Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ
(Повість)
Частина перша
I
Шеф — зовсім уже лисий гладун — має вигляд людини, яка любить життя і добре знає його закони.
— Ну, як посувається робота? — поплескав Куліша по спині. — Ну, ну, не сердься. Ми з тобою виходимо у велику науку.
Потім звернувся до Заболотного:
— А ти що робиш?
— Думаю, Юрію Павловичу.
— Що ж, думай, думай, нам за це гроші платять, — взяв із стільця свій потертий цеглясто-рудий портфель.
Уже біля дверей, щось пригадавши, вибачливо посміхнувся до Заболотного:
— Знаєш, до твоєї статті ніяк руки не доходять. Мабуть, уже з наступного тижня. Привіт бакалаврам! — Широка постать у коричневому костюмі зникла за дверима.
Враз ніби розсунулися і стали на місце стіни вузенької дослідницької: в присутності Ковальського завжди тіснішало.
Куліш занурився в папери, його сутула спина стала ніби горбатою. Жмут сонячного світла падав на чорний витертий костюм, на цупкий картон, що вкривав письмовий стіл. Іноді Куліш підводився, щоб узяти з полиці книжку, й знову скрипів пером, кидав неуважні погляди на Заболотного.
— йому плювати, що в мене закінчується аспірантура, а я ще ні до чого не прийшов.
— Зарано хвилюєшся. На інших кафедрах люди по сім років працюють.
— Гм… Там взагалі кандидатів наук готують за методом грузинських виноробів: чим вино старіше, тим воно краще. Мені б хотілося захистити дисертацію в тридцять…
В колбах завирувало, запінилось, і з їхніх конусних отворів, немов із кратерів, забила густа біла пара. Заболотний кинувся знімати розчини з розжареної плитки.
— Бакалавре, — долинуло від Куліша, — глянь свіжим оком на мою писанину.
Володимир поставив колби, щоб охолоджувались, а сам сів до читання.
Куліш походжав — руки в кишенях — від витяжної шафи й назад. У кругленьких чорних очах непевність. Цікаво, що скаже Заболотний… Цей недавній студент, здається, тямущий хлопець, недарма за нього так ухопився Ковальський. Правда, дещо апатичний, та вже коли наморщить крутого лоба, то напевно скаже щось путнє.
Заболотний підвівся. Підсукані по лікті рукава халата відкривають засмаглі, неначе вкриті поливою, м’язи.
— Непогана робота… І, як на мою думку, цілком придатна для публікації.
— Дякую, бакалавре. Саме це мені й хотілося знати. — Куліш зирнув на годинника. — Ба! Мені за Тонькою в дитсадок бігти!..
Заболотному теж кортіло піти, та він усе ж сів закінчувати літературний огляд.
“Посилання 8. Ану, що це за автор? Ага, якийсь Є. Фінкель. “Сольові системи”, переклад з німецької”. Раптом йому пригадався бабусин фотоальбом, який він дивився колись у дитинстві. “Фото Фінкеля, Санкт-Петербург” — було розмальовано на звороті цупкої фотокартки з солдатом у довгій шинелі та кашкетом з кокардою. На суворому обличчі хвацько підкручені вуса. “Бабусю, а що, наш дід був царським офіцером?” — “Ні, ні, дай сюди”. Вона сховала фотокартку в шух-ляду, під білизну. “Ба, а ким він був?” Стара порадила, аби краще вчив уроки і не допитувався. Вже потім, коли приїхав на перші канікули, якось сказала, майже пошепки, — твій дід був півчим при імператорі. Він тоді довго сміявся і з бабусиної родової таємниці, і з самого слова “імператор”. Мабуть же, дід Сава мав гарний голос… А тут, як у хворого півня. “Знову цвіту-у-у-ть кашта-а-ани…” Гидко слухать. Ще в коридорі почують. А втім, можна дерти горлянку: нікого немає… Так на чому він зупинився? Ага, “Сольові системи”, Є. Фінкель. Треба замовити в бібліотеці. А чи не родич він того Фінкеля із Санкт-Петербурга, що в 1912 році фотографував імператорського півчого? А дід Сава загинув по-дурному, як казала бабуся. Десь на переїзді коні злякалися потяга й понесли воза по рейках. Машиніст загальмував надто пізно. Залізничне полотно в тому місці було рясно вкрите конвертами. Дід розвозив пошту… Отже, посилання 8. Треба б його в статтю ввести. Шкода, Ковальський її не перевірив. А шеф таки симпатична людина. Лекції читає жваво. Та й на оцінки не скупий. І в поводженні немає тієї академічної черствості. Студенти люблять його. Пригадав, як іще на четвертому курсі Ковальський порадив узяти йому замість дипломного проекту дослідницьку тему. Протягом усього п’ятого курсу він днював і ночував на кафедрі і зробив таки гарну роботу. На захисті шеф сказав, що його робота не дуже-то й різниться від дисертаційної, і того ж дня, після захисту, запропонував подавати документи до нього в аспірантуру…
В гуртожиток Заболотний прийшов десь після десятої. Верховіття торкалося шибок. Здавалось, якась дивовижна кицька дряпає чорними пазурами по склу. Два жовтих квадрати вікна в будинку напроти мигтять, немов велетенські очі.
