Розділ 1. Три прибульця
Надворі лив дощ.
Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. “Мабуть, бліх повно… — подумав Рекс і обтрусився. — Зате хоч тепло”.
Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.
Уже другий день йому не щастило.
Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь “крутяк” на “Мерседесі”. І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.
“Невже люди перестали їсти м’ясо?” — сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.
Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову — на нього дивилися блискучі очі.
Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.
Навпроти нього сиділи три пси — такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони — чистенькі та вгодовані.
— Здоров! — мовив середній пес.
Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.
— Мене звати Пол, — продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: — А їх — Тер і Гейст. Ми — з паралельного світу.
— Ххр-р-р, — спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: — 3 я… якого світу?
— З па-ра-лель-но-го! — повторив Пол.
— Та він все одно не зрозуміє, — озвався Тер.
— Ми — це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, — пояснив Гейст.
— Ну й що далі? — похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.
Тер пошкрібся за вухом:
— Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!
— Так от, — швидко заговорив Пол, — ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.
— Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, — додав Гейст.
— Ой, у мене по череву точно блоха лазить! — верескнув Тер.
— Та помовч нарешті! — гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: — Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.
— Але чому ви вирішили почати саме з мене? — буркнув Рекс.
— Бо ти ж — Рекс, що означає “цар”, з кого ж нам було починати?
— А чому я взагалі повинен вам вірити? — раптом засумнівався Рекс. — Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!
— Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! — заскавучав Тер.
— От нав’язався на нашу голову! — сердито гавкнув Гейст. — Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!
Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.
— Ну от, добалакалися, наш час скінчився, — сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: — Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця — звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…
Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.
Розділ 2. Зустріч
Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.
“Хроня, Хроня… — бідкався він. — Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку — камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?”
Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.
Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.
Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.
Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.
— Ти Рекс, чи що? — спитала купа лахміття. — Вилазь, тільки не кусайся!
— Чого б це я кусався? — несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. — Я-а-ак це я?.. — забелькотів він.
— Точно, Рекс, — сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. — Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!
Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.
Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.
Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки “Кайзер”, у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.
По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.
Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.
— Ти що, живеш тут? — несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.
— Та ні, — сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. — Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.
— А я й не боюсь, — буркнув Рекс і ліг на підлогу.
Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:
— Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.
“Ну й дива! — не міг отямитися Рекс. — І цей шпарить полюдському!”
Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.
У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: “Дур-р-рень!”, “А, то ти так!”, “Шантр-р-рапа!”
Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.
— Ну й пр-р-рийомчик! — сердито сказав папуга. — Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?
— И-й-й-я, — озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.
— Запр-р-росити — запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! — закричав папуга. — Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!
— Хто шкодує? — спитав Хроня.
— Хто-хто… Хазяїн! — далі кричав папуга. — Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! — і папуга заходився знову вкладати пір’я.
— Попереджати треба, — нарешті виплюнув пір’їну кіт. — Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна — забудь! Якщо вони викидають — то це вже назавжди, — і Рата сердито сплюнув на підлогу.
Розділ 3. Знайомство
Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.
— Ось я, — продовжив кіт, — як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? — повернувся він до Хроні.
— А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, — сказав Хроня. — Я давним-давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали-шукали, а потім плюнули.
— Бач! Бач! — стрепенувся папуга. — Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!
— Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, — пояснив Хроня. — А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…
— А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор-р-роший, хор-р-роший, кр-р-расивий! — знову закричав папуга.
— Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! — засичав Рата. — Кр-р-расивий! — перекривив він папугу. — Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!
— Сам ти пр-р-риблуда! Сам пр-р-риблуда! — закричав ображений папуга.
— Це я приблуда? — засичав кіт. — Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда-прадіда!
— Авто… хто? — спитав Хроня.
Чувак, пресу треба читати! — презирливо сплюнув Рата. — Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов — “Котяча Брись” називається. І там написано, що всі, хто ще з діда-прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все — і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі — хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? — спитав він папугу.
— Фер-р-рі мене звуть, Фер-р-рі! — гордо закинув папуга голову.
— Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! — роздратовано сказав Рата. — Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!
— Ну, все! — спинив їх Рекс. — Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?
— Я замовкну, замовкну, — не вгамовувався папуга Фері, — хай і цей бр-р-ритоголовий замовкне! Мене сюди запр-р-росили! Сказали: “Йди туди, там буде Р-р-рекс”. От я й пр-р-рилетів, а тут ця шантр-р-рапа… — не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.
— Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, — сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, — це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде — такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!
— Ну що ж, — сказав Хроня. — Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.
Розділ 4. Нові прибульці
Вранці першим прокинувся Рекс.
В кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.
“Ого!” — сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець — від залізного прута.
Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.
— Чого ти? — злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.
— Хто це тебе? Отам, на спині?
