ВИГНАННЯ З РАЮ
РОМАН
ПРЕАМБУЛА, АБО ПЕРЕДСЛОВО, ЯКОГО МОЖНА Й НЕ ЧИТАТИ
[Кілька років тому (як не пасує таке спокійне словосполучення до рпазматичних перестрибів часу наприкінці XX віку!) автор опублікував книжечку “Левине серце”. Де вона тепер? Чи навіки втонула в тій давньогрецькій річці Леті, назва якої дивним чином перегукується з нашими словами “пролітати” і “залітати”, себто щезати в безвістях, а чи, може, зачепилася за чиєсь критичне перо ї розляпується незграбними кляксами в гнітючих переліках імен і назв — ім’я ж їм легіон!
А тим часом автор у своєму нахаб… (замінимо це надто категоричне слово лагіднішим—”зухвальством”), то, отже, у своєму зухвальстві наважувався тішити себе думкою, ніби його книжечка все ж зачепилася десь бодай за самий закрайок пам’яті вдячного читача і ще посилає в світи свої кволі сигнали, як оті відлітаючі від нас галактики, що вмерли мільйони років тому і зникають у безмірах часу й простору темні й безнадійні, а їхнє колишнє світіння ще мчить у космосі і шукає теплих притулків у холодних полях вічності.
Щодо галактик — це коли вірити астрономам. А щодо книжок? Хто поставить свій високий авторитет на захист книжки? Окрім того, книжка — і мільйоноліття? Го-го, коза! Го-го, сіра — як писав сам же автор “Левиного серця” (до речі, проблема кіз у повій книжці знайде свій подальший розвиток). Змобілізуймо всю свою добродушність і пробачливо усміхнімося на таку авторську паїв-пість (і на його нахабство, так, так!). Надто коли згадати, що досі в літературі найвищі мріяння не сягали далі тисячоліть або століть, а нині, з розвитком нашої улюбленої техніки і неймовірпого розвою книговидавничої справи, відлік часу для книжок провадиться на десятиліття, а то вже й не на ліття, а на місяччя або …дення. І справа не в скороминучості й нетривкості авторських думок (коли вопи є в книжці, коли є!), а скорше в якості паперу, на якому друкуються книжки, а ще: в якісному складі атмосфери, просто кажучи, того повітря, що в ньому мають вони жити разом з нами. Люди ще якось витримують. Пристосовуються. Адаптуються (слово таке, ніби тебе б’ють чимось дерев’яним по голові, але ти тільки чухаєшся, а живеш далі. Хоч людина й розвивалася разом з тваринами, але вона виявилася набагато стійкішою за своїх диких побратимів. Може, вона й не тварина, а щось загадкове й капосне, як той домовик, про якого всі говорять уже тисячі років, а бачити ніхто не бачив? Тварини не переносять грандіозних досягнень цивілізації і безмовно щезають (ми заносимо їх у Червону книгу і страшенно пишаємося своїм благородством і благодійництвом!), вмирають, як оті невідомі галактики, ми ж уперто триваємо далі, не маючи іншого виходу, але й не втрачаючи надій. Але книжки наші, надруковані на целюлозному (а по па ганчір’яному, як колись) папері, тея* пе зносять надмірної концентрації промислових і автомобільних газів у атмосфері і поволі руйнуються, розчиняються і розкладаються, ніби нетривка хімічна сполука. Автор бачив у пью-йоркській Публічній бібліотеці книжки, надруковані п’ятдесят років тому. Від них лишилися тільки палітурки. Сторінки ж нагадували чи то рибальські сіті, чи мережива, чп химерне павутиння. Ні слів, пі думок, пі ідеалів — усе пожерла всемогутня ненауково-технічпа революція.
Як боротися з цим новим лихом, які способи вишукувати?
У всі часи людство протиставляло загрозам знищення свою невмирущість, вічну жадобу життя, власно велике право на життя, найбільше право, скажемо ми сьогодні!
У письменника так само може бути єдиний вихід: навзамін книжки забутої, вмираючої, замовчуваної або просто непоміченої чи недооціненої написати кппжку нову в сподіванні ліпшої долі для неї. Так з’являється памір продовжити “Левине серце” романом “Вигнання з раю”. Намір цілком природний, коли згадати, що принцип намножування, або, як казали стародавні римляни, мультиплікації, належить, може, до найголовніших для людського роду взагалі. Плодітеся і намноя”уйтеся. Хто відмовиться від цього заклику? В цьому легко переконатися, поспитавши малечу, як вопа ставиться до мультфільмів.
