ВОДЯНИЙ МАК
Із циклу “Тюремні вірші”
Застигло висохле латаття, Іскриться в золоті сага, І плесо — мовби скло розляте, Дрімає в мареві ріка. Лиш очерет, старий козак, Безсило звісив свої руки, І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку. Його душа — прозоро чиста, Пелюстки — лебедя крило, А він згорнув їх у лахміття, Щоб не бруднити знов об дно. Піднісся він до світла днини, Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно. У затінку, під осокою, Лиш промінь сонця там впаде, Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде. Чого? Щоби людська рука, Що звісилась з човна недбало, Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу? О водяний наївний мак! Ми побратими вдвох з тобою: Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою. Ти ще вагаєшся, а я — в огні, Я рвусь вперед, все вище й далі, Де линуть в небі літаки, Здолавши страхи і печалі. Ти сам пірви своє стебло, Щоб попливти вперед рікою, Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою. Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, — Ти бачив день, ти бачив сонце, Дарма! Хай стануть стратою тобі вікно й земля, Ні сліз не буде, ні пісень, Лише у боротьбі горіння… Та будь-що-будь — чи смерть, чи день, Аби не дно і жабуриння!
Табір Букачача