Фантастичний роман-трилер
ЧАСТИНА ПЕРША
ПОСТУЛАТ ГАУТАМИ
1
За ефективністю виконання найскладніших замовлень кооператив”Експарка” не знав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших ралі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки свого заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив записуватися в чергу.
Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не який інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, у сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церію та лантанових металів. Однак нові види послуг поставили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме майно складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космопорти, скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування… До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агенство.
Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько — відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — бувало й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному облднанні й навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять лише свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час і на зміну тим, хто загинув чи вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи, в кращому разі — заробітчани… Тищенко бачив майбутнє свого дитяти… в розпродажі майна.
За такими невеселими думками батька “Експарки” й застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокі на зріст, один десь пенсійного віку, другий — молодик років двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, рибалили на річці й зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько відважився вручити нам єдиного сина”, — подумав господар контори, окинувши пару досвідченим поглядом.
Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший поспішає розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях…”
Голос подав літній:
— Незвично якось… Така велика організація, а тулиться в підвалі.
“Так… Зараз я відіб’ю у вас охоту найматися в “Експарку”, — подумав Тищенко і сказав:
— Кошти на будівництво офісу були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?
Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. У світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив господарів маневр.
— Та я — нічого, — відказав. — Приміщення, як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.
Він мав тихий, але виразний голос, голос того, хто не звик говорити на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчув це інтуїтивно. Тим часом літній провадив далі:
— Ми прийшли до вас не найматися на роботу, а навпаки — як замовники. Нам треба розшукати одну особу.
Тищенко приготувався слухати, та спочатку він витяг із шухлядки столу картку і подав літньому.
— Це візитка фірми “Детектив”, — пояснив. — Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.
— З того світу? — В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко зауважив і в чорних, з дивним блиском очах молодика. Повагавшись, літній сказав: — Ні, з того світу не добудуть.
Бажання спекатись відвідувачів як не було. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше… Він зауважив, тамуючи посмішку:
— Але ж “Експарка” не має досвіду, як проникати в потойбіччя.
— Нас не цікавить увесь кооператив, — мовив поважно літній чоловік. — Нас цікавить лише один з його членів, а саме — ви.
— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно вже займатися оперативною роботою. Вік… А чому, власне, я?
Відвідувач мить повагався.
— Чому ви? З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризиковані операції на землі, під водою і в космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне — незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про “Експарку”, не поминаючи відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.
Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він слідом за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. То був перший експорт в Арктику, що й дав назву кооперативові. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.
— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив господар, — але, судячи з суворого добору, це має бути щось особливе…
— Особливо відповідальне, — підказав літній.
— Але ж для виконання серйозних операцій самого тільки досвіду замало. Потрібні ще певні сили, що їх природа дарує людині лише в молодому віці. Це і зір, і слух, і реакція… В “Експарці” пенсійний вік — тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.
Відвідувач по-доброму всміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.
— Для діла, на яке ми вас запрошуємо, ці якості зовсім необов’язкові… Ну, то як — згода?
Тищенка не бентежило, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно спостеріг у замовника особливість зволікати, коли наставав час утаємничувати в справу. Чи потайливістю, а чи фаталізмом те можна було пояснити…
— Але ж я не знаю, про що йдеться, — нагадав господар.
Літній збентежено посміхнувся.
— Авжеж, авжеж… Але перед тим, як поінформувати вас, ми повинні мати гарантії, що в разі, якщо ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.
“І таке вже було”, — подумав Тищенко, а вголос сказав:
— У цьому немає потреби. Збереження таємниці замовника — одне з основних правил “Експарки”.
— Але ж ми наймаємо не всю “Експарку”, а лише вас, — наполягав літній. Він витяг із нагрудної кишені складений учетверо аркуш і, розгорнувши, простяг його Тищенкові. — Ось…
На папері було витиснено друкарським способом, що він, Тищенко, зобов’язується зберігати таємницю, яку йому довірили працівники асоціації “Порядок”. Гарантія нерозголошення — життя.
