Вiдкриваю свого Павла ТичинуКажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичинарозцвiв у молодi роки, коли з’явилися “Сонячнi кларнети” (1918),“Замiсть сонетiв i октав”, “Плуг” (1920), “В космiчному оркестрi”(1921), “Золотий гомiн” (1922), “Вiтер з України” (1924). Це справдiнеперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людськихпочуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi якнадiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстокерозчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити заразпро “непослiдовнiсть” поета, його “роздвоєнiсть”, але, я думаю, спочаткутреба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їхчерез його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитокитрагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися двапоети. Саме таким побачив я “свого Тичину”.З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли в твої очiвдивлюся”, “Пастелi”, “Пам’ятi тридцяти”, “Загупало в дверi прикладом”.З другого – “В iм’я людини”, “Партiя веде”, “Комунiзму далi виднi”. Дужехочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбилийого, як я.Ось вiн постає перед нами автором “Сонячних кларнетiв”: молодийiнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напруженошукає вiдповiдi на питання: в якому зв’язку перебувають природа i люди,добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтiвзаємопов’язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться знами:Гаї шумлять –Я слухаю.Хмарки бiжать –Милуюся.Милуюся-дивуюся,Чого душi моїйтак весело.ив ниви”, “Блакить мою душу овiяла”. Менi здається, що саме вiра вгармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв iсучасникiв. А ще – передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки:Гей, вдарте в струни, кобзарi,Натхнiть серця пiснями!Вкраїнськi прапори вгорi –Мов сонце над степами…I знову – радiсть, свято, небувале пiднесення у “Золотому гомонi”. Таз’являється передчуття бiди:Чорний птах – у нього очi – пазурi!Чорний птах iз гнилих закутiв душi,Iз поля бою прилетiв,Кряче.Чи це – не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, щопроляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi (“курки спустили в матiр iотця”)?I знову – незважаючи нi на що – життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогусили добра, в силу народу:Я – невгасимий Огонь Прекрасний,Одвiчний дух.Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.Я дужий народ! – з сонцем, голубами.Але мрiя так i залишилася мрiєю. Україна була приречена. Революцiя 1917року замiсть соцiального визволення принесла на українську землю рiкикровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу.Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся її. Звiдси й загостренесприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Україну, засвiй народ:Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?Хто у твоє серце нiж загородив?Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо“рубались, бились рiднiї, свої”; а тi, кого вважали братами, зрадилиУкраїну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, єпрозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона – очевидна:Хто ж так люто кинув на поталу нас?Менi здається, що саме тут i мiстяться тi першовитоки “роздвоє ностi”Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина– генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна непогодитися!Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн,я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiхземлякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальномумитцю за його серце i талант. Вiдкриваю свого Павла Тичину Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичинарозцвiв у молодi роки, коли з’явилися “Сонячнi кларнети” (1918),”Замiсть сонетiв i октав”, “Плуг” (1920), “В космiчному оркестрi”(1921), “Золотий гомiн” (1922), “Вiтер з України” (1924). Це справдiнеперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людськихпочуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi якнадiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстокерозчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити заразпро “непослiдовнiсть” поета, його “роздвоєнiсть”, але, я думаю, спочаткутреба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їхчерез його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитокитрагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися двапоети. Саме таким побачив я “свого Тичину”. З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли в твої очiвдивлюся”, “Пастелi”, “Пам’ятi тридцяти”, “Загупало в дверi прикладом”.З другого – “В iм’я людини”, “Партiя веде”, “Комунiзму далi виднi”. Дужехочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбилийого, як я. Ось вiн постає перед нами автором “Сонячних кларнетiв”: молодийiнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напруженошукає вiдповiдi на питання: в якому зв’язку перебувають природа i люди,добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтiвзаємопов’язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться знами: Гаї шумлять – Я слухаю. Хмарки бiжать – Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душi моїй так весело. ив ниви”, “Блакить мою душу овiяла”. Менi здається, що саме вiра вгармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв iсучасникiв. А ще – передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки: Гей, вдарте в струни, кобзарi, Натхнiть серця пiснями! Вкраїнськi прапори вгорi – Мов сонце над степами… I знову – радiсть, свято, небувале пiднесення у “Золотому гомонi”. Таз’являється передчуття бiди: Чорний птах – у нього очi – пазурi! Чорний птах iз гнилих закутiв душi, Iз поля бою прилетiв, Кряче. Чи це – не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, щопроляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi (“курки спустили в матiр iотця”)? I знову – незважаючи нi на що – життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогусили добра, в силу народу: Я – невгасимий Огонь Прекрасний, Одвiчний дух. Вiтай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! – з сонцем, голубами. Але мрiя так i залишилася мрiєю. Україна була приречена. Революцiя 1917року замiсть соцiального визволення принесла на українську землю рiкикровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу.Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся її. Звiдси й загостренесприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Україну, засвiй народ: Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв? Хто у твоє серце нiж загородив? Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо”рубались, бились рiднiї, свої”; а тi, кого вважали братами, зрадилиУкраїну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, єпрозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона – очевидна: Хто ж так люто кинув на поталу нас? Менi здається, що саме тут i мiстяться тi першовитоки “роздвоє ностi”Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина- генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна непогодитися! Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн,я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiхземлякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальномумитцю за його серце i талант.