В-ван!

В-ВАН!

— Ликвидировали?! — сказал он из снега. — Глядите, нынче меня нету, а завтра вас не будет.

Так и выйдет, что в социализм придет один ваш главный человек!

А. Платонов. Котлован.

Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір’я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на па­нелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом об­ходив гараж, не минаючи жодного закутка, приска­ливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді пе­ревдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.

А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.

Він всіляко відволікав настання страшних хви­лин і годин незаклопотаної самотності, довго зачи­няв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні воро­та, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що зали­шилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сук­ном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переко­натися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.

Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в гли­нища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих без­межних просторах, за всіма можливими межами ви­тривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбув­шись усього, що мали, не пам’ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.

А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: “І-іва!..”

Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не ози­вався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавав­ся іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене “І-іва!..”, не озивався, затаєно кулився в м’яких ям­ках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Доро­го б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забу­деш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсова­на душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі “І-іва…” і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно.

Тому й ставав Іван отак щовечора: грудьми до радіатора, спиною до дверей, до світу, до всіх його голосів і покликів, а перед очима в темній глибині гаража за чорним лискучо-залізним тілом машини — страшні темнощі, хаос, клубочіння примар і жахів.

Але темнощі, хоч і перед очима, все ж були дале­ко, а ось тут, одразу за плечима — широкі ворота у світ, звідки ще може прилетіти, прилинути до Івана поклик і заклик. Хай навіть один-єдиний звук, і він почує його крізь усі відстані, перепони й перешкоди, почує з землі і з неба, завжди й звідусіль, почує і…

Але мовчало все для Івана: земля і небо, простори й відстані, світи і зорі — хоч як він вслухався, хоч як ждав, хоч який тепер був терплячий і покірливий.

З алюмінієвим кухликом у руці він щоразу довго стояв, прислухаючись до того, чого не почує вже ніколи, тоді набирав повні груди повітря і одним ковтком опорожняв посудинку. Пекучий напій бив у груди, в голову, глушив усі змисли, і тепер Іван уже був майже радий, що нічого не зможе почути.

Чому він тоді не слухав маминого голосу, не ози­вався, не вертався додому і втікав далі й далі, у яко­мусь здичавінні, несамовитості, майже маячні?

А як вони тоді бігали, металися на луках, як га­ласали, як дуріли! Тепер так і не вміють. Тепер все мопеди, мотоцикли, “Москвичі”. А тоді навіть вело­сипед був тільки у старшого піонервожатого Грицька Вареника. Вареник запам’ятався велосипедом і тим, як муштрував їх, щоб знали всіх “вождів”. Нар­ком важкої промисловості, нарком харчової промис­ловості, нарком фінансів, нарком внутрішніх справ, нарком зовнішніх справ… Хто? Хто? Хто? Знати, як таблицю множення, як рідного батька, як власне дихання. Вдень і вночі, на землі й під водою. “Вождів” багато, імена такі, що й не вимовиш, а Вареник дов­бав, як сорока в маслак: Анастас Іванович, В’ячеслав Михайлович, Лаврентій Павлович… Не вивчив — ворожий підспівувач, прихвостень, готовий ворог народу. Вони одуріло повторювали слідом за Варе­ником, щоб одігнати підозри від своїх дитячих душ і від нього, але нічого не помогло. Вареник затуркотів слідом за ворогами народу, щез навіки разом із своїм велосипедом.

Про Вареника Іван міг би згодом попитати у Стар­шого, але не наважився цього зробити, бо це було б однаково, що зізнатися у своїх зв’язках із ворогом народу. Бог з ним, із Вареником. Але куди подівся тоді його велосипед?

І, може, саме Вареників велосипед або тільки спогад про нього штовхнув Івана до техніки, і він став трактористом, комбайнером, а тоді вже й шо­фером півторатонки, яку їхній колгосп одержав пер­шим у районі.

Охайність у Івана була змалку, від мами і від батька-столяра (нічого на світі не бачив Іван чистішого, ніж стружки з-під батькового рубанка!), але коли став механізатором, то вже тут шикування було не чис­тотою, а замурзаністю, запацьореністю. Просто з трактора, весь у мастилі, в диму і поросі гримів до сільбуду, розлякував святково повбираних дівчат: “Р-розійдись!”. “М-ми ж-желєзним коньом все поля об-бойдьом, убер-рьом і посєєм і вспашем…”

Коли почалася війна, Івана забрали до армії ра­зом із полуторкою.

В автобаті його й знайшов Старшой. Прийшов з їхніми командирами на стрільбище. Ніхто його й не помітив. Іван теж не звернув уваги. Стріляв він, як Бог. Не цілячись — усі кулі в яблучко. Навчився ще малим із двостволки. Мамин брат, Іванів дядько, в районі завідував Тсовіахімом. Щось так само незро­зуміле, як ото тепер ДТСААФ. Він приїздив до їхньо­го села на качок. Була в нього і рушниця, і дрібно­каліберна гвинтівка тульського заводу, і навіть наган! Івана брав з собою замість собаки, щоб той зносив до дядька убитих качок. З досвітку до смерку бігав Іван за дядьком по плавнях, плавав за впольовани­ми качками по озерах, знаходив їх в очеретах і оситнягах, приносив, чіпляв дядькові до пояса вниз голів­ками, канючив: “Дя-а! Дайте стрельнути!” Іноді дядько змилостивлювався, давав Іванові рушницю, буркотів: “Стріляй та бігом, а то мені ніколи!”.

