Про таку працю, яка не приносить, як те мало б бути, людині радості й задоволення, а нищить її фізично й морально, з болем писали великі українські письменники Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Винниченко та багато інших. Не раз людина праці ставала жертвою трагічних обставин, «пропащою силою» і передчасно гинула. А яким прекрасним могло б бути життя українського селянства, якби воно було хазяїном своєї долі! Ось картини такого омріяного життя. Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають, ідучи, дівчата… Іще одна лірична картина того ж Тараса Шевченка із поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала»), де матері-кріпачці лише уві сні бачилася щаслива доля, що її син Іван: Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, а діточки обід несуть… Про право вільної праці на вільній землі мріяв народ під час революції 1905-1907 років та під час Лютневої революції 1917 року. Із якою гіркотою розуміли українські селяни, що їх обдурено, що немає омріяної землі і волі. Вони – земля і воля, – з’явилися щасливим оманливим маренням і зникли («Fata morgana» Михайла Коцюбинського). Спиридон Черкасенко в кривавих боях громадянської війни 1919 року з болем писав у вірші «Вільна праця»: Праця зруйнована, праці нема, Хто ми без неї? Нащо ж у крові купали дарма Наші ідеї? Проте, незважаючи на усі невимовно тяжкі обставини, на біль, плач та нелюдські умови, люди рухались уперед й творили свою долю, адже аби бути щасливим, треба працювати.