ЧАСТИНА ПЕРША
І
Степанко й Османчик повернулися від моря. Худенькі, цибатенькі, засмаглі, вони скидалися на братів — обидва чорняві, обидва довгообразі, обидва кароокі. Тільки носи й не схожі — в Степанка довгий, гострий, кінчик задертий догори, а в Османчика теж довгий, теж гострий, тільки кінчик загнутий донизу, а посередині примостився невеличкий горбок — не ніс, а дзьоб пташиний.
— Мамо, ми акулу бачили! — радісно вигукнув Степанко.
— Пузом мельк-мельк, а хвостом бах-бах по воді,— збуджено лопотів Османчик.
— Будьте обережні, дітки, — забідкалася Марія, — то ж хижак — страх який! Розкриє пащу і…
— А там зуби гострі-гострі,— блиснули карі очі Степанка.
— Наче ятагани !,— сказав Османчик.
Наче ятагани… Вона аж стрепенулася, аж затрусилася… Завжди, коли чує це слово, бентега охоплює її душу, страх ціпенить руки й ноги…
— Нене Міріам, ми хочемо їсти,— схиляє на бік кучеряву голівку Османчик.
— Еге ж, мамо, ми хочемо їсти, — тулиться до неї Степанко.
— Час, час,— згоджується Марія й веде дітей до їдальні.
— Міріам! Міріам! — долинає з опочивальні голос господині.
— їжте, їжте,— просить Марія дітей, а сама поспішає до пані Меджіне.
1 Ятаган — холодна зброя, середня між шаблею й кинджалом, що має фігурний вигин, увігнуте лезо.
— Переверни подушки й підтягни мене трохи вище! — наказує та.
Пані Меджіне ще молода жінка, років тридцяти — не більше, а недуга зробила її похмурою, вередливою, злою. З того часу, як у неї віднялися ноги, її чоловік, багатий купець Ібрагім, став навідуватися в Кафу 2 не більше двох-трьох разів на рік, а решту часу, вільного від поїздок за товарами, проводив у Галаті 3, де мав будинок ще кращий, ніж у Кафі, й куди перевіз двох інших дружин та дітей від них. Пані Меджіне була всім забезпечена, п’ятеро слуг день і ніч не відходили від неї, беззаперечно виконували всі забаганки господині, а вона без кінця бурчала й бурчала.
Марія пам’ятає Меджіне веселою, життєрадісною. Пані добре ставилася до слуг, навіть її, рабиню Марію, жаліла. Коли знайшовся Степанко й Меджіне довідалася, що Марія ховає дитину в коморі, вона щиро розсміялася:
— Міріам, та хіба це голка? Сьогодні сховаєш, завтра сховаєш, а далі — що?
Марія впала їй у ноги, заголосила:
— Пані, ріднесенька моя, помилуйте його. Воно ж безневинне. У вас же теж синок… Османчик…
— Отож хай і ростуть разом, — усміхнулася Меджіне.— Коли дитина самітна, вона стає злою і відлюдкуватою, а в гурті набирається і сміливості, і мужності, і товариськості.
— Пані, та то ж кяфірська 4 дитина,— підскочив тоді до неї начальник домашньої прислуги Урхан.
— Моя мати теж була кяфіркою,— осікла його Меджіне.— Будемо доглядати й ростити їх обох разом,— сказала вона Марії.
І Марія повеселіла, дарма що була в полоні п’ятий місяць, дарма, що нічого не знала про свого Данила. Тоді вона забула про все на світі. Степанко замінив їй батька, матір, Данила. І вона на деякий час перестала тужити за рідним краєм, вболівати за долю чоловіка, непокоїтись про старих батьків. Навіть Київ, далекий, милий Київ, що снився кожної ночі, їхня невеличка біленька хатинка в густому вишняку під Щекавицею, що стояла увесь час перед очима, тиха плюскітлива Почайна й широченний, часто неспокійний Дніпро, що раз у раз згадувалися, коли дивилася на море, забулися, поки зводились на ноги Степанко й Османчик.
Вони були для неї невіддільні, бо ж знала, що без Осман-чика не лишився б жити на світі Степанко, без дитини Меджіне не могла б вона, Марія, стільки часу віддавати своїй дитині, своєму милому Степанкові.
Їй іноді аж не вірилось: невже це неволя, коли вона тільки й знає, що ходить біля двох діток та ще крутиться біля господині, коли тій чогось заманеться? Але дивитися за господинею було кому й крім неї, а тому вона майже увесь час знаходилася біля дітей. Носила їх на руках обох разом, колихала разом, годувала теж разом. Разом вчила ходити й говорити — спочатку турецькою мовою, яку сама освоїла за півроку, а потім… своєю рідною…
2 К а ф а — сучасна Феодосія.