— А-а, — поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, — то хлопці на стадіоні.
— За що?
— Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув — думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили…
— А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б’ються?
— Хе, чудило! Ще й як б’ються!
На трубі заворушився папуга, розправив крила і закричав:
— Добр-р-рого ранку! Полундр-р-а! Заср-р-рані пор-р-рядки! Пар-р-рламент у відставку!
— Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! — закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись.
Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.
— Тихо, сюди хтось іде, — сказав він.
Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:
— Кхи-кхи!
І почувся приємний жіночий голос:
— Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?
Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:
— Давай, валяй, тільки по одному!
З-за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.
Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.
— Скажіть, будь ласка, ви — пан Рекс? — спитала новенька, все ще не виходячи з-за рогу.
Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:
— Р-р-ргм, який там пан — просто Рекс!
— Ги-ги-ги! — зареготав Рата, впавши на спину. — Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!
Новоприбула граціозно вийшла з-за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка — коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На шерсті грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.
— Дозвольте відрекомендуватися, — продовжила вівчарка, — мене звати Доллі, можна просто — Дол.
— Ха-ха, і це всі? — весело спитав Рата.
— Ні, не всі! — почувся тоненький голосок, і з-поміж передніх лап Доллі визирнула сіра мишка.
Р-раз — і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.
Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:
— Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.
— Можна просто Хомка, — знову з’явилася голова з круглими щоками. — Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!
Розділ 5. Несподіваний сніданок
Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з-за своєї круглої щоки і почав гризти.
— Що це ти їси? — заздрісно спитав Рата.
— Заначку, — відказав Хомка.
— Яку заначку?
— Яку-яку, — не бачиш — сухарик, — показав Хомка. — На дорозі знайшов, як ішли сюди.
— Ой, як їсти хочеться! — тоскно промовив Хроня.
Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.
— Якщо ви дозволите, — несміливо мовила Дол, — у мене тут дещо є…
— Що це — дещо? — жваво обернувся Рата.
— Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, — Дол сором’язливо опустила очі, — я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…
— Ну, чувіха, та хто ж проти… — почав був Рата.
— Хто ж проти ковбас та білого хліба! — пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: — Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?
— Та давай, тягни, що там у тебе! — нетерпляче облизнувся кіт.
Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.
Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.
Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.
— Ну ти даєш! — пробурчав він. — Оцей, — кивнув на Хомку, — вже має що жувати…
— Він жує, та своє, — ображено пискнув знову Хомка.
Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:
— Кіндер-р-рсюр-р-рпр-р-риз! Ср-р-рані пор-р-рядки! Мені зер-р-рна! Я такого не їм!
— О! — швидко зорієнтувався Рата, — значить, один шматок зайвий! — і вмить схопив найближчий.
— Ану поклади на місце! — закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: — А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?
— Гр-гм, — прочистив горло Рекс, — та я оце… звичайно… як його… — тільки й зміг промимрити він.
— Плювати я хотів на всіх начальників, — презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.
На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.
— Хай лежить, — вдоволено мовив він, — про запас!
— Да-а, чуваки, — ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, — хороша штука — ковбаса! І хороша штука — власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці — завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають — то таке… не те що їсти — щипцями вже гидко брати.
Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.
— Спасибі тобі, Доллі, — вдячно проказав він.
— Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! — відповіла та.
— Ой-йой-йой-йой-йой! — перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. — Як-кі манери! Як-кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань— ку валяєш?
— Ну, ти! — спробував суворо зупинити його Рекс. — Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?
— А я гімназій не кінчав, мені прощається! — огризнувся Рата. — Мені ніколи було — я БІСНІСОМ займався!
— Яким бізнесом? — поцікавився Рекс.
— Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги-ги-ги! — зареготав Рата, задоволений з власного жарту.
— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закричав з труби Фері. — Виключіть пер-р-рший мікр-р-рофон!
— Хто дурень?! — аж підскочив Рата.
— Це я так, для р-р-розминки, — перелякався папуга. — Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер-р-рлися, а я голодний.
— Ти ж гляди, — нагадав Рекс, — не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…
Розділ 6. Історія Доллі
Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:
— Шантр-р-рапа!
А Рата звернувся до Доллі:
— Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?
— Чого ти чіпляєшся? — несміливо заступився за вівчарку Рекс.
— Та я нічого, чувак, — примирливо мовив ситий Рата, — це я нащот етово… хай розкаже свою історію — хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого — ми послухаєм.
— Ну й тип! — обурився Рекс. — 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!
— Нічого, — спокійно промовила Доллі, — я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.
— Як приємно чути: пан Рата, — перебив її кіт і погладив себе по череву.
— Я шість років жила у професора філології…
— О, чуваки, вона теж лається! — зраділо підняв голову Рата.