Книжки “Левине серце” і “Вигнання з раю” можна ще б розглядати як два вагони пасажирського або товарного поїзда. Кожен вагоп може існувати й зосібна, а коли його з’єднати ще з одним вагоном, то це вже поїзд. Відомо, що з квитками па поїзди буває тяжко. Скажімо, кум добув квитка в один вагоп, а кума — в зовсім інший. Так само й з цими романами. Не всі герої потовпилися в “Левиному серці”, декому довелося ждати нового вагона. Були й пасажири небажані, як воно завжди ведеться. Але вже втовпилися — і нема ради!
Отож — “Впгнаппя з раю”.
А ЧОМУ ТАКА НАЗВА?
Називання книжок — справа відповідальна і небезпечна. Це пе те, що називання дітей. Там суцільна батьківська диктатура, яка не підлягає оскарженню. З книжками важче. Тут назва одразу породжує всілякі культурно-історичні паралелі або просто примітивні натяки. Тому безпечніше називати книжки або ж просто іменами героїв (жіночі цінуються вище, в чому автор переконався на прикладі Роксодани), або явищами природи (вітри, дощі, сніри, пори року, дні, місяці)’, небесними тілами (сонце, місяць, 8орІ, сузір’я, галактики, туманності, квазари, пульсари, навіть чорні діри), просторово-часовими попяттями, а то й аби назвати… А “Вигнання з раю”— що це? Знов біблія, бог, Адам і Єва? Ще одне пояснення того прадавнього юридичного акту (несправедливого, ой якого ж несправедливого!), що його застосував бог до перших ргітей свого світу?
І Автор застерігає: пояснень не буде! Хоч можна було б і пояснити. Бо в автора в свій погляд па те, що’сталося колись у райських садах. Відомо, що там жили перші люди, яких звали Ада-мом і Євою. Бог вигнав їх звідти, мовляв, за те, що Єва в’їла якесь (там заборонене яблуко, а тоді дала його ще й Адамові. Нагадує наших скупих і жорстоких дядьків, що стріляють з двостволок по дітлашні, яка хоче поласувати їхньою садовиною, і Ну, то от. Автор вважає, що бог вигнав Адама і Єву з раю не ва якесь там червиве яблучко, а тому, що вони йому набридли своїм неробством. Він трудився в поті чола, а вони спали та їли, їли ^га спали. Дармоїдствували, одним словом. Він творив, а вопи насміхалися. Віп керував, а вони знай критикували. Він мислив, а вони жили, як трава. Хто б це стерпів? То й сказав:
— Ага, ви так? То вкусіть же й іспиііто од тих плодів гірких І з чаш ще гіркіших!
то що ж
ТАКЕ РАЙ?
Запитаннячко — хоч і для Принца датського! Не нами заведено і не нами помічено, що й на небі сяє райдуга, і птахи відлітають у вирай (або вирій), і під Новий рік в українській хаті споконвіку був звичай ставити на покуті сніп-рай, і в Йайзвичайнісінькому та найпепомітпішому сільському1 рай-оні
1 Наші мудрі предки вельми гаразд знали, що рай був у солі, а пе в місті, як це тепер видається переважній частині нашої молоді. На підтвердження своєї думки автор дозволить собі навести початок “Казанпя руського”, з яким зверталися до козаків Богдана Хмельницького тогочасні проповідники, розповідаючи їм про світобудову і надихаючн до подвигів Для всілякої перебудови тої світобудови:
“Перед початком, мої дітоньки, світа пе було нічого. Хоч запали — то б не трясло. Нікому нічого не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигпати, і ніщо нікому не придалося. І яко пишет акафіст у главі двадцять другій і яко мовить псалмиста Харитон а латин-пнками, ex nihilo nihil (з нічого — й нічого). Чи скажете ж ви мені, мої дітоньки, де на той час господь-бог пробував, що їв і пвв і що теж робив, коли неба і землі не було? Л правда, мовчите, бо не знаете, а чого господь-бог сотворив? Наперед сотворив пебо і землю. На небі сотворив ангели, еребниї, золотиї, мальованиї а очима соколовими. Під пебеся сотворив птахи — ворони, сороки, круки, капки, вороб’ї й тетери. На землі сотворив світи і, корови, воли, медведі і вовчиська. І побудував їм господь РАЙ (підкреслення авторове), плотом міцним огородив і податтю його підпор. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, вільшини, В городах все називається з словом “рай”, щоправда, не вкладаючи в це ніякого первісного або містичного значення, а маючи на увазі лише географічно-адміністративний поділ.
