Курсова робота з української літератури
“ЖОВТИЙ КНЯЗЬ” ВАСИЛЯ БАРКИ
Проза Барки. Передісторія роману
Василь Барка, безперечно, передусім поет, модерний і елітний. Його ідеалістично-містичний світогляд знайшов найповніший і найглибший вияв у поетичній творчості. Саме нею він значно розширив стильові горизонти української літератури. Щоправда, ті горизонти розкрилися лише наприкінці XX ст., коли сама література стала іншою, і поезія Барки змогла поступово повертатися в її різнобарвний контекст. І.Фізер зазначав:
…Він (Барка) синтезував або творчо перетопив великі традиції європейської поезії, зокрема символізму, з українською літературною традицією. Барка сьогодні — либонь, єдиний український поет, який трансформує свою глибоку зачудованість світом (а то і всесвітом) в поезію, яка, хоч і надто глибоко межує з сакральними, зокрема християнськими, текстами, але не приводить його до слухняного епігонства. І нарешті, Барка є одним з небагатьох митців слова, що з’ясовує трагедію, химерність і чар життя людини, зокрема української, своєрідно філософською, а то й теологічною спрямованістю своєї поезії.
Прикметно, що ці слова відомого вченого так само стосуються і прози Василя Барки, бо його художній світ, яким би різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як дім, збудований людиною, що добре знає свої можливості, має глибокі знання про довколишній світ, власну думку про нього й чітко уявляє свою місію на цій землі.
Проза Василя Барки несе на собі “печать” поетичності його світобачення. Вона не просто описує, розповідає, фіксує щось — ці іманентні родові ознаки епосу в ній порушені, митець торкається важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно й по-філософському, крізь призму одвічних загальнолюдських цінностей, пізнати, осмилити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини, свого сучасника, запропонувати власну версію-розуміння цих двох світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, що стає художньою ідеєю, тобто такою, що втілена в образі. Епічний, а саме романний, жанр дає змогу авторові говорити про все непоспішливо й прозоро, поступово переконуючи в чомусь читача, схиляючи його до власних висновків. У романах “Рай”, “Жовтий князь”, “Спокутник і ключі землі”, “Душі едемітів” Василь Барка значно “матеріальніший”, ніж у поезії, бо звертається до світу духовного через зображення світу реально існуючого. Однак дійсність, особливо в Україні, а невдовзі й в еміграції, не відповідала його духовним запитам і спричиняла викривальність, розвінчання (в художньому образі) або відверту критику (в публіцистичних відступах). Така “полемічність приречених” притаманна майже всім українським митцям-емігрантам (згадаймо І.Багряного, Т.Осьмачку, Є.Маланюка, Д.Гуменну, У.Самчука). Для них найболючіші душевні рани пов’язувалися насамперед з понівеченою долею своєї далекої Вітчизни.
Усе, про що писав Барка, обов’язково мало місце в його житті. Це стосується й “Жовтого князя”. Передісторія роману почалася ще в 1932—1933 рр., коли в Україні лютував голод, що знищив мільйони людських життів. У той час Василь Барка перебував на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був уже одружений. На Кубані, за його свідченнями, вимерла третина населення. Голод “зачепив” безпосередньо і його:
Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в “Жовтому князі” відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу.
У ті ж роки він їздив на Полтавщину провідати брата, бачив і там страшні картини голодних смертей. Усе це тяжіло в пам’яті, помножувалося чужими історіями, які Василь Барка збирав і записував упродовж 25 наступних років, особливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному з німецьких таборів “ді-пі”, де були й українці. Письменник назбирав велику кількість свідчень, які після написання роману знищив. Серед них найбільше вразила історія однієї вимерлої під час голоду української родини, переповідана земляком, котрий виїздив до Австралії. Саме вона стала пізніше “скелетом” сюжету “Жовтого князя”.
Написання твору. Авторський задум
Хто знає, скільки часу носив би Василь Барка гірку пам’ять про страшні 1932-1933 рр., аби вдруге не пережив “голодні муки”. Це вже було в Нью-Йорку, в тій невеличкій кімнатці в дешевому негритянському кварталі, де з великими труднощами оселився хворий і безробітний поет, що міг собі дозволити лише “одну банку риби на два дні” і миску найдешевшого пуерторіканського рису. Ось як він згадує про ті часи:
Отже, вийшло так, що нова голодівка, але не голодова смерть, відновила весь збір тих долей. Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам’яті, що був у душевних ранах. З минулого все почало випливати перед моїм душевним зором. І от знову біда виходить на добрий вжиток. Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте. Напливом морським усе викинуло наверх. Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що то буде забагато. Я скорочував, креслив, міняв вислови, і так чотири рази ті 600 сторінок безперестанно змінюваних я переписував від руки.
