В цьому нарисі Юрій Косач вказує значну підтримку створенню УРСР. Редакція УкрЛібу не розділяє думку автора, але “що написано пером”…
Нарис може Вам не сподобатись.
Ми попереджали!
Команда УкрЛібу.
Зіновать, кукіль і будяк
Росте у пшениці.
Тарас Шевченко
І
Антифеодальна революція 1648 року поглиблює українське культурно-національне відродження XVI ст. Процес формації української нації на базі спільності мови, території, економіки, культури, остаточно довершується в XIX ст., в міру розвитку капіталізму в промисловості і сільському господарстві України. Це — три століття, вщерть наснажені драматизмом історичних перетворень, боротьбою антагоністичних суспільних сил, динамізмом народу, що прагне до визволення, до суверенного буття. На тлі заграв, що безугавно осягають Марсове поле східньої Європи — Україну, на тлі закономірного розвитку продукційних сил та залежних від нього суспільних відносин, за ці три століття, кристалізується українська нація як співтворець історії.
Прихильники явного чи замаскованого суб’єктивізму, всілякі “історіософи”, розглядають цей складний процес як один-єдиний потік, що бере свій початок з джерел “ірраціонального”, як романтичну поему, в якій героєм, що правда, нація, але нація — “вічна і абсолютна категорія”, “нація як вияв божого духа”, що неначе легендарний Фенікс з’являється з попелища, нація — “позачасова єдність в духові, крові та історичному призначенні”, нація — міф. Яка мета цієї метафізики? Заслонити дійсність, об’єктивну правду історії, позбавити суспільство можливості не раз суворої, але реалістичної і правильної оцінки всіх фактів і явищ, що складалися на розвиток нашого народу — від сивої давнини аж до сучасності. Така “міфотворчість” цілковито спотворює всю картину історичного розвитку суспільної і національної свідомості нашого народу, зумовленого насамперед і завжди боротьбою антагоністичних сил внутрі його. Міфотворці, всякою ціною, прагнуть затушкувати дійсність двох річищ українського національного відродження, що відповідають дійсності постійного конфлікту двох основних сил української суспільно-економічної формації — командних верств і народних мас, двом концепціям ідеології, політики, культури — революційній і опортуністичній, народній і “елітарній”, “взагалі національній” і дійсно-національній. Фікціями “абсолютної, над-історичної, незмінної, української правди і чину”, фікціями уявної, абстрактної України, що начебто існує ізольовано, керована лише “твердою рукою провидіння”, серед хаосу випадковості і можливості, прагнуть вони заперечити об’єктивність законів розвитку нації, в усій їх складності, взаємопромкненості і взаємовик-лючності. Бо, як і всюди, так і на Україні, ідеології, а зокрема ті, що в’яжуться з кристалізацією національної свідомості, отже і з прагненням до державно-суверенного буття, постають І утверджуються лише в щільному зв’язку з класовою боротьбою в лоні суспільства.
Для народних мас як для суспільної сили, від якої саме життя вимагає як найбільш послідовної співдії в суспільному поступі, визвольна боротьба і державна суверенність означають здійснення вікових мрій про свободу, соціальну справедливість, побудову нового, гармонійного суспільства, де “врага не буде супостата, а буде син і буде мати…”
Для командних, панівних верств — національне визволення і державність це, на тлі кожночасної історичної специфіки, лиш проблема їхнього — станового, групового чи класового егоїзму, це лиш справа збереження життєвих інтересів панівної верстви експлуататорів. А втім, самі ж міфотворці, ідеологи тієї ідиллічної “містичної спільності”, якою начебто є нація, в хвилину щирості (тобто коли сама дійсність розторощує всі їхні містерні схеми “єдиного, надкласового потоку”), стверджують наявність “безугавної боротьби між двома таборами в нації” (Д. Донцов: “Правда прадідів великих”, 1952). “Завданням дня не е єднання всіх, а роз’єднання”, — проголошує цей же Донцов і покладає всі свої надії мряко біса на “той табір внутрі нації, що складатиметься з людей, яким не доступні ні жалості ні м’якості, які вміють командувати, які є з раси завойовників, меньшістю сильних…” Треба, мовляв, нам (речникам нації як міфу — н. пр.), “відділення від отари (українського народу — н. пр.) і об’єднання людей спільного духа”. Так недобитки української, колись командної верстви, мобілізують на чужині свої останні резерви.