Але наш рай пе має ніякого стосунку до районного поділу.
Нічого спільного не має він і з релігією та міфологією. Щоправда, в означенні цієї КНИЖКИ стоїть слівце “міфпкологія”, але тут маються па увазі не поважні й фундаментальні міфи, якими сьогодні смакують вишукані уми, а дрібненькі міфпки, з яких хочеться посміятися, та й годі.
То що ж таке рай? Може, щось кліматичне? Вічне блаженство, вічне тепло, всі ходять босі і без дублянок. Мораль: хто з дублянкою — в рай не попаде. Може, саме тому споживкооперація і пе везе хутряного одягу в наш рай, а все туди, де холодніше: Тбілісі, Баку, Ташкент, станція Кушка. Мабуть, і через те в нас іноді нестача вагонів. Рай міститься неподалік від райцентру і райспо-живспілки. Якою мовою там говорять? А дам: я тобі дам, а дам, ох і дам! Єва: є ва-шим і є на-шим, є що їсти, є що й пити. (А чи в в чім походити?) Послухаєш таке та ще подумаєш, ніби тут живуть за принципом Телемського абатства: роби, що хочеш, і живи, як хочеш. Але для цього потрібна державна (у Рабле — королівська) дотація. Не таємниця, що в пас багато хто ще живе на державну дотацію (і досить непогано живе, прямо скажемо!), але це не паші герої.
То що ж? Може, наш рай — просто вибрик мислі? А звідки вона виникла? Розбудив її і породив отой чоловік, що взявся перейменовувати село Карпів Яр. Пам’ятаєте? Спершу Світлоярськ, тоді Веселоярськ. Лавина зрушила і покотилася. Бо коли таке село”, то чому б не перейменувати ще раз і назвати його вже Весело-рай-ськ! Щоправда, це не офіційно, а тільки для внутрішнього вжитку, для гарного самопочуття і духовного комфорту, але слово сказано, і вже воно живе. Є підозра, що в нашому раю навіть живе бог. А де ж йому бути? Колись, кажуть, показувався, глаголив, давав усякі вказівки, тепер сховався і не показується, бо блаженствує. Це вже міфик. У грецьких міфах бог весь час мав працювати, втручатися в події, з’являючись несподівано в найкритич-ніших ситуаціях. Греки так і казали: бог з машини. Тепер з машини з’являється не бог, а хіба що “жигуліст”, який порушив правила руху, або ж уповноважений з області товариш Жмак, цей представник безсмертного племені, па яке не діють ні вказівки, ні постанови, ні народна зневага, ні землетруси, ні міжнародне
насіяв буряка, ріпи, редька, моркви, пастернаку й іншого хвасту і дерева. І ходить собі господь, глядить, щоб якеє порося не вилізло”.
Вже з цього невеличкого уривка (бо казання досить розлегле й повчальне, і автор використав його не тільки тут, а и у своїй книжці “Я, Богдан”) видно, що:
а) рай зародився в сільській місцевості;
б) головною турботою творця раю так само, як і пашою нииішпьото,
було, є і, мабуть, завжди буде дбаипя про поросят або, як скаже один
з героїв цієї розповіді, про тваршшшггво і його всілякий розвиток,
напруження, ні термоядерна загроза. Жмак — це вже й не чоловік, а щось мовби явище природи, отож вигнати його з раю ніяк не Можна, і паш роман зовсім не про те.
Чи буде в раю автор? Пам’ятаючи, що деякі автори мають здатність набридати ще дужче, ніж їхні книжки, треба було б зробити висновки і передбачливо самоусунутись. Однак іноді доведеться навідуватися до своїх героїв, бо інакше не можпа. На превеликий жаль, свої мандри до Веселоярська автор здійснюватиме ^ез доктора ерудичних наук Варфоломія Кнурця. Втрата величезна, хоча й непомітна. Як показує веселоярівський досвід, вдячними бувають тільки нащадки, а сучасники так і норовлять ви-пхатп цінного чоловіка на пенсію, так ніби він їм поперек горла став. Що було зроблено й з Кнурцем. Чи можпа випхати на пенсію доктора ерудичних наук? Гай-гай! А кого не можна?
Рай—це місце, де вже Самусеві ніяк не наб’єш пики. І не тому, ;що там взагалі нікого не б’ють, а тільки мажуть єлеєм по губах, тладять по голівці і роздають пряники, а просто через те, що Самусь утік з Веселоярська на кам’яний кар’єр у Тахтайку, прихо-ппвшп з собою дружину свого молодшого брата Давидка, прозвану в селі Роксоляною. Один великий дотенппк сказав: у людини та перевага над машиною, що вона може керувати собою. Самусь скористався з цієї природної переваги і скерував себе па каменоломню. Сам себе вигнав з раю. Але наша розповідь і не про це.