Розібрав постіль. Інші ліжка порожні. За шафою — купа зошитів, рулони ватманів — усе, що залишилося від студентської колотнечі. Заболотний юркнув під ковдру, поплив у серпневі сутінки, ніби ліг долічерева на тепле днище перекинутого баркаса, що хтозна-відколи лежить на водній станції. Йому примарилося, що він прислухається до плескоту хвиль… Шелестить пісок. Хтось іде берегом. Дівчина. Від вечорового сонця з волосся неначе капає золото, а очі випромінюють блакить. Коли б не шурхіт піску, можна б мати її за уяву, зіткану з дніпрового леготу та проміння. Підійшла ближче, усміхнулась. Чи не та це школярка, яку бачив два роки тому тут, на водній станції?.. Все сиділа тоді на причалі, ногами в воді бовтала, крадькома позирала, як він біля човна порається. “Я знала, що ти повернешся”, — казала тепер її посмішка… Вже й сонце розжареною чавунною кулею втопилося в обрії, і місяць розлив топлений бурштин через усе плесо. А вони сиділи, сиділи… Він відчував запах її волосся, відчував невидимі промені, які несуть тепло дівочого тіла. Про щось розмовляли. Та хіба важливо, про що? Відтоді все і почалося.
Коридором протупотів запізнілий студент. Примарливий човен перетворився на рипуче ліжко в порожній кімнаті. Чути було, як дряпається у вікно ніч.
II
Куліш скинув піджак і повісив на спинку стільця. Замість паска, що підтримував колись штани на худих клубах, у нього були нові підтяжки з блискучими защіпками. Перехопивши здивований погляд Володимира, Куліш весело посміхнувся:
— Європа! — і, відтягнувши підтяжку, ляснув себе по животі.
— Але ж і лобур ти, Куліш! — Заболотний взяв сувій рентгенограм, які перед тим розглядав, і пішов до дверей. “Цікаво, що скаже шеф…”
Ковальський саме пив чай, заїдаючи тоненькими бутербродами з голландським сиром. На письмовому столі, крім паперів, лежав цеглясто-рудий портфель.
— Даруйте, Юрію Павловичу, я не знав, що ви обідаєте. — Володимир повернув до дверей.
— Чекай, чекай, що ти хотів?
— Пам’ятаєте, я вам колись казав, що одержав сполуку, утворену при сорбції германію гідроокисом алюмінію? — Заболотний поклав на стіл сувій. — Ось її рентгенограми.
— А-а, пам’ятаю, пам’ятаю. Ти молодець, працюєш. Дай-но. У-у… чудові результати!
Шеф уважно розглядав рентгенограми. Він відкушував шматочки бутерброда, ніби брав на кінчик срібної ложечки варення, старанно пережовував. М’ясисті, але рухливі ніздрі ловили різкуватий запах голландського сиру, й, здавалося, весь його вигляд казав: ми живемо для того, щоб їсти, а не навпаки.
— Розкішні результати! — знову Ковальський. — Візьму додому. Дома, знаєш, ніхто тебе не потурбує, сиди працюй — Раптом похопився, простягнув Заболотному бутерброд — Прийми трохи всередину.
— Дякую, я щойно з буфету… Юрію Павловичу, мені потрібна сіль алюмінію. На кафедрі її немає.
— Ну, це ти вже сам. У нас аспіранти — ділові люди. Де виміняти, де випросити… Всілякі засоби придатні. Тільки не порушуй карного кодексу, — порадив усміхаючись.
На розпашілому обличчі й черепі шефа ластовиння поблідшало, весь він подобрів, сидів широкий біля столу, в доброму гуморі, й Заболотному приємно було сидіти поряд із людиною, яка ніколи не надимала щік у розмові з підлеглими.