Сто років тому, Панько Куліш, не стільки послідовний “захисник ідеалів нації”, як послідовний оборонець своего класу, теж накликав “вірнії душі” до “лицарського об’єднання супроти черні, щоб не погибала Україна”… І Куліш і його епігон — Донцов маскували свої дійсні заміри поясненнями, що їм ідеться лише “про поділ нації на два різні психологічні типи”. Одначе, психологія тут ніпричому. Спільні психологічні риси можуть бути у всіх класів суспільства, дарма що ті класи займають різні становища. За часів, хоча б і Куліша, задубілість думки, консерватизм і т. п. могли існувати і у поміщика-феодала і у селянина-кріпака. Такі прикмети як патріотизм, жертвенність, організаційний хист, вольовість тощо, хоч і зв’язані подекуди з умовинами суспільного розвитку, не виявляються як лише прикмети окремого “психічного типу”, виплеканого в кулішевсько-донцовському Інкубаторі. Якщо ж до того треба аж наполегливих заходів, то це свідчить лиш про те, що “ідеологи українського націоналізму” свідомі цілковитої моральної нікчемності тих, кого вони мобілізують “на оборону духа”.
Отож, ідеться тут про щось зовсім інше. Ідеться про реорганізацію класової свідомості табору, що ще леліє мрії зрубаної голови про роль гегемона в житті нації. Раціоналіст М. Костомаров, що блискуче розшифровував патетичну мову своїх сучасників — міфотворців типу Куліша, лаконічно стверджував: “ці люди, говорячи про свободу і вітчизну, бажають лише влади вищого класу” (“Современник”, 17, 1858).
Продовж усього нашого історичного шляху існують і діють у нас дві антагоністичні сили, два “табори”, але ажніяк як психологічні категорії, але економічно-соціальні і врешті політичні, поскільки політика е концентрованим висловом економіки. Реакційні сили нашого національного відродження тобто панівна верства, не задля якоїсь своєї “вибраності” — морально-етичної чи психічної, а підстьобувана постійною жагою зберегти своє командне становище експлуататора, витворює “ідеї” та “ідеали” і то подвійного порядку: для себе, як класу “в собі”, для “втаємничених, “обраних” і — з метою як найретельнішого ідеологічного роззброєння народних мас, — для “громадськості”, “для народу”, “для національного організму”. Ця друга “ідеологія” дається у вигляді “національно-державного ідеалу”, “національної містики”, “державнотворчої місії” і т.п.
І дарма що економічно-суспільні формації, протягом історії, докорінно зміняються, незмінними залишаються закони, тенденції і методи, якими послуговуються верстви гнобителів і експлуататорів народу, на те, щоб затримати поступ і запевнити собі панування.
Ось, напр., дещо про “абсолютну”, “надісторичну”, “правду прадідів великих”, яка має всі ознаки релятивності. Володарям нашого сивого середньовіччя, “мужам большим і нарочитим” нашої панівної верстви либонь не бракувало ні “духа раси завойовників”, ні “вміння командувати”, а також медоточивих фраз на тему “національної містики”, звичайно, в перекладі на термінологію нинішніх ідеологів націоналізму. Проте Ізяславові Ярославичу це все не перешкодило відмовитись від озброєння патріотичних киян для відсічі половецького вторгнення, привести в Київ польське військо і жорстоко розправитись з повсталими народ-німи масами. Спекулянт і лихвар Свято полк Ізяславич, на своє щастя, не дожив до вибуху гніву безсоромно ним пригнічуваної і грабованої misera plebs. Зате Володимир Мономах, цей “братолюбець і добрий страда-лець за руськую землю”, як його називає літопис, не вагаючись, поголовно вирізав опозиційне населення Мінська і Володимира на Волині, не залишаючи “ні челядини ні скотини”. Данило Галицький, приборкуючи волинські городи, “сидящіе за татари” (тобто повсталі проти феодалізму), узяв штурмом Звягель, спалив його до тла, а горстку недорізаних мешканців віддав у неволю. Практика такої ж “державнотворчостІ” не чужа і пізнішим часам. її реалізував, наприклад, Іван Брюховецький, демагог і макіавеліст, що розпинався “за матку милую — отчизну”. Безуспішно поборюючи революційну народну стихію, він умовляв Москву інтервеніювати на Україні: міста, — дораджував він, — які будуть “взяті государевими ратными людьми, надобно выжечь и высечь и всячески разорить, а также села около них, чтобы и впредь в сих городах и селах жителей не было…” Гетьмани Многогрішний, Самойлович, Мазепа і ін. придушували антифеодальні повстання на Україні, 1670-71, 1682, 1687, 1690, 1693-96, 1702-03, 1707-08 pp. Особливою жорстокістю визначався гетьман І. Мазепа, що пацифікуючи земляків, які “добром на старшину не жичили”, з допомогою власних охочекомонних та московських “ратных людей”, стинав, вішав, перебивав руки і ноги. Чим не ідеал “войовника, якому не доступні ні жалості ні м’якості”, представника “суворого, ієрархічного ладу”, що, мабуть в ім’я “єдності в крові і духові”, приводить на рідну землю інтервентів, вигублює своїх єдинокровних братів вогнем та мечем?