3 Галата — частина Костянтинополя.
4 К я ф і р — немусульманин.
Спершу боялася: а що, як господиня дізнається, що Османчик знає по-українськи? Як вона поставиться до цього? Та довго боятися не довелося. Пронирливий Урхан швидко пронюхав, що й до чого, і доніс пані Меджіне.
— Кяфірка вчить Османа говорити по-кяфірськи!
— Ну й гаразд,— відповіла господиня — Коли доведеться воювати з кяфірами, знатиме, що їм казати, чого від них вимагати, як легше вивідати їхні таємниці, як розмовляти з есіром5. Зелений прапор пророка не сьогодні-завтра замайорить над усім світом — і до цього треба готуватися! Іди геть!
І догідливий євнух жалібно закліпав рідкими віями, прикрив ними вицвілі очі й зашкандибав кривими ногами у передпокій — на своє постійне місце.
Степанко й Османчик росли, як дубки в лісі,— тягнулися вгору поволі, але впевнено, були жилаві, мускулисті, сильні. До них не чіплялися хвороби, вони не зналися з нудьгою. їли нівроку, купалися в морі півдня, бігали в саду стільки, скільки заманеться. Були допитливі.
— Мамо, а чому нас зовуть кяфірами? — запитав Степанко, коли йому було десь безмаль п’ять років.
Що вона відповіла йому? Забулося… Здається, довго-довго мовчала. Хотіла відмовчатися. А він увесь у Данила: не заспокоїться доти, поки не досягне свого.
— Скажи, мамо,— благали його карі намистинки. Вона таки пробувала відмахнутися:
— Хай… колись… іншим разом, сину. А він?
— Ні, мамо. Сьогодні хочу.
— Наша земля,— вивергла вона з себе свій затаєний біль, свою гіркотну тугу, своє безутішне горе,— наша рідна
5 Е с і р (ясир) — бранці, захоплені турками під час нападу на чужі землі.
земля, та земля, де народилися я і твій татко, де живуть твої бабуся й дідусь, далеко-далеко відсіля. По роду-племені ми, синку, руські, наша рідна земля — Русь, або ще Україна. Там вірять в іншого бога, в Ісуса Христа, тому нас називають християнами, а тут, в аллаха вірять, і люди називаються мусульманами. Мусульмани не визнають Христа, тому й вважають нас невірними, по-їхньому кяфірами.
— А ми кращі їх?
— Ні, синку,— сказала вона,— всі люди однакові.
— А чому ми тут? Чому не їдемо додому?
— В неволі ми, синку. На наш край напали людолови, захопили багато-багато людей, пригнали з України в Крим — і продали, — зболіло висповідувалась вона сину, гоячи свою й ранячи його душу.
— Продали, мамо? — жахнувся Степанко. — Хіба людей продають?
— Продають. І нас продали,— крізь сльози по-чаїному кигикнула вона тоді.— Нас купив татко Османчика, — продовжувала вона ранити синову душу.
— Він поганий, мамо? Османчик теж?
— Ні, ні, синку,— злякалася вона.— Ні,— й задумалась. Що ж сказати? Як пояснити? — Османчиків татко,— знайшлася нарешті,— багач, йому треба… йому треба, щоб хтось працював… щоб хтось доглядав його велике господарство, щоб виконував усяку роботу, щоб допомагав хворій пані Меджіне. А в них, у турків оцих, заведено так… аби багачі купували собі рабів…
— Як? Як ти сказала, мамо? — не зрозумів її син.
— Купують людей на ринку. Невільників купують. Тих, що людолови в полон захопили. Тих невільників тоді рабами звуть.
— То ми… раби, мамо?
Що вона сказала? Не пам’ятає…
— А нас відпустять додому?
— Не знаю, синку, не знаю,— шепотіла вона знеможе-но.— Не знаю… Може, татко врятується… Може, заробить десь грошей і викупить нас.
— А де ж татко наш, мамо? — зблиснули надією його оченята.
— Не знаю, синку. Його продали на галери…
— А що таке галера, мамо? Марія, як могла, пояснила сину.
— Йому там тяжко, мамо?
— Дуже тяжко, синку. Невимовно тяжко. Він прикутий ланцюгом до здоровенного весла разом з іншими невільниками. І їсть там, і спить біля весла,— відкривала вона синові очі на незбагненність людського життя.
— А як же він урятується, мамо? Утече? — не заспокоювався син.
— Може, і втече. А може,— вона нахилилась до самого його вуха,— а може… може… його визволять козаки…
— Хто це? — не зрозумів Степанко. Вона розповіла йому й про козаків.
— Я теж піду в козаки! — рішуче викрикнув він.