…Обтелефонувавши магазини хімреактивів та оббігавши всі хімічні кафедри, повернувся ні з чим. Задушливо пахло хлором. Куліш у халаті порався біля витяжної шафи. Почувши, як грюкнули двері, навскіс глипнув на кислий вид Заболотного:
— Що, не подобається? Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно вкладати себе. Це незручно, невигідно і шкідливо для здоров’я. Коли йдеш у неї, маєш у активі здоров’я, в пасиві невелику стипендію. Якщо ж хочеш чого-небудь досягти, то треба згайнувати десять-п’ятнадцять років безперервної праці. І коли вдало вийдеш до фінішу, в активі — мігрень, серце, печінка та інше, що виправдовується цинічним лозунгом “наука потребує жертв”, у пасиві — не потрібні вже тепер “ЕН” карбованців, “ЕМ” копійок.
— Послухай, колего, — сказав Заболотний несподівано діловим тоном, — у мене є до тебе прохання. Можна?
— Давай.
— Припни язика, хоч на півгодини.
— Гаразд, синку, але хто ж, як не я, наставлятиме тебе на шлях істини? Та коли ти наполягаєш… Все ж дозволю собі ще кілька слів: сульфат алюмінію лежить у твоїй шухляді.
Володимир висунув скриньку. На дні в це-лофановій торбинці поблискували дрібні кристали.
— Але ж і зух ти! — Скіфські очі Володимира сяйнули вдячністю.
Заболотний ввімкнув витяжку, і по хвилі в кімнаті посвіжішало. Сів до столу, почав проглядати літературний огляд, який майже написав.
…Ішло на шосту, коли Заболотний, захопивши плащ, подався до інституту. Дерева на проспекті пригасаюче палахкотіли в променях холодного сонця. Ось за верхівками внизу сіріли похмурі плеса Дніпра, спокійні, неначе намальовані, а ген, на протилежному березі, брудно-жовта смуга піску зливалася з мурами приміської ДРЕС, яка стовбурчилась у небо чотирма чорно-білими бовдурами.
Минув літній ресторанчик. А он і Віта. Зупинилася біля хвіртки водної станції — помітила. В руці кленовий лист багряніє триязиким полум’ям.
— Куди підемо сьогодні, Володю?
— “Ми підем, де трави похилі-і…” — проспівав тихенько.
— Ходімо до нас…
Минули міст, який нагадував скелет гігантської багатоніжки, що колись, у довічні часи, переходила Дніпро та й уклякла назавжди ажурними білими ногами у воду.
Віддалік на горі сірів старий п’ятиповерховий будинок, у якому жила Віта.
— Вибачте, що приймаю гостя в такому вигляді.— Невисока, білява жінка обтирала фартухом руки. Коли б не густа мережа з краєчків очей, її можна було сприйняти за Вітину старшу сестру, а не матір. — Прошу, сідайте… Я вже давно просила Віку познайомити з вами.
Володимир сидів у зручному кріслі. Очі повторювали візерунок барвистого килима, що вкривав низьку софу. На стільці біля софи — лляний халатик, мабуть, Вітин. Господиня заспішила на кухню.
Йшов сюди, бентежився, а зараз чимось теплим хлюпнуло в груди. Біла рука обвила шию, і він відчув легенький дотик ще холодних щік.
В коридорі клацнув замок і почулися важкі кроки.
— Батько повернувся з роботи, — тихо шепнула Віта.
…Батько — кремезний, мовчазний чоловік — длубав виделкою салат і, здавалося, не слухав, про що говорить дружина. Глибокі очі на худорлявому обличчі, неначе оповиті їдучим димом доменного цеху, червонилися з боків. На скронях сіріла сивина.
Господиня підкладала смаженю:
— Закінчили інститут і знову вчитесь… Не набридло?
— Навряд чи це можна назвати навчанням. Це скоріше робота. — Відчував незручність, що господар мовчить, але ось піймав на собі його погляд, і цей погляд уже був обважений якоюсь думкою про нього.
— Так і мусить бути, — неначе звертався той до самого себе. — Коли замолоду основної роботи не зробиш — на схилі віку й поготів.
По вечері Віта знову повела його в ту кімнату, де софа з барвистим килимом. Вони стояли в напівтемній кімнаті біля вікна, а з п’ятого поверху бачили широку сіру смугу в сутінках. Важку смугу застиглого олова, яка так не пасувала нуртуючій мелодії Гріга, веселому мигтінню індикаторного вічка радіоли. Дніпро ніби спав важким сном…
Він пішов після десятої, йдучи порожніми вулицями, думав про те, що завтра ж дасть телеграму Миколі Білому, аби той приїхав на весілля. Він думав також про Вітиних батьків; був удячний їм за тактовність, з якою вони підійшли до їхніх з Вітою заручин.
Білий прибіг до загсу захекавшись.