“Правда прадідів великих” або, точніше висловлюючись, “правда” панівної верстви в віках нашої історії як і “правда” наших сучасників-ідеологів “модерного українства” — облудний міф. Ціль його — не патріотичні заходи до здійснення свободи вітчизни і запевнення їй всебічного розвитку в суверенному бутті, а панування і влада над народом. Цей народ, в очах вчорашніх і нинішніх “державотворців”, за термінологією чільного національного “історіософа” — Д. Донцова, був завжди лише “колективом гелотів”, “чередою”, “отарою”, “громадою плебеїв, сліпих рабів, півскотів”, “голотою”, “свинопасами” і т. п. Це і є справжній зміст “всеохопної філософії націоналізму”, це І є справжній зміст “національно-державного ідеалу” української реакції.
В основі “державницької доктрини” української реакції лежить концепція “державнотворчої місії”, яку здійснятиме “творча меньшість” на тлі “нетворчої більшості” — народу. В. Липинський мріє про “кращих з кращих”, які будуть основниками “трудової монархії” на Україні. До цих “кращих з кращих” він, ще в 1909 р., зачисляв і польських поміщиків на Україні. Д. Донцов безугавно патякатиме про “когорту”, “еліту”, “орден”, “провідну верству”, що складатиметься з селекції людей типу “домптерів” (приборкувачів диких звірів — н. пр.), “нордійських вікінгів”. Навіть ліберал і прагматист І. Лисяк-Рудницький зітхає за зразками “англосаксонської раси, що вміла виплекати тип політика, жадібного влади”.
Але ця концепція “елітаризму”, живцем узята з криниць мудрості різного іноземного мрякобісся, в практичному пристосуванні, вимагала хоч деяких національних ознак. Отож “елітаризм” треба було підперти “традиціоналізмом” тобто обгрунтувати “відділення від отари” та “об’єднання людей спільного духа”, як каже Донцов, “державнотворчими традиціями власної провідної верстви в минулому”.
Українська реакція з достатнім цинізмом виявила, таким чином, не лише свою класову істоту, але і невигадливість. Вона бо в’яскравила свій родовід саме з тих сил, що в минулому нашої батьківщини були не лише типовим втіленням паразитизму, але і в політичному відношенні завжди займали позиції опортунізму, ренегатства і зрадництва.
Не хочемо сказати, що ця наша “провідна” чи вірніше — панівна верства була якимсь особливим феноменом. У добі феодалізму, та й пізніше, ця верства була не гірша і не краща від таких же верств в інших країнах. Але особливе становище України, задля її природних ресурсів завжди приреченої на колоніальні зазіхання, деякі джерела її духовної культури (нпр., Візантія, в добі її присмерку, гірші зразки окци-дентальної культури), все це лиш поглиблювало за-садничу порочність владущих шарів, прискорювало їх розклад, далеко ще перед тим як довершилось закономірне вичерпання їх творчих можливостей.