— Підеш, підеш, синку,— заспокоїла вона його тоді.— Виростеш і підеш.
До них у той час саме підскочив Османчик, почув останні слова.
— Я теж буду козаком! — вигукнув.— Хто вони?
— Це наші витязі, богатирі наші! Захисники наші! — випалив Степанчик.
— Я знаю,— зрадів хлопець.— Я бачив. Учора бачив.
— Що ти бачив, Османчику? — стенулася Марія.
— Я бачив, як хлопчаки-татари били камінням одного сивого-сивого дідуся. Він був рабом Алі-паші. Гарним рабом. Усе вмів робити. А тепер став немічним. От його і віддали хлопцям, аби вони вбили його камінням. А він став перед ними та як крикне: “Бийте, собаки! Мене, недішло-го , вам легко вбити, та, дай боже, стрітися вам із козаками. Побачите тоді, чого варті кяфіри”. Він так і помер… Стоячи. Не просив помилування. Мимо йшов дервіш 7. Він сказав: “Гине, як справжній козак”.
— Так, Османчику, він загинув, як справжній козак. Козаки не бояться ні ворогів, ні хвороби, ні смерті.
— А яничар і сипахів? 8
— Не бояться, Османчику. Нікого не бояться.— забувшись, розпалювалась вона дедалі більше й більше.
Урхан підслухав і ту розмову. І того разу він прибіг до Меджіне, залементував:
— Славна господине! Кяфірка Міріам вихваляє перед Османком козаків. Каже, що вони нікого не бояться.
* 6 Недішлий — слабовитий, кволий.
7 Дервіш — мусульманський чернець-жебрак.
8 Яничари — регулярна піхота в Туреччині. Спочатку набиралися з військовополонених, а потім поповнювались за рахунок християнських хлопчиків у віці від 7 до 12 років, які виховувались у сім’ях турецьких селян (тут же вони наверталися в іслам), після чого проходили спеціальну підготовку в закладі, що звався аджемі огланлари (“чужоземні хлопчики”).
9 С и п а х и — воїни-вершники, основна військова сила Османської імперії в. середні віки.
— І що ж? — звузила й так вузькі очі Меджіне. — Хіба це погано? Справжній воїн не може недооцінювати ворога. Він мусить знати і слабість і силу того, проти кого збирається воювати. Геть!
А їй, Марії, господиня сказала:
— Дивись, Міріам! Почую ще раз, що навертаєш мого Османа в свою віру, накажу в склепі згноїти.
І тоді Марія знову, як і в перші дні неволі, нестямно затужила за рідним краєм, за дорогим Києвом. Біла хатинка в густому вишняку, старенький батько у білім полотнянім одінні на призьбі, клопітлива мати біля квітника з м’ятою й чебрецем у руках не зникали з-перед очей ні вдень, ні вночі.
— Мамо, про що ти думаєш? — питав Степанко.
— Про Київ, синку.
— Він гарний, мамо? Кращий цієї Кафи?
— Гарний, синку. Дуже гарний. Свята Софія, Печерсь-кий і Братський монастирі — несказанні. Золотом сяють, мов у казці. А людей там сила-силенна. У печери йдуть святим мощам поклонитися, бога попросити, аби заступився за них.
— А хіба й там тяжко жити? — допитувався син.
— Тяжко, Степанку. Тяжко. Там польські пани, які колись заграбастали наш край, знущаються над людьми. Від рання до смеркання примушують на полях працювати, у свою віру навертають.
— Вони теж мусульмани, мамо?
— Ні, християни, як і ми. Католиками тільки звуться. По-іншому богу моляться, священики їхні інакше одягаються.
— І тут пани, і там пани. Кругом пани.
— Атож, синку. Кругом пани. Та хіба можна без них?
— А чому козаки не виженуть їх, мамо?
— Не знаю, синку, не знаю, — щиро зізналася вона.— Літ двадцять тому, а може, й більше, не пам’ятаю вже, маленькою була я, такою оце, як ти, козаки пробували вигнати. Був у них гетьман Наливайко. Сміливий такий, дужий. Нікого не боявся. Зібрав він козаків і всяких бідних людей — і пішов на панів. Довго воювали. Багатьох панів побили, а всіх здужати не змогли. Пани зібрали ще більше військо, ніж спершу мали,— і перемогли козаків чи обхитрили, не знаю, як воно там було, тільки й пам’ятаю, що Наливайка в полон захопили, відвезли до Варшави — це в них місто таке, як у нас Київ, у турків Цареград, — та й замордували там.
— У-у-у! — заскреготів зубами Степанко.— Я, коли виросту, теж, як Наливайко, зберу сміливців і піду бити панів.