Над романом “Жовтий князь” Василь Барка працював упродовж двох років (1958-1959). То була наполеглива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживаннями. Він хотів якнайточніше, найоб’єктивніше “увіковічнити” ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з’явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху.
Барка прагнув і численні фактичні свідчення, і “хмаровиння почуттєве”, що переповнювало його душу, оправити у викінчену, доступну широкому загалу романну форму, як це робили американські митці Е.Хемінгуей, О’Генрі, Е.По, у яких він учився.
Звичайний читач сприйме насамперед реалістичне зображення трагедії родини Катранників. Ґрунтовно виписані натуралістичні сцени в творі, авторське глибоке проникнення у психіку героїв нікого не залишить байдужим. Але більш підготовлений читач через символіку багатьох образів, містичні епізоди задумається над глобальними проблемами, які порушує автор.
“Жовтий князь” у зарубіжному світі
Уперше окремою книжкою роман вийшов у Нью-Йорку 1963 р. у видавництві “Сучасність”. Тоді ж Барка, зважаючи на “хрущовське потепління” в Україні, звернувся до радянських письменників з відкритим листом, у якому наголошував на актуальності порушених у романі проблем, на доконечній потребі правдиво написати про ті страшні й повчальні роки штучного голодомору українського народу. Звичайно ж, лист залишився без відповіді, бо з’яву перших паростків умовної демократизації радянського суспільства було невдовзі зупинено. Про роман “Жовтий князь” в Україні ніхто навіть не довідався, зате зарубіжна критика відгукнулася на нього досить прихильно. Про нього писали: “Терем” (Детройт), “Свобода” (Нью-Джерсі), “Українські вісті” (Новий Ульм), “Українська літературна газета”, “Арка” (Мюнхен), “Україна і світ” (Ганновер), “Народна воля” (Скретон), “Українське слово” (Париж), “Новий шлях” (Канада), “Русская мысль” (Париж) тощо. Серед відгуків привертає увагу матеріал з паризького часопису “Ле Монд” (1967 р.), в якому “Жовтий князь” названо “найкращим твором у повоєнній Європі .на одну з найважчих тем”.
Сприянням Союзу українок Америки 1968 р. роман було перевидано. 1981 р. Ольга Яворська переклала його французькою мовою для престижного видавництва “Галлімар”. Цьому виданню сприяв відомий французький письменник П’єр Равіч, що написав до нього передмову. У книзі про Василя Барку Микола Вірний цитує багато відгуків тогочасної французької преси на цей твір. Ось деякі з них:
Добра книжка. Страшна книжка… Великий трагічний твір, який абсолютно варто прочитати…
“Арт Прес”
Організовані українці повинні висунути майстра художнього слова на кандидата Нобелівської нагороди.
“Ля Нувель Ревю Франсез”
З цією думкою перегукується Михайло Сулима (канадський часопис “Новий шлях”):
Василь Барка своїм глибоким гуманізмом і релігійністю далеко перевищує всіх тих поетів і письменників, які в останніх роках стали лауреатами Нобелівської премії.
До речі, Василя Барку двічі висували на здобуття Нобелівської премії. Якби підтримала його тоді Україна, то саме він би й став першим українцем-лауреатом.
У 1983 р. цикл поезій Василя Барки англійською мовою з’явився в лондонському альманасі “Modern рoetry in translation: 1983”. Нині у видавництві “Галлімар” має вийти вже перекладений роман “Душі едемітів”, там же готується переклад “Жовтого князя” німецькою. Нещодавно підписано угоду з групою професійних перекладачів із Вашингтона на переклад усіх творів Василя Барки…
Російською “Жовтий князь” було надруковано в перекладі Леся Танюка в журналі “Дружба народов” (1991, № 11-12). Тоді ж він з’явився, нарешті, окремим виданням і в Україні з передмовою М.Жулинського. Напередодні історичного референдуму за незалежність на кіностудії ім. О.Довженка режисером О.Янчуком було знято за романом художній фільм.”Голод-33″.
