Розділ І. ПЛЯШКОЇД
До Зони хлопець Хроня і великий чорний пес Рекс добралися, коли вже впали глибокі сніги. Натрапивши на порожню довгу будівлю, вирішили пересидіти у ній хуртовину, яка саме почалася. За хвилю хлопець і пес вже міцно спали, притулившись один до одного.
Вони так втомилися після довгої мандрівки, що не чули ні свисту зимового вітру, ні грюкоту напіввідірваної віконної рами, яку немилосердно теліпав вітер.
Але зненацька Рекс прокинувся і нашорошив вуха.
З кутка, де лежала купа порожніх пластикових пляшок, почувся якийсь звук. Він був схожий на похрумкування.
Обережно, щоб не розбудити Хроню, пес виліз з-під поли хлопцевого пальта і рушив до кутка.
Хрумкання почулося виразніше.
“Мабуть, пацюк!” — подумав Рекс.
Додумати йому не вдалося, бо пляшки раптом розсунулися. Між ними стояло якесь дивне створіння.
Не кліпаючи, на Рекса дивилося двоє вибалушених очей. На людському наче обличчі, без вій і брів, стирчав довгий приплюснутий ніс, на кінці розділений надвоє. Руде ріденьке волоссячко прикривало велику лисину. Відвисла нижня губа та великі зморшкуваті вуха робили обличчя зверхнім і пихатим.
Про Зону та все, що в ній відбувається, вони з Хронею чули багато байок. Одні з них були схожі на правду, інші — цілком фантастичні.
Тому бувалий у бувальцях пес Рекс зовсім не злякався. Він почухав задньою лапою за вухом і подумав: “Ну от, ще й за огорожу не перелізли, а вже якась чортівня починається!”
А дивна потворка тим часом вмостилася на одну з пляшок, взяла тоненькими сірими ручками іншу пляшку і раптом уп’ялася в неї зубами. Почувся хрумкіт — і великий шматок пластмаси зник у неї в роті.
— Ні фіга собі! — від здивування Рекс витріщив очі.
А почвара тим часом діловито точила пляшку, наче травневий хрущ листок. За мить у неї в руці лишилася тільки синенька закрутка.
— Видно, закрутка іде тобі на десерт! — прокоментував Рекс, спостерігаючи, з якою насолодою жує її сіре створіння.
Підвечерявши, воно задоволено поплескало себе по сірому круглому, наче м’яч, черевцеві, і сказало рипучим голосом:
— Ну, чого витрішчився? За видовишче, таксаать, платить треа!
— А це що тобі — цирк? — знайшовся Рекс.
— Може, й так! — незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. — Зате, таксаать, це моя територія!
— А грошей у мене нема! — розвів лапами Рекс.
— А мені, може, грошей і не треа!
— А що ж тобі треба?
— Рекс! — раптом почувся сонний голос. — Ти з ким базариш?
— Та тут ось якесь… — Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, — грошей вимагає!
— Грошей? — підійшов Хроня. І собі не стримався: — Ні фіга собі! Ти хто?
— Я? Не знаю… — нижня губа почвари удавано жалібно відвисла.
— А що ти тут робиш?
— Що-що… Живу я тут.
Хроня озирнувся — ніде не було видно ніяких ознак житла — сама холодна земля та купи сміття.
— Мм-да, — протягнув хлопець. — Класно живеш. А чого ти голий? Хоч би загорнувся у щось — холодно ж!
— Я не голий, — заперечив пляшкоїд. — На мені шкура, таксаать, з підігрівом.
— З яким підігрівом?!
— З атомним! Ось помацай! — почвара простягла Хроні тоненьку ручку.
Хроня гидливо доторкнувся до зморщеної долоні і від несподіванки аж зойкнув — така вона була гаряча. Наче праска!
— Хи-хи! — задоволений справленим враженням, пляшкоїд закинув ногу на ногу. — Платити буеш?
— Тобі ж сказали — грошей нема!
— Тобі ж скаали… — перекривив Хроню пляшкоїд. — А тобі ж скаали, що грошей не треа. Ґудзика дай!
Тут Хроня помітив, з якою пожадливістю почвара дивиться на великий пластмасовий ґудзик, що на нього Хроня застібав комір у пальті.
— Ґудзика? — здивувався Хроня. — А на фіга він тобі?
— А він пластмасові пляшки жере! — буркнув Рекс.
— Пляшки? Які пляшки?
— Різні,— сказав пляшкоїд, — від мінеральної води, від “Фанти”, від квасу… А найсмачніші — від пива! — потвора заплямкала нижньою губою.
— Ну, пацан, так тобі ж ціни нема! — сказав Хроня. — Тими пляшками вже весь світ загидили. І багато вас таких?