Таке явище, наприклад, характерне для української панівної верстви ХУІ-ХУН ст. її роль в культурно-національному відродженні майже ніяка. “Де дорогоцінні камені корони моєї, — жаліється М. Смотрицький в своєму “Треносі”, — роди князів Сангушків, Слуць-ких, Збаразьких, Вишневецьких?.. Всі на захід укло-нишася, зосталися тільки худі і не славні” (1610). Всіх владущих визначає цілковита байдужість до страждань підневольного народу, ідейна порожнеча, гедонізм, меркантілізм. Свою національну (чи конфесійну) зраду ці “руські пани” не здатні обгрунтувати ідеологічно. Люблинська унія (1569) тобто зречення давніших, принаймні автономістичних позицій, чітко пояснюється виключно економічними інтересами. Егоїзм (м. ін., бажання визволитись з-під громадської контролі) веде вищу церковну ієрархію до Берестейської унії (1596).
Речник народніх мас ХУІ-ХУІ ст., Іван Вишенський не добачує у владущих шарах ні іскри ідеалізму. їх призначення: “у златоглавих подушках родитися, з їх сладколюбивим черевом, трапезами сереброполумис-ними… жерти піт і працю своїх підданих… їх обна-жати, томити, трудити і мучити, зимою і літом гнати, лупити, волочити, сили і працю ссати…”.
В. Липинський патетично займався реабілітацією-попольщеної української шляхти, що з неї чимало, під час визвольної війни 1648 р., увійшло в число козацької знаті, мовляв, відгукнувшись на голос вітчизни і крові. Але, що з того? Чи справді був це “гурт окремого духа, героїчної вдачі, людей честі”? На другий день після перемоги, коли народні маси зламали нарешті польсько-шляхетський феодалізм на Україні, ці пово-ротці на лоно вітчизни, разом з рештою козацької верхівки, зрадили ідеали революції і повели народ у ярмо власного феодалізму. Який державнотворчий слід залишили по собі Немиричі, Виговські, Тетері-Моржков-ські і інші представники цього реукраїнізованого панства? Півтора століття після смерті Хмельницького і аж до остаточного злиття козацької старшини з імперським дворянством, це, по суті, так як і в ХУ-ХУІ ст., ганебна сторінка національного капітулянства “провідної” верстви. “Національно-державницькі ідеали” нашої “еліти” XVII-XVIII ст. визначує, кінець кінців, її соціальна натура. Правда, інколи вона вміє її маскувати. Ця наша владуща верства говорить про “оборону матки-милої вітчизни”, про “безпристрастноє к отечеству по ревно ваніє”, про “великість малоросійської нації”, про потребу “свободи і життя лучшого”… Звичайно, не забуває вона завжди при цьому підкреслити, що тільки “лучщіє люди” (в противагу до “людей под-лих”), тільки “люди благородной кості”, “сини отечества із стану рицарського і шляхетського” можуть бути “єдиним заступом і потіхою народу росского”.
Але, до чого здалися ті красиві слова? Навіть автор “Історії Руоів”, один із тієї ж верстви владущих, з гіркістю стверджував, що всі ці “ревнителі отечества і свободи”, на ділі, прагнуть лише “на счет нації сделаться хорошими володільцями і оставили сію націю ожидать обітованія отча свише”, щось на зразок нинішніх “ідеологів”, які заспокоюють свої зневірені “когорти” надією на “тверду руку невсипущого провидіння”. Сумлінні історіографи, позбавлені комплексів кон’юнктуризма і ідеал із ато рства, як Лазаревський, Мякотин, Слабченко, Возняк І ін., нещадно демаскують “патріотизм”, “опозиційність”, чи, як це не вагаються називати фальсифікатори, — “державництво” українського панства ХУІІ-ХУІІІ ст. Його “ідеали”, в світі об’єктивної історіографії, це лише жага до особистого блага, коштом суцільного покріпачення народних мас. Не про “милую Україну матку” їм ішлося, а про “обиклоє послушенство подданих”, про те, щоб “всіми дворами і людьми і двори і села владіти і доходи впредь мати”, “быти волни в своїх подданих і как хотя ними урежати і обладати…”
Українська реакція має рацію, коли нині гл ори фікус цих своїх “прадідів великих” за те, що вони “вміли командувати, бути домптерами”, “меньшістю сильних”. Очевидно! “Батогами і залізом”, дибами і шибеницями вміли вони “грубую чернь не допускати до своєволія”, “крепкими руками держать”, “маєтку своего пильновать, чтоб ущерб який оно му не стал”, “послушенства подданих требовати”, “что хотя с ними чинити”…
Але, хто з них, цих “людей окремого духа”, будь-чим прислужився вітчизні? Які результати їхньої політичної діяльності? Яка участь їх в національній культурі? Адже ж цих усіх діячів XVII-XVIII ст., яких глорі-фікували сучасні панегіристи, а нині ідеалізують безвідповідальні “корифеї державницької історичної школи”, не можна прирівняти до ніодного державного мужа, полководця, мислителя, національного героя, що їх дала тогочасна панівна верства інших народів, навіть беручи до уваги питоменні риси її соціальної природи. Де українські Кольбер, Тюрень, Струензе, Помбаль, Татіщев, Пітт, Костюшко, ВашІнгтон, Мірабо, Раді-щев?..