Іван бахкав, не цілячись, приклад боляче бив йому в худеньке плече, шріт порскав кудись зовсім не туди, де летіли качки, дядько відбирав рушницю, покрек­тував: “Не буде баба дівкою! Не вдався ти в мене, плем’яшу…”

Ось тоді й навчився Іван стріляти, ніким не вче­ний, круглооко вицілював качок, мовби й не ціля­чись, стріляв перш, ніж встигав подумати, і очі в нього, тяжкі й меткі, як руді миші, так зблискували і до пострілу, й опісля, що навіть тсовіахімівському дядькові ставало лячно, він мерщій відбирав у Івана рушницю і бурмотів: “І в кого ти такий удався, плем’яш? Не полюєш, а смертовбивствуєш…”

А Іван одним пострілом міг скосити цілої півдю­жини.

Чужий старший лейтенант, який прийшов тоді до них на стрільбище, недовго й дивився. Сліпий би побачив, що всі заганяють свої кулі “в молоко”, один тільки Іван гатить у яблучко.

Старший лейтенант щось сказав їхньому комба­ту, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, приско­чивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту доло­ню до пілотки, неголосно звелів:

— Підеш зі мною.

— А машина? — дурнувато спитав Іван, для яко­го полуторка й далі залишалася колгоспним май­ном, що його повинен був пильнувати.

— Підеш! — повторив старший лейтенант і відвер­нувся, показуючи Іванові спину, перехрещену ко­мандирськими новенькими ременями. Все на стар­шому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяць­ковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, спо­лошився:

— Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?

— Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.

Іван похолов: ППШ був у них тільки в команди­ра автобату.

Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле ба­гатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького “комсоставівського” обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м’ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.

— І щоб мені чистота й порядок! — сказав стар­ший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.

Іванова душа металася між захватами й страха­ми, як його мишачі очі. Один день, а все твоє жит­тя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони з висоти своїх машин королювали над нещасною піхотою, а по обіді — вже зовсім в іншому світі, і що тепер той автобат з його потрощеною технікою супроти цього штабного благополуччя, цього багатства, блиску й могуття! Старший лейтенант був тихий, але й страш­ний і, мабуть, не самому Іванові, а всім, хто його бачив. Майори, полковники, навіть генерали, зуст­річаючи Іванового командира, не вихизовувалися своїм старшинством, не брали “на баса”, говорили з ним, як з рівним, панібратствували, шанувалися і всі називали його однаково: “Старшой”.

Іванові, коли той, роззявивши рот по самі вуха, гаркнув: “Товаришу старший лейтенанті”, він спо­кійно показав рукою, щоб умовк, тоді звелів:

— Називай мене, як усі: “Старшой”. Зрозуміло?

— А як же звертання? — не збагнув одразу Іван. — Товаришу старшой, чи як?

— Старшой — і все. Без нічого.

— І без “товаришу”?

— Без. Я для тебе не товариш, а Старшой. Зро­зуміло?

— Так точно.

Бони кудись їхали. Старшой сидів у кабінці поряд з Іваном, коротко кидав: “Тримайся за отією “емкою”. Туди. Отуди”. І ніяких розбалакувань. їхали й зупинялися з машинами, яких Іван ніколи й не ба­чив, щоб стільки й отакі. Легкові, криті, як їхня, ван­тажні, тягачі. Командири — від генерала до капітанів, дівчата у формі, інтенданти, з голочки одягнені, по­вари з начищеними до блиску похідними кухнями і з пахощами такими, що кишки перевертаються. Ну!

Іванові закортіло написати додому, похвалитися, як живе, хай би пораділи мама й батько, похвалили­ся в селі, який їхній Іван, з якими командирами і біля яких штабів. Але написати не встиг, та й добре, що не встиг.

Десь за тиждень уночі його розбудив Старшой і звелів одягатися по тривозі. Сам був — ніби й не лягав: обмундирований, перехрещений ремінням, з пістолетом і планшеткою, навіть у касці. Каску він надягав, навіть коли сидів у машині, примушував це робити також Івана. Ну, то на поході, там справді щоб без розгільдяйства, але оце глупої ночі, далеко в тилу, серед штабів — і в касці?

— Переходиш в розпорядження лейтенанта! — сказав Старшой і зник, зоставивши замість себе ви­сокого темного командира, який мовчки стежив за хапливим Івановим зодяганням.

— Каску! — скомандував він, і тільки тоді Іван помітив, що чужий лейтенант сам теж був у касці. Він мерщій кинув собі на голову сталеве прикриття, вхопив з кілочка ППШ, однак лейтенант сказав:

— Не треба. Одержите гвинтівку.