— Та ні, — сказала Доллі, — це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову — фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, — Доллі лизнула свою пухлину, — професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…
— Бакси, темнота! — презирливо підказав Рата.
— Так, так, бакси! — пригадала Доллі.
— Бакси? — здивувався Рекс. — А що воно таке?
— Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! — пояснив Рата.
— Як — все?! Все не можна! — заперечив Рекс.
— Можна, можна! — переконаний був кіт. — Ну а далі? — звернувся він до Доллі.
— Далі все було дуже погано, — сумно мовила вівчарка. — Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви — біснісмен.
— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.
— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.
Доллі замовкла.
— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.
— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: “Серце, серце…”. А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.
Усі замовкли.
Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.
Доллі вдячно лизнула його в щоку.
— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.
— Кого? — здивувалась Доллі.
— Отого твого БІСНІСмена.
— Навіщо?
— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!
— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.
— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!
— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.
Той мовчки кивнув головою.
— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.
— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.
— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.
— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!
— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.
Розділ 7. Хомка розповідає
— Я жив не де-небудь, — гордовито сказав Хомка, — я жив у палаці!
— Ну, ну, ти заливай, та знай міру! — зупинив його Рата.
— Сам ти брешеш! — сказав Хомка. — Я ще раз кажу, що жив у палаці — у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся — пожував — і спати. Поспав — пожував — і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… — від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.
— А на свободу з клітки вас випускали? — спитав Рекс.
— На якого біса мені та свобода? — одразу розплющив очі Хомка. — Вода в клітці завжди свіженька, їжі — повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, — ледве вимовляв Хомка. — І скоро я дізнався, що таке свобода, — з гіркотою мовив хом’як. — Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів — ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, — тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.
Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.
— Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, — Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. — Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.
Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? — з надією спитав він Рекса.
Рекс безпорадно знизав плечима:
— Не знаю…
— Як — не знаєш? — захвилювався Хомка. — Ти ж тут головний, раз вони сказали: “Знайдете Рекса”. Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?
— Ги-ги, — із заплющеними очима іронізував Рата. — Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, — аж розплющив очі кіт, — якщо нас усіх переправлять на яку-небудь іншу планету? Або у цей їхній па-ра-лель-ний світ? Уявляєте — р-р-раз — і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…
— Не думаю, — з сумнівом мовив Рекс. — За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється — усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…
— …у світі, — глузливо закінчив Рата. — Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати — того силою примусимо, йому ж самому краще буде!
Рекс знічено замовк.
— Ну а ти що пропонуєш? — запитав він Рату.
— Треба так, як Хроня казав, чуваки, — мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… — аж захлинувся кіт. — Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас — а ми їх, вони нас — а ми їх!
— Ні, ні! — перелякано запищав Хомка. — Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить — і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, — звернувся він до Рекса, — я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.
— Та замовкніть нарешті! — попросив Рекс. — Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.
— А якщо вони ніколи не прийдуть? — спитав Рата.
— Ну, тоді побачимо, — відповів Рекс.
Розділ 8. Вилазка
Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.
Настав вечір. Повернувся папуга — ситий і задоволений.
Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:
— Добр-р-рий вечір-р-р, малята! Слухайте вечір-р-рню казку!
Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:
— Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!
Папуга перелякано замовк.
А Рата потягнувся і сказав:
— Ну, чуваки, час іти на роздобутки.
— На які роздобутки? — поцікавився Рекс.
— На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? — обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.
Дол нерішуче піднялась.
— А ти сиди собі, теж — ворушиться! — поблажливо кинув їй Рата. — Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.
Дол знічено лягла знову.
— А ти не збираєшся? — спитав Рата у Рекса.
— Та я… чого ж, можна… А що треба робити?
— Там побачиш, валяй!
Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.
— Йди за мною і не вякай, — сказав Рата.
Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище — сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. “Чого Рата мене сюди притягнув?” — подумав Рекс.
Кіт зупинився.
— Бачиш оту купу? — пошепки спитав він.
— Ну?
— Там під дошками є схованка.
— Яка схованка?
— Зелена! — аж засичав люто кіт. — Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?
Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим — бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.
Рекс від страху затремтів:
— Він що, їсть собак?
— їсти не їсть, але горло перегризає.
— А якщо… Федя відпустить Жору — нам же буде кінець, — прошепотів Рекс.
— Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки — Федя вилазить зі своєї нори — відпускає Жору — я відволікаю його на себе і тікаю о-о-он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви — і рвеш кігті. Січеш — ні?
— А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?
— Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! — гордо сказав Рата.
Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з-під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.
— Лови, лови його! — горлав бомж Федя і біг за псом.
Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.
— А-ах ти, падла! — зло сказав Федя. — Ти красти будеш?!
Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.
Але Федя не вдарив.