Ще Іван Ви шевський з геніальною прозорливістю стверджував: “на панів же ваших руського роду не надійтеся, в них ність спасен ія”. Для українського народу це панство, за три століття, було інколи стократ гіршим гнобителем ніж Іноземні феодали.
Рівняти тих “прадідів великих” до “людей окремої вищої духом породи”, героїзувати їх як “носіїв нашої національно-державної традиції” може тільки невіглас, який підмінює правду історії її безсоромною фальси фі кацією.
Ідеологія української панівної верстви форму ва-валася не в одному дні. Вона, ясна річ, в’язалася з конкретною історичною обстановкою, з загальним процесом економічно-суспільної формації на Україні. Залежно від кожночасного укладу продукційних відносин переміщувалася і вага того чи іншого прошарку панівної верстви, мінялась його “ідеологія” для вжитку (духовного оволодіння масами) і його власна ідеологія.
Українське великопанство і церковна ієрархія XVI ст., маючи на увазі свої станово-класові інтереси, обґрунтовували свою “ідеологію” на базі польського великодержавництва, Інтеграції України і її матеріальної та духовної культури з польським, католицько-абсолютисти чним чи олігархічним Заходом. Програма інтеграції логічно завершувалася прискореною денаціоналізацією. Супроти національно-культурного відродження України, яке виносили на своїх мужніх плечах “чинбарі, сідельники, шевці” тобто народні низи, ця “порода лицарів духа” стоїть на яскраво ворожих позиціях.
Ідеологія “реукраїнізованої” шляхти та козацької старшини після 1648 року диференціюється, залежно від кожночасних орієнтацій (полонофільської, туркофільської, шведофільської…), диктованих звичайно, не національними, патріотичними міркуваннями, а виключно мотивами збереження монополістичного класового панування. Це — ідеологія допоміжного загону колоніалізму шляхетської Польщі, царсько-дворянської Росії, султанської Туреччини, Габсбургів, Ваз, знаряддя “східної місії” єзуїтизму, секретної дипломатії різних європейських дворів. Згодом, ця наша панівна верства, самозрозуміла .завжди байдужа до проблеми національного відродження, не вважатиме навіть потрібним зберігати свою класову культуру, національну за кольоритом і включиться в лави ретельних виконавців русифікаторської політики царизму.
У XIX століття панівна верства України входить як майже поголовно зрусифікована, ультралояльна, про-вінціальна галузь імперської панівної верстви експлуататорів.
Слабенькі українофільські нуртування, виявлені в споминах про втрачену монополію на гноблення народу (тепер треба ділити її з російською, польською та іншими панівними верствами), в нешкідливих культурницьких та етнографічних зацікавленнях, дещо яскравішають, в міру того, як, незалежно від волі цієї верстви, починає будитись національна і громадська свідомість народу. Під натиском просвітительських ідей, згодом — романтизму, а головно під натиском економічних процесів доби і народу, це наше панство заворушилось, дарма що свої українофільські, літературні заняття вважало лиш дозвіллям — “для одной лишь забавы себе, для веселого чтения с женой” (Г. Квітка-Основ’яненко).