Самусь зпик — і Гриша Левенець оппнився на першому місці серед механізаторів. Так часто буває в житті: давно вже треба б чоловікові вийти вгору, але там хтось сидить, як корок у пляшці, і тримає тебе тільки тому, що проліз туди давніше.
ЗЕМЛЕЮ
БУДЕМ ВОЛОДІТИ
Зіньці Федорівні набрид Зновобрать. В цьому не було б нічого незвичайного, коли б ішлося про жіпку й чоловіка, бо я? відомо, що жінкам набридають чоловіки (іноді), а чоловікам — жінки (па жаль, частіше). Але тут стався катаклізм. Зновобрать — одна епоха, Зінька Федорівна — зовсім інший період, а як це узгодити і хто узгодить? Ніхто ще нічого не знав, спали науково-дослідні інститути, дрімали академіки, десь ще тількп народжувалися мудреці, а тим часом з раю йшли і йшли поїзди і, мов категоричний імператив у філософа Канта, лунало: “Дай!”— і Зінька Федорівна мала матеріалізувати цю вимогу, а Зновобрать, хоч і не мав нічого проти, щодалі занурювався в потреби свого покоління, втрачав гнучкість, державну мудрість і право на володіння землею або владою.
Так у Веселоярську виникла урядова криза.
Ясна річ, сам Зновобрать добровільно і в гадці не мав визнавати себе старим та ще й заявляти про це публічно. Але десь воно вже крутилося і моталося, намотувалося на клубок і на вус, призбирувалися факти і фактики, записувалося або й так запам’ятовувалося. Там не прибув па важливу нараду, там не знайшли, коли треба, там когось не зустрів, там когось пе провів, там комусь не теє, а комусь не сеє. Л головним негативпим фактором стала Зінька Федорівна, здорова, як рпба, рішуча й незламна, жінка без милості і без поблажливості. Треба мені молодого голову сільради! А до голосу голів колгоспів прислухаються сьогодні всі, навіть письменники, для яких село — це голова колгоспу, і квит! І тільки для голови колгоспу, вважають такі ппсьменпики (та ніби тільки вони?),— слава й ордени, любов і мудрість, переживання і намагання, а все решта — марнота і суєта.
Ясна річ, відверто і прямо про все це у Веселоярську не говорилося. Пієтет до Зновобрать зберігався, декорум не порушувався, все було мовби гаразд, але ж недарма кажуть, що гапла в мішку не втаїш. Та й не такий був Зновобрать, щоб спокійно спостерігати, як підгризають його авторитет.
І тому па черговій сесії сільської Ради, в порядку денному якої і не пахло урядовою кризою, Зновобрать попросив слова для позачергової заяви і всіх здивував, засмутив і осиротив:
— Дорогі товариші, кажеться-говориться, прошу відпустити па заслужений спочинок.
Спробували вмовляти. Зінька Федорівпа (о фарисейство!) перша, за нею інші, Зновобрать затявся — і ні рута!
— На заслужений, здається-бачиться, треба давати дорогу молодим!
Зінька Федорівна, щоб не втратити моменту, першою ж і почала схиляти до думки про те, щоб задовольнити прохання Зновобрать. Але тут вступив у дію товариш Жмак, що, як висловлюються великі стилісти, з поприхованим подивом спостерігав ці неза-плановапі події, спостерігав із президії, куди був запрошений урочисто і посаджений поруч з головуючим на сесії Гришею Левен-цем, слухав, обурювався, рвав і метав у своїй адміністративній душі. Врешті, бачачи, що треба рятувати становище, він ліктем одіпхнув Гришу, перехопив (порушуючи демократію, прямо скануємо!) головування і промовив у звичному для нього дусі вказівок і розпоряджень:
— Вопрос не підготовлений — знять і не обсуждать!
Тут доведеться розповісти про товариша Жмака трохи популярніше. Взагалі авторові випала досить неприємна місія. Треба вводити в цей роман нових і нових героїв, вкидати їх сюди цілими оберемками і про кожного розповідати докладно і зрозуміло. Писати про це обтяжливо і набридливо, а читати ще набридливіше. Та що вдієш — доводиться! Звичайно, читати піхто нікого примусити не може. Але писати однаково треба. Бо хтось може поцікавитися: а хто такий Жмак? Або там ще хто.
