* Пишне, золотисте, жито колосисте
Стоїть мов стіна; Колосся схилилось, ніби зажурилось, Що женців нема. І чую я, чую, як колос сумує, Що нікому жать; Здається він плаче, що серпи козачі
Досі не блищать; Здається ридає, слізно промовляє:
“Ратаю* Вставай! Орав ти глибоко, всю ниву широко, Потом поливав; І за щиру працю бог тобі віддячив — Урожай послав; Сторицею в зерно, земля тобі верне, Приходь та збирай…” Не йде ратай жати… Марне його ждати… Орав не своє; Не його то нива, не йому вродила, Не він і пожне.
* І
Не тямлю сам: чому мені
Отут на панському бенкеті, Журливо, сумно, мов в тюрмі; Немов закутий я в лабети, Немов не люде тут живії, А все невольники німії. Не тямлю сам: чого мені
Веселий регіт серце крає, А жартівливії пісні, Що наша молодіж співає, Мене вражають, наче туга, Мені лунає в них наруга… Не тямлю сам: чому мені
І день і ніч журливо всюди, Чому ходжу, мов навісний?.. Округ мене веселі люде, Квітки, вино, музика грає… Чому ж мене журба лигає?? II В розкішній залі світло сяє… В шклянках вино… Вечеря йде; Господар ласкаво вітає, Громада весело гуляє
Та про голодних річ веде. А там на вулиці цікава
Голота під вікном стоїть: Чого вона, дурна, чекає, Чого у вікна зазирає, Чого на холоді тремтить??
III Не рад би я, моя люба, Голову схиляти; Не рад би я, сумуючи, Так німо мовчати; Ой рад би я із тобою
Раз в раз розмовляти, Веселії соловейком
Пісні витинати. Ой рад би я, та не в силі
Не коритись тузі.,. Гнеться-хилиться од вітру
Шиляга у лузі…
IV Вночі росою квітка пала, Повеселіла, підвелась, А вранці з сонячним промінням, Вся самоцвітом занялась. Чому ж тебе роса-кохання
Не звеселить, не оживить? І на очах твоїх блакитних
Все самоцвіт-сльоза тремтить? Я знаю: та свята сльозина
Блищатиме в тебе в очах, Аж доки мати-Україна
Не виб’ється на кращий шлях. 1891 р.
* *
* Біля моря в Криму
І
Не грає безкрає, а тихо шумить, мов свічки по небі, ті зірки горять; за хвилею хвиля цілує граніт, гонкі кипариси байдужії сплять; лиш кедри з Ливану в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину… Я бачив, що з жалю тремтіли вони…
II Одна-одинока берізка стоїть, на гору Ай-Петрі журливо глядить; ні велетні кедри — сусіди німі, ні мірти пахучі не ваблять її, фонтани про неї не мають ваги. А ген на Ай-Петрі біліють сніги; туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі. Вона споминає далекі гаї, де сестри зростають на рідній землі. Коли б її воля, коли б її сила — з розкішного парку туди б полетіла… III Дрімає море, вітер спить, суворі гори сном повиті; німує пишний кедр; мовчить
і лавр, немов журбою битий; і тьмяно, сумно круг мене. Осіння хмура ніч панує, листок ніде не шолохне, в пустім тумані все німує… Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила, немов сповивачем, нудьгою. Сімеїз’, 1895 Біля моря в Одесі IV Тебе я знов бачу, море! Ти знов привітно гомониш
і на широкому просторі
блакиттю й зорями гориш. Дивлюсь на тебе й забуваю
свій лютий недуг і журбу
та німо в небо посилаю
палку до господа мольбу, щоб він послав любов нам, згоду, щоб розум з серцем примирив, щоб розтічі лиху негоду
наш край якшвидше пережив. V Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить! Знявся вітер і на сході море почорніло; покотило гори-хвилі, піна берег вкрила. А рибалку в хисткім човні буря не лякає: в море сміливо він невод з човна закидає… От і вщухнув буйний вітер і затихло море; і рибалка сивоусий човном хвилі оре
та на берег невод повен риби витягає.
“Гей! По рибу! Нуте, швидше!” — на курінь гукає. 3/15 липня, 1898
* *
* І
Не під вінець тебе, небого! В тюрму муровану ведуть… Дарма, кріпись, молися богу, З очей хай сльози не підуть! Не дай тим синім лиходіям
Ніде єдиної сльози; Святії сльози і надію
Потай людей в собі носи… II Минає день, приходить ніч, Заходить сонечко за гори; Спочинуть люди, та не ти; Тобі не дасть спочити горе. Воно, як лютая змія, Впилося в серденько глибоко, Ти гинеш, чахнеш,— бачуся,— Самітня гинеш, одинока. Минає ніч, приходить день, Виходить сонечко з-за гаю, І я, істомлений, сумний, Тебе заплакану стрічаю… III В срібло-ясні шати
Іней гай прибрав: Й манить тебе з хати
В той холодний рай.
Не підеш!., я знаю; Тобі треба жить; А в холоднім раю
Серця не нагріть…
IV Ви підупали, земляки! Так підупали, що й не знаю — Чи є ще це в якому краю
Такі плюгавії раби! В очах з полудою, в ярмі, Халяву лижете у ката, Свого лякаєтеся брата, Гукаючи: “Распни! Распни!..”