— Що ти, синку! — зойкнула Марія.— Гріх думати таке,— суворо глянула на сина.— Так… так богові угодно, іцоб були багаті і бідні.
— А людям?
— А людям терпіти треба… та ждати царства небесного.
— Дорослі тільки й знають: треба ждати,— скривився Степанко.
Підбігши до них, Османчик застрибав на одній ніжці, вигукнув:
— А я чув, про що ви шепотілися! Чув! Чув!
— Та ми ж не шепотілися,— стурбувалася Марія.— У нас секретів од тебе, Османчику, нема.
— Про Варшаву говорили! — викрикнув хлопчик.— А Варшава — це Ляхистан! Я, коли виросту, піду воювати Ляхистан! А ти, Степанку?
— І я піду,— пообіцяв Степанко.
— Кяфір проти кяфірів? — здивувався Османчик.
— А хіба правовірні не воюють проти правовірних?
— Воюють, але проти поганих правовірних,— відрізав Османчик.
— І я буду битися з поганими християнами,— сказав Степанко.
— І з мусульманами?
— Не знаю,— зиркнув Степанко на матір.— З ким козаки битимуться, з тим і я,— додав опісля.
— І проти мене воюватимеш? — нахмурився Османчик.
— Незнаю,— знову глянув Степанко на матір.— Проти тебе я не хочу битися. І… не буду.
— І я проти тебе не буду,— пообіцяв Османчик.
— Гаразд, гаразд, дітки,— заспокоїла їх Марія.— Підем ліпше до моря. Купатися пора.
— Пора! Пора! — закричали діти.
Море було тихе, спокійне. Дрібні хвилі накочувалися на берег, виполіскували пісок і відкочувалися назад, прикриваючи свої гребені білими баранцями. Хлопці бігали по піску, підбирали черепашки, шукали крабів.
— Є! — закричав Османчик.— Стій! Куди тікаєш?
— І в мене є! Аж два є! — кричав і собі Степанко. Вони стрибали, розмахували руками, мов торговці на
ринку, сміялися.
“Радійте, радійте, поки малі,— шепотіла Марія, дивлячись на них. — А станете дорослими…”,— і важко зітхнула.
Знов золотоверхий Київ сплив перед очі, рідна хатина на схилі Щекавиці.
“Ти бавишся з дітьми, а я гибію на галері”,— почувся голос Данила. Марія сіпнулася, підхопилася, оглянулася. На березі, крім дітей, нікого не було.
— Даниле, Даниле,— зашепотіла,— я про тебе і день і ніч думаю. Очі виплакала, душу зсушила. А ти… Не нарікай на мене, голубчику. Я ж сама невільниця. Чим же я зараджу нашому лиху? Добре, хоч Степанко не мучиться.
А Степанко дедалі більше й більше задумувався над своєю та материною долею. Якось він підбіг до неї, збуджено заговорив:
— Мамо, чула? Від Мустафи-алі втекло аж троє невільників, їх шукали-шукали і не знайшли! Посилали погоню аж до Ор-Капі — і дарма.
Марія крадькома перехрестилася, тихцем проговорила:
— Щасти їм, боже.
— Мамо,— гаряче зашепотів Степанко,— а ми., могли б… утекти?
— Що ти, синку? — сплеснула вона руками.— Куди?
Як?
— До Києва! Куди ж,— насупився син.— Доберемося, люди добираються ж.
— Далеко то, синку. Та й дорога трудна. Дуже трудна. Не всі втікачі долають її. Одні знову потрапляють в руки людоловів, інші гинуть у дорозі — то від хвороб, то від голоду, то від холоду, і тільки найсильніші, найздоровіші, наймужніші добиваються до своєї домівки. А ми ж… Я безпорадна жінка, а ти… дитина ще…
Степанко запалився.
— Я дитина? Мамо, і це ти таке кажеш? А всі турченята говорять, що я дужий, як ведмідь, спритний, як шайтан. Османчик теж так думає.
— А як же ми кинули б його?
— А навіщо його кидати, мамо? Він же мій друг. А друзі завжди разом. Заберемо його з собою.
— А мама його?
— Вона — лиха людина. Вона кричить на тебе, лає. Мене теж не любить. Вона й Османчика не любить…
— Не можна такого казати, синку. Почує Урхан — лихо буде.
— Ми того каплуна втопимо! — зненацька вибухнув Степанко.
— Та що ти, синку? — занепокоїлась Марія.— Звідки це в тебе?
— Він лихий. Дуже лихий. І підлий. А підлих людей, сама ти казала, козаки знищують. Османчик мені допоможе,— розпалювався більше й більше син.