Модерністичність твору
Отже, “Жовтий князь” став, як і замислював автор, “відкритою книгою” для широкого кола читачів. Але його не можна назвати “чистим” реалістичним твором, дзеркальним відбитком вражаючої української дійсності 30-х рр. XX ст., як то може здатися на перший погляд. Він створювався все ж таки письменником-модерністом, основні ознаки індивідуального стилю якого проявилися вже в перших поетичних збірках і міцно вкорінилися в наступних творах різних жанрів. Звісно, реалістичного в “Жовтому князі” значно більше, аніж у Барковій поезії. Але що цей твір також “вписується” в цілісну модерністичну модель індивідуального стилю автора, репрезентованого його поезією, — не викликає сумніву. Цьому великою мірою сприяє суттєва вага суб’єктивного, авторського бачення, особливого (під кутом зору містико-ідеалістичних переконань) витрактування світу зовнішнього, “фізикального”, як називає його письменник, у співвіднесенні із внутрішнім, духовним, тобто метафізичним світом людини. Це потужне авторське начало такою ж мірою стосується “Жовтого князя”, як, скажімо, “Океану” (щоправда, художні засоби його втілення тут дещо інші).
Закономірно, що митець, для якого матеріальний світ ніколи не був у центрі його “ego”, вміє дуже проникливо відтворити екзистенційний стан людини XX ст., абсолютно самотньої в цивілізаційному, зчужілому, суперечливому її первісній природі світі. Певно, той душевний стан переслідував Барку ще з 30-х рр., спонукаючи шукати якесь надійне опертя у вищій, духовній, а то й містичній сфері, зробити яку невід’ємною частиною власного світобачення він міг, тільки пройшовши важкий шлях очищуючого страждання й самопізнання. Отже, найдієвішим стилетворчим чинником “Жовтого князя”, “будівельним матеріалом” авторської буттєвої моделі однаковою мірою став і матеріальний світ, уявлення про який виніс письменник з реального життя, і власний великий внутрішній світ, вагомий духовний досвід, що допоміг Барці написати модерністичний, новаторський твір. Причому ця модерністичність у романі проявляється багатоаспектно, на різних рівнях: змістовому, тематично-проблемному, образному, образно-символічному, формотворчому.
Переплетення, взаємопереходи реалістичного й умовно-символічного в “Жовтому князі”, перевага вираження над зображенням, суб’єктивність зумовлює деструкцію традиційного реалістично-хронікального роману не тільки як жанру, а й окремих його елементів. Скажімо, чимало архетипних сполучень ідіоматичних понять або зовсім втрачають свій первісний зміст, або на нього нашаровуються інші, антонімічні значеннєві відтінки. Так, тут хлібороб без плуга, селянин без хліба, син без матері, родина без хати, птахи в падінні, а не в польоті, український млин замість достатку несе смерть… Та саме завдяки подібній деструкції глибшає, увиразнюється ідейний зміст твору, його проблематика, взагалі увесь тематичний обрій, посилюється його викривальність і виражальність, що змушує й читача відходити від звичного сприйняття описового тексту, актуалізує його думку.
Структура змісту
У 1989 р. Василь Барка написав передмову до “Жовтого князя”, де визначив три взаємопов’язані й постійно присутні у творі основні ідейно-тематичні лінії, три своєрідні структурні плани: реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника під час голодомору; передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; “метафізичний вимір, властиво духовний”, що полягає у “висвітленні декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя, а також явищ із світу темних могутностей, не-замиримо ворожих людській природі”. Увиразнити це авторське пояснення можна у схемі, що втілює весь зміст “Жовтого князя”: правдивий відбиток реального, матеріального світу; вираження світу метафізичного, духовного; художні моделі авторських думок, ідей.
Страшні, вражаючі картини голоду в Україні 1932-1933 рр. (а на Кубані він продовжувався ще й у 1934 р.) лягли в основу змісту роману. Дедалі настирливіше, з наростаючою експресією в життя українського села Кленотичі, де відбуваються найголовніші події твору, і зокрема в конкретну родину Мирона Даниловича Катранника, входить голод. Він поступово руйнує звичний селянський побут, збиває усталений віками ритм важкої хліборобської праці, яка перестає бути сенсом життя й перетворюється в омріяне недосяжне благо, гасить внутрішній вогонь душі й насамкінець запановує повновладно — справді жовтим князем.