— Я один. Бо я — унікальне природне явище! — закопилив губу пляшкоїд.
— Мутант ти звичайний! — сплюнув Хроня.
Очі потвори злісно зблиснули. Вона просичала крізь зуби:
— Ґудзика дай!
— Ну що ж, Рекс, це ми ще дешево відбулися, — Хроня зітхнув і, вийнявши з кишені складаного ножика, відрізав ґудзика.
— На!
Р-рраз! — І ґудзик зник у широкій пащеці потвори.
— М-м-м! — замурчала вона від задоволення. — Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, таксаать, вступне ви заплатили, можете залишатись!
— Залишатись ми тут не збираємося, — сказав Хроня. — Нам тут дещо знайти треба.
Пляшкоїд, здавалося, не слухав — він жував ґудзика, наче жуйку. Ґудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!
Рекс аж скривився:
— Ну ти й чмакаєш! Справжній ЧМАК!
— О! — сказав Хроня. — Ми тебе так і назвемо — Чмак!
— Чого це? — образився пляшкоїд. — А якось красивше, таксаать, не можна?
— Як красивше?
— Ну, там, — Рікі Мартін, або Ді Капріо!
— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав — ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав — ти унікальне природне явище! УНІКАЛЬНЕ! Доганяєш?
Потвора подумала і кивнула головою:
— Ну тоді нехай буде!
— За це ти проведеш нас у Зону! — зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.
— А куди вам треа? — Чмак перестав жувати. — Якшчо недалеко — то о’кей, а якшчо далі — то за окрему платню!
Хроня глянув на два ґудзики, які залишилися на пальті, і сказав:
— Добре, якось розрахуємося. Проведи хоч до першого села.
— Чмак! — чмакнув ґудзиком пляшкоїд. — Гайда!
Розділ II. ЦУР І ПЕК
Чмак ішов попереду, залишаючи за собою у снігу дві прокладені його кривими ногами борозни. За ним клубочилася пара і чулося шипіння, наче хтось поплював на праску.
Хоч він ледве сягав Хроні до коліна, йшов так швидко, що хлопець аж захекався, намагаючись не відставати.
Чмак довго вів їх уздовж огорожі — стовпів, поплутаних колючим дротом.
Нарешті біля одного стовпа він зупинився. Хроня побачив там невеличкий лаз, під яким була викатана у снігу льодяна гірка. Видно, Чмак постійно ним користувався, бо впевнено впав на спину і з’їхав у вибалок за огорожею.
Ставши на ноги, він махнув рукою:
— Давай!
Хроня з Рексом покотилися за Чмаком. Він повів їх далі полем. Рекс насторожено озирався, готовий у будь-яку мить захистити хлопця.
Іноді їм траплялися дивні сліди на снігу — ніби собачі, але у декілька разів більші. Рекс принюхувався до них і тільки занепокоєно крутив головою — вони не пахли ні собакою, ні вовком, а чимось таким, від чого у Рекса хололо всередині.
Одного разу їм довелося перетнути розчищену дорогу. Нею саме їхав автобус.
— Пригніться, — сказав їм Чмак. — Це вахтові на роботу поїхали.
— А які у вас, таксаать, справи у Зоні? — запитав Чмак, коли вони рушили далі.
— Не твоє діло, — буркнув Рекс.
Хроня промовчав.
Чмак ще декілька разів пробував випитати, куди та навіщо йдуть Хроня з Рексом, але вони мовчали. І Чмак облишив спроби.
Нарешті попереду забовваніли якісь будівлі.
— Ну, ось і перше село, — прочмакав Чмак. Він усе ще жував ґудзика. — Я своє, таксаать, відробив — на цьому привіт!
— Зачекай! — зупинився Хроня. — А як у ньому ніхто не живе?
— А що мені до того? У вас свої плани, у мене — свої, — Чмак мстиво примружився, аж його безбарвні каламутні баньки стали маленькими.
— А тут десь переночувати можна?
— Спробуйте! — І Чмак пірнув у найближчий замет, лишивши після себе дірку завбільшки як лисяча нора.
Хроня поправив заплічника з нехитрим своїм скарбом і запитально глянув на Рекса.
— Ходімо, — сказав пес Рекс. — Будем пробувати…
Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.
Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порога від хвіртки вела розчищена доріжка.
Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:
— Хто там?
— То я — Хроня і пес Рекс, — невпевнено мовив Хроня.
— Яка ще Тоня? — невдоволений голос погучнішав. — Тьотю Асю з “Асом” я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!
— Відійди, глухий пень, — почувся інший голос. — Дай я відчиню двері!
— Якась Тоня… Фервекс, фервекс… щось не пригадую, від чого він, — далі бурмотів невдоволений голос. — Від чого той фервекс?