— Степанку, не смій і думати про таке. Чуєш? — припала вона до синової голови.— Нам треба дочекатися татуся. Він не забув нас. Він сам визволиться і нас визволить.
— На золотій галері появиться, мамо? — заіскрилися очі Степанка.
— На золотій,— мрійно посміхнулася Марія.
— Розкажи мені, мамо, про золоту галеру. З-за кущів вибіг Османчик.
— Я теж хочу! Теж хочу! — почав стрибати довкруж Степанка.— Я теж люблю казки. Розказуй, швидше.
Марія задумалась. Казки вона розповідала дітям не раз, бо ж знала їх безліч. Бабуся Оришка, материна мати, розказувала їх кожного вечора по дві-три. Сестрички, а їх у неї було шестеро, слухали досхочу, а вона, Марійка, від першої до останньої та ще й запитувала: “А чи не могли б ви, бабусю, розповісти ще одну?” А коли бабуся навідріз відмовлялася, Марійка просила: “Завтра розкажете, бабусю, не дві, а чотири. Так же?” Бабуся обіцяла — і наступного дня таки дарувала дітям аж чотири казки. Рідко коли вони повторювалися. Лише початок завжди був один і той же: “В якімсь-неякімсь царстві, в тридесятім державстві, де не було ні царя, ні пана, а господарювали самі селяни, трапилася така пригода”. Дідусь було аж сплюне спересердя: “І де ти таке почула, що є царство без панів і царів? Та відколи світ стоїть і бог на небі порядкує, були царі, були й пани”. А вона гляне на нього скоса, промовить: “Так баба моя казала, а вона знала більше, ніж ти. У Варшаві з паном була, до Кракова їздила. Книжки бачила. Людей усяких зустрічала — і німців, і французів, і аглійців. Хтось їй і розказував таке,— і знову продовжує розповідати.— Отож, дітки, слухайте…”
І слово за словом, наче вода в джерельці, дзюркотіла та й дзюркотіла її спокійна, розмірена, трохи піднесена мова. Незвичайні герої, дивовижні пригоди — чого тільки не було в тих казках. Та завжди в них правда брала верх над кривдою, добро над злом, вірність над зрадою. Марія і зараз пам’ятає їх усі і розповідає. Та ще й сама складає, бо ж Степанко й Османчик теж, як і вона колись, ненаситні. Послухають одну, другу, третю, а відходити не хочуть. “Ще, мамо”,— це Степанко, або ж: “Ще одненьку, нене”,— це Османчик — раз у раз просять. І вона вигадує та й вигадує, мов мереживо плете. Одну пригоду зв’язvє з іншою, зводить і розводить героїв, веде їх крізь хащі людської злоби. На них чигають зрада й підступ, лукавство й підлість, а вони прошкують до правди й добра, долаючи все і всіх.
О р-К а п і — Перекоп.
А з а б и — вид регулярного піхотного війська в Туреччині, що використовувалося для охорони приморських фортець і для ведення боїв на морі.
— Мамо, ми чекаємо,— нагадує про себе невпокійливий Степанко.
Згадки зникають, і Марія поринає у світ чарівної вигадки, яка заспокоює душу, розвіює тугу, знімає біль. Вона починає казку так, як баба Оришка, а потім переходить до вигадки:
— І мама з сином довго-довго стояли на березі моря. Воно пінилося, хмурилося, розгойдувалося. Знімалися вали, котилися до берега, люто кидалися до нього. Припадали до хвиль чайки, квилили, кигикали. А вітер дужчав, завивав голосніше й голосніше, лютував, мов скажений звір. І ось з’явилася галера. Вона летіла, мов чайка. Вітер розірвав хмаровиння, блиснуло сонце — і галера засяяла золотом. На ній було триста веслярів-невільників і тисяча воїнів-азабів . Та коли галера наблизилась до берега, море завирувало, заклекотіло. Знялася величезна хвиля — і з неї виринуло триста козаків. У кожного золота шабля при боці, золота шапка на голові, золотий спис у руці. “Рятуйте нас, братці!” — закричали невільники-веслярі. І блиснули довжелезні списи — і триста азабів повисли на них. Кинули козаки їх через себе і підхопили на списи ще триста ворогів — і метнули й цих у воду. А решта азабів упали на коліна, почали проситися. І пощадили їх козаки, і наказали розкувати невільників-веслярів і відпустити на берег, а самим азабам повертатися назад і ніколи не появлятися в цих краях. І зійшли звільнені на берег, і побачили хлопчик свого батька, а мати — чоловіка, заплакали й кинулися до нього. А в нього руки й ноги в крові, чоло в шрамах, а груди й спина в рубцях від таволги п. Цілують вони його, голублять, а він ледве на ногах стоїть, хитається то в один бік, то в другий — такий виснажений. І кигикнула сива чайка над ним, і торкнулася крилом його плеча — і зажили його рани, і зникла з очей утома, і вигукнув він радісно: “Любі мої! Земле моя рідна! Україно безталанна! Я знову з вами!”
