ЗАКОН
П’єса на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Панас Михайлович Мусташенко — професор.
Інна Василівна — його жінка.
Марія Андріївна — тітка Інни.
Юрій Маркович Круглик — друг Мусташенка.
Люда.
Покоївка.
ДІЯ ПЕРША
Будуар Інни,— з дбайливим, випещеним смаком убрана й обставлена кімната в тонах червонявого осіннього, пожовклого листя. Стіл до писання, телефон. Ліворуч од глядача — двері в покої Інни; праворуч — у вітальню;
просто — в коридор. Коло канапи на низенькому столику наготовлено до пиття кави. Мусташенко ходить по кімнаті, поглядаючи на двері. Входить Марія Андріївна з кошиком пундиків. Мусташенко — чепурно одягнений, літ 38—40, лице жовто-смагляве, східного типу; волосся густо-чорне. Натура палка, нестримана; ввесь час у боротьбі з собою; через те у спокійному стані рухи перебільшено поважні, розмірені, з виразом вибачливої вищості; у хвилини ж сильної емоції — різкі, прудкі, некоординовані, голос крикливий; у такі хвилини або перед ними для заспокоєння себе й опанування собою погладжує себе по руці
й одягає пенсне.
Марія Андріївна — поважна, висока постать. Волосся сиве. Одягнена в усе темне. Лице має раз у раз суворий, але не злий вираз, навіть як жартує. Густі довгі навислі брови. Говорить коротко, впевнено, спокійної
Мусташенко (з вибачливою поважністю). Кгм!.. Ну, Маріє Андріївно, я все ж таки хочу, щоб ви мені пояснили поведінку Інни. Наприклад: що це таке? (Киває на столик із чашками для кави).
Марія Андріївна. Хіба ж не бачите: копиці сіна.
Мусташенко. Жарти — річ хороша, але я вас дуже прошу, Маріє Андріївно, сказати мені, для кого це готується кава?
Марія Андріївна. Для вашої жінки та вашого друга.
Мусташенко. Дякую. А може, ви будете такі ласкаві і скажете мені також, через що моя жінка не обідала дома? І взагалі, Маріє Андріївно, я давно хочу серйозно поговорити з вами з приводу поведінки Інни. Я пробував із нею самою говорити, але… вона уникає розмов, сміється, а вночі, коли думає, що я не бачу, не спить і, здається, плаче. Цілими днями її немає дома. Якісь ресторани, театри, кабаре. Ви, як найближча до неї людина, тітка-мама, чи “Тама”, як вона вас називає, ви можете роз’яснити мені, в чому тут річ? Мені сумно, так, мені навіть боляче признатись, що після вісьмох літ, смію сказати, справжньої любові, згоди, щирості між Нами я… я тепер мушу звертатися до других за роз’ясненнями. Але нехай так. Що значить така поведінка Інни? Через що? Які причини? Не можна ж справді так! (Голос стає різким, крикливим, схвильованим).
Марія Андрії вна (підходить помалу до нього, грозиться перед обличчям його пальцем). Казала тобі: не викликайте духа. Тепер маєш. Оце вам тепер ваша операція.
Мусташенко. При чому ж тут операція?
Марія Андріївна. Ех, а ще професор психології та філософії!
Мусташенко. Але при чому ж тут операція?!
Марія Андріївна. А при тому, голубе, що ви собі нею жінку, а мені дитину знівечили. Казала вам: послухайтеся старої людини, не чіпайте; немає дітей — не ваша сила, а божа воля, не боріться з богом. Ні,— наука. Наука все може. А вийшло що? Зробили операцію, та вже й на віки дітей не буде. Та от тепер вона по театрах та ресторанах бігає, а ви з чужими дітьми по садках у пісочку граєтесь. От вам і наука ваша, поцілуйтеся тепер із нею. А Інні, думаєте, не болить, що ви ото з чужими дітьми граєтесь? Що ви без-плодною її зробили?
Мусташенко (спалахнувши, з різкими рухами, зразу стративши всю вибачливу поважність). Я?! Я зробив?!
Марія Андріївна. Ви, голубе, ви. Треба було мати дітей, як природа давала їх. Ні, для втіхи жінку хотіли мати. От і втішайтеся тепер.
Мусташенко. То я винен?! Я?!
Марія Андріївна. А ви, серце, не хвилюйтесь і не кричіть. Криком не поможете.
Мусташенко (зразу схаменувшись, швидко виймає пенсне й невміло одягає його; покірно, тихо). Простіть, ради бога,— несвідомо, проклятий мій характер… Так, значить, у цьому причина? Гм! Я так і боявся… Ну, а що ж робити, Маріє Андріївно?