— Від старих глухих дурнів! — сказав другий голос, і двері відчинилися.
На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:
— Заходьте, переночуєте.
Перемерзлих друзів двічі запрошувати не довелося. Вони ступили до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.
Хроня зняв заплічника й огледівся. По стінах висіли пучечки різних трав, кетяги сухої калини та горобини. Під вікном стояв довгий дерев’яний стіл і такі ж лавиці. В печі голосно і радісно гуготіло полум’я, кидаючи на стіни червоні й жовті відблиски.
Тут Хроня завважив і другого дідка. Він був би точною копією першого, аби не тоненькі вербові гілочки з бруньками, які росли у нього… на голові.
Дідок з бруньками запитально дивився на Хроню, склавши руки за спиною. А потім не витримав:
— Ну, показуй той фервекс, хоч ти і не тьотя Тоня.
— Та ні, — знітився Хроня, — то не фервекс — то пес Рекс, — і показав на Рекса.
— Га? То ти нічого не рекламуєш?
— Ні, — розвів руками Хроня.
Дідок з бруньками одразу втратив інтерес до Хроні.
Зате перший господар сказав:
— Не зважайте на нього. Він у мене на тій рекламі того… І виразно покрутив пальцем біля скроні. — Менше з тим. Сідайте, будемо вечеряти. А! — похопився він, — я забув познайомитись. Мене звати Пек, брата — Цур.
Хроня з Рексом сіли до столу. Перед ними, наче з-під землі, з’явилися полив’яні миски, повні пахучої гречаної каші з маслом. Цур і Пек теж сіли до столу.
Цур поставив перед собою малесенький переносний телевізор. Телевізор працював.
Це, вочевидь, дуже розсердило Пека. Він почервонів, наче заслінка у печі, схопив великого кухонного ножа і покраяв телевізор спочатку на скибки, а потім і зовсім покришив його, наче варене яйце курчатам.
Цур втягнув голову в плечі і спідлоба дивився, що виробляє з телевізором Пек.
А Пек тим часом згорнув у купку те, що залишилося від гарнюнього маленького телевізорчика, відкрив заслінку і викинув у піч.
Тоді Цур ображено виліз з-за столу. Сів на ослінчика перед піччю, а миску з кашею поставив на коліна.
Потім сягнув рукою у піддувало і витяг з нього іншого, ще меншого, телевізорчика.
На екрані саме артист Богдан Бенюк їхав по селітру.
Цур вдоволено засопів і запхав до рота повну ложку гречаної каші.
“Е-е-е, — подумав Рекс, — це не прості дідки!”
Тим часом з чагарників, що росли напроти хати, скрадаючись, вийшла дивна постать з тонкими ніжками і круглим черевом. Вона тихенько додибала до вікна і зазирнула до хати. Побачивши те, на що вона сподівалась, потворка пірнула у найближчий замет.
Коли незвичайне шипіння, що супроводжувало кривоногого пузаня, подаленіло, — запала тиша.
Місяць тонким серпиком визирнув з-за хмари і освітив блискучий сніг, що вкривав неозоре порожнє поле, серед якого зовсім самотньо світився маленький вогник.
Розділ III. БАНДА АЦЕТОНА
Хроню Цур із Пеком поклали на печі. Рекс улігся на килимку біля порога.
Щось непокоїло пса. Всі вже поснули, а він лежав і згадував. Якось дивно поглядав на Хроню Чмак. Якісь дивні були оті сліди на снігу. Та й взагалі, щойно вони ступили у Зону, Рекс відчув невловиму загрозу, яка висіла в повітрі.
І його передчуття справдилися: надворі пес почув обережні кроки. Одні, другі… Ого, аж п’ятеро чоловік скрадалися під вікном.
Рекс піднявся і носом обережно відхилив фіранку… Перед дверима стояла купка людей. У кожного в руках були якісь палиці…
Серце у Рекса мало не вискочило — то були не палиці, то була зброя.
Рекс одним стрибком опинився біля Хроні і стягнув з нього пошиту з клаптиків ковдру.
— Що? — спросоння злякався Хроня.
— Тс-с-с! — Рекс уже будив Цура і Пека.
За мить усі були на ногах.
— Хто це? — пошепки спитав Хроня.
— Погані хлопці, — сказав Пек похмуро. — їх тут багато всяких і різних. Ми їх не боїмося, бо нам вони нічого не можуть зробити. А от вам треба заховатися.
Пек відкрив духовку збоку печі і сказав:
— Лізьте і сидіть тихо!
Хроня витріщив очі:
— Куди “лізьте”? Вона ж маленька! А по-друге, ми там спечемося!
Та Пек, не слухаючи, уже запихав до духовки Рекса. Хроня покрутив зачудовано головою, але поліз слідом. На диво, там не було ні тісно, ні гаряче.