Епігони автономістів козацької старшини кінця XVIII ст., ані в гадці не мали зміняти свою монар-хістично-вірнопіддану ідеологію. Бо й навіщо? Чого ще треба було, казав А. Метлинський, коли “є у нас Віра, Цар і Мова…” Вони хотіли лиш “цареві служити, славоньки собі шукати”…
А проте, з часом структурально збагачена допливом прогресивніших сил з інших прошарків, українська провідна верства шевченківської доби починає розуміти, що і їй треба включитись у процес національного відродження, очевидно, щоб у ньому захопити провід. Але було їй “і страшно І боязко заглядати в життя народу”, як казав М. Костомаров. Безперечно, всі ці Рєпніни, Тарновські, Лукашевичі, Куліші, Закрев-ські по своєму “любили” Україну. Але від “любові” і сантименту за всі блага, які давала їм “Церера, млеком і медом текуча”, до співдії та ще й боротьби поспіль з народом за його право до життя, було ще далеко.
Можна було як Куліш, хизуватися максималістичними, націоналістичними гаслами, можна було навіть підіймати тости за “українську республіку”!,. Але ж всі ці “романтики” знають, що коли, (як жахався Олекса Стороженко, землевласник і царський вірний слуга), “пропаганда проникнет в нижний слой народа, то его самоотверженность станет ужасающей самую природу”. .. Примара революції трудящих, та ще й на тлі заграв всеевропейської “весни народів”, страшна в однаковій мірі для самодержавства як і для української панівної верстви. Чи ж треба дивуватись, що воно, як і завжди, після легенької хвилі “безрассудных мечтаний”, іде в Каноссу, відпекується від всякого радикалізму (особливо — Шевченкового), а навіть поспішає ствердити “ничтожество души народа” (М. Костомаров), відкидає “бредовые мысли юношеских лет” (Ю. Андрузький), запевняє, що “никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальной Россией” (М. Костомаров), запевняє, що “я смотрю на дела наших губерний с точки общих интересов страны выше всяких мелких соображений…” (В. Кочубей), вважає українські національно-політичні стрем-ління та й Украшу взагалі “проблематичними”, (П. Куліш) “пустой мечтой, суетной, ни к чему не ведущей формулировкой”… Згодом, ця налякана провідна верства заперечуватиме не лише “всякие мечтания о сепаратизме”, але відмежується “від політики взагалі” (В. Антонович і тов. в “Декларації”, 1862). Ще нікчемнішою виявить себе “провідна” верства в Західній Україні, рішуче ставши в 1848 р. в авангарді контрреволюції, завдаючи собі чимало зусиль, щоб українське відродження підобгати під свою керму та спрямувати його на служіння Габсбургам.
Полохливість, половинчастість, крутійство, опортунізм визначатимуть становище всеукраїнської панівної верстви на тлі поступу національного відродження, яке від романтичних імпондерабілій і бунтарських спалахів переходить на позиції науково обгрунтованого політичного руху з радикальним спрямуванням. Земля під панівною верствою двигтить. Не вистачає вже бути “хлопоманом” і “козакофілом”, “любити” маріонеткову Україну. Не вистачає і куце просвітительство, культурництво з панської ласки, а з другого боку — не можна дозволити, щоб українська “идея сепаратизма, — як стверджує згодом царський чиновник Шебеко, — послужила основой для революционного движения”. Атжсж це лише “мрії і злочинні заміри кількох шаленців”, як доповідав міністр Уваров Миколи І. Атжеж “Малоросія — верна престолу, непоколебима в вере, — додавав він у цьому ж листі, — ни высшее сословие ни туземное духовенство не имеют ничего общего с безумием единиц”… Отже треба, щоб, — як характеризував ідеологію української панівної верстви Михайло Драгоманов, — “властива українська думка залишилась консервативною, більш-меньш чужою західноєвропейському демократизмові і лібералізмові. .. щоб не набула ваги справжнього революційного напрямку”..,
Таким чином, українська “еліта” XIX ст. опинилась між Сціллою і Харібдою: визвольним рухом українського народу, що був часткою революційно-демократичного руху доби і своєю соціально-економічною природою, яка наказувала їй і “служити (!!) справі всенького народу” і зберегти свою “невинність” супроти “власть имущих”. Дарма що свій власний народ “еліта” вважає “без пуття і честі”, явищем “проблематичним” і “без майбутнього”, їй треба зачаклувати його революційний радикалізм, відвернути його увагу від соціальних проблем, щоб ділити свої блага з близькими їй класово, не-українськими “елітами” на Україні.