— Кому тут треба — засвідчити, що ти є Володимир Заболотний, а не хто інший? — Від збудженого вилицюватого лиця віяло щирою приязню.
Піднялись на другий поверх. В просторій світлій залі з модерними меблями вже чекало кілька пар. Віта, затамувавши подих, позирала на молодих, що так само, як і вони, очікували на якийсь дуже важливий екзамен. Ось зараз відчиняться двері…
— Просимо молодих, Вікторію Новиченко й Володимира Заболотного, — пролунало урочисто з протилежного боку салону.
Від напруженого чекання Володимир утратив реакцію і якусь мить продовжував стояти, як і стояв.
— Чого, старий, зажурився? Мабуть, пива хочеш? — усміхалися зеленкуваті очі Миколи.
…До Вітиного будинку йшли набережною попід міст. На причалах у сірих хвилях ще гойдалися човни з пласкими днищами, каюки, катерки.
— Тепер ваші почуття пронумеровані, проштамповані й узяті на державний облік, — жартував Білий. — Пам’ятайте про це. Немає вже двох диких коней, але є дружна упряжка.
Крізь широке вікно струмилося ранкове сонячне проміння. Прибираючи розкладушку, Білий зачепив порожню пляшку з-під шампанського. Заболотний, що горілиць спав на софі, повернувся, нерозуміючим поглядом утупився в друга. В його каламутних очах ще стояло вчорашнє весілля з тостами та безперестанним “гірко!”.
— Що, старий, не впізнаєш? — сміявся
той. — Це я, Микола Білий, твій друг. Палити тут можна?
— Пали, доки нікого немає.— Заболотний скочив із софи, відчинив кватирку. На підвіконні стояло кілька букетів.
Зайшла Віта.
— Ви вже повставали? — усміхнулась. — Доброго ранку!
— Привіт. — Заболотний торкнувся губами її шовковистого волосся. “Ось вона, твоя блакитноока мрія, ти можеш доторкнутись до неї, стиснути її в обіймах — вона твоя, вона вже не мрія, а дійсність…”
Цієї миті відчув рантом, що, перетворивши мрію на дійсність, залишився без неї, без мрії, ніби спустошений, та щось нове п’янким трунком ударило в скроні…
Снідали втрьох. Білий розповідав про себе. Він працював змінним майстром на коксохімічному заводі.
— …Побачили б ви наше пекло — коксове відділення… Височезні сифони на пек, а зверху вентиля, крани — все чорне й гаряче, а під самим дахом Ханан-апаратник у брезентовій робі — як люцифер, носиться з важким ключем… І безугавний гуркіт насосів, що качають смолу на колону! Старий, там працюють сильні люди!
Білий нарікав, що не має ні хвилини вільного часу: перейшов на комсомольську роботу. Проте Заболотний не йняв віри тим наріканням, бо знав, що та робота Білому до вподоби — він і в інституті її залюбки виконував.
— Друзі, після полудня мені треба їхати, — сказав Микола.
Заболотний зітхнув:
— Шкода. Навіть не встигли поговорити як слід.
В кіоску біля вокзалу Білий купив шашки.
— Візьміть, — простягнув, посміхаючись.
— На біса вони нам? — здивувався Володимир.
— В Індії є такий звичай: молоді перший місяць після шлюбу грають у шашки. Це щоб звикнути одне до одного.
Тишу розкраяв різкий гудок. Поїзд повільно рушив.
III
Куліш критично оглянув Заболотного.
— Об стрілки на твоїх штанях можна порізати палець, — сказав, лукаво примружившись. — Та й сорочка така вже біла, що зір зіпсуєш, коли дивитимешся без захисних окулярів.
Володимир тільки хмикнув у відповідь. В кімнаті приємно пахло. Колега чаклував над колбою з кавою. Він любить каву, мабуть, тому, що в неї можна доливати коньяк.
— Лишилося там щось на дні? — запитав Куліш, маючи на увазі ту пляшку “КВ”, що стояла в шафі.
— Мабуть, ще трохи є.
Випивши свою каву, Заболотний став складати до ексикатора зразки осадів, які тиждень уже сушилися в термостаті. Один ненароком вислизнув із рук — на підлозі забіліла пляма.
— Ет!.. Стільки праці пропало! — А ти не хвилюйся. — Чорні очі Куліша блаженно поблискували. — В науці не все гладенько. Бери краще приклад із шефа — той завжди в доброму гуморі.— Однією рукою Куліш відтягував підтяжку й легенько поляскував себе по грудях. — Давай краще доп’ємо залишки коньяку.
— Не хочу, — відмовився Заболотний. — І тобі не раджу.