Не встиг Пек защіпнути гачка на дверцятах духовки, як у хату постукали. Спочатку тихо, а потім сильніше і сильніше.
Удаючи, що позіхає зі сну, Пек підійшов до дверей і спокійно спитав:
— Ну, кого ще там знову принесло?
— Відкривай, міліція!
— Міліція? Яка ще міліція? — тягнув час Пек, дивлячись, як Цур запихає до печі Хрониного заплічника.
— Українська! Ги-ги-ги! — зареготали надворі і, вже не стримуючись, хрипко загорлали:
— Одкривай, сказано, бо на хрен двері виламаємо!
Пек відсунув засув.
Хроня припав до щілини між дверцятами духовки.
До хати ввалилися п’ятеро озброєних здорованів. Усі вони були в чорних плетених шапках. У теплій хаті вони їх познімали. їхні голови були налисо поголені. Один із голомозих, видно, старший, сів до столу. Інші заходилися нишпорити по кутках. Тривало це недовго, бо кутків було небагато.
— Галяк! — сказав один із нишпорок і матюкнувся.
Та старший уже й сам бачив, що, крім дідів, у хаті нема нікого.
— Давай сюда діда! — наказав він. Пека поставили перед ним.
— Дєдуля, — лагідно почав старший, — ти нам на хрен не нужен. Но ми знаєм, що сюда один пацан прийшов. Давай, колись, де він — і абґемахт! — лягаєш на піч дрихнуть. Ну?
— А-а, пацан? — почухав спокійно потилицю Пек. — Ну ви б так і казали. Пацан як прийшов, так і пішов. Дуже-дуже кудись поспішав.
— Га? — раптом озвався Цур, що сидів у кутку. — Він нічого не залишав! — і покрутив головою.
Один із голомозих підійшов до нього і гидливо почав роздивлятися його вербові гілочки. А потім гукнув:
— Слиш, Ацетон! Гля — яких тільки тут мутантів не розвелося!
— Е-е, — сказав Пек. — Це що! А таке ось ви бачили?
Пек почервонів, як розжарена заслінка у печі, і почав плавитися. Він плюхнувся на підлогу і озерцем червоної ртуті потік до Цура, розпалив і його до червоного кольору. їхні дві калюжки з’єдналися, піднялися до заслінки у печі, від чого заслінка теж розплавилася. Потім у печі загуготіло, щось завило, щось булькнуло — і стало тихо.
П’ятеро нічних гостей так і стояли з відвислими щелепами посеред хати. А коли оговталися, Ацетон сказав:
— Ну, блін, цирк! Ви таке бачили?! Тут, блін, чим далі, тим страшніше стає працювати. Ану, Гагіч, давай сюди шестьору.
Один із голомозих, перекинувши коротку рушницю у ліву руку, правою відчинив двері і пронизливо свиснув.
До хати зайшов пляшкоїд.
— Ну ти, чмо, де пацан? — похмуро запитав Ацетон.
— Я своїми очима бачив, як його діди спати вкладали! — сказав Чмак. — А ви скрізь шукали?
— Можеш іще ти пошукать, — уїдливо сказав Гагіч. — Може, ти, чмо, нас розвести хочеш?
— Ну та ви шо! — Чмак аж ручки притис до грудей. — Нашо мені такіє неприятності?!
— А може, ти його хочеш здать нашим конкурентам? — підозріливо примружив очі Ацетон.
— Та я честю і совістю… — стукнув себе у груди Чмак.
— Дивись — у нас базар короткий…
— Цок — та в лобок, та в мішок! Ги-ги-ги! — перебив його Гагіч.
— Ладно, братва, — рушив з хати Ацетон, — ловити тут нічого. Все одно від нас він на Зоні нікуди не дінеться. Валимо звідси.
— Можна, я це все запалю? — прохально спитав Гагіч.
— На хрен воно тобі? Много шума — нам гірше, — сказав Ацетон.
Але Гагіч, який виходив останнім, прикладом рушниці обірвав
зі стіни поличку, на якій стояли миски та філіжанки. Черепки розлетілися по підлозі.
— Ги-ги-ги! — неголена пика Гагіча розпливлася у садистській посмішці.
Хата спорожніла.
Хроня зі своєї схованки добре бачив і чув усе, що відбувалося.
Він спробував відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Доводилося чекати братів.
У печі знову загуготіло, і з неї вистрибнули обидва дідки. Вони охололи, поступово з червоних стаючи звичайними, а тоді відкрили духовку.
Хроня з Рексом вилізли зі схованки.
Поки всі разом навели сякий-такий лад у хаті, до ранку залишалося вже недалеко.