11 Таволга — рослина, зі стебла якої робили канчуки.
— І довго жили вони разом?
— Довго, сину! До самої смерті.
— Наш татко теж припливе на золотій галері?
— Так, синку.
— І ми повернемося до нашого Києва?
— Повернемося, повернемося, синку.
— А я залишуся сам? — затуманюються слізьми карі ґудзики очей Османчика.
— Ну чого ж сам,— гладить його кучеряву голівку Марія,— а мама, а тато?
— Нене Меджіне зла, а тато не любить мене,— морщиться дзьобатий носик Османчика.— І Урхан не любить. Один Степанко мене любить та ще ти, нене, а більше ніхто.
— Ми не покинем тебе,— цілує Османчика Степанко.— Правда, мамо?
— Правда, синку, правда. Ви ж друзі.
— Авжеж, нене, друзі. Щирі друзі,— сонячно зблиснули оченята Османчика.— Степанко вірний друг. Коли гадюка тихцем підповзла до мене ззаду й хотіла вкусити, він не злякався, не втік, а вхопив каменюку і розбив їй голову!
Та гадюка… Марія так злякалася тоді, що впустила на землю глек з щербетом . Посудина розлетілася на друзки, напій бризнув Меджіне межи очі. Господиня заверещала, вхопила патинок і почала гатити ним Марію по обличчю. Кров хлинула в неї з носа, залила обличчя, одяг. Та Марія не помітила крові, вона бачила тільки їх, дітей, не відчувала болю, бо його затлумив страх за Степанка й Османчика. Вирвавшись із рук Меджіне. Марія кинулася до купи каміння, де діти натрапили на змію, аби пересвідчитись, що вона мертва й не загрожує більше нікому,— і побачила довжелезного чорного вужа з сріблистим черевом, що непорушно лежав, повернувшись до нори розкремсаною головою.
— Він хотів мене вкусити,— трусився Османчик, ховаючись за Степанка.
— Не бійсь,— заспокоїв його Степанко.— Коли ми вдвох, нам ніщо не страшне.
— А звісно,— підтримала сина Марія.— Недарма кажуть: в лиху годину узнаєш вірну людину.
— Степанко двічі мене рятував,— нагадав Османчик.— І тоді, коли я тонув.
Тоді вона, Марія, теж перелякалася на смерть. Коли побачила дітей, не кинулась до них утішати, а вхопилася за серце й безсило опустилась на землю. Вони були такінемічні, що ледве трималися на нотах, вірніше, на ногах ще тримався Степанко, а Османчик висів у нього на плечах.
— Що з вами? отямившись, пролепетала вона.
— Ми топилися,— вичавив ледь чутні слова посинілими губами син.
— Я топився, а Степанко рятував.— У Османчика зуб не попадав на зуб.
Вони доповзли до неї й упали їй на коліна.
— До моря без мене ні ногою! — простогнала Марія тоді й заридала над ними, мов над покійниками.
— Я ніколи не забуду цього,— обірвав плин її згадок Османчик,— ми друзі навіки.
— Звісно, навіки,— підтримала його Марія.— Пам’ятай: яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш.
Скільки сліз через них пролито, скільки радощів з ними пережито. Вони ж… мов ті швайки, хвилини не посидять на місці… їх так тяжко уму-розуму вчити. А довкруж стільки кривди, стільки зла. Тут, у цьому зміїному кублі, нині людина людині вовк… А в кого серце вовче, той їсть кого хоче… Боже, боже, дай сили здолати цю юдоль , перебороти всі труднощі й вивести дітей на вірну дорогу…
*
Щербет— східний прохолодний фруктовий напій.
Юдоль — злигодні, турботи, смуток і т. ін.
2
Та звістка з Лисянки вразила Данила в саме серце. Він аж захитався, аж затіпався, аж скрикнув від болю:
— Боже мій, навіщо ж ти так тяжко караєш мене! Навіщо ти забрав їх обох разом?
Коли Данило сказав Марії, що в темниці пана Чер-мінського помер батько від розриву серця, а, почувши про це, того дня пішла на той світ і мати, Марія заголосила на всю хату:
— Боже праведний! Покарай бузувіра так, як він того заслужив, укороти йому віку, проклятому, пошли його в пекло без суду праведного!
— Старі люди кажуть: на бога надійся, а свій розум май,— сказав тоді Данило й почав збиратися в дорогу.