Так фабрикується “елітарний” варіант “визвольної” Ідеології, “державно-національний ідеал” української реакції. На етапах маневрувань, лицемірної казуїстики, опортунізму. Від козакофільства до хлопоманства, від українофільства до народовецтва, від народницького лібералізму до шовінізму, від Куліша до Кониського, від Лавровського до Барвінського, від Огоновського до Грушевського, від Білозерського до Міхновського, від “Громад” 60-их рр., до “Тарасівців” 90-их рр., від “Молодої України” 40-их рр., до РУП, ТУП, УСДРП початку XX ст, 3 різними варіантами, за лелітками начебто-максимальних, начебто-національних гасел, за міфом “національно-державного ідеалу”, постійно виглядає справжнє обличчя “батьків народу”. Ішлося їм про нейтралізацію соціальної проблеми, про відірвання українського визвольного руху від спільного руху революційної демократії і соціалізму, про легалізацію “українського національства” в рамах клерикалізму, консерватизму і лоялізму. Не дивно, що навіть в очах царського чиновника (київського цензора) такий рух — “сам по себе совершенно бессодержательный”…
Ідеологи української реакції наших днів відмежовуються від XIX ст., засуджуючи його як “провансальське”, “просвітянське” чи “хуторянське”. Правда, вони нічого спільного не мають з XIX століттям Олійни-чука, Карме люка, братів Горбачевських, Шевченка, Драгоманова, Франка. їм не нав’язати своїх традицій ні до революційного “Товариства Об’єднаних Слов’ян” з 1825 року, ні до Кирило-Мефодієвського братства (радикального його крила, на чолі із Т. Шевченком), ні з героїчною боротьбою народних мас, під час “Козаччини” 1855 р., ні з жертвенним подвигом “Народної волі”…
Натомість усе спільне у них з тими діячами української “провідної” верстви, яка, як Куліш, вважала український народ “народом без пуття і честі”, історію України — “бодяччям серед дикого степу”, яка визволення українського народу вважала “теоретическими мечтаниями”, яка, як галицькі народовці зрікалась, задля крихт з габсбурзького стола, в 1871 році, навіть єдності з братами за Збручем…
Це традиція опортунізму, капітулянства і національного зрадництва.
Творцем української історії є народні маси. Чому якраз вони? Та просто тому, що ці маси були і є безпосереднім продуцентом матеріальних благ і від них лише залежить розвиток продукційних відносин, які, з черги, впливають і на розвиток суспільних взаємин. З тією хвилиною, коли українська ідея визволення стала матеріальною силою тобто втілилась в дії народних мас, увесь позитивний розвиток політичних та суспільних ідей України, як і її національної культури, завдячується народові. Без ініціативи і участі народних мас не можна помислити великих подій і перетворень нашої історії. Без зв’язку з народом, з його глибинною правдою, не можна уявити собі появи і діяльності кращих його синів — Вишснського, Хмельницького, Сковороди, Шевченка, Франка…
“Все те краще, що ми робимо, є справою народною”, зауважив колись А. Чехов. І з другого боку, О. Ю. Федькович недаремно називав творчість П. Кулі-ша “красно убраним мертвецем, що в нім вже не б’є серце”, бо Куліш, за правильною оцінкою І. Франка, “жив у царстві своїх мрій, відділений від життя І інтересів свого рідного народу”.
Не відкидаючи ажніяк тих загальних цінно щів, які внесли до української національної культури, матеріальної і духовної, представники панівної верстви України, в різні доби її становлення, все ж творчість народних мас привертає нашу увагу в першу чергу. Бо ці маси, зокрема на Україні, були найбільш пригнічені, а через те — безкорисливо і чесно спрагнені революційних перемін в дусі тих суспільно-політичних ідей, які в своїй Істоті, є позитивні і прогресивні.
Ідея національного визволення в’язалась у масах нашого народу завжди з уявленням абсолютної соціальної правди, з універсальними, гуманістичними її засновками, з образом кращої людини і кращого суспільства.
Антифеодальні рухи нашого середньовіччя, селянсько-козацькі війни ХУІ-ХУШ ст., визвольна війна 1648 р., немислимі без філософських первнів, що, хоч інколи і в упрощеній формі, перекликались з революційними ідеями сучасності, навіть з ученнями світових критиків класового суспільства, мрійників про “життя за законами природи”, “справедливе управління”, “єднання народів” — Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Месльє.