Одне слово, про товариша Жмака.
Товариш Жмак був яскравим представником племені представників.
Яке безглуздя, обуриться читач, і яка стилістична убогість: представник представників! Але тут автор цілковито безсилий. Не рятує його навіть прекрасна українська мова, яку так щедро збагачують наші поети, сміливо вводячи в неї слова, що не снилися Іі великому Шевченку: буя, мрево, рвійний, завше, покіль, відтак, котрий, сливе. Багатство багатством, а ти вимушений писати: представник пред… Щоправда, можна б ще сказати: представник уповноважених. Але це вносить небажану плутанину і може завести нас аж у дипломатичні сфери, де є і просто представники, і представники повноважні, і надзвичайні. А в селі воно все простіше. Споконвіку помагали тут вирощувати хліб, доїти корів і вивозити гній на поля представники (або уповноважені), то як же обійдешся в нашій розповіді без такого представника пред… Тьху! Який псоковирний стиль!
Вам уже зрозуміло: товариш Жмак — представник. Але це ще не все. Як формується безсмертний інститут представників? Починається все з області. Область розсилає своїх представників у всі райони. Райоп, щоб не відставати, розсилає вже своїх власпих представників по колгоспах. Скажімо, районний Держстрах їде в колгосп “Переможець” на шарування буряків, а редактор районної газети — в колгосп “Передовик” на заготівлю кормів. Буряки шаруються незалежно від того, є там Держстрах чи його немає (а залежно від наявності робочих рук у колгоспі “Переможець”, де їх щороку менше та менше), корми в колгоспі “Передовик” заготовляються так або не так залежно від наявності спеціальної техніки, яку паші високоталановиті конструктори все ще десь конструюють, і від урожаю сіяних трав, а зовсім не від того — сидить там редактор райгазети чи не сидить.
На рівні сільрадівському — те саме. Тут, щоправда, рівень влади не давав змоги посилати представників для вказівок, зате відкривалися необмежені можливості для допомоги. Всіх учителів, медицину, яка була, культмасових працівників — все, що звалося інтелігенцією, мобілізувалося, зобов’язувалося, розганялося й розсилалося на поля, на ферми, в бригади, в майстерні, в усі колгосп-!пі ланки й підрозділи для присутності, для допомоги, для сіяння мудрого, доброго, вічного — читання лекцій, малювання стінгазет, балачок і зітхань, рад і порад.
Але автор надто забалакався і забув про Жмака!
Товариш Жмак був представник обласний. І не з племені Я калі в, представники якого те й знають, що грозяться: ятобіпокажу! ятобідам! А з породи Тикалів, у якої трохи інший словник: Ти-умепезаспіваєш! Тиуменезатапцюєш!
Можпа зрозуміти, якими повноваженнями наділений був товариш Жмак! Чому він опинився у Веселоярську, а не сидів у райцентрі? Це вже суто індивідуальне. Товариш Жмак вирішив ощасливити Веселоярськ, як село нове і показове з усіх поглядів, і заявив, що віднині робить колгосп “Дніпро” базовим для свого високого представництва. Яка радість і яка честь!
Не дивно, отже, що товариша Жмака урочисто запросили до президії чергової сесії Веселоярівської сільської Ради.
Хто ж знав, що Зповобрать виступить зі своєю позачерговою заявою!
Ллє, як уже сказано вище, товариш Жмак умить розібрався в обстановці, спробував захопити владу і поставив вимогу відкласти питання про Зновобрать як не підготовлене.
Зновобрать виступив з рішучим запереченням. Його підтримала Зінька Федорівна, яка не хотіла втрачати нагоди зіпхнути Зновобрать з керівництва. Гриша Левенець, як головуючий на сесії, обережно, але досить рішуче сказав, що коли питання поставлене, та ще таким авторитетним чоловіком, як сам голова сільради, то відсувати його не можна, а треба обговорити з дотриманням усіх демократичних норм.
Молодий, та ранній, зробив для себе висновок, товариш Жмак і зажадав оголосити перерву на сесії, щоб він зміг зв’язатися по телефону і довести до відома.
— Яка ж перерва, коли ми ще й не засідали? — здивувався Гриша.— Товариші, є пропозиція відпустити товариша Жмака з президії, щоб він зміг довести до відома, а нам продовжити обговорення.
Сесія прпйпяла пропозицію одноголосно, вже зголошувалися охочі для виступів, а товариш Жмак, впскрегочуючи зубами, побіг до телефону, щоб бити по всіх комутаторах і вузлах зв’язку, і, забувши про свій високий рівень, посилав Гриші Левенцю погрози на рівнях далебі нижчих і малозначнішпх: “Ну, яиїтобіпокажу! Ти-жуменезаспівавш!”