Марія Андріївна (не відразу). Терпіти. Насамперед покиньте в сад до дітей бігати. Ви ж тим Інну, як батогом, по очах стьобаєте, професоре психології! “Театри, ресторани”. Ну й нехай. Або кава ця. Чого ґвалтуєте? Кава то й кава. Дзвонить мені телефоном: “Хочу каву з Юрієм Марковичем. І щоб ти сама зварила й подала”. Нехай. І зварила, й подала. Вона от приїде й зовсім не питиме, а заперечте,— то поїде в ресторан і навмисне з лікерами питиме. От вона для чогось одну дівчину третій день уже примушує сюди ходити. Службу ніби їй шукає. Аж телефоном про неї питалася. Яку вона службу може найти? Але нехай, я мовчу. І ви мовчіть, стримуйте свою натуру, не перечте, згоджуйтесь, що б не вигадала. Не перешкоджайте, а поможіть їй. Думаєте, з добра вона оте виробляє? Треба, значить, їй так. Справиться — перестане.
Мусташенко (підходить до Марії Андріївни, ніяково). Спасибі, Маріє Андріївно! (Цілує їй руку). І вибачте мені, будь ласка, мою нестриманість. Ви ж самі знаєте, скільки я маю раз у раз через неї неприємності й сорому. Татарська, дика кров, нічим її не перебореш, плава над свідомістю, над культурою, як масло на воді.
Марія Андріївна. Нічого, нічого, якось-то буде. Знаю, що й тобі нелегко. Від своїх дітей не бігав би до чужих. Ну, та що вже там… Ідіть, голубе, до своїх книжок, а як приїде Інна, то щоб ніякого вже татарського масла. Балакайте собі, посміхайтесь, так наче нічого нема. Не перечте ні в чому. Так лучче буде, побачите.
Мусташенко (з задумливою посмішкою). Ну, добре. Піду (Помалу, розміреним кроком, одкинувши з поважністю тулуб назад, виходить).
Марія Андріївна сама. Виймає з-за пояса годинника, дивиться й хитає
головою. Входить Люда.
Люда — поставна дівчина, років 22—23, одягнена просто, але чепурно і зі смаком; лице гарне, свіже, одверте; волосся пухнасте, ясно-русяве; з чужими — соромлива, зі знайомими — сміливо весела; в переповненому силами тілі, в рухах, словах вибивається несвідоме прагнення активності.
Люда (входить несміливо й довірливо посміхаючись). Можна ввійти?
Марія Андріївна. Та, мабуть, можна, коли ввійшли. Що таке?
Люда (з цікавістю й захопленням оглядаючи кімнату). Я хотіла спитатися, чи мені ще дожидатись Інни Василівни, чи, може, йти собі? Вже десята година.
Марія Андріївна.А ви тільки до десятої на службу наймаєтесь?
Л ю д а. Та я хоч усю ніч!.. А вам же, може… (Обережно підходить до стіни й поправляє картину, що криво висить). Марія А н д р і ї в н а. А то для чого? Люда. А вона криво висіла.
Марія Василівна. А вас хто просив поправляти? Люда. Так криво ж!
Марія Андріївна. Так вам, кажу, яке діло? Може, тут так і треба, щоб усе криво було.
Люда. Так аж муляє дивитись!
Марія Андріївна. Е, голубонько, дуже багато свого розуму маєте! Як на службі будете поправляти, чого не просять, то недовго прослужите. І як от тебе отаку батьки випустили?
Люда (щиро, наївно). А яка ж я? Не приймуть ніде?
Марія Андріївна. Прийняти то, може, й приймуть, та… що з того буде? Ні тобі проста дівчина, ні панночка. В гімназії не були?
Л ю д а. Я з нагородою чотирикласну школу скінчила! Мій тато в містечку Сороковатому поштовий урядовець. Я й на писальній машинці вмію писати.
Марія А н д р і ї в н а. От то ж то! “Панночка з машинкою”. Раніш такі панночки шили на машинках, тепер пишуть. Ану, тихо, немов гомонять? (Устає).
Люда (визирає в коридор, тихо). Прийшли! З якимсь добродієм. Так я там підожду. (Швиденько вислизає з кімнати ).
Входять Інна і Кругли к. Інна — літ— 28; тонка, гнучка: волосся темно-руде з червоним одливом; колір
лиця — матово-білий; уста — яркі, широкі. Круглик — невеличкий, із черевцем, дуже негарний; все кругле й разом з тим загострене: ніс широкий, але кінчик плескуватий; вуха великі, круглі, але кінці витягнені догори; голова кругла, але лисина випинається рубом: гостренька борідка, випнуті вилиці на круглому лиці.
І н н а (в капелюсі, весело похитуючись). Тамуню! Я п’яна! Розумієш: п’яна, як биндюжник. Могорич пили! (До Круглика). Так я кажу? Це “могорич” називається?
Круглик (вітаючись із Марією Андріївною). Добрий вечір, Маріє Андріївно!.. Еге, могорич, могорич. Бездоганно.
Інна (скидаючи капелюха й кидаючи його Кругликові). Фу, заморилась! Ловіть! Гоп! Ех, ви!.. Киньте його куди-небудь. Тамуню, ти не сердишся? (Обнімає). Тільки ти не ди-хайгяк я цілуватиму, а то від мене, мабуть, страшенно могоричем пахне. Добре? (Цілує). І ще тут, і тут. От і все. Пахне? Ти скажи правду.