Хроні спати перехотілося. З голови не виходили слова Ацетона, який сказав, що нікуди Хроня від нього не дінеться. Отже, бандити будуть і далі за ними полювати. “Що їм від нас треба?” — думав хлопець.
Хроня присів біля столу.
Цур уже витягнув свого незнищенного телевізорчика. Бідний Богдан Бенюк, який, видно, через ту рекламу теж не спав ночами, уже просив надіслати йому пару кришечок від пива. Рекс штовхнув Хроню плечем і сказав, кивнувши на Цура:
— Це, видно, якийсь спеціальний телевізор. По ньому саму рекламу показують.
Та Хроні було не до реклами. Він дивився, як Пек витягнув із печі його цілісінького заплічника і почав лаштувати харчі. Потім
поклав до заплічника хлібину, пару цибулин, шматок сала і подав його Хроні.
— Що, нам уже йти? — спитав хлопець.
Пек ствердно кивнув.
— Спасибі… — почав було Хроня, але Пек його перебив:
— Не треба, — краще послухай. Йтимете лише вдень. Ночуйте у покинутих хатах. Ось тобі вуглинка. Треба буде погрітися — кинеш через плече.
— Що, вона теж атомна?
— Ні, вона з нашого вогнища, — Пек кивнув на піч. — ЦЕ ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ, яке ми з Цуром підтримуємо і охороняємо. Біля нього грілися усі твої предки, Хроню. Але про це потім. До Покинутого Міста доберетеся за два-три дні…
Хроня гостро глянув на дідка: звідки Пек знає, куди йому треба? Він же нікому не казав, що йде до Покинутого Міста!
— Я багато чого знаю, — помітивши Хронин подив, сказав Пек. — Але не все кажу. Ми ще зустрінемося. Тоді й вуглинку віддаси. З Зони її виносити не можна. Ну, час рушати.
У Хроні на язиці крутилося багато запитань. Наприклад, яке це таке ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ? І які предки? Але Пек рішуче подав йому заплічника і підштовхнув до дверей.
— То ми пішли, — сказав Хроня.
Він хотів попрощатися і з Цуром, але той не відривав погляду від екрана телевізора: там саме вілларібівці змагалися з віллабаджівцями, хто швидше вимиє засобом “Фейрі” величезну сковорідку.
Розділ IV. НОВИЙ ТОВАРИШ
На обрії вже рожевіло, коли Хроня з Рексом рушили в дорогу.
Вийшовши на розчищений шлях, вони простували ним, зрідка ховаючись від зустрічних машин.
У ярузі зупинилися перекусити. Отут Хроня вперше випробував вуглинку. Кинув через плече — і на снігу запалало багаття. Горіло рівно стільки, скільки їм потрібно було, щоб обігрітися. А коли вогонь згас — вуглинка лежала собі така, як була.
Під вечір вони натрапили на якийсь будинок. Він був забитий дошками, але їх уже хтось відривав. Тому Хроня легко відчинив двері. В кімнатах було холодно і незатишно, хоч деякі меблі у хаті залишилися.
Хроня кинув вуглинку до печі — і за мить у ній вже палав вогонь.
Хроня поклацав вимикачами — світла не було. В одній із кімнат стояло два залізних ліжка з подушками і ковдрами, які дивом уціліли. Хроня притяг постіль до кімнати, де горіло в печі, кинув на підлогу — і Рекс задоволено простягнувся перед піччю.
Ніч минула на диво спокійно. Ніхто їх не потурбував. Тому вранці вони прокинулися бадьорими і з гарним настроєм.
— Ррр-гм! — прочистив горло Рекс. — Від чого там у собак гарна й густа шерсть?
— Від сала з цибулею! — весело сказав Хроня. — А ти що думав, від “Педіґрі”?
У хаті було повно всякого залізного посуду, тож Хроня з Рексом поснідали смаженим салом із цибулею.
— Ну що, залишимо сковороду віллабаджівцям чи помиємо? — спитав Хроня.
— Помиємо! — вирішив Рекс.
Знову рушили в дорогу, перед тим уважно обдивившись сліди навколо хати. Чужих не було.
Близько полудня підійшли до лісу.
— Перекусимо, чи що? — спитав Хроня. — Тільки відійдімо далі від дороги.
Коли вже закінчували їсти, на дерево біля них сів великий крук. Чорне лискуче пір’я на краєчках крил і хвоста посіріло — видно, від старості. Крук мовчки дивився на Хроню.
— Хоче їсти, напевно, — сказав хлопець і кинув крукові трохи хліба.
Але крук раптом заплющив очі і беркицьнувся прямо в сніг.
Хроня побіг до нього. Птах лежав, не ворушачись, із заплющеними очима.
— Що, здох? — спитав Рекс.
— Зараз побачимо, — Хроня підняв птаха, приніс до багаття.
