слава Богу! — озвався нарешті Потурнак. — Це тарпани.
Їх було сімнадцятеро — невисокі, з півсажня заввишки. Вони нагадували й віслюків, але то були все ж коні жовтувато-сірого кольору з пишними чорними гривами й хвостами. Тварини то розбігалися, шукаючи пашу, то знову кидалися вслід за вожаком — значно більшим жеребцем.
— Так ось на кого тут чатували сіроманці… — промовив Гарбуз.
— М’ясо тарпана смакує не тільки вовкам, — зауважив Потурнак.
Він покосився на Приблуду і, коли табун наблизився, прицілився в молодого коня.
Сильний звук шарпнув повітря. Знялися в небо сполохані птахи; водночас протупотів наляканий табун, збиваючи з полину гіркий пил. Коли розвіявся дим від пострілу, козаки побачили на траві кобилу, що марно силкувалася зіпнутися на прямі. Куля влучила їй у шию біля самої голови, і в тому місці фонтанувала кров. Тварина востаннє клепнула передніми копитами в землю і повалилася вже нерухома.
— Не по-християнському це, — мовив Сава. — Хоч і дика тварина, але ж кінь.
Потурнак подивився на нього поглядом, у якому не вгадувалося ні докору, ні прикрості. Проте десь у самій глибині його чорних очей попеліло чи то покаяння, чи то шкодування.
— По-християнському, — відказав він м’яко. — Бог дав нам, людям, у володіння всіх тварин. До того ж ми забили не задля втіхи. Місяць-бо не куштували м’яса.
ОСТРІВ БАЗАВЛУК
“Острів Базавлук лежить приблизно за 20-30 кілометрів південно-західніше від Томаківки, в тому місці, де в Дніпро вливаються три його притоки — річки Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Острів нагадує прямокутний трикутник, сторони якого мають близько двох кілометрів у довжину…”*
Вже сонце підбивалося в зеніт, коли вершники наблизились до плавнів. Важко нав’ючені, змучені спекою і спрагою коні жадібно накинулися на соковиту отаву. За плавнями починалася затока з безліччю острівців. Потурнак, що їхав попереду, знаходив дорогу тільки за одному йому відомими прикметами. Часом коні брели по коліна в воді, переходячи від одного клаптя суходолу до іншого. Хоч довкіл не видно було й натяку на існування людини, Сава весь час відчував, що за ними хтось спостерігає. Коли він поділився своїми підозрами з товаришами, Петро зауважив:
— Гарне відчуття маєш. За нами справді стежать.По часі він наказав спинитись і розгнуздати коней, а сам, витягши з сакви чималий шмат м’яса, замотаний у лопух, зник у верболозі.
Гарбуз устиг викурити люльку й уже вибити її, коли з заростей вигулькнув Потурнак. Він подивився на друзів оцінююче, затримав погляд на Приблуді.
— Заварюється, хлопці, каша, — мовив, сідаючи на свого жеребця.
Вони ще довго петляли плавнями, та нарешті виїхали до переправи. На поромі, що наближався до причалу на протилежному березі, стояв великий, вкритий рогожею і запряжений парою коней віз; а ще четверо буланих (двоє з них під сідлами) топталися прив’язані до поручнів. Два вершники і їздовий допомагали поромникові тягти линву.
На причалі дозірні спішились.
Петро якийсь час спостерігав, як на тому боці прив’язують до стовпа пором, тоді озвався:
— Отож, братове, готується похід.
— Чи не в поміч Наливайкові? — поцікавився Микита.
— Поки що про це знає тільки старшина. Але похід таки готується.
Поромник, невисокий кремезний чолов’яга, був одягнений у просторий льняний одяг — сорочку й шаровари; на голові мав солом’яного бриля. Він привітався і, кивнувши на Саву, поцікавився з усміхом:
— А це ви що, полоненого привели?
— Був полоненим, — відказав Гарбуз. — Тільки в татарському полоні.
Привітна усмішка на широкому, чорному від засмаги лиці поромника враз збігла.
— Лихо, лихо… — сказав він і, поплювавши на мозолі, взявся за линву.
— Івасю, а що то за мажару ти переправив? — поцікавився Потурнак.
— Сіль привезли, — відказав поромник. — Он трохи просипалось крізь рогожу.
Потурнак підняв білий кристалик, розтер пальцями і навіть крихітку поклав на язика. Але нічого не сказав, а взявся допомагати тягти пором.
Коли зійшли з переправи, він витяг із сакви шмат м’яса.
— Візьми, спечеш собі на вогнищі, — сказав Івасеві. — Тарпанина. Учора забили.
— Спасибі, братики! — зрадів подарункові поромник. — Хай вам Бог дає.Дорога в лісі пролягала між дубів і лип. На піску виднілися свіжі сліди коліс. Віз був десь недалеко.
— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.
— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.
— Он воно що… — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.
Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.
Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.
Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.
— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.
На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.
— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.
— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.
Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.
— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він.Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.
— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.
Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою.З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.
Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них розвішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. “Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?” — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: “Без науки життя схоже на смерть”. Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив:
— То школа.
— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати…
— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.
Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.
— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.
Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.
Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.
Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.
— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на н