Марія Андріївна. А чого ж то ви могоричі п’єте?
Інна. А пахне, пахне? Скажи.
Марія А н д р і ї в н а. Та пахощами пахне.
Інна. І могоричем! Бо я, Тамуню, знаєш, я вступаю… в опереткову трупу! Круглику, швидше води, Тамуні зараз погано стане.
Марія Андріївна (з ледве помітною посмішкою, суворо). А в гусарський полк іще не думаєш?
Інна. Серйозно, Тамо, серйозно! Ти, їй-богу, не жартуй Ну, могорич же вже пили! Я ж цілий день із ними вовтузилась: і співала їм, і грала, й танцювала. З режисерами, з директорами. Вони всі, Тамуню, кажуть, що я через два місяці, “уб’ю” чи “заріжу”,— я не пам’ятаю, як вони казали,— всіх їхніх примадонн. І заріжу! Правда, Круглику?
К р у г л и к. Виріжете, як курчат! Всіма своїми кучерями ручуся.
І н н а. Ач, найшов чим ручитись! Але я сама знаю. Як це? (Співає з модної оперетки). Правда, гарно, Тамуню? Та чого ти так дивишся на мене? Ну, їй-богу ж, не жартую. Я тільки п’яна, як анафема, й не можу тобі серйозно все розказати. Але ж ти будеш лаяти мене? Правда?
Марія Андріївна. А чого ж мені тебе лаяти? Ти ж сама себе не лаєш?
І н н а (кидаючись на Марію Андріївну, обнімає, душить). Ти! Ти! Ти!
Марія А н д р і ї в н а. Та годі!.. Та Інно!.. Але ж яка!..
І н н а (до Круглика). А що, чия правда? Тамо, він казав, що перш за все страшенно суворо, як ти це тільки вмієш, висмієш мене. Потім будеш лаяти. Потім разом із Паном замкнете мене в льох. А потім виженете з дому… А бачите? Чия правда? А мені аби Тамуня не сердилась і зрозуміла, а з Паном ми вдвох із Тамунею справимось. (Раптом серйозно). А та дівчинка є ще? Не пішла?
Марія А н д р і ї в н а. Та дожидається там. Нехай іде собі?
І н н а. Ні-ні, я хочу ще з нею побалакати. Але вперед кави. Є, Тамуню, кава?
Марія А н д р і ї в н а. Як не википіла вже вся, то є. Будете зараз?
І н н а. Зараз, зараз! Круглику, лікер! Тамуню, ми з лікером. Я ж тепер актриса — без лікерів не личить. Де ж лікер, ви, Гострику! Тамуню, правда, в його неправильне прізвище, він увесь гострий, а не круглий. Дійсно, бог спочатку хотів зробити його круглим, але потім роздумав і все кругле позагострював. Ти подивись на нього. Я вношу поправку і пропоную змінити йому прізвище: не Круглик, а Гострик.
К р у г л и к. Бездоганно! Але прошу взяти на увагу, чи згодиться бог на таку поправку. Щодо мене, то я на все, що ви пропонуєте…
І н н а. Ну-ну, покотився вже на компліментах, як на велосипеді. Лікер де, я вас питаю?
Круглик киває на Марію Андріївну, що розставляє чашки.
І н н а. Та чого ви на Тамуню киваєте? Хіба ми щось погане будемо робити? Де лікер, кажу вам? Я хочу дома до… до-мо-го-ри-чи-ти!
Круглий. Слухаю. (Виймає з бокової кишені плеску-вату пляшку і ставить на стіл). І н н а. Ну, от. Браво! Відіткніть!
Марія Андріївна (скоса подивляється й ніби нічого не помічаючи). Піду до кави подивлюся. Боюся — википіла. (Виходить).
І н н а (швидко до Круглиш). Ну, тепер марш до Панаса! Та дивіться ж: обережно підготовляйте. Я, знаєте, що вам раджу: як будете говорити про оперетку, то ставайте так, щоб поміж вами та ним було що-небудь — стіл, шафа. Розумієте?
Кругли к. А як кинеться на мене, можна пхнути на нього шафу?
І н н а. Серйозно, Круглику, серйозно!
К р у г л и к. Не турбуйтесь, Інно Василівно, ви ж знаєте, що я з вашим Паном, а з моїм Паньком, з дев’яти літ умію балакати. Від того приємного моменту, як він мені пальця прокусив, я вже знаю, що і як йому говорити. Та хай навіть горло мені прокусить, а коли вам це треба, то я сам готов підставити йому. Ще й сигару закурю.
І н н а. Тільки слухайте, Круглику, залишіть ви, ради бога, вашу цю фантазію. Що це вам справді бог дав? Вісім літ знаємось, і нічого такого, й раптом… залицяння, компліменти, поезія. Не поважний фабрикант, не мільйонер, а просто якийсь собі бідний поет, студент! Що ви, голубчику?