Набрав у металеву кружку снігу, розтопив і спробував напоїти крука. Крук ковтнув раз, вдруге — і випив усю воду. Потім розплющив очі і сів, крутячи головою.
Хроня покришив йому хліба. Крук, косячи оком на Рекса, поклював усе до кришки.
— Мабуть, охляв від голоду і холоду, — сказав Хроня.
— Кра-а-а, — хрипко сказав крук.
Бачачи, що він оговтався і вже не падає на хвіст, Хроня почав збиратися. Крук намистинками своїх чорних очей стежив за кожним Хрониним рухом. Закинувши на плече свій скарб, Хроня подивився на крука:
— Може, він хоче з нами?
Наче зрозумівши, крук розправив крила, побіг по снігу, злетів і сів Хроні на плече. Він був легенький, як пір’їна.
— Ясно, — сказав Хроня. — Ну що ж, приймаємо в компанію!
І вже втрьох вони помандрували далі.
Шлях вів уздовж лісу. Коли доводилося йти нетоптаним снігом, Хроня набирав його повні черевики. Взуття намокало, і ноги мерзли. Черевики були на розмір більші — на інші Хроня не розжився.
Вже добряче стемніло, коли вони добралися до невеличкого села. Хроня поторсав двері першої хати — вони були замкнені.
Хроня хотів було рушити далі, аж раптом крук, який перед тим кудись полетів, сів знову йому на плече. У дзьобі він тримав ключа.
— Це що, від хати? — здивувався Хроня. — Ну ти даєш!
— Кра-а-а! — сказав крук.
Ключ підійшов. Мало того, в цій хаті все стояло неторкане. Наче господарі щойно вийшли кудись. Хоч шар пилу вказував на те, що в хаті давно вже ніхто не живе.
Рекс обнишпорив усі кімнати, позаглядав у всі закапелки, але нічого підозрілого не знайшов. Зате знайшов майже нові теплі черевики. Він приніс їх до кухні, де Хроня лаштував вечерю.
— Ану, поміряй, — сказав Рекс, кидаючи черевики.
— А якщо вони з радіацією? — завагався Хроня.
— Та, може, вона вже вивітрилася, — почухав лапою за вухом Рекс, який уявляв собі радіацію чимось подібним до смороду.
— Це ми що, вкрадемо ці черевики?
— Яке вкрадемо? Яке вкрадемо?! — обурився Рекс. — Та тут же ніхто не живе вже сто років! А якби й жив, то невже б пошкодував якісь старі черевики… та пальто?
— Яке пальто?
— Таке пальто! — Рекс зник і повернувся, тягнучи пальто зі штучним хутряним коміром. — Клас!
Пальто дійсно було тепле, товсте і з усіма ґудзиками. Хроня подивився на своє благеньке обтріпане пальто і засунув руки у рукави.
— Ррргм, — втішено сказав Рекс. — А може, воно з радіацією ще більше грітиме?
— Я що тобі — Чмак, чи що?! — обурився Хроня.
— Давайте вечеряти, — перевів розмову на інше Рекс.
Хроня на кухні знайшов у бляшаних баночках різні залишені господарями припаси.
Крупи та борошна, правда, струхлявіли. Але в одній банці було трохи чаю, а ще у комірчині знайшлося з десяток рибних консервів. І вони виявилися нічого. Принаймні, так сказав Рекс, вилизуючи бляшанку.
А в щільно закритій кришкою керамічній діжечці Хроня знайшов обмолочену пшеницю — видно, господиня на кутю тримала.
Крук наївся досхочу, ще й про запас Хроня взяв величеньку торбинку.
Вкладаючи її до заплічника, хлопець задоволено сказав:
— Тепер ми нашого орла відгодуємо!
Спати вони вклалися у спальні, влаштувавши у ліжку гніздо з ковдр та усіх подушок, які познаходили.
Добре зігрівшись і вже засинаючи, хлопець пробурмотів:
— Рекс, мене будити, тільки якщо я почну світитися!
Вранці Рекс вибіг надвір, аби поглянути що і як, та за мить ускочив до хати:
— Вставай швйдше, ходи, щось покажу!
Біля хати попід вікнами сніг був покреслений двома паралельними борозенками.
— Чмак! — сказав Хроня. — Він нас знайшов!
— Умгу, — похмуро буркнув Рекс. Тоді пішов слідами, які вели у сад.
— Чма-ку-чма-ку-чма-ку! — закричав Рекс. — Стривай, я до тебе ще доберу-у-усь! Попадися мені лише!
— Треба швидше вибиратися, поки він знову тих голомозих не привів, — сказав пес Хроні. Хлопець і пес не барилися.
Замкнули двері. Ключа кудись відніс крук. За хвилину друзі вже вийшли на шлях.