Та колега вилив у мензурку коньяк і, зазначивши об’єм, порівно розлив у дві склянки.
— Не злись, Володимире, ми вип’ємо за успіх твого досліду. Пропоную тост: щоб усі крапки лежали на прямій!
На порозі з’явилася завідуюча лабораторією — низенька, тілиста жінка з великими лупатими очима. На м’ясистому обличчі чорніла родимка з двома довгими волосинами. Куліш називав її волохатою жабою.
— Що привело вас до нашої келії? — спитав він.
— Ці мені аспіранти! їм все б жарти. — Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?
— Кавою. Зводите скляночку? Натуральна, — просторікував Куліш.
— Дякую. Не збагну тільки, яке відношення має кава до вашої роботи?
— Найбезпосередніше. Ми на кофейній гущі досліджуємо властивості германію.
Жінка обсмикнула на собі зелену, товсто-плетену кофту.
— Я до вас у справі,— звернулась до Куліша. — Не могли б ви на хвилинку вийти?
— …Звичайна історія, — повернувшись, пояснив Куліш. — Чийсь товстий папа хоче заплатити мені за світло. А ця достойна була посередником.
— Яке світло?
— Той товариш сказав, ученіє — світло, а неученіє — темрява, й прохав допомогти доньці в хімії.
— І скільки ж він тобі плататиме за світло?
— П’ять карбованців за дві години.
— Чимало.
Куліш накинув пальто, яке від багатьох хімчисток добре вже лиснілося, взяв крисатого капелюха й, весело гукнувши “чао!”, вийшов.
“Якого біса він байдики б’є? — думав Заболотний. — Аспірантура закінчується через якихось чотири місяці, а він ні кує ні меле…”
Слабо клацнуло реле. В сушильній шафі запалахкотіла зелена контрольна лампочка, ніби вічко в радіолі. Враз попливла в пам’яті знайома мелодія Гріга, немов течія понесла уривки споминів. Вони з Вітою — біля вікна в квартирі її батьків; унизу краєчок сірого скелета-моста й порожні осінні пляжі. Із того вікна він бачив уранці по весіллі стигле сонце, яке ніби обсипалося палаючим кленовим листям. У те вікно він дивиться ось уже тиждень кожного ранку перед тим, як поцілувати Віту й піти на роботу, спостерігає, прокинувшись серед ночі, як бліда рухлива куля місяця протаранює хмари, плескає цитрусовим соком на софу, де вони сплять. Крізь те вікно спостерігатиме весняну повінь, позеленілі острівці, білі вітрильники, що шугатимуть по плесу, немов чайки. Замість постійної, як у термітнику, гуртожитської колотнечі спокійні дбайливі погляди, як колись, дуже давно, коли ще жива була мати. Йому тоді було одинадцять. Він приходив із школи, і його голівку гладила худа, дуже худа рука — мати хворіла на сухоти — імлисті очі її радісно воложились або ж повнились докором, коли в щоденнику з’являлася трійка…
Знову клацнуло реле, контрольна лампочка погасла — температура в сушильній шафі вирівнялась і показувала дев’яносто вісім градусів. Мелодія Гріга обірвалася. Нараз відчув смоктання всередині. Зиркнув на годинника. Обидві стрілки вклякли на цифрі сім — уже давно слід було щось поїсти.
Невдовзі відчуття голоду минуло, й нічого більше не відволікало його уваги. Аркуші в лабораторному зошиті зарябіли колонками цифр, формул, записів.
Наступного дня по обіді Заболотний застав у дослідницькій Івана. Поряд з Кулішем він здавався ще довшим, ніж є. Широчезні рогові окуляри неначе заважкі для його худого, в ластовинні обличчя. Він палив біля вікна, випускаючи у прочинену кватирку кільця диму.
Привіталися.
Іван зиркнув на годинника:
— Отже, чекатиму на вас із бакалавром о п’ятій. Чув, бакалавре? — Він попрямував до дверей.
— На бенкет нас запрошено, — пояснив Куліш, коли за тим зачинилися двері.— Іван сьогодні дисертацію захищає. Коли маєш бажання, підемо й на захист…
Куліш розповідав, що Іванів шеф щойно по-вернувся зі Штатів, їздив читати лекції в Бостонський університет… Іван у нього тридцятий дисертант…
— Бакалавре, Гнатенко — то особа, зірка першої величини. Його школа відома у всьому світі. Майбутніх аспірантів він відбирає зі студентів. Іван теж, починаючи з третього курсу, працював у нього в гуртку СНТ, а вже на п’ятому мав свої публікації.
…Гості стояли або сиділи по двоє-троє, розмовляли. З сусідньої кімнати долинали пахощі страв. Заболотний непомітно оглянув запрошених. Ось Іванів опонент — його він бачив сьогодні на захисті — зовсім сухий з густим русявим волоссям, щось розповідає, жестикулюючи довгими кощавими руками. Співбесідник—огрядна людина з лискучим черепом — відкинувся на спинку стільця, уважно слухає.
…—Товариство, я хочу випити за професора Гнатенка, мого вчителя! — Іванове обличчя — мов жар, навіть не видно ластовиння.
Всі підняли келихи.
— Дякую, Ваню. — Професор підвівся. Сірі очі поблискували під скельцями окулярів у тонкій позолоті. Він обвів поглядом гостей, що сиділи тихо, мов на лекції, з пошаною дивились на нього. — Дякую і, в свою чергу, хочу випити за вас, молодих. Адже незабаром прийде час звільнити вам місце. Ви будете нашими спадкоємцями і, як господарі, матимете право судити, яку зі старих речей помістити до музею, а яку вимести на смітник. Не кожному з нас випаде жити після смерті, й тільки той матиме таке право, хто віддасть цьому все своє життя. Ви будете нашими суддями…
Професор говорив тихо, неначе сам до себе. На тлі бронзового обличчя рідке сиве волосся нагадувало білі нитки.
— …Ти, Йване, був одним із здібних аспірантів, але одних здібностей мало. Треба знати, кому віддаєш безсонні ночі та напружені дні. Якщо ти цього не розумієш — ти не вчений. Ти не зможеш гідно представити свою Батьківщину, ім’я якої мусить бути твоїм першим іменем… За молодих учених!
Випили в цілковитій тиші, тільки чулось. як десь на вулиці шелестіли шинами авто.
Було проголошено ще кілька тостів.
Молодші почали виходити. Магнітофон посилав у повітря жваві ритми. Кілька пар уже рухалися посеред вітальні. На дивані сиділи дві літні жінки. Одна казала:
— Яв нього консультувалася. Це людина енциклопедійно грамотна. Таких тепер мало…
Куліш легенько штовхнув Заболотного:
— А наш Ковальський енциклопедійно безграмотний… Таких тепер багато. — його краватка була зсунута, в очах тьмяніла байдужість.
На вулиці яскраво горіли ліхтарі, й з вікна було видно, як навколо них, неначе нічні метелики, мигтять сніжинки. Трохи віддалік голі дерева здавалися чорними тінями, в яких заплуталась темрява.
Куліш знову до Володимира:
— Дивись, він не нагадує тобі лантуха з гарбузами?
На дивані, поряд із двома жінками, вмостився товстий чоловік похилого віку. Він посміхався комусь із танцюючих і легенько в такт притупував ногою.
— З цитатами, — зауважив Іван, щойно підійшовши. — Він захистив кандидатську на цитатництві. Це колись практикувалось. Тепер працює на нашій кафедрі.
— Що він у вас робить? — поцікавився Куліш.
— Трохи читає лекції, трохи керує науковою роботою, а взагалі, як кажуть, стирає протиріччя між розумовою та фізичною працею: мало рухається і ні про що не думає…
Була десята година вечора. Заболотний ішов бульваром і поволі відчував, як зникає сп’яніння. Лави, на котрих іще недавно сиділи закохані, тепер були притрушені товстим шаром пухкого снігу. “Так. Іванові можна позаздрити… Все, як каже Куліш, залежить від щасливого або нещасливого розкладу. майже так само, як у преферансі. В нього шеф досвідчений учений. А що в мене? Навіть прості реактиви, та й ті треба вимінювати”. Заболотний пригадав, як блискуче тримався на захисті Іван. Чи й у нього буде такий день, коли він запросить на захист, а потім на бенкет своїх друзів, потелефонує батькові. Щось тепле розлилося всередині. А як радітиме Віта, теща, тесть. Особливо тесть, він не буде верзти зайвого, його спокійний погляд скаже багато більше…
Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. “Дурень думкою багатіє”, — раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам’яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.
IV
Ішло на дванадцяту. Куліш щойно з’явився.
— Головне, бакалавре, в науковій роботі — то план, — оголосив він. — Без плану людина безпритульна… Ти можеш його й не виконувати, проте мати повинен. До речі, у кого ти брав бланк індивідуального плану?
Заболотний підвів голову від паперів:
— У Ковальського в кабінеті.
За Кулішем грюкнули двері. По хвилі він вернувся, якось дивно посміхаючись: чи то загадково, чи то іронічно. В руках вертів довгого ключа.