Кругли к. Яж вам кажу, Інно Василівно: всі вісім літ, од того моменту, як Панас уперше зазнайомив мене з своєю нареченою,— ця “фантазія”, як ви кажете, була в мене. Хронічно. Тільки тепер вона виявляється.
І н н а. Через що ж тепер?!
Кругли к. Ви ж пам’ятаєте, що я — нахаба?
І н н а. Ну, це ж ваша тактика, як ви кажете.
К р у г л и к. Бездоганно справедливо! Ну, так тепер виявляється через те, що є надія.
І н н а. Що-о?!.. (Регочеться). Кругличку, ви страшенно милий і “бездоганний” нахаба! Знаєте ви це?
К р у г л и к. Добре сміється той, хто сміється останній, Інно Василівно. Вас смішить, що я такий негарний і смію мати надію? Але ж негарність, Інно Василівно,— дурниця. Запевняю вас! Треба тільки звикнути до мене, частіше бачити мене. Я ж звик до себе, бо щодня бачу себе в дзеркалі. Серйозно, Інно Василівно! Це вже бувало не раз. Спочатку—регіт, просто регіт, і більш нічого. От так, як у вас оце. А потім — потрошки, потрошки людина звикає, притерплюється й, дивись, уже не помічає ні того, ні цього. А потім і оцю саму лисину цілує.
І н н а (сміючись). Ну, Круглику, годі дурниць! Ви — поет. Це ясно. Йдіть до Панаса. Але пам’ятайте, що ми умовились: як я скажу “о-го-го”, так зараз же йдіть додому і ждіть мого телефону. Чуєте?
К р у г л и к. Слухаю. Пам’ятаю.
І н н а. А як скажу телефоном: “Як ся маєте?” — зараз же їдьте до нашого будинку, я ждатиму вас на розі вулиці. Але прошу тільки, Юрію Марковичу, залишити вашу дивну фантазію. Ви ж розумієте, що ви мені утруднюєте прийняти від вас поміч у моїх скрутних обставинах.
К р у г л и к. Простіть, Інно Василівно, але що вам із цього? Образити я вас не можу, бо вам це тільки смішно. Проти Панаса я не грішу, бо все одно з Панасом у вас уже щось тріснуло. А я вже не можу… Почекайте! Я так довго мовчав, так довго, Інно Василівно, мовчки терплю свою хворобу, що… дозвольте мені хоч поговорити про неї. А, крім того… я ж певен, що раніш чи пізніше моя фантазія здійсниться. Запевняю вас, Інно Василівно.
І н на (сміється). Що ти йому скажеш?! Ну, я не маю часу на дурниці. Йдіть. Але чекайте: майте на увазі, що моя розмова з Панасом може скінчитись і не розривом, і я зостануся тут. Тоді я не потребуватиму ваших послуг.
К р у г л и к. Значить, це пізніше буде.
І н н а. Але щоб ви дурно не ждали всю ніч мого телефону, то як тут вийде добре, я вам скажу: “Ви ще не спите? Ну, то лягайте спати”. Добре?
К р у г л и к. Бездоганно. Але я волів би…
І н н а. А тепер ідіть! Марш! От і Тама з кавою.
К р у г л и к. Слухаю. (Йде праворуч).
Марія Андріївна. Не википіла, а вихолола. Куди ж ви, Юрію Марковичу?
Кругли к. Я на хвилинку до Панаса. Я зараз. (Виходить).
І н н а (обнімаючи й пригортаючись до Марії Андріївни). Тамуню, бідна моя: сама ходить, варить, носить. Я страшенна поганка, Тамуню дорога. Я така бідна, погана поганка, Та-мочко. Знаєш ти це? Скажи.
Марія Андріївна. Знаю, моя поганочко, знаю. Нічого. Все перетреться.
І н н а. Ну, спасибі. А ти, справді, Тамо, серйозно згоджуєшся, щоб я поступила в оперетку?
Марія А н д р і ї в н а. Як ти серйозно, то й я серйозно.
І н н а. Я цілком серйозно, Тамо. Тільки, може, не в оперетку, а в драму. І не зразу, а підготовлюсь. (Раптом жагуче). Але Пан тільки спробує мені щось… моментально не то що в оперетку, а в кафешантан піду! Чуєш, Тамо? Моментально! Сьогодні ж!
Марія Андріївна (суворо). Слухай, Інно, ти не дівчинка.
Інна. Так, Тамо: на жаль, я не дівчинка.
Марія А н д р і ї в н а. От то ж то. Рішай, що хочеш. Тільки рішай не через те, що щось тобі Панас скаже, а як тобі треба. Не підкидайся життям, як ганчіркою.
Інна (посміхається). Гм! Як мені треба… Та дівчина дожидається?
Марія А н д р і ї в н а. Та пусти ти її, нарешті! Та й мене теж. Мені спати пора.
Інна. Прости мене, Тамо! Я тебе стомлюю. Я ці дні зо-всім-таки погана. Але мені чогось, знаєш, ці дні… трошки нудно. Це пройде. Ти вже не сердься на мене.
Марія Андріївна (раптом обнімає Інну за голову, цілує). Роби, моя дитино, що треба тобі робити. Чуєш? Хоч у кафешантан. А як треба, то й мене бери з собою. Оце моє слово. А тепер — пий собі каву. А я спати йду. До завтра. (Цілує в чоло, йде до кімнати).
Інна. Тамонько, скажи тій дівчині, щоб підождала ще півгодинки. Тільки півгодинки. Скажеш, Тамуню?
Марія А н д р і ї в н аи Та скажу, скажу. (Виходить).
Інна сама; закинувши руки за голову, похмурившись, швидко ходить по кімнаті. Потім іде до дверей направо, потихеньку відчиняє їх, слухає, причиняє і швидко йде до столика з кавою. Поспішно наливає в чарки лікер, у чашки каву; сідає в фотель: згадує, закурює цигарку й прибирає недбалу позу. Прислухається. Тихо. Перестає курити, ставить чарку на стіл, одкидається на спинку фотеля і, заплющивши очі, суворо похмуривши брови, непорушно сидить. Зачувши гомін голосів, раптово випростовуеться і знову прибирає загонисту позу, взявши цигарку в рот. Входять Круглик і Муста-
ш е н к о.
Круглик (обнявши за стан Мусташенка, голосно, весело). Інно Василівно! Дозвольте вам представити бездоганного мужа й істинного філософа: не задушив мене, не роз-чавчив шафою, навіть пальця не прокусив. Можете собі уявити?
Інна. Та що ви кажете?! Я боюсь, що ви балакали з кимсь іншим. (До Мусташенка). Добродію, дозвольте з вами познайомитись.
Мусташенко (вибачлива, спокійна посмішка). Невже, добродійко, ваш страшний муж так-таки душить вас, чавчить шафами, відкушує пальці? Як ви досі живі зосталися?
Інна. Ну, добродію, як поводиться мій муж, не будемо дуже заглиблюватись у ці питання. Чи відкушує пальці, чи вивертає руки, в цьому, філософічно розглядаючи, сутньої різниці немає. Правда? Дозволите вам чашечку кави з лікером?
Мусташенко. Ні, дякую.
Гнна. Ах, вибачте, може, це нижче вашої гідності — пити каву в товаристві опереткової актриси?
Мусташенко (погладжуючи себе по руці, тихо, серйозно). Навіщо цей тон, Інно?
І н н а. Який же мій тон? У нас у трупі іншого немає. Ми, розуміється, не професори філософії…
Мусташенко (пильно дивиться на Інну, не перестаю-чи гладити руку; розмірено, поважно). Юрій був такий ласкавий, сказав мені, що ти хочеш поговорити зі мною про твій намір піти на сцену. Я прийшов.
І н н а. Про намір? Юрій Маркович помилився: про постанову.
Мусташенко. Ну, хай про постанову.
І н н а. Круглику! Пийте ж каву і лікер. Наливайте самі. Я занадто п’яна, щоб докладно розмірити віддалення чайника від чашки. (До Мусташенка). А ви з нами чарочку лікеру не хочете випити? Це — могорич. Ми до-мо-го-ри-чує-мо. Так я кажу, Круглику?
Круглик. Бездоганно правильно!
І н н а. Чого ви в мене, пане професоре, так глибоко, як у якусь філософічну проблему, вдивляєтесь? Мені— аж страшно. Я вам раджу пенсне одягти. Чуєте: пенсне. Круглику, ви знаєте, для чого іноді деякі професори пенсне одягають?
Мусташенко ввесь “вирівнюється, вражено, з страхом дивиться на Інну.
Інна (сміючись). Ой Круглику, викличте, будь ласка, телефоном пожарну сторожу, тут зараз вибух і пожежа буде!
Мусташенко відвертається й іде в другий куток кімнати, швидко погладжуючи себе по руці.
Круглик робить очима й лицем знаки Інні, які говорять: “Навіщо ви його дратуєте? Не треба”. Інна відповідає мінами: “Не мішайтесь, я знаю, що роблю”.
Круглик (голосно, немов проводячи перервану розмову). Ні, серйозно, коли пробути на оперетковій сцені півроку, то потім уже не так трудно перейти в оперу. Запевняю вас. Школа в вас є. Голос вам поставлено бездоганно. Талант ви, безумовно, маєте. Тільки сценічної техніки треба. Через півроку-рік ми матимемо чудесну оперну співачку.
Мусташенко розглядає картинки.
Інна (киває Кругликові на Мусташенка). А ви ж мені будете букети підносити?
К р у г л и к. О, засиплю квітками! 3 Африки, з Індії, з Австралії випишу!!
І н н а. О-го-го! Завтра контракт підписувати! Ви ж прийдете, Круглику?
К р у г л и к. Неодмінно, неодмінно. (Підводиться). Ну, а тепер дозвольте з вами попрощатись. У мене ще побачення з одним чоловічком. (Цілує руку Інні). Добраніч, Паню! Бувай, голубчику! Завтра, може, забіжу.
Мусташенко мовчки потискує йому руку. Круглик, заклопотано дивлячись на годинника, виходить, їнна, заклавши ногу на ногу, попиває з чарки.
Мусташенко (сідає, спирає лікті на коліна, кладе голову в руки; мовчить; немов про себе, дивлячись у землю). Вісім літ нічого не варті. Була любов, товариськість, рідність. І за тиждень-два все зникає. Чужість, ворожість, глузування при других, ні за що, без вини. Враження таке, ніби в нас звичайне, міщанське подружжя, що ми — люди, які нестерпно остогидли одно одному, й навіть при сторонніх не можемо не сваритись. Навіщо ж плювати на минуле?
І н н а. Ніхто й не плює.
Мусташенко. Плюєш. Ти смієшся при других із мого болючого, інтимного. Ми з тобою разом, як товариші, як… ми вдвох умовилися про це пенсне. Це — моя боротьба з диким і темним у мені, це — моє й твоє інтимне, нехай смішне, але для мене важне. І те, що ти з цього смієшся при других, розкриваєш його, це значить, що ти вже не моя Інна, не мій друг і товариш, а… чужа, ворожа людина, яка знає мої секрети. (Раптом, несподівано з вибухом гніву схоплюється). Дикун я? Ха! Пенсне одягти? На тобі пенсне! (Скажено жбурляє пенсне на підлогу й топче ногами). На, на, на! Можеш завтра своїм оперетковим друзям розповідати, “для чого деякі професори пенсне одягають”. Можеш розповідати, які вони дикуни, як вивертають руки своїм жінкам, як одкушують пальці. Прошу! Будь ласка! Прошу навіть розказувать, як ці-дують, обнімають. Бий, плюй, топчи: все к чорту! Прошу!
Інна, стиснувши уста, мовчить. Пауза.
Мусташенко (швидко ходить по хаті, зупиняється). Любовника вже маєш?
Інна (байдуже). Вісім літ маю.
Мусташенко. Коли ти про мене, то я був твоїм чоловіком. Я про любовника питаю, чи маєш куди переїхати? Інна. Я чоловіка не мала.
Мусташенко. Он як уже? Навіть і цього зрікаєшся?
І н н а. Може, й мала, але тепер не маю.
Мусташенко. Ну, розуміється! Ще б пак!
І н н а. Не маю! Я не жінка твоя! Любовниця. Утриманка! “Рідність”, “родина”… Яка з нас родина? Де? Твоя родина у садках із тими дітьми, до яких ти бігаєш. А моя… померла під операційним ножем. Для чого мені твоя рідність?
Мусташенко. Родина буває й без дітей, коли є те; що…
І н н а (з огидою). Мовчи, мовчи! Не говори мені цих банальностей. Ні родини, ні чоловіка, ні жінки без дітей немає. Все брехня. Я мала родину, я мала чоловіка й була жінкою, поки я мала хоч надію бути матір’ю, розумієш ти: ма-ті-р’ю! А тепер… Що я тепер? Ну, скажи мені, що я таке? Для чого я? Я — каліка, паразит, я безпотрібна істота.
Мусташенко. Люди живуть не тільки для того, щоб дітей родити…
І н н а. Ах, прогрес, людськість, цивілізація, краса й так далі? (Схоплюється). Ти! Дай мені дитину, і я віддам за це всю красу, ввесь комфорт, усю вашу цивілізацію. Чуєш? Я піду в наймички, я буду мити підлоги, я буду жити в норі, в лісі. Я хочу почувати біля серця й лизати,— чуєш, лизати! — мою дитину без ніяких ваших філософій і цивілізацій. Чуєш, ти?
Мусташенко. Але ж ти знаєш, що…
І н н а. Знаю, все знаю! Але ж я не хочу скоритись! Не хочу! Мільйони нікчемних, гнилих жінок мають дітей, купи дітей, а я… Я голодна, я ввесь час голодна, мене смокче голод дитини. Знаєш ти це? Ну що мені робити? Собачку собі купить? Любовника завести? Реферати про жіночу емансипацію писати? Ну, скажи, ну, давай сюди твою філософію, науку, мораль — нехай кажуть, що робити. Хай дадуть мені “закон”, як каже Тама. Закон дай мені!
Мусташенко. Я не розумію, Інно, чого ти хочеш? На нас спало нещастя. Значить, убити себе, чи як?
І н н а. Будь щирий! Не можемо мати родини? — не треба обдурювати себе. А як хочеш, щоб була родина, щоб ми дійсно були чоловік і жінка,— треба, щоб була дитина.
Мусташенко. Але ж ми не можемо мати дитини!
І н н а. Я не можу, а ти можеш.
Мусташенко (якийсь мент мовчки дивиться на Інну). Що ти хочеш сказати?
І н н а. Ти можеш мати дитину.
Мусташенко. Значить, ти пропонуєш розійтися, щоб я міг мати дитину?
І н н а. Ні, я цього не кажу. Мусташенко. Ну, а як же?!
І н н а (мовчить; потім тихо, спокійно, суворо). Ти можеш п’ять хвилин цілком спокійно й мовчки вислухати мене?
19*
547
Мусташенко. З охотою. Будь ласка. Інна. Ні, ти повинен пам’ятати про те, що ти мусиш спокійно слухати. Сідай.
Мусташенко. Я можу й…
Інна. Ні, ти сідай. От тут. Сідай і постарайся, що б я не казала, до кінця й не перебиваючи вислухати.
Мусташенко (уважно вдивляється в неї й сідає). Добре. Слухаю.
І нна (сідає по другий бік столика, кладе лікті на стіл і на мент закриває собі очі пальцями). Ну, так от: ти повинен мати дитину від другої жінки, взяти ту дитину до нас, і… я буду їй матір’ю.
Мусташенко (якийсь час чекаюче дивиться на неї). Це все?
Інна. Все.
Мусташенко посміхається з жалем і сумом.
І н н а. Не посміхайся. Я цілком серйозно це кажу, Панасе. Іншого виходу нам немає. Ти все одно раніше чи пізніше скінчиш тим, що ми розійдемось і ти оженишся з другою, яка може мати діти.
Мусташенко виразніше посміхається.
Інна. Так-так! Це мусить бути. І нехай! А я піду на сцену. Коли я не можу мати родини, з якої речі я мушу бути любовницею, забавкою одної людини? Забавка? Так нехай забавляються всі. Принаймні служитиму людям, красі, а не… Я тебе питаю: хочеш зробити те, що я пропоную?
Мусташенко. Вибач, Інно, ти пропонуєш фантастику.
Інна. Через що ж фантастику?
Мусташенко. їй-богу, я про це серйозно навіть говорити не Тможу.
Інна. Але через що ж? Конкретно кажи. Неморально, розуміється? Зрада мене? Але я дозволяю тобі цю зраду. Я сама прошу тебе за це. Ну, що ж іще?
Мусташенко посміхається, знизує плечима.
Інна. Та ти не знизуй плечима, а кажи, що тут фантастичного? Що так смиренні, моральні обивателі не роблять? Ну, будемо говорити конкретно. Ти свідомо, шукаєш якусь жінку. Заводиш із нею роман. Маєш од неї дитину. Береш дитину до себе, всиновляєш. Що тут фантастичного, неможливого? Що?
Мусташенко. Гм! Не кажучи вже про моральний бік цього питання, ти забуваєш… Ні… це просто абсурд!
З якою ж жінкою я можу мати роман, коли я ніякої іншої жінки, крім тебе, не хочу й не можу хотіти? Це перше. Інна. Зможеш. Повинен, мусиш!
Мусташенко (ніжно бере її за руку). Мій дорогий Ін! Ти ж перціїа, коли ти мене хоч трошки любиш, ти перша сама не витримаєш цього експерименту.
Інна (визволяючи руку). Про мене ти не турбуйся. Я знаю, що я кажу й що пропоную. Я рятую своє щастя. Хочеш рятувати разом? Але рішуче кажугабо це, або я завтра вступаю в оперетку. Вибирай.
Мусташенко. Можна взяти чиюсь дитину.
Інна. Ми про це вже колись говорили. Ти сам сказав, що нести відповідальність за інших ти не хочеш. А я не зможу любити її так, як хочу, як мушу любити. Ми повинні мати нашу дитину. Твоя дитина — значить і моя. Ну, ти ж уяви собі, тільки в’яви: твоє — крихітне, тендітне, тепле… Ось воно тут, серед нас, усе заповнює! Навкруги відразу ж стає так повно, розумно, затишно. В мене тепер часто таке почування, що ми з тобою ізольовані від усіх людей, такі якісь самотні, бідні, покинуті. А як тільки в’явлю собі, що маємо дитину,— стає зразу так, неначе ми тісно-тісно зв’язані з усіма людьми, з усім світом… Ну, через що ти, власне, проти моєї думки? Ми можемо знайти яку-небудь молоду, здорову, гарну дівчину, з села, з містечка. Потім ти її забезпечиш. Вона з охотою віддасть тобі свою дитину, все одно ж вони або підкидають їх кому-небудь, або здають у захисток, або навіть убивають. Можна зробити й так, що вона й не знатиме, що дитина в тебе: немов на виховання віддати. Це ж стільки робиться. Ви ж, мужчини, не одну таку дитину маєте по захистках.
Мусташенко (з посмішкою). Це значить: я, професор філософії, повинен познайомитись десь на вулиці або на базарі з якоюсь покоївкою чи модисточкою, залицятись до неї, ходити до неї в гості на кухню, лузати з нею, з двірником і кухаркою насіння, ходити в кінематограф…
Інна. Зовсім ні.
Мусташенко. Ну, а як же? Та ще ж треба мати гарантії, що дитина не буде від якого-небудь конкурента — пожарного або писаря з поліції. От тобі, коли конкретно взяти твою вигадку. Уяви собі мене в цій ролі. Можливе це?