Але спочатку ця біда просто-таки вривається, як грім серед тиші. Це підкреслює автор. Згадаймо перші сторінки роману, картину яскравого сонячного ранку. Дарія Олександрівна одягає малу Оленку і в душі почуває від того велику радість: “Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє”. Та радість притлумлює неясна поки що тривога за чоловіка, якого чогось покликали до сільради. Щастя материнства перемагає поки що все і надалі залишиться підсвідомою внутрішньою силою, що допоможе і в екстремальній ситуації не втратити людського обличчя, не скоритися остаточно жовтому князеві. Це відчуття радості життя, що поділяє разом із своєю героїнею й автор, підсилюється присутністю в цій сцені малої Оленки, що нагадує янгола: вся в білому, довкола чола кілька квіток, які, “здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони”.
У цю ідилічну картину ясного недільного ранку (звернемо увагу: цей день присвячено Богові), що уособлює собою саме добро і життєву благодать, вривається біда. У Кленотичі прибуває “рудий промовець” Григорій Отроходін, що сповіщає селянам урядову постанову про негайну здачу державі хліба. Нудна й нещира його промова, за нею — глибокий і страшний зміст, який автор розкриває, передаючи справжні думки представника влади: постанова буде виконана з більшовицькою твердістю, навіть якщо селяни вмиратимуть голодною смертю. Далі фантасмагоричним калейдоскопом постають картини насильницького відбирання в людей хліба і всього їстівного. Такі картини автор сам спостерігав на Кубані й Полтавщині, тому вони описані з достовірною точністю. У насильницьких акціях беруть активну участь комсомольці, і це найстрашніше, бо свідчить про те, що з перших кроків свого свідомого життя молодь уражена небезпечною недугою рабської покори сильним світу цього (представникам радянської влади), бездумного і жорстокого виконання наказів згори. Злочинність, абсурдність цього антигуманного дійства підкреслюється страшними деталями. Наприклад, насильники витрушують із колиски крупу для немовляти — отже, ці невинні маленькі янголи першими стануть жертвами голоду. Так чорною, буряною хмарою провисла над Кленотичами кампанія викачування хліба, затьмарила людям сонце, перевернула все життя, звичні стосунки між усіма та й покотилася далі Україною.
Від села залишилася пустка, руїна. Поступове згасання свідомості селян від голодних мук закінчується смертю. Далі із вражаючими натуралістичними подробицями Барка розгортає картини-історії людоїдства, самогубства, голодних мук, пошуків хоч якоїсь їжі на зимових полях — усі вони постають крізь призму сприймання героями. Такий спосіб нарації (оповіді) підсилює відчуття достовірності, правдивості зображуваних картин, що подаються мовби зсередини, із супроводжуючою оцінкою не автора, а реального учасника подій. Відтак читач стає мовби їхнім співучасником.
Отже, у-центрі авторської уваги внутрішній світ героїв. Узагальнено його можна окреслити такими чуттєвими штрихами: здивування, відчуття несправедливості, розгубленість, опір, спротив, непевність, зневіра, страх, турбота, доброта, співчуття, жалісливість, покора, знесиленість, спустошення, збайдужіння, любов, надія, віра. Цей ряд характерний для персонажів-жертв. Для агресорів-нападників існує інший, значно бідніший, який є лише тлом: жорстокість, бездумність, спокуса, злість, владність, сила, безглуздість. Крізь ці чуттєві виміри й подано в “Жовтому князі” картини зовнішніх подій.
Згадаймо, що авторський задум виходив далеко за межі докладного опису, фіксації страшних подій голодокосту в Україні. Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові той розхвалений “рай” радянського життя, справжню антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчевого підтексту. Прикметне, що свої думки, ідеї автор висловлює лише опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів. Однак це не притлумлює актуальності звучання багатьох “вічних” морально-філософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп й індивідуальність. Навпаки, ці поняття виступають оголено, на вістрі екстремальних ситуацій, у яскравих, розкриваючих їх справжній сенс контекстах. Звернемо увагу: як письменник-модерніст Василь Барка не описує чи розповідає, а інтерпретує, моделює. Наскрізною, чи не основною художньою “моделлю” роману “Жовтий князь” є
Модель тоталітарного суспільства
Проблема “розвінчання “процвітаючого” радянського суспільства” хвилювала багатьох українських письменників-емігрантів. Занурюючись у страшні реалії штучного голодомору 1932-1933 рр., Василь Барка не міг оминути проблеми антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Згадаймо, вже на перші сторінки роману проривається болючий контраст у поділі людей на господарів становища і безправних рабів, на ситих і голодних. Цей поділ є узагальнюючим, найточнішим і по-справжньому “модерністичним”.
У “Жовтому князі” митець створює модель підрадянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх та уявних цінностей, з його строкатістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) утому фантасмагоричному дійстві, яке зветься радянським життям. Цією моделлю служить невелике село Кленотичі, що одним з перших на Полтавщині (за художньою версією Барки) потрапляє в епіцентр голодомору, а тому й приречене на знищення. Усе, що відбувається з жителями Кленотичів під час голодомору, розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів з діда-прадіда зумисне штовхає в голодну прірву, з якої їм, здається, вже ніколи не вибратися.
Є в романі вражаюча алегорична сцена: Мирона Катранника, котрий вирушив у пошуках хліба на Воронежчину, та інших, таких же беззахисних і знесилених голодом людей, жорстоко викидають з поїзда разом зі “шпалами і обаполами, облитими смолою” у прірву. Цією деталлю підкреслюється зведення до абсурдності, обезцінення життя людини, абсолютна нівеляція її індивідуальності. Усе це (люди і шпали) єдиною масою з високого насипу котиться донизу у страшну вогненну прірву, яка асоціюється з безоднею, пеклом. Лише дивом Катранникові вдалося зачепитися за дерево й не впасти до тієї прірви, хоч більшість потрапила туди відразу. Він вибрався, один з небагатьох (також суттєва сюжетна деталь!), навіть повернувся додому — і лише на порозі власної хати його наздогнала смерть. У цій невеликій, але вражаючій експресивній сцені метафорично втілено загальний передапокаліпсичний стан усього радянського суспільства. Згадаймо, що голодні діти Мирона Даниловича не відразу кинулися їсти роздобутий такою ціною — батьківською смертю — хліб. Ця друга сцена є логічним продовженням першої — вона поглиблює думку, що це — не стихійний тимчасовий голод. Трагічні події ляжуть важким тягарем недовіри, розпачу,-страху, застороги українському селянству на майбутнє, безповоротно зруйнують глибинне ментальне коріння, що зв’язувало упродовж багатьох століть його з землею. Щодо цього прикметно також: порятунок жителі Кленотичів шукають у місті — там, де не вирощується хліб. Після страшних і повчальних 30-х українське селянство буде дедалі настирливіше тікати в міста, а радянське суспільство боляче переживатиме чимало кризових не лише економічних, а й морально-етичних наслідків тих масових міграцій. Поступово мілітиме, висихатиме духовне джерело національної мови, традицій, звичаїв, історичної пам’яті, культури загалом. Той голодомор 30-х був продуманий далекоглядно і спрямований на довготривалу перспективу.
Отже, цей існуючий у такому вигляді світ — абсурдний, усі правічні закономірності в ньому порушено, селяни-хлібороби вмирають голодною смертю — постійно підкреслює письменник. Наприкінці твору ця думка ще більше підсилюється у довгожданній сцені збору нового врожаю, щедрого й великого, але (парадоксально!) його вже, немає кому збирати, та й у тих, хто з великими фізичними зусиллями вийшов на поле, зовсім немає впевненості в тому, що цей новий хліб знову хтось не відбере… На краю прірви висів не лише Мирон Катранник — є небезпека потрапити до прірви всьому суспільству.
Мотив передапокаліпсичності цього суспільства, краху міфу про нього, як про земний рай, ілюзорності його процвітання є наскрізним. На нього “працює” багато різних художніх засобів. Це й докладні, до натуралістичних подробиць описи спустошених селянських подвір’їв, обезлюднених сіл, які спостерігають герої. Це й височезні бур’яни в гнітючому густому тумані, мороці, з якого герої, наче зі складного лабіринту, довго не можуть потрапити на рятівну стежку. Це й символічно-містичне видіння на місяці — брат підняв на вилах брата, що означає розбрат між людьми, підозрілість, люту помсту, підміну істинних цінностей хибними. Та найточніше напружену, протиприродну атмосферу в суспільстві передає символічне пророкуюче видіння, що спостерігають над Кленотичами селяни, — падіння з неба мертвих птахів. Варто звернути увагу на контекст, у якому подається це останнє видіння: він теж несе в собі прихований зміст. Мертвих птахів спостерігає пічник, тобто будівничий житла, а отже, життя, а потім розмірковує про те, що “про небо забули”, “живемо в кінці часів” — тобто на початку апокаліпсису.
Взагалі прийом парадоксальності Василь Барка застосовує в романі дуже часто, за допомогою значеннєво оксюморонних сполучень він щоразу підкреслює абсурдність цього фантасмагоричного радянського життя, в якому селянин не має хліба, млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не джерельною водою, а трупами… Снопи пшениці асоціюються також із. трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне. Десь у ті самі роки, коли писався “Жовтий князь”, Василь Стус у книжці “Веселий цвинтар” продемонструє образ корабля з трупів, що уособлюватиме символ його Вітчизни, “протрухлого українського материка”. А згадаймо образ зупиненого годинника в хаті Катранників — також апокаліпсичне передбачення. Так само варто сказати про ще одну деталь, яка повторюється в романі: червоний прапор над сільрадами обезлюднених сіл. Колір того прапора незрозумілий, бо, як каже Мирон Катранник, “то тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні”. Чи не парадоксальна і водночас символічна ситуація: село вимирає дощенту, а прапор майорить і тріпоче на вітрі.
Як бачимо, Барка, алегорично змальовуючи тоталітарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліпсичний стан. Кульмінацією цієї моделі є історія життя селянської родини Мирона Катранника, в якій поступово вимерли всі: бабуся Харитина Григорівна (берегиня матріархального українського роду), мати й батько, їхні діти Миколка й Оленка. Залишився лише наймолодший пагінець сім’ї — Андрійко. Ця велика дружна родина, в якій завжди панував лад, взаєморозуміння, культ праці й любові, втілила у своїй трагічній історії долю всього українського селянства, якому судилося у XX ст. витримати важке випробування на міцність не лише фізичну, а й духовну. Звернемо увагу: ця трагічна історія родини пов’язана й з історією їхнього гнізда — селянської хати, на яку і припав перший удар “саранчею з столиці”. Хату спустошують до невпізнання вже відразу. В цьому є підтекст: для українського селянина руйнування хати означає початок смерті його самого. Повернулася з церкви мудра й розважлива Харитина Григорівна, охоронниця родинного затишку, давніх традицій, звичаїв, віри — й не впізнала завжди білу, чепурну їхню хату:
А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидане, позмішуване і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.
Автор докладно спиняється на цьому описі неспроста. У світобаченні українського селянства хата завжди була надійною запорукою життя, миру, достатку, втіленням душевної гармонії і захисту (“вдома й рідні стіни гріють”). У спустошеній, зруйнованій, вистудженій лютими вітрами хаті (цей символічний штрих у творі підкреслюється кілька разів) людина почувається беззахисною, безпорадною, її дух може вмерти разом із спустошенням хати. Надалі Василь Барка часто вдаватиметься до описів таких-ось колись затишних і чепурних родинних гнізд, а тепер залишених господарями пусток із вибитими вікнами, розчахнутими навстіж дверима, зарослих високими бур’янами. Цілі села перетворювалися на пустку. Думки змученої переживаннями за Андрійка, виснаженої голодом Дарії Олександрівни набувають узагальнюючого висновку про існуючий лад:
Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну .пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю (градація виконує тут роль порівняння існуючої системи із стихійним лихом. — P.M.). Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бур’янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні комини — там, де були огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебеті.
Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур’янів.
Отже, хата завжди берегла теплий і щедрий хліб, а тепер, щоб вижити, врятуватися від людоїдів, малий Андрійко Катранник ховається в землянці. Що ж то за лад такий, при якому люди змушені жити без тепла і світла, як кроти — в землі? Той лад у сприйманні малого хлопчика асоціюється з чумою, бо Андрійко чув колись від старших, що це вона “забирає” людей. Тепер “забрала” від нього всіх рідних якась незрозуміла новітня “чума”, пояснення якій хлопець поки що дати не спроможний.