“А ось такого ще не було”, — подумав господар контори, тамуючи в собі почуття протесту.
Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:
— Природна річ, документ цей ви підпишете після того, як погодимо суму винагороди за виконану роботу.
— Дивний діалог у нас з вами виходить, — посміхнувся господар. — Ви збираєтесь погоджувати зі мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите пізніше…
— Дивний, — погодився представник “Порядку”, — але тільки на перший погляд. До того ж дивність компенсується тим, що суму винагороди називаєте ви, а не ми.
— Хотів би я знати, як це можна — назвати розмір винагороди, не знаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я вам заправлю таку ціну…
— От і заправте, — заохотив відвідувач.
— Скажіть хоч, де виконуватиметься робота: на землі, під водою, в космосі? — благав Тищенко, і тієї ж миті відчув, як представник замовника відгородився від нього невидимою стіною. Похнюпив очі й молодий. — Не треба мені вашої таємниці, — правив своє господар. — Але про навколишнє середовище, в якому виконуватиметься завдання, я знати зобов’язаний. Або пошукайте іншого.
— Ну, добре. Ви працюватиме не в матеріальному, в нашому розумінні слова “матерія”, а в іншому, скажемо умовно, голографічному світі.
— Туманно якось, — зауважив Тищенко.
— Іншими словами, вам належить здійснити відрядження у світ, де мешкають людські сутності.
Лідера “Експарки” при цих словах пройняло легке тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по тілу. Він силувано посміхнувся і якомога природніше поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав газовий пістолет.
— Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той світ? — поцікавився.
— Саме так, — підтвердив замовник. — Ви вирушите у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і допоможете їй повернутися в наш світ.
— Поступившись їй своєю плоттю? — зауважив Тищенко не без іронії в голосі.
— Ні, — сказав серйозно відвідувач. — Вона скористається тілом цього молодика.
— Он як!.. — Тищенко подивився на хлопця. — А як вони збираються здійснити це технічно, га, синку? Ну, спровадити нас із тобою у Світ Вселенського Духу? Чи не звичайним робом?
Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника “Експарки”. Він звернувся поглядом по допомогу до старшого товариша.
— Ні, — відказав літній. — Традиційний спосіб тут не підходить. Нам потрібен достовірний зв’язок.
І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та ідея, що надасть “Експарці” нового дихання. Він не знав, що таке світ Вселенського Духу, але, бувши за освітою фізиком, не мав сумніву: все живе “збирається” за невидимими програмами, що існують у вигляді гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то напрошується думка, що вони — істоти — “монтуються” за тими самими польовими програмами-матрицями. Матриця — вічна, її матеріальний вираз — тлінний. Матриця може перебувати як в об’єкті, що є матеріальним її виразом, так і за його межами. І, отже, є світ, куди вони відлітають після зупинки чергової “біологічної машини”. Представники “Порядку” і пропонують йому проникнути в середовище, де перебувають оті матриці, по-людському — душі, відшукати одну і в особі скромного молодика з чорними очима повернути її в матеріальний світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих товаришів, що суцільною смугою оперізували всі чотири стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і своє фото. “А що, браття, скористаємося з відрядження Порядку для зустрічі на тому березі?” — запитав він подумки своїх друзів.
2
У непоказному триповерховому будинку на околиці міста, куди привезли Тищенка замовники, про наслідки переговорів уже знали. Один з півтора десятка чоловіків, які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи пам’ятає керівник “Експарки” номер телефону свого банку і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефонувати туди.
Голос директора банку зривався від розгублености:
— Астрономічна сума!.. — Якась асоціація “Порядок”… — белькотав той. — На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що воно за “Порядок”…
“Телепати вони, чи що?” — подумав Тищенко, кладучи слухавку. Інакше чим пояснити таку оперативність? Та раптом, пригадавши дві зв’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, все збагнув.