— Ходімо на хвилинку, дещо тобі покажу. Заболотного та дивна посмішка насторожила. Він подався слідом.
Куліш зупинився біля кабінету Ковальського, встромив ключ у двері:
— Заходь. У директора Ковальського хоч і немає зараз бланків індивідуальних планів, проте в нього є дещо інше, що може тебе зацікавити. — Куліш узяв із письмового столу грубий стос паперу. — На, ось проглянь, це його докторська.
Заболотний почав перегортати аркуші. В одній із глав подавався чи не весь експериментальний матеріал, який він, Заболотний, зробив за півтора року, навіть свіжі рентгенівські результати, що зняв йому Іван! Все те було взято із недавніх статей і описане майже словами Заболотного. Володимир відчув, як щось важко гупає йому в скроні.
Куліш усе ще посміхався, але то була співчутлива посмішка.
— Розумієш ситуацію? — взяв у Заболотного аркуш і, підрівнявши, поклав на місце.
— Розумію.
Заболотний раптом відчув задуху в цьому просторому кабінеті, де завжди пахне чаєм. йому захотілося на водну станцію: сісти в шлюпку, в якій не сидів майже рік, і гребти, гребти, хмеліти від свіжого повітря. Зараз дибиться, лютує дідуган; бо шарпають його лихі сніговійні вітри, а сіре небо не дає воді блакиті. Особливо могутні хвилі під мостом, на середині, де човника жбурляє, немов паперовий кораблик.
Не чекаючи на Куліша, Заболотний поспішив у дослідницьку і вже по хвилі йшов зодягнений засніженою вулицею до Дніпра. В голові карбувалося тільки одне питання: як він міг? Як він міг?
На Дніпро насувалася крижана блокада, стискаючи його з берегів білою кромкою.
Набережна скінчилась, і Володимир брів по заметеному снігом піску. Згадалось, як він заходив у справах до Ковальського додому і той зустрічав його у пантофлях та піжамі, завжди приязно і тепло посміхаючись. Заболотний присідав на канапу, й вони гомоніли про всяку всячину з цим літнім балакуном, ніби то й не його науковий керівник, а звичайний собі приятель, якого цікавить абсолютно все, починаючи з останнього польоту на Місяць і кінчаючи західнодонбаськими покладами кам’яного вугілля. “Ковальський! Юрій Павлович Ковальський! Якого мало не обожнюють студенти, який ніколи не копилить губу в розмові з підлеглими, який сам запро-понував йому вступити до аспірантури!..”
Тільки пізно ввечері Заболотний повернувся додому. Пальці на руках і ногах задубіли, але він на те не зважав, бо й душа йому задубіла. Віта, уздрівши його посиніле обличчя, ні про що не розпитувала, мовчки принесла вечерю. Та він ні до чого не доторкнувся, тільки випив склянку гарячого молока.
V
Попільничка на стільці, що біля софи, повна недопалків. Крізь заширмлене вікно ледь цідиться денне світло.
“Чи не пора взятися до справи? — почувся чийсь дуже знайомий голос. — Адже останнім часом ти досліджував цікаві речі. Ну повалявся трохи вдома, але ж навіщо так нудьгувати?”
Це був голос його бабусі, що виринув із пам’яті. Вона стоїть над ліжком і говорить щось заспокійливе. Собаки вночі розідрали його двох білих кроликів із блискучими червоними очима. Вранці він знайшов у дворі лише шмаття скривавленого пуху. Він пролежав тоді у гарячці два дні…
“Твої ж досліди стали досконалішими, з ґрунтовною теоретичною підвалиною…”
“Що ти мене заспокоюєш? — обізвався до бабусиного голосу. — Все одно Ковальський забирає весь мій матеріал для своєї докторської. А це значить, що півтора року напруженої праці загуло в трубу”.
До кімнати нечутно зайшла теща. Поставила на стілець склянку кави.
— Про що ти весь час думаєш, Володю?
— Про смисл буття, — кисло посміхнувся.
— То був завше енергійний, а тепер якийсь кволий. Стаєш песимістом?
— Песиміст, Надіє Петрівно, це той же оптиміст, але з життєвим досвідом.
Раптом здалося, що в ньому десь сидить Куліш і відповідає, замість нього. Заболотний підвівся з софи, взяв обома руками гарячу склянку.
— Дякую, Надіє Петрівно… Гарно пахне. Теща розуміюче кивнула, вийшла. “Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно влаштовувати себе, — все настирливіше й настирливіше випинався з нього Куліш. — Це незручно, невигідно й шкідливо для здоров’я…” Змушував себе не думати взагалі ні про що, але думки все ж просочувалися, мов іржа.