Розділ V. ДЖОХАР. ПОКИНУТЕ МІСТО
Година швидкої ходи — і перед ними забовваніли коробки міських багатоповерхівок. Підійшовши ближче, Хроня вражено зупинився.
Перед ними було МЕРТВЕ МІСТО.
Сніг лежав на дахах, на балконах, у проймах вибитих вікон, на дитячих майданчиках. І трохи висвітлював чорні провалля порожніх віконних рам та роззявлені роти під’їздів.
Пригнічені побаченим, Хроня з Рексом довго шукали потрібну вулицю.
Нарешті знайшли табличку з назвою.
— Вул. Леніна, — задерши голову, прочитав Хроня. — Це тут.
Хлопець витяг із кишеньки заплічника папірця, на якому записав адресу. Хоч адресу ту давно знав напам’ять.
— Будинок тридцять один, квартира двадцять три, — прочитав він уголос.
Сніг перед цим будинком був потоптаний.
Хроня зайшов до під’їзду. Ліворуч, біля вхідних дверей прибиті дві цифри з білого металу: 23.
Хроня постояв, дослухаючись. Потім притулив вухо до дверей. Йому почулося, наче за дверима хтось дихає. Шерсть на Рейсовому загривку наїжачилася, і пес загарчав.
— Там хтось є? — спитав Хроня пошепки. Але Рекс не встиг відповісти. Двері раптом прочинилися, і зі щілини висунулося дуло гвинтівки.
— Ану, руки! — сказав хрипкий голос.
Рекс почав несамовито гавкати. Хроня перелякано підняв руки, лише крук і далі незворушно сидів на Хрониному плечі.
Двері прочинилися ширше, з них визирнув бородань у чорній плетеній шапці, насунутій по самі очі.
Побачивши, що за Хронею нікого нема, бородань відступив від дверей, не опускаючи гвинтівки, і наказав Хроні:
— Захаді!
Рекс перестав гавкати і зайшов за Хронею. Бородань не заперечував. Він замкнув за ними двері й провів до кімнати. Поставив гвинтівку біля себе і сів на стільця.
— Ну? — запитально дивився він на хлопця.
— Ви тут живете? — тремтячим голосом запитав Хроня. — Тобто, завжди тут жили?
— Ну?
Хроня замовк. Він опустив голову і втупився у підлогу.
— Ладно, — сказав бородань. — Меня зовут Джохар. Чаю хочеш?
Хроня підвів голову. Очі у бороданя потепліли, і він уже не здавався таким непривітним.
— Хочу, — сказав Хроня.
Новий знайомий повів Хроню на кухню. Там стояла маленька залізна плита — буржуйка. На ній грівся чайник.
Джохар виклав на стіл хліб, цукор, ще щось їстівне.
Від їжі і тепла Хроня розімлів.
Раптом Джохар підвівся і обережно визирнув у вікно. Стиснув гвинтівку, яку так і не випускав з рук, і повернувся до Хроні:
— Тс-с-с!
Тихо ступаючи, підійшов до дверей і прислухався. Тепер і Хроня почув у під’їзді чиїсь кроки. У двері неголосно постукали.
— Хто? — спитав Джохар.
— Джохар, вийди, побазарить нада, — почув Хроня начебто знайомий голос.
Джохар повагався, але все-таки відімкнув двері. Хроня з Рексом виглядали з кухні.
На сходах стояв Ацетон у чорній дутій курточці, яка відстовбурчувалася від схованої під нею зброї. Коли він знову заговорив, у його голосі вчувалася загроза.
— Ну? — Джохар не приховував своєї ворожості.
— Джохар, ми з тобою дружно живем, правда?
— Ну?
— Отдай пацана. Ми знаєм, шо він тут.
Джохар мовчав.
— Джохар, — знову почав Ацетон, — у нас свій бізнес, у тебе — свій. На фіг тобі розборки, а?
— Нет, — сказав Джохар. — Ухаді!
— А ти подумав?
— Падумав.
Тут з-за Ацетона вискочив Чмак. Він закричав, показуючи пальцем на Хроню:
— Он він, я його бачу!
І раптом Джохар зробив щось несподіване — розмахнувся своїм важким військовим черевиком і дав Чмаку такого копняка, що той вилетів з під’їзду і зарився у кучугуру снігу, аж за ним зашкварчало.
А тоді Джохар з усієї сили хряпнув дверима перед носом в отетерілого Ацетона.
— Гей, чечня! — гукнув той у закриті двері. — Ти ще пожалкуєш!
Він пішов подвір’ям, раз-по-раз оглядаючись на Джохарове вікно. А Джохар стояв і дивився на нього, аж поки той зник за рогом. Потім відвернувся від вікна і глянув на Хроню:
— Стрелят умеєш?