— Ну, то як — переконалися в надійності нашої організації? — подав голос чоловік, що очолював зібрання за великим, літерою “П” столом.
Тищенко лише посміхнувся, — мовляв, а далі що?
Йому показали на стілець усередині П-подібного столу.
Він почувався, ніби на екзамені. Комісія складалася з людей різного віку. “Рада директорів, — подумав Тищенко. — Хочуть знати, у що вкладають кошти”. Тим часом голова почав дещо незвично, як для ділової бесіди. З прикрістю казав про занепад моралі, деградацію суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись пропустити зерно. Але далі викриття болячок і змалювання прірви, на краю якої опинилося людство, голова не йшов, хоч слова його були схвильовані. Вряди-годи він поглядав на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний вік та антропологічні особливості (поміж них було двоє з азійськими обличчями й один з негроїдним), колір очей і волосся, чимось дивовижно скидалися одне на одного. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й торси таких різних і водночас таких однакових у своїй одностайності людей — тільки частки єдиного, великого, схованого за П-подібною спорудою тіла. “Хай вам чорт із такими асоціаціями!” — подумав батько “Експарки”. Тим часом голова замовк і втупився в нього ясними світло-сірими очима.
— Як бачите, — підсумував він після паузи, — вам довірено надзвичайно відповідальне завдання.
Всі чотирнадцятеро закивали згідливо головами: в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча надія.
Автомобіль, яким доставили Тищенка в офіс “Порядку”, а звідти — в Центр, був обшарпаний як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, виконавець — а тепер Тищенко був уже виконавцем — марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного головою і останньою його фразою. Поруч на сидінні лежали в’язки снастей. Попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іній, друга — чорна, з синюватим полиском. “І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався подумки Тищенко до чорноволосого, який сидів за кермом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш…” Певно, у молодика був стимул, сильніший за гроші. Тищенко раптом відчув якусь непевність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася роль лише найманця.
Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литих воріт біофаку, які тут-таки відчинились. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом: його фасад був корпусом університету (старовинна п’ятиповерхова кам’яниця з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, що його кожен куток прострілювався телеоб’єктивами, свідчило, що це режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку, що події розгорталися напрочуд стрімко: він не встиг не те що осмислити їх, а навіть озирнутись. І це за цілковитого браку інформації про особу, яку йому належало повернути.
— Послухайте-но, — сказав він, виходячи з машини, — затія ваша дедалі більше скидається на казку “Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що”.
— Не зовсім так, — заперечив представник замовника. — Куди йти, ви вже знаєте, а що принести — довідаєтесь на місці.
— “На місці”, де це?
— У потойбічному світі.
Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх — у кімнату, схожу на рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, що сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу “Порядок” — не рисами, а виразом обличчя, поважним і вимогливим.
— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. — Керівник Центру.
Керівник підвівся з-за столу і простяг руку.
— Ну, а мені вас відрекомендовувати не треба, — сказав він, стримано посміхаючись.
У правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.
— Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, — подав голос керівник Центру, коли за обома представниками замовника зачинилися двері. — Мотив? Зараз покажу.
Він розсунув ширми зі сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. У глибині поблискував великий телеекран, а обабіч стояли арки, схожі на ті, що в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульту на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором з вуличезної юрби — чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис щось на пульті, й ті самі кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знов урвався, господар повторив ту саму операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вкутані чи то у випари якісь, чи то у газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, і ці гнізда рухалися разом з ними… Той самий запис прогнали ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, і з кольоровими, як на образах, оболонками навколо голів.
— Те, що ви побачили, — нарешті озвався керівник Центру, — в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло — другий показ, астральна аура — третій показ, фізична аура — четвертий, і ментальна аура — п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерти людини… Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне — спершу відлітає з душею, та потім душа відкидає його, і воно летить до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі вважають за привида. Втім, облишмо астральне тіло — воно нам не буде потрібне… Так от, ауру-душу утримує плоть із різною силою. Одразу ж зауважу: у переважної більшости людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. — Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет на стелажі й, вибравши одну, вставив у гніздо на місце вийнятої. — Ось приклад.
Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед комісією. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько “Експарки”. Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щораз новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з комісії були густими і при самому тілі: кольорова ж ментальна аура довкола голів світилася живим пурпуром у червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол… Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від оболонок у людей на вулиці більшою щільністю й спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані з’явився бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмивісні тягачі: за навантаженням спостерігала група людей… Оператор перевів об’єктив на лиця, і Тищенко відчув, як йому замлоїло в грудях. То були організатори “Експарки” — він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки один. Тим часом око об’єктиву зупинилося на ньому — керівникові новоствореного кооперативу. З екрана дивився шириколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоч боротьбою він ніколи не займався) і не менш могутні плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлазилася сорочка. Його збентежив колір очей. В житті вони були не то гірчичні, не то кольору хакі, а з екрана дивилася жива зелень… Відеозапис тривав стільки ж хвилин, як і тоді, багато років тому, коли його, озвученого, показували по телебаченню.
— Відома вам картина, — прокоментував Іван Іванович. — Цей матеріал зняв для телестудії наш оператор. Спеціальною апаратурою.
Тим часом на екрані з’явилися ті самі кадри, але люди на них були вже не в променистому одязі. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби великий — він не зростався з тілом, як у тих із комісії чи його друзів. Здавалося, дмухне вітерець — і ефірна оболонка одразу ж одлетить.
— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. — Ваша духовна оболонка не дуже тісно пов’язана з матеріальною, а отже, відокремити її від тіла буде не так уже й важко.
— А ці — духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.
— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони щось на зразок “мотрійок” — одна в одній. Тільки уявити собі такий набір важко, бо там менша мотрійка ховає в собі більшу… Власне, це важко зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися певність і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.
— Ну, гаразд, припустимо, що моє “я” опинилося в тому іншому світі… — озвався виконавець. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можна відшукати одну-однісіньку душу?
— Ось ми й підійшли до деталей… — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають усе. Проникнувши в той світ, ваше “я” моментально стане його складовою, воно немовби підімкнеться до пам’яті вселенського комп’ютера.
— Ну, тоді в путь, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки одержати путівку.
— Мабуть… лиш путівку ви одержите не тут, а по той бік дзеркала.
Господареве обличчя, що на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, що був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі “Порядку”. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за полірування частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у стандарт. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.
3
Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими спинками. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодик, що приставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім — до Центру.
— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.
З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт ніг.
— Усе мітингують, — осудливо зауважив Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.
Чемний вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, десь зник; зараз воно було очужіле й холодне.
Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували якимсь неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж”, — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити… А вголос мовив:
— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…
— Вся річ у тім, — сказав поважно чорнявий, — що коли ми кажемо “рано чи пізно”, то маємо на увазі не дні, не місяці й навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа цієї особи втілюється в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому разі років через тридцять. Я вже не кажу, що з’явитися вона може де завгодно: в Австралії, Африці або у багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.
— Але ж незамінних немає, — вихопилося у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?
— Щодо незамінних немає — то це казка для тих, — молодик кивнув на відкрите вікно, звідки долинав дедалі голосніший гомін. — Незамінні особи є, вони приходять у цей світ тоді, коли в них постає потреба.
Попри молодий вік, чорнявець виявляв переконаність людини, що побувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то як сталася заміна душ — з обопільної згоди чи в насильницький спосіб? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього обіцянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій щодо його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини та двох синів. Вони поставали щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і тепер нагадували про те, яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. Ось-ось мав прийти керівник Центру.
Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторських вічок, ані якихось інших свідчень того, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішню очужілість, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його в передпокої відеозали з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому самому кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись?! — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів: керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало у сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником: він швидко-швидко кліпав очима, конвульсивно здригався у кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: “Якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чи я зустріну те, що так важко відокремлюється зараз від плоті чорнявого”. Тієї ж миті побачив себе, завмерлого в сидячій позі під аркою. Він начебто дивився у дзеркало. Ні, із задзеркалля на свій матеріальний відбиток, що здавався йому таким самим уявним, як і тоді, коли дивився з матеріального світу. Раптом побачив, хоч це поняття лише умовно відбивало значення слова бачити, ще одну пару обабіч “дзеркала”. То був чорнявий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі під аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в цій парі вгадувалося щось дивне — із задзеркалля на тіло молодика дивилась якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.
Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків в офісі “Порядку” — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на лицях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже, в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Незабаром Тищенко збагнув: усе, хоч би про що він згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті самі органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, де дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, яку так очікують, не скористається з мого скафандра?” — подумав батько “Експарки”.
— Забагато честі, — почув він. То був не голос, а думка, що прийшла до нього ззовні.
— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.
— Зосередься, — долинуло до нього. — Ми наближаємось до світу, де немає таємниць.
— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.
— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному світі. До речі, не забувай про тіло.
Нагадування про тіло на мить пересмикнуло щось у свідомості, Тищенко знов опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.
— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.
— Бо заблукаєш у дорозі назад, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.
Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до якогось бар’єра, подолавши який можна вже й не повернутися. Він приріс думкою до постаті в кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму, то була тінь, що входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, у якому рухався й Тищенко.
— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі з “Експарки”. Вони допоможуть нам виконати завдання.
— Для цього потрібна їхня згода.
— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоча це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.
І тут їх оточило кілька променистих силуетів, почулись голоси…
— Боже мій, хто до нас прийшов!
— Привіт, Тишо!
— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший від того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.
Усі почуття були такі самі, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечу, йому раділи. То були друзі й однодумці, чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді, й від цього радість зустрічі була глибокою, світлою.
“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:
— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутностей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привіз із собою. — То був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він зверстав шлях від дитячого садка до лісової пожежі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерев.
“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.
— Сподіваюся, це не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.
— Ні, — відповів. — Душу того чоловіка буде приставлено в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.
Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалася думка, миттю витягувалося у часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те саме сталося і з будинком біофаку; тільки-но до нього торкнулася думка, він ураз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні підмурків. Будь-який матеріальний предмет, що поставав у пам’яті, був лише картиною (об’ємною), за якою тягся в задзеркалля весь процес його створення.
“Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.
— У нас мало часу, — нагадав представник “Порядку”. — Тіло не може довго зоставатися без духу.
— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапмося, Тишо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.
В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші сутності зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не спускаючи з ока пурпурово-оранжевої сфери, що вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтиру. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Невдовзі Тищенко збагнув, що то не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, то був земний світ, з тією відміною, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, — крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий; від кожного зображення, неначе тінь, тяглася вглиб минулого вся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, то властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла сутності”.
— Ні, брате, — долинула до нього Хомина думка, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складник. Світ людей, а точніше втілених сутностей, — світ обмеженого простору й дуже короткого часу. Світ же, де ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємося поки що в часі, то й образи предметів здаються нам розмитими.
…Жовта пляма під ліхтарем вихоплювала з темряви частину бруку й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили часові тіні й обросли контурами. І вони — безтілесні — стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявець перетворився на скромного молодика у картатій сорочці та джинсах. Хома Булига — у дистрофічного на вигляд чолов’ягу, на чиїх худих плечах, неначе на опудалі, висіла шкірянка. (Таким Тищенко бачив його востаннє біля трапа літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. То були міражі, згустки інформації.
— Трохи поквапилися, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.
Він рушив до великих дубових дверей. Військовий, що куняв за столом, у коридорі, ніяк на них не відреагував. Вони були для нього сутності з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони зійшли широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий хлопець у гімнастерці без погонів. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм п