“Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена сталасвоєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета,який приходить на землю оновити її, “коли втрачають змiст слова iпредмети”. Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй“Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твiр –свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобаченняВiтмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту,вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно новоїобразностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стаєвтiленням нового, вiльного Людства.Осторонь метушнi стоїть моє Я,Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине.Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета?Я блукаю i кличу душу свою,Нахиляюсь, блукаючи навмання,розглядаю лiтню травинку.Образ “лiтньої травинки” символiзує новий Всесвiт, в основi якого недалеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. “Брунатнiмурахи”, “незлiченi стебла”, “чоловiки та жiнки” – все живе у ньому заодним законом (“Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон”).Об’єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовуєхудожнiй прийом “каталогу” i стверджує гармонiю всього живого.I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них,I сутнiсть моя десь така, як у всiх них.Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе.Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, “що основатворiння – це любов”. А джерелом любовi поета є Земля:Тiльки торкнуся землi ступнею.Звiдти так i зринуть сто любовей…Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi:Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле.…Усмiхнися, бо йде твiй коханець.А “небеснi закони ще треба доробляти i виправляти” – вважає поет.Зухвале сонячне свiтло,Ти освiтлюєш тiльки поверхнi,а я виявляю i поверхнi, i глибини.Поет пропонує вiдкинути старих богiв (“Стiльки ж божеського, а може йбiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок. Я вiддаю йому вищу, нiжБоговi шану”) i робить висновок:Надприродне то все пусте,Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв.Потому, найвища цiннiсть – це Людина. З чого ж складається її “Я”? Здiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря (“Я частинка твояневiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу”), з усiх живихiстот, з душ усiх людей (“Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв,розлуки, безвiр’я” ), з невiдомостi (“це не хаос, не смерть – це форма,єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя”). Поет вiрить у своєбезсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, “щоб прорости травою, якулюблю”.Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я – травинка -можебути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, – вважаєВiтмен. “Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен) Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена сталасвоєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета,який приходить на землю оновити її, “коли втрачають змiст слова iпредмети”. Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй”Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твiр -свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобаченняВiтмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту,вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно новоїобразностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стаєвтiленням нового, вiльного Людства.
Осторонь метушнi стоїть моє Я, Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине. Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета? Я блукаю i кличу душу свою, Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю лiтню травинку. Образ “лiтньої травинки” символiзує новий Всесвiт, в основi якого недалеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. “Брунатнiмурахи”, “незлiченi стебла”, “чоловiки та жiнки” – все живе у ньому заодним законом (“Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон”). Об’єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовуєхудожнiй прийом “каталогу” i стверджує гармонiю всього живого. I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них, I сутнiсть моя десь така, як у всiх них. Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе. Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, “що основатворiння – це любов”. А джерелом любовi поета є Земля: Тiльки торкнуся землi ступнею. Звiдти так i зринуть сто любовей… Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi: Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле. …Усмiхнися, бо йде твiй коханець. А “небеснi закони ще треба доробляти i виправляти” – вважає поет. Зухвале сонячне свiтло, Ти освiтлюєш тiльки поверхнi, а я виявляю i поверхнi, i глибини. Поет пропонує вiдкинути старих богiв (“Стiльки ж божеського, а може йбiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок. Я вiддаю йому вищу, нiжБоговi шану”) i робить висновок: Надприродне то все пусте, Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв. Потому, найвища цiннiсть – це Людина. З чого ж складається її “Я”? Здiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря (“Я частинка твояневiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу”), з усiх живихiстот, з душ усiх людей (“Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв,розлуки, безвiр’я” ), з невiдомостi (“це не хаос, не смерть – це форма,єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя”). Поет вiрить у своєбезсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, “щоб прорости травою, якулюблю”. Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я – травинка -можебути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, – вважаєВiтмен.