Але цей лад — не абстракція. Це неодноразово нагадує письменник. Його принципи втілюють люди — “партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, а також міліціонери з револьверами на поясах”, “смикуни з партквитками”, “круки душоїдні”, “нічні кагани”, “ворожі виродки”, які “нагорі царюють”, “руїнники, що вдерлися з назвою будівельників світла”, а діти називають їх ще “хлібохапами”, “хліботрусами”, “хлібоберами”.
У творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є насамперед слухняними рабами цілої системи, маленькими, але дуже потрібними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з цих гвинтиків викинути, замінити іншим — це підкреслюється в епізоді з партійцем Гудиною, якого зловили під час посівної з зерном у картузі і ведуть на розправу. Мирон Катранник спостерігає це, згадуючи тих, які тепер “йдуть під колесо, що самі розкрутили”.
Допомагав його розкручувати ще один сільський пристосуванець, Лук’ян, якому судилася така ж сумна доля. Односельці прозвали його “Лук’яном, що голосує “за”. Не порятувало його прислужницьке, бездумне виконання всіх вказівок. Він теж помирає від голоду, як і всі мешканці Кленотичів. І в смерті залишається таким самим: його вихололе тіло замітає сніг, з-під якого продовжує стирчати догори рука, ніби вона голосує “за”.
Серед жертв тоталітарного режиму Барка змальовує також “наївних Дон-Кіхотів комунізму”, які щиро повірили в більшовицькі ідеї й намагаються на свій лад щось робити для людей. Наприклад, завідувач курорту Зінченко. Він став членом партії, щоб захистити себе, й тому щиро прагне допомогти хоч деяким своїм односельцям. Зінченка звільнили. Про подальшу його долю можемо тільки здогадуватися: за своє співчуття до скривджених він неодмінно буде репресований. Про нього Мирон Катранник скаже: “Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс”. Трагічно складається й доля партійного секретаря, що пустив собі кулю в скроню, коли одержав чергові директиви з центру Щодо боротьби з куркулями й підкуркульниками. Звичайно, той смертельний постріл нічого не змінив, нікого не порятував, але засвідчив мужність цієї людини. “По-своєму чесний був”, — підсумує ще одне скалічене життя Мирон Данилович.
Така ж жертва системи — голова колгоспу Вартимець, що “з шкури пнеться”, аби виконати партійний план по заготівлі хліба. Ми бачимо його в час болючих роздумів — мовчки бреде селом, передчуваючи свій неминучий арешт. Колись він дозволив собі повірити в обіцяний блаженний більшовицький рай і тепер розуміє свою помилку.
Ці три історії свідчать про те, що в людині, яка стала частинкою партійно-адміністративної олігархії, може залишитися й щось людське. Василь Барка відтворює різноманітні типи суспільної поведінки в загальній моделі тоталітарного суспільства.
Звичайно, найвражаючим з-посеред тих, хто при владі, є Григорій Отроходін. На його портрет письменник не шкодує експресивно-насичених засобів. Символічний образ жовтого князя “входить” у твір саме в його образі. До речі, власним ім’ям він називається лише вперше. Далі автор, щоб підкреслити втрату ним людського обличчя, даватиме різні назви: — “рудець”, “рудий”, “золотозубий”. Говорить Отроходін, “мов крук на могилі віщує розор”; гнів його “дужий і дикий”; погляд “пронизливий” і “лютий”; “його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях”.
Взагалі опису зовнішності Отроходіна автор приділяє велику увагу, бо вона є досить промовистою. Так, він має “зеленкавий” френч такого ж покрою, як у Сталіна, беріївські окуляри і жовтавий колір обличчя. На цю останню деталь треба звернути особливу увагу, бо далі Барка розгорне цілу систему різноманітних образів, невід’ємним атрибутом яких буде саме жовтий колір, як символ смутку, жаху.
Типовим є шлях корінного городянина Отроходіна до села. Воно чуже йому й незрозуміле, так само як і проблеми хліборобів. Він, справний виконавець партійної вказівки, прагне за будь-яку ціну піднятися по драбині партійної влади. Автор мимохідь згадує і трагічну історію його сім’ї: він відцурався під час репресивного слідства від своєї дружини, “виказав несамовиту”. Та історія залишилася плямою на його партійній біографії, яку “рудий” прагне змити ціною життів нових жертв, безневинних селян. Особливо ненавидить Отроходін одноосібників, таких,