— Я нікуди тебе одного не пущу,— рішуче мовила Марія.— Якщо йти, то йти разом. Поклонимось могилі, поминки справимо, а там… видно буде…
— А що видно? — впився в її обличчя темно-карими очима Данило.— З Лисянки нічого не видно. Треба на Січ іти, братчикам про все розповісти.
— Побачимо,— стояла на своєму Марія, сподіваючись, що Данило не піде на Січ, бо ж не відважиться кидати свою Марусинку, яка чекає дитину.
І через день вони рушили до Лисянки — на свою голову, на своє лихо, на своє безталання…
Данило народився в Лисянці, Марія — в Києві. Вони б і не знали одне одного, коли б знову ж таки не той Чер-мінський. Проїжджав він якось разом із економом мимо двору Корнія Тягнирядна, побачив, як його десятилітній син лагодить постоли, покликав господаря.
— Посилай сина до Києва, хай вчиться шевству! — наказав.
Корній почухався, хотів щось сказати, та пан не став його слухати, а економ тицьнув Корнієві під самий ніс кулаком:
— Дивись, щоб нагадувати не довелося. Завтра хай пуцьвірінок до Києва збирається.
І вдосвіта Корній одвіз сина до Києва, здав на руки знайомому шевцеві. Шість років ходив хлопець в учнях, опановував шевське ремесло й слугував господареві, а коли одержав визволок, два роки працював у знаних шевців Острога, Луцька та Львова. Чоботи навчився шити так, що ними любувалися всі, хто їх бачив, а майстром так і не став: не зумів зібрати грошей на учту майстрів, бо ж після сплати чиншу панові ледь-ледь лишалася якась дещиця на прожиток.
Повернувся Данило до Києва, прийняв його підмайстром колишній господар Петро Шевчук, плату непогану поклав, а пан дізнався про неї, збільшив чинш — і хоч працював Данило, як віл, та розжитися не міг. Приглянулася йому гарна дівчина — спокійна, лагідна, зговірлива. Познайомилися вони, а там і покохалися. Марія була одиначкою в батьків, молодшою на два роки за Данила. Батькам також сподобався роботящий хлопець, та побоювалися вони, що за ним і Марія втратить волю, стане панською.
— Як не пустите за Данила, в Дніпро кинуся,— сказала тоді дочка матері, і після того ніхто не перечив їй. Незабаром Данило й Марія побралися.
Жили дружно. Тесть був непоганим кравцем, теща допомагала йому й вела домашнє господарство, а Марія стала Даниловою помічницею. Від рання допізна працювали всі — і мали що їсти й пити, в що одягнутися й чим протопити піч. Завели навіть конячину, щоб їздити по товар до чинбарів. Вчасно сплачували міські побори й чинш пану.
Та коли він довідався, що його хлоп на злидні не скаржиться, знову збільшив чинш, цього разу вдвічі. І Данило не витерпів.
— Ні! Годі! — сказав.— Вони вже забули про Наливайка. Згадають, та пізно буде! — і пішов на Січ.
Марія просила, умовляла, але Данило був непохитний:
— Якщо, Марусинко, ми будемо й далі мовчати, через кілька років від України й згадки не залишиться, а ми й справді бидлом станемо.
Того 1605 року Данило стрів на дорозі кілька селян-уті-качів, змовився з ними й завернув до Лисянки. Чермінсько-го піймати не вдалося, він вислизнув через димар і дременув до Корсуня. Данило з друзями завернув туди. Чермінський поскаржився чигиринському та корсунському старості Яну Даниловичу, і той віддав наказ схопити селян-утікачів. Та корсунці заявили, що вони їх не видадуть. Коли ж староста вирішив удатися до сили, повстали. Польські власті направили до Корсуня комісарів, але повстанці не пустили їх у місто.
Однак карателям удалось-таки зламати повстанців, і Данило з багатьма корсунцями, що оголосили себе козаками, помандрував на Січ.
Та не пощастило йому й на Січі. 1608 року запоріжці пішли в Крим, хитрістю взяли Перекоп, зруйнували й спалили його, захопили чималу здобич. Але Данила було тяжко поранено в ногу — і він мусив повернутися додому. Рана в дорозі загноїлася, але, слава богу, все скінчилося гаразд. Та тільки видужав Данило, як та звістка про батька та матір…
Вони рушили з Марією в дорогу рано-вранці. Розбійників їм було не страшно, а от при згадці про зустріч із шляхетським роз’їздом, а ще більше ординцями — ставало моторошно.
Не тремти так, Маріє,— заспокоював Данило молоду дружину.— Може, якось проскочимо. Ти ж казала: бог милостивий.
— Може, й проскочимо,— горнулася вона до чоловікового плеча й ніяк не могла угамувати страх.