Дзвонив товариш Жмак не одноосібно, а комплексно: товаришам Борису Борисовичу, Петрові Петровичу, Федору Федоровичу. В наших місцях керівництво добиралося з такимп, сказати б, уніфікованими, або одпоманітнпми, найменнями. Монге, для солідності, може, для зручності, а може, й випадково. Але не для сміху, товариші, бо який тут сміх, коли довкола стільки серйозних справ!
Відповідно до рівня своїх співрозмовників, товариш Жмак демонстрував і безмежну гаму телефонного слухання. В цій справі був він невтомно-вппахідливий, так ніби закінчив спеціальні курси по вмінню слухати телефон. Збоку це мало такий вигляд:
— Ну, слухаю!
— Так, слухаю…
— Так, так, слухаю…
— Слухаю вас…
— Слухаю вас уважно…
— Слухаю вас дуже уважно…
— Слухаю вас надзвичайно уважно…
— Слух…
— Сл…
— С…
Л тоді вже просто — ах! І засьорбуе товариш Жмак повні свої груди повітря, і завмирає, а проводи гудуть, а простір гримить, і слова летять, піби чайки в пісні Дмитра Гпатюка,— яка радість і яке блаженство!
Тут ще треба кілька слів для опису ‘товариша Жмака, аби ви часом не переплутали його з кимось, аби впізнали, щойпо зустрінете. У товариша Жмака здоровенна голова (щоб тримати в пій усі вказівки), лице просторе, так що па ньому вільно малюється і палеяша догідливість (для всього, що вище), і грози та завірюхи (для всього, що нижче). Тулуб у товариша Жмака досить щільно і доцільно обкладений м’язами для того, щоб у потрібну мить нахилятися (або схилятися) в потрібному напрямку. Коли людина схпляється-нахилясться, то мимоволі (за законами земного тяжіння чи там якоїсь еволюції) доводиться відставляти одну частину тіла для противаги. Не станемо приховувати: товариш Жмак для противаги мав що відставляти. Одним словом, чоловік солідний і голосом, і статурою, вже не кажучи про становище і авторитет.
Переговоривши по всіх належних телефонах, товариш Жмак повернувся до залу засідань сесії, зайняв своє місце в президії, став слухати і вжахнувся. Поки він був відсутній, тут не тільки пе подумали зняти питання як непідготовлене, а добалакалися до ручки! Зінька Федорівна гнула потихеньку до того, щоб задовольнити прохання Зновобрать. Хоч вона й голова колгоспу, сила й авторитет, але однаково ж Ялінка, а жінки некеровані й анархічні, тут товариш Жмак мав тверде переконання, і не можпа висувати їх на керівні посади. Утворилася за цей час і група прихильників Зновобрать па чолі з заслуя”еним виконавцем Веселоярівської сільради дядьком Обеліском. їхній девіз був: не відпускати Зновобрать [ні за які гроші! До цієї групи належали, крім Обеліска, Радень-|кий і Солоденький, Благородний і Первородпий, Таксобі й Нітуди-(нісіоди. Платформа цієї групи була б дуже до смаку товаришеві Жмаку, але поки він розбалакував по телефону, дядько Зновобрать зумів перекопати своїх пайзапекліших прихильників, і тепер навіть Обеліск пропонував задовольнити його прохання, але висунув пропозицію, від якої Жмак увесь похолов:
— Обрать нашого заслуженого товариша і соратника почесним головою нашої сільської Ради!
Товариш Жмак, як уже сказано, весь похолов, але тут же весь і стрепенувся, підскочив і вгатив кулацюрою (мп забули зазначити, Що кулаки в нього були кілограмів по десять кожен) по столу:
— Не пол-ложено!
— Не положено, а ми положимо,— спокійно сказав Обеліск.— А коли паш улюблений товариш піде від пас на вічний спочинок, то водрузимо йому перед сільрадою обеліск. І напишемо все, що треба.
— Почесний голова не положений для сільради! — вперто повторив товариш Жмак.— Прошу цього питання не порушувати.
— Та й не треба порушувати,— попросив слова Зновобрать.— Хіба я вимагав того почесного чи там якого? Коли треба, то обіцяю передавати свій досвід новому голові, поради там, ну, як кажеться-говориться, все, що треба.
Обеліск вмить ухопився за ці слова.
—— Радником! — загукав він.— Призначити Свиридона Карповича радником сільської Ради і опреділпть кабінет з телефоном і все таке інше!
— Радника для сільради теж не положено,— вже спокійно пояснив Обеліскові (яке наївняччя, яке провінційно-глибинне наїв-няччя!) товариш Жмак.— Існує штатний розпис, все затверджено, в порядок. Коли ж ви хочете провести товариша Зновобрать з належною пошаною, то можете висловити йому подяку, записати її, вручити урочисто.
— Та нащо писати? — махнув рукою Зновобрать.— Що ж мені — для зберігання тої подяки нову хату поставити, абощо! А коли справді люди хочуть, щоб я радником, то без усяких штатів і зарплат (бо пенсію ж заробив персональну в держави вже давно)’, на громадських засадах,— чого б же й не згодитися?
Від громадських засад товаришеві Жмаку заціпило. Нічим крить. Треба було переходити в інший стан. Вже не твердокамінного представника, а м’якої воскової фігури.
— На громадських засадах — це можна,— згідливо мовив товариш Жмак,— але, товариші, я ще раз хочу вам нагадати про непідготовленість цього питання. Припустимо, що ми сьогодні увільняємо Свиридона Карповича від обов’язків… Але ж у пас немає кандидатури на цей пост!
— У вас немає, а в мене є,— сказав Зновобрать.
— Як то? Без погодження?
— А яке тут погодження, коли всі ми знаємо цього товариша!
Тут стривожилася навіть Зінька Федорівна, яка про зняття думати думала, а про наступника Зновобрать якось забула. Ну, а зал закипів, розклекотався і розгойдався:
— А хто ж?
— Хто?
— Кого маєте на увазі?
— Хто може?
— Кого обирати?
— Голосувати за кого?
— Де знайшли?
— І як?
— А коли?
— Та де ж нам шукати? — розвів руками Зновобрать.— Тут і шукати не треба. Гриша Левенець, обраний нами сьогодні головою сесії, головує як? Як треба?
— Як треба! — эагукали депутати.
— А коли як треба, то чого ж нам ще треба? Пропоную обрати головою нашої сільської Ради товариша Левенця. Кажеться-говориться, пропоную замість себе. Маю я таке право?
— Маєте! — залунало в залі.
— Повне право!
— А чого ж!
— Ще й як!
Але тут Зінька Федорівна подала свій авторитетний голос:
— Левенець — наш найкращий механізатор. Товариш Жмак миттю підпрігся й собі:
— Ми не дозволимо розпорошувати механізаторські кадри!
! Рішучим тоном він хотів надолужити безповоротно втрачене. І Випустив ініціативу з рук. Не в тому напрямку пішла сесія, ой не в тому! Перепаде йому, ой перепаде! Треба рятувати становище, поки не пізно.
— Не дозволимо розпорошувати! — повторив він категорично.
Але демократія авторитетів часом пе визнає, а тільки й норовить, як би їх зіпхнути. Розумних доказів слухати не хоче, бо чув тільки власний голос. Вмовлянпя зневажає. Наказам не скоряється. Погрози відкидає. Заборони ламає.
А ще ж є вищий ступінь демократії: справжнє і послідовне народовладдя. Для нього найперше — гостре відчуття справедливості і якнайвища доцільність у судженнях і діях.
Зінька Федорівна і товариш Жмак, самі того не бажаючи, замахнулися на головні основи народовладдя.
— Як то — не дозволите? — захвилювалася сесія.
— Що це таке?
— І чому механізатора не можна обирати?
— Що я”, механізатор пе чоловік? і — І його пе можпа головою!
— Та я он знаю заступника міністра, який колись був трактористом!
— А отой письменник, що до нас їздить,— він теж трактористом був!
— Та ні, він далі причіплювача не пішов.
— Зате потім бухгалтером колгоспу був.
— Не плутай грішне з праведним: бухгалтером кожен дурень зможе!
Колгоспний бухгалтер, який теж був на сесії, не втримався:
— Прийдеш до мене меду виписувати — я тобі випишу за дурня! — гукнув він.
Загримів сміх, а сміх, як відомо, очищає або, як казали стародавні греки, викликає катарсис. Щоправда, катарсис греки частіше викликали всілякими трагедійними діями, не зупиняючись навіть перед бузувірствами, на які великими мастаками були їхні боги і герої міфів. Але про богів і про міфи ми ще поговоримо при нагоді, а тим часом треба закінчити з урядовою кризою у Весело-ярську.