— Н-н-ні.
— Ухадит нада.
Джохар поскладав до торби якісь речі, взяв гвинтівку і махнув Хроні, щоб той ішов за ним. У кімнаті, що вікнами виходила на протилежний бік будинку, обережно відкрив вікно, роздивився довкола і вистрибнув на сніг. Хроня з Рексом стрибнули за ним. Та не встигли зробити й двох кроків, як з-за рогу вигулькнув Чмак. Побачивши втікачів, він шмигнув назад, щосили волаючи:
— Тікають! Тікають! Вони тікають!
На його лемент прибіг Гагіч, що залишився стежити за Джохаром. Чмак підскакував перед ним, не затуляючи пащеки.
— Та, блін, не плутайся під ногами! — проревів Гагіч.
І Чмак вдруге дістав добрячого копняка, аж за ним засвистіло. Він вирився з замету, пригладив рідке волоссячко, що намокло від розталого снігу, і сказав сам до себе, бо Гагіча і втікачів вже не було й видко:
— І ці копають, і ті копають. Треа, таксаать, шукать третю сторону.
Почухав болюче місце і зник у заметі.
А Гагіч тим часом біг за втікачами і одночасно гукав у мобілку:
— Шеф, вони тікають, шо робити? Шо дєлать, шеф?
Діставши, видно, якесь розпорядження, заховав мобілку і натомість витяг короткий ствол.
Джохар біг дворами, знаходячи якісь тільки йому відомі проходи і лази. Але, видно, банда теж добре знала місто. Бо невдовзі Хроня почув, як недалеко від них зупинилася машина.
— Уже близко, — сказав Джохар.
Вони підбігли до купи поламаних залізобетонних плит. Джохар із зусиллям відсунув шматок плити, і Хроня побачив лаз, що вів кудись униз.
— Бистро! — скомандував Джохар.
Рекс стрибнув у отвір першим. Хроня затримався, бо саме зауважив, що ніде не бачить крука.
Раптом його щось боляче штовхнуло у ногу над коліном. Хроня нахилився і побачив, як на штанях розпливається темна пляма. Майже в цю ж мить пролунав другий постріл.
Джохар упав на сніг і теж почав стріляти. Хроня стрибнув у отвір. Різкий біль полоснув його по нозі, і хлопець втратив свідомість.
Розділ VI. ОДУЖАННЯ
Коли Хроня відкрив очі, побачив над собою вже знайому бороду.
— Де я? — кволим голосом спитав хлопець. Борода зникла, натомість над ним з’явилася рідна псяча морда, і мокрий гарячий Рексів язик лизнув його просто в ніс.
— Лежи тихо! — сказав Рекс. — Ми втекли. Джохар тебе сюди на плечах притягнув.
— А як… ті…
— Е-е, Джохар як по них — тра-та-та-та-та! За ними тільки закурилося!
— А крук? — Хроня обвів очима маленьку тісну кімнатку, в якій лежав на залізному ліжку.
— Десь загубився, — сказав пес. — Ти не переживай, Джохар каже, що знайде його.
Хроня спробував поворушити ногою і аж застогнав від болю.
— Ти той, лежи спокійно, — Рекс поправив ковдру. — Тебе трохи кулею зачепило. Але кістка ціла, а це головне, каже Джохар. Він тебе вилікує!
І потяглися довгі дні одужання. Джохар доглядав за Хронею наче справжній лікар. Він змінював пов’язки, змащував рану якоюсь смердючою маззю, варив Хроні гіркі трав’яні чаї.
Нога почала гоїтися.
Джохар часто кудись зникав, наказуючи Рексові не виходити і сидіти тихо. Повертався він з їжею та новими ліками.
Одного дня він повернувся з круком на плечі. Хроня з Рексом зраділи, побачивши крука живим і неушкодженим. Той теж зрадів, бо сів Хроні на плече і почав ласкаво перебирати дзьобом його волосся. Хлопцеві було лоскітно, він розсміявся і сказав:
— Відстань, там хробачків немає!
Крук перелетів на стіл, став на краєчку і почав перебирати власне пір’я.
— І де ж тебе оце носило? — все ще сміючись, запитав Хроня.
І раптом крук сказав деренчливим голосом:
— Пляшкоїда пас, бо блаженна та людина, що завжди обачна!
Хроня так і завмер з відкритим ротом.
— Ні фіга собі! — підняв голову Рекс, що лежав біля дверей. — Він розмовляє!
— А що тут дивного? — спитав крук. — Ти теж розмовляєш!
— А чого ж ти мовчав до цих пір? — спитав хлопець.
— Бо є час мовчати і час говорити, — відповів крук.
— Ну то давай знайомитися, — сказав Хроня. — Ім’я у