А перед самою Лисянкою у вибалку їх перестріли ординці. Вони вискочили вдесятьох з-за невеличкого переліска, що тулився до дороги. Данило встиг зняти люшню, Марія сповзала під віз — бо що можна було вдіяти проти десятка ворогів? Наблизитись до воза Данило довго не дозволяв їм, а от з арканом справитись не зміг. Від першого ухилився, другого, відбив люшнею, а третій… Данило й незчувся, як зчавив він шию, як зірвав з воза, як поволочив по землі. Отямився зв’язаним. Лежав поперек сідла перед ширрколицим, скуластим людоловом з маленькими косува-тими очима й приплюснутим носом.
— Якші козак, — усміхнувся людолов. — Якші ясир. Данило спробував вивільнити руку, та нею годі було й поворухнути. Почав роззиратися. На сусідньому коні, теж поперек крупа, лежала Марія. Теж зв’язана, теж із кляпом у роті, теж заніміла. А далі — коні, коні, коні. На багатьох, майже на всіх — бранці, обплутані, як і вони з Марією, арканами з голови до ніг. А скільки плелося за кіньми!.. Жоден із ординців не повертався без ясиру… Вели по двоє-троє, а то й більше полонених.
Два тижні добиралися до Кафи. Тиждень відпочивали. Бранцям дозволили помитися, чоловікам звеліли поголитися, жінкам причесатися. Дали вдосталь їжі. А тоді… ринок. Данило знову побачив Марію в гурті жінок.
— Маріє! — гукнув він.— Не опускай голови! Не падай духом! Визволю!
А потім… З нього силоміць зірвали одяг… Наказали підстрибувати, присідати, тупцювати на місці, бігти… Тоді почали обмацувати м’язи, зазирати в очі, до рота. Здається, так само оглядали й жінок… Коли їх, найдужчих і наймолодших чоловіків, з’єднавши одним довжелезним ланцюгом, виводили з ринку, він востаннє побачив Марію. Вона рвонулася до нього, закричала:
— Даниле, рідний! Куди тебе?
— На галери, Маріє! — тільки і встиг він крикнути дружині…
* Учта — урочистий обід.
Чинш — натуральний або грошовий податок, який платили селяни феодалам.
їх привели на пристань, загнали на каторгу , прикували до весел — по п’ять чоловік до кожного. Лава, на якій вони сидять,— це місце і для роботи, і для харчування, і для сну. Це місце й для смерті… Так, так… для смерті. Вже першого тижня один із них — гарний чорнявий парубок із Поділля, імені якого вони й не встигли взнати, заквилив:
— Братці, не можу я веслувати… Сили не стало… Палить мене всього.
Наглядач з таволгою кинувся до них.
— Що сталося? — закричав.
— Людина захворіла. Звільни від ланцюгів, дай полежати день-другий,— сказав Данилів сусід. Та у відповідь засвистіла таволга, розпанахала сорочку тому, хто посмів заступитися, а потім упала й на плечі хворого. Він поник головою на весло, скоцюрбився, а таволга шматувала й шматувала його сорочку й тіло. Спочатку сорочка потемніла, тоді почервоніла, а за мить змішалася з кривавим місивом.
— Душогуб ти! — не витерпів Данило й закричав на всю каторгу: — Ану перестань знущатися, бо…
Наглядач перестав гамселити хворого і почав катувати його, Данила. На другий день хлопця-подолянина, холодного й бездиханного, звільнили від ланцюгів і викинули за борт, а його, Данила, позбавили їжі на два дні.
А ще… Аж страх згадувати… Прокидаються вони одного разу вдосвіта (галера саме в якійсь гавані стояла), протирають очі, бачать: середній весляр на передній лаві якось так боком лежить, голова звісилася, язик висунувся. Торкнув його сусід рукою, а він уже й захолов. Придивилися: в нього ланцюг круг шиї обвився. Не стерпів бідак, сам собі укоротив віку…
Де-то Марія? Що з нею? Жива? Здорова? В якому краю гибіє? Хто над нею збиткується? Боже праведний… Дев’ять років… Навіщо ти так життя побудував, що всюди всякої гидоти повно-повнісінько? Знущається над чесним людом, ненаситне черево набиває, кров’ю захлинається, а ти дивишся та мовчиш. Де ж та правда на світі? Коли ж ти покараєш їх, нечестивців усіх?
— Агей! — Данило аж сіпнувся: це наглядач помітив, що в нього розслабились м’язи, й огрів таволгою по голих плечах.
“Будь ти проклятий, недолюдку. Хай тебе сира земля не прийме, викине із свого лона, якщо люди й зариють твоє смердюче тіло”.
Скриплять весла в кочетах, тупотять на палубі азаби, щось викрикуючи,