вигадавши найстрашніше знаряддя для страти людей, дав йому своє ім’я — гільйотина. А от чоловік, який уперше застосував у пясьмі три крапки, цей універсальний знак замовчування, ухиляння від істини, цю найхитрішу на світі формулу на здогад буряків, щоб дали капусти,— цей справді геніальний чоловік благородно вирішив лишитися безіменним. Ми могли б справедливо вигукнути: яка несправедливість історії!)
Одне слово, товариш Петро Петрович виявив довір’я до Жма-ка. Пояснювати це можна всіляко. Може, сподіваннями на обіцяний почин, з яким область прогримить і прославиться (а хто б же був проти!). А може, тою загадковою хворобою, що зветься дифузний склероз, який проникав не тільки в тебе, у всі твої клітини, а й до сусіда, коли він до тебе тулиться, не так фізично, як символічно.
Між Жмаком і товаришем Петром Петровичем катастрофічно зближення відбулося само не фізично, а символічно. Як-то кажуть: біля дурня і сам дурієш. Петро Петрович став на захист Жмака, і того послали представником до Веселоярська.
Не наше діло встручатися в механіку взаємин Бориса Борисовича і Петра Петровича. Хто там кого під’їдає, хто кому підкладає оту сільськогосподарську тварину, з якої роблять смачні ковбаси, хто там копає, а хто підкопується. У нас — Жмак. А в того — обітниця. Запевнення. Юс юрандум, як казали у давнину. Себто: клятва.
Як Цезар, він прибув до Веселоярська, прийшов, побачив, став метикувати. Ясна річ, перед цим добряче закусив.
Отож, добряче закусивши і запивши все… кухлярою сметаЁи, товариш Жмак став рватися до почину.
Тут ми потихеньку починаємо занурюватися в стихію новітньої міфикології, а це вже потребує окремого пояснепня. Всім відомо, що греки (та й інші народи) вигадали колись чимало барвистих міфів, простіше кажучи, розкішних побрехеньок, про пригоди богів, героїв і всіляких казкових істот. Як виникли міфи? Можна припустити, що поштовхом до того чп того міфа була справжня подія, а вже згодом кожен, хто про неї розповідав, щосили намагався виказати грайливість свого розуму і невтримність уяви,— ось так і понамотували на ті справжні події цілі клубки вигадок і безглуздь, а ми тепер маємо все це розмотувати! Як сказав поет: скільки того дива впало на прядива!
Почин, коли він помагав людям працювати й творити, полегшує життя і діяння,— це велика і прекрасна сила. Та коли до починів починають присмоктуватися ті, хто дбав тільки про власну славу і блага для себе, тоді відбувається те саме, що в стародавніх греків, тобто живе життя підмінюється мертвонародженою вигадкою. Але в греків життя текло повільніш, ніж у нас, вони мали доволі часу на поетичні прикрашання своїх вигадок — тому й міфи. А сьогодні не дуже розженешся між двома черговими засіданняміг, трьома нарадами, п’ятьма симпозіумами, двадцятьма нагін-ками і десятьма проробками. Та ще весь час доводиться озиратися, щоб ніхто тебе не випередив. Ось так і народжуються не міфи, а тільки міфики, і живуть вони відповідно теж надзвичайно мало, змагаючись уже не з вічністю, а з отою термоядерною плазмою, що існує тільки мільйонні частки секунди.
Справжній почин живе цілі десятиліття і входить у життя народу користю й піднесенням, фальшиві почини — міфики — холодно зблискують тільки перед очима тих, хто їх вигадав, але й короткого зблиску для деяких людців виявляється достатньо, щоб погріти руки. Головне для них: вискочити поперед інших і крик-пути першим. Прокукурікав, а там хай і не світає. Принцип пере-довізму: бігти навіть поперед того, хто біжить перший. Чому людство досі до цього не додумалося? Бо воно було відстале й малописьменне. А товариш Жмак мав аж дві вищі освіти. Щоправда, обидві заочні, а заочна освіта — це така штука, що ти її не бачив ніколи, а вона — тебе, але ж однаково ти маєш величезні переваги над малописьменністю наших предків. Ось так товариш Жмак з висоти своїх двох заочних освіт, свого багатолітнього представ-пицько-керівного досвіду і своєї певситної жадоби прославитися, прогриміти, промайоріти, ввірватися в легенду й міф (віп ще не внає, що далі міфика ніхто його не пустить!) налетів на Веселоярськ, упав, як шуліка на курку, проголосив сміливо, відверто, натхненно: прагну почину! Прагну, хочу, жадаю! Хочу і журавля в небі, і синицю в жмені! І хто б тут вистояв, хто б не піддався, чиє серце зал