Інна. Це неможливе. Але можливе інше. Уяви собі, що тобі треба переписати твої виклади, твою нову книжку, одно слово — тобі треба постійної переписувачки на машинці. Вона житиме в нас, їсть із нами, ну, як своя. Це — можливе? Скажи?
Мусташенко. Ти — мрійниця, Інно.
Інна. Але це цілком можливе? Так?
Мусташенко. І ти думаєш, що я згоджуся у свойому домі з якоюсь дівчиною обманювати тебе, ображати тебе перед нею?
Інна. Обману не буде ніякого, бо ж я все знатиму. Вона буде обманена, коли вже на те пішло. А образа… В чому образа? Ми хочемо мати від неї твою дитину. От і все. Я тільки це знаю. Більш ніщо мені нецікаве й неважне.
Мусташенко. І ти гадаєш, що тобі буде легко й неважко, коли я…
Інна. Абсолютно! Ти ж любити її не будеш? Ну, словом, я тобі обіцяю, що з цього боку ти не матимеш ніякого клопоту. Це моє діло. Я все беру на себе. Згоджуєшся?
Мусташенко. Слухай, Інно, це—неможливе, це..,
Інна. Значить, більш можливий мій вступ в оперетку?
Мусташенко (ходить по хаті, з посмішкою знизує плечима). Та вже хоч би з того погляду взяти, що мене не схоче молода дівчина.
Інна. О, про це не турбуйся!
Пауза.
Мусташенко. Але ж ти розумієш, яку ти мені смішну, тяжку, негарну ролю накидаєш?
Інна. Ти думаєш, що моя роля буде легша?
Мусташенко. Ну, тим паче! Для чого ж це? Ми ж обоє все одно не витримаємо, й вийде тільки ряд безпотріб-них неприємностей…
Інна. Коли ми дійсно хочемо досягти своєї мети й у нас є воля, а не слиняве моралізування, то витримаємо.
Мусташенко (зачеплений). Добре. Коли ти ставиш так питання,— оперетка, розрив або цей дикий експеримент,— добре, я згоджуюсь. Стривай, стривай! Але попереджаю: я робитиму сумлінно все, що в моїх силах, але май на увазі, є межі моїм силам. І ти не повинна робити це приводом до розриву. Хочеш розірвати наш шлюб? — роби це тепер же, чесно й без таких приводів.
Інна (підбігає, обнімає, пригортається, радісно, як дівчинка). Значить, згода? Згода?
Мусташенко. Я зарані знаю, що все це…
Інна. Браво, Пан! Я знала, що ти згодишся. Ти ж мій чудесний, розумний дикун! Ти ж уже сам бачиш, що це чудова ідея…
Мусташенко. Навпаки! Я бачу тільки…
Інна. Бачиш, бачиш! А за пенсне й за все ти мені прости. Ради бога, прости, Пан! Але ж мені так досадно було, що ти мене не зрозумієш і будеш сперечатись… Але тепер уже все вияснено, тепер усе буде добре. Правда? (Вдаючи Муста-шенка, басом). “Розлюбила, розійтися хочеш”. І ти вірив, як казав це? Ух, ти! (Цілує його).
Мусташенко. Слухай, Ін, але невже ж ти серйозно всю цю історію хочеш виробляти?
І н н а. Ну, а як же, дитинко? Треба!
Мусташенко сміється.
І н н а. Та запевняю тебе, інакше ніяк не можна. І ти, будь ласка, не думай, що я жартую. Я вже навіть маю ту… що… ну, твою секретарку чи переписувачку. Вона вже тут.
Мусташенко (вражено). Інно! Я сподіваюсь, ти…
І н н а. Нічого не сподівайся, а я зараз покличу її сюди, й ти, будь ласка, ввічливо, тепло побалакай із нею.
М у с т.а ш е н к о. Постривай! Ти, значить, усе це зарані наготовила?
І н н а. Я все обміркувала. Я два тижні вдень і вночі це обдумувала. Тепер ти сам можеш судити, що це не жарт і не хвилева фантазія. Я хочу бути матір’ю твоєї дитини й буду. От і все. І коли ти поважаєш своє слово, то прошу сумлінно, як ти сам сказав, робити все, що в твоїх силах. А в твоїх силах є не робити великих очей, не спалахувати, не філософувати, а спокійно поговорити з дівчиною, яка шукає роботи. Я їй обіцяла помогти. І от тепер, поговоривши з тобою, ми вияснили, що можемо запропонувати їй лишитись у нас для переписування на машинці твоїх праць. От і все. Це не є понад твої сили?
Мусташенко. Що ж це за дівчина?! Звідки вона?!
І н н а. Що, звідки,— все це вона сама, та й я тобі, потім розкажемо. А тепер я покличу її, бо вже пізно, вона й так давно дожидається. Я зараз! (Поспішно йде з кімнати ).
Мусташенко. Та чекай, Інно! Так же не можна, Інно! І н н а. Потім, голубчику, потім. Треба відпустити дівчину додому. (Виходить).
Мусташенко сам, схвильовано ходить по хаті, знизує плечима, мимово