Він скочив із софи, розширмив вікно. Над Дніпром на диво чисте пообіднє небо, бездонне й синє. Міст білий, немов відлитий із гіпсу, й сніг, сніг блискотить на осонні… Враз заіскрилося в душі.
“Дурниці. Не все ще втрачено, — бадьоро забила свіжа думка. — Експеримент майже закінчено, отже треба писати. За два, нехай за три місяці напишу й покажу директорові Ковальському, — посміхнувся, піймавши себе на думці, що назвав шефа директором. — Нехай тоді спробує зі мною не рахуватись”. Заболотного раптом охопила така завзя-тість, якої він давно вже в собі не відчував. Пошкодував, що вже кінець дня.
Нічний холод ще ховався в затінку будинків, та сонячні промені визолотили дахи верхівки дерев. Володимир заглянув до газетного кіоску на розі. “О, та ще й восьмої немає”. Відчував шалений приплив енергії, навіть легеньке тремтіння, яке можна порівняти хіба що з тим, коли він сидів за веслами напоготові, очікуючи сигналу. Тільки зараз супротивник—не весляр із іншого вузу, а його шеф. “Працювати, працювати, працювати…” — лунало в мозкові в такт рипінню снігу… Як здивувалася вчора Віта, прийшовши з роботи й заставши його бадьорим і дотепним. Зараз іще ніс на собі тепло ЇЇ обіймів.
Біля інституту наздогнав Івана. Той чимчикував — руки в кишені. З-під пелехатої, сірої вушанки лише поблискували окуляри та стирчав тонкий ніс.
— Салют! — обізвався Іван на привітання. — Не звик бачити тебе так рано.
— Період нудьги скінчився. Стаю до роботи.
— Давно б… — Іван повернув на свою кафедру.
…Заболотний підвів голову від журналу, втупився в стіну, де висів портрет Писаржевського. “Оптимальні умови сорбції… Але що вони дадуть без розуміння самого процесу? А що, як дослідити властивості сполуки, утвореної при сорбції германію гідроокисом алюмінію? Може, це й допоможе з’ясувати хімізм? Гай, гай, як багато знаків запитання. А ти, шановний, гадав, що все зроблено й залишається лише глави писати?..”
Сутеніло. Куліша вже з годину як не було в дослідницькій. Заболотний ввімкнув світло. Боляче різонуло натомлені очі. “Коли спати щодоби по шість годин, та дві години на їжу й переїзди до інституту й додому, залишається шістнадцять годин. Нехай ще годину відкинути. Отже, залишається п’ятнадцять. Вдень, коли вештається Ковальський, ставитиму контрольні досліди, а ввечері — писатиму. Писати, писати, і хай іде до дідька Куліш зі своїм скімленням. Сьогодні мало не піддався його настрою”.
Простягнув руки до спіралі електроплитки, навіть не одразу відчув задубілими пальцями тепло. Він міркував, що це єдине слушне рішення — інакше й бути не може.
І він працював. Уже через тиждень помітив чималі зрушення. Другу, після літературного огляду, главу майже було закінчено. Куліш, який кілька разів робив спроби нав’язати йому розмову і замовкав, наштовхуючись на мовчання та колючий погляд, якось зауважив із сумною іронією в голосі: “Послухай-но, жокею, у твого коня, здається, наймізерніші шанси дістатися першим фінішу”. Заболотний на те не зважив; перед ним стояла ясна мета, а завзятості йому не позичати. Правда, прикро було бачити докір у Вітиних очах, коли він пізно приходив з роботи. Та й у тещі на обличчі вже бракувало того тепла, що було раніше, її все ще муляв той випадок, коли він пізно повернувся з Іванового бенкету.
VI
Була субота.
Віта ловила щонайменший шурхіт за дверима. Ось-ось мав прийти Володимир. Понад чотири місяці вони жили в них — батьки самі запропонували. А чому б і ні? їм вистачає однієї кімнати. Он її подруга, що торік вийшла заміж, ще й досі живе з чоловіком у різних місцях — вона в батьків, він у гуртожитку. Одне до одного в гості ходять… Занепокоєно позирала на годинник: скоро дев’ять, а його все немає. Може, пішов у гуртожиток забрати свої речі, тому й затримується? А вона так поспішала додому. В кінці роботи сиділа в копіювальній, як на шпильках — була певна, що Володимир уже очікує на неї.
Почулося клацання замка. Вона кинулася в сіни. Володимир стояв стомлений, нерішучий, ніби завітав тільки на хвилинку і ждав, поки запросять до господи. Пригорнулась до