— Жора! — загорлав він.
— Ой, ні, тільки не Жора! — не зчувся як вигукнув Рекс.
— Га?! Що?! — очманіло почав озиратися Федя. — Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! — і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.
Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.
Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось-ось пурхне, як перестигла по— рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.
Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.
Розділ 9. У пошуках порятунку
Коли Рекс добрався додому, зовсім стемніло. На його здивування, Рата вже лежав на своєму місці, неначе нічого й не було.
Рекс поклав важкенький кульок і відхекувався, висолопивши язика від утоми й пережитого жаху.
— Хе-хе, чувак, що, впрів? — зустрів його Рата. — Давай сюди, що ти там урвав?
— Чо… чого це… сю… сюди, — все ще не міг прийти до тями Рекс. — Не сюди, а ось він, — пес кивнув на Хроню, — він ділитиме.
У кульку було багато всякої смакоти — недоїдені гамбургери, шматки піци з м’ясом і навіть залишки шашлика.
— М-м-ням, — насолоджувався Рата, наминаючи свою порцію, — це Федя на стадіоні, на барахолці назбирав. Учора там ярмарок був. Я теж туди збирався. Ярмарок — не ярмарок, а біля шопів завжди щось урвеш.
Фері, що завзято клював скоринку хліба, притиснувши її лапою до труби, перервав вечерю, щоб проголосити:
— Нема нічого кр-р-ращого на вечер-р-рю, як свіжий, з ко— р-р-рочкою шматок хліба!
Доллі, скривившись, наче від зубного болю, не витримала:
— Пробачте, пане Фері, треба казати не “з корочкою”, а “зі скоринкою”.
— Бр-р-рехня! — заперечив Фері. — Так по телевізор-р-ру в р-р-рекламі кажуть!
— Ну, я б не радила вам повторювати те, що іноді кажуть по телебаченню, — стримано сказала Доллі.
Фері хотів було продовжити дискусію, але Доллі, яка лежала найближче до виходу, нашорошила вуха.
— Тс-с-с! — зупинила вона Фері. — Наче хтось плаче.
Всі перестали жувати й прислухались. Справді, чулося тихе скавуління.
Хроня, скрадаючись, пішов до виходу. Доллі й Рекс — за ним.
Недалеко від входу в підвал у кущах лежав песик. Він був маленький, чорненький, з короткою шерстю. Великими круглими вологими очима він жалібно дивився на Хроню і важко дихав.
Хроня присів коло нього навпочіпки.
І побачив, що песик страшенно покусаний. Коли він дихав, з двох великих ран на його грудях виходило повітря.
— Хто це тебе? — співчутливо спитав Рекс.
— Жо… Жора, — натужно мовив песик.
— Коли? За що? — одночасно спитали Доллі та Рекс.
— Я з хазяйкою гуляв. Вона нашийник зняла, ну я й відбіг трохи далі. Вона, правда, кликала: “Чіп, назад!”, але мені так хотілося побігати — цілий день сам у хаті, доки всі на роботі, — жалібно глянув він на Хроню. — А тут де не візьмись — Жора зі своєю зграєю назустріч… Я тікав, як міг… Але хіба від Жори втечеш, та він ще чомусь був такий розлючений… — песик заплющив очі і замовк.
— Його негайно треба до лікаря, — сказав Рекс. Дивіться, у нього повітря з грудей виходить.
— До лікаря, до лікаря, — розпачливо сказав Хроня. — Де його шукати — ніч же надворі.
— Я пам’ятаю, панове, де живе той лікар, до якого мене водив пан професор, — сказала Доллі. — Ходімо.
Хроня обережно взяв Чіпа на руки. Той тихенько заскавулів.
— Потерпи, потерпи трохи, малий. Зараз ми знайдемо лікаря, він тобі допоможе, — примовляв Хроня, несучи Чіпа.
— Гей, чуваки, ви куди? — гукнув від дверей Рата, який теж вийшов подивитися, що сталося.
— Ми зараз, — сказав Хроня. — А ви сидіть, чекайте, нікуди не ходіть.
Рата підійшов ближче.
— Ні фіга собі! — присвиснув, побачивши Чіпові рани. — Куди ви його несете?
— До лікаря, — буркнув Рекс.
— Шкода праці, чуваки! — сплюнув Рата. — Йому вже той…
— Ану заткни пельку! — несподівано сам для себе вишкірив зуби Рекс. — Ти, відморожений!
— А ти не наїжджай, не наїжджай! — відступив Рата. — Я що?.. Самі побачите…
Доллі дійсно знайшла будинок лікаря. У ньому не спали, з вікон лунала гучна музика, чулися людський сміх і дзвін посуду. Видно, там гуляли.
Хроня з Чіпом на руках нерішуче стояв