Проблема національної свободи була у нас не абстрактною “волею”, а, як стверджує О. Єфименко, ще в XVI ст. означала “здійснення ідеального стану в соціальному значенні тобто свободу особисту, свободу труду, свободу володіння землею”.
Якщо ж ми заперечимо це соціальне підґрунтя нашого національного відродження і визволення, то ми опинимось перед історією як хаосом, де змагаються між собою темні, “містичні сили”, де все залежне від “долі”, “руки провидіння” чи врешті — від “вибраних одиниць”, або, як казав Карляйль, від “біографії героїв”. На такому тлі, цілком природно, герцювали у нас речники всяких героїстичних “ідеологій”, що намагалися тлумачити закономірність нашого історичного розвитку як нації від випадку до випадку і до своєї вподоби: “творчим насильством нордійських завойовників”, “духом комбативності”, дією якогось особливого “психічного типа”. А коли таких “психічних типів” і “одиниць іншої породи, з іншої глини зроблених” немає, то нема, виходить і українського народу; його історію становлять темні плями, а джерела культури — висихають. Та й самий народ, коли він навіть і існує, за поглядом націоналістичних “істо-ріософів”, не може бути творцем історії і культури,, бо це лише “аморфна маса”, “громада півскотів”г “отара”… Не треба мабуть пояснювати, в чиїх інтересах така примітивізація нашого історичного образу.
А хто ж, спитаємо, будував величаві пам’ятники нашої архітектури, як Софію в Києві, Спаський чи Успенський собори в Чернігові? Хто складав продовж віків монументальні скарби нашої усної творчості, пісенної, музичної? Чиї етичні, моральні і звичаєві норми склалися на наше праводавство, від “Руської правди” до “Прав, по яким судиться український народ”? Хто злеліяв незрівнянну, барвисту і звучну українську мову в усьому багатстві ЇЇ діалектів? Чиї безіменні руки — невольницькі І кріпацькі, залишили нам чудесні зразки народного мистецтва? Чиєю ж врешті духовною снагою, чиїм героїзмом, чиєю безмежною посвятою і подвигом домоглися ми того, що наша батьківщина, від світанку своєї історії приречена на постійні зазіхання хижаків, тривала і творила для всього людства непроминальні вартості?
Все це заслуга народу, цього скромного і мудрого продуцента матеріальних благ, воїна, плугатаря, митця, поета. Ідеали миролюбства, людяності, братерства, справедливості були йому завжди притаманні. Гасло “в своїй хаті своя правда і сила і воля” — це не доктрина шовінізму і соліпсизму, а основа для розгорненого універсального ідеалу: нової громади — сім’ї для всіх трудящих, всіх знедолених, всіх пригнічених. Правильно формулував це М. Драгоманов: “.. .думка космополітизму і людяності зовсім не суперечить з національною думкою, є її дальшим развиненням. Саме поняття людства витворюється шляхом абстраговання ліпших прикмет індивідуальностей, корпорацій, націй, чому і поступ цього ідеалу не вимагає стирання всякої різноманітності людства, а навпаки жадає їх постійного розвитку” (“Історична Польща і великоруська демократія”).
Чужі були українському народові “доктрини” здоби шництва, підкорення, експансії, панування над слабшими. З природи вольний і багатющий обшир — Україна, мріялась за часів Б. Хмельницького як “оселя свободи” (сютісіКит ІіЬеПагік), далека від дрібних ресантиментів, комплексів провінції, загумінково-міс-місницького себелюбства. Українці колонізували величезні простори, будували на них життя, захищали їх від загарбників, на основах рівності і братерства, приймали в своє гроно кожну людину доброї волі. Широкі обрії породжували і людей із вдачею та світоглядом, насиченими філософією “вищого серця”; в дусі Сковороди — привітних, терпимих, ліричних. Ще в XVII ст. були у нас спроби організувати гармонійні братерства, господарські спілки на соціалістичних— основах. В 1663 р., націоналізовано приватновласницькі маєтки, конфіскуючи землі знаті, монастирів, церковних ієрархів, міщан, а навіть селян, з метою утворення нових форм керування продукцією і громадським розподілом на засадах комунізму. Автором цього плану націоналізації був єпископ Мефодій з Орші, а пропагатором християнського комунізму і виробничих комун — ага-пій Єпіфаній Славинецький.
Концепція національної держави, що її натх