“Невже в піхоту? — заскімлило Іванові в душі. — За що ж? Чим же я не вгодив Старшому?”

Лейтенант довго вів кудись Івана поміж машина­ми, поміж соснами, поміж вартовими. Вів і привів. Там було ще кілька таких, як він, лейтенант зник, невдовзі з’явився ще раз, ще привів солдата, так і водив, поки їх зібралося дванадцять, ціле відділен­ня, тоді їм роздали гвинтівки, підсумки з патрона­ми, кожному звелено загнати обойму в магазин гвинтівки, всіх вишикувано, лейтенант перевірив спорядження, став пояснювати бойове завдання. Іван не був у піхоті, не знав, — як вона воює, не міг уявити себе, як він біжить назустріч пострілам, на­зустріч кулям, назустріч смерті. Хіба ж можна живо­му отак просто взяти і бігти, щоб тебе вбили? Переляканий наперед, завчасно, до кінця днів своїх, до своєї смерті, Іван одурів од страху, осліп і оглух і нічого не почув з того, що їм говорив лейтенант.

А той, походивши перед коротенькою темною шерегою, порипівши чобітьми і голосом, зупинив­ся, гостро ковзнув поглядом по переляканих моло­дих обличчях, тоді різко спитав:

— Завдання ясне?

Всі чомусь мовчали, та лейтенантові, здавалося, того й треба було, він не обурився і не став повторю­вати свого запитання, мовчанка його цілком вдоволь­няла. Однак тут нарешті схаменувся Іван. Він злякав­ся ще більше, тепер уже свого незнання, роззявив рота, щоб запитати в командира, як же йому бути і що треба робити, але командир був на сторожі.

— Припинити розмови! — крикнув він. І все.

Тоді була команда, їх повернули, розвернули: “Правое плече вперед!”, і вони кудись витупували тяжкими чобітьми, поки опинилися на безмежній світанковій галявині, обставленій з боків щільними стінами війська, а посередині була свіжовикопана яма, перед нею ніби червоноармієць, тільки просто­волосий, босий, зі зв’язаними за спиною руками, а збоку від нього — три командири, два високі й худі, а між ними — Іванів Старшой!

Ті командири із Старшим були найближче до чоловіка перед свіжою ямою, але ще ближче стояв Іван у своїй залізній шерензі — всі під два метри зростом, міцні, мов із заліза, голови в касках теж ніби залізні, а до душі й не доберешся. Замість душі — гвинтівка в руках.

Один з тих двох високих і худих щось читав. Довго й незрозуміло. Та Іван і не пробував нічого зрозу­міти. Він і не чув, і не слухав. Був залізний, а сам ніби здерев’янів. Що ж це таке? Як же це так?

Той чоловік перед ямою тіпнувся, щось закричав незрозуміло, тоді раптом гукнув:

— Хай живе товариш Сталін!

Але й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді про­лунала різка команда їхнього лейтенанта:

— Від-ділення!

Іван побачив, як усі виставили перед собою гвин­тівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.

— У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!

Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.

Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.

Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а ма­шина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись попе­ред себе, спитав:

— Ти куди стріляв?

— Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!

— Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?

Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же

знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там зна­тиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали “в молоко”! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольни­ми пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.

— Щоб мені цього більше не було! — сказав Стар­шой.

Іван кивнув важкоголово.

Тоді вперше почувся йому мамин голос так, як ніколи не чувся: добрий, ласкавий, м’який, як шовк.

як трава, як мамине волосся. Чом же малим не відгу­кувався на той голос, на той поклик, а втікав уперто ще далі, прудкооко визираючи, куди б шурхнути так, щоб не знайшла ніяка сила.

“І-іва…” — скільки в тому поклику добра, надії, обідяння, а він знехтував усім тим, а тепер прирече­ний вимуштровано скидатися на жорстоке й корот­ке “В-ван!”, так ніби ти й не жива людина, а оцин­коване відро або “цинка” для патронів.

Ще якось легше було б на душі, коли б Старшой був грубий, жорстокий солдафон, коли б заливав очі спиртом, верлюжився з податливими ППЖ, чинодральствував, розбишакував на складах овеес і пефеес. Але ж ні! День і ніч сидів над якимись паперами, інструкціями, веліннями. Сам щось писав і перепи­сував, засургучовував у пакети, відправляв кудись ті пакети, натомість одержуючи ще товщі, ще важ­ливіші, мабуть, бо все те ховалося в невситиме чере­во бичачокривавого сейфа, який щоразу сито поцмакував броньованими дверима, ковтаючи нову здобич. Спав Старшой чи й не спав ніколи — про це Іван так достоту й не зміг довідатися, їв він мало і все просте, з солдатської кухні, заборонивши Іва­нові навіть навідуватися до їдальні, для офіцерів. Жінок — ніяких і ніколи. Іван вважав, що всі вони варті навіть менше, ніж ляпання його долоні, і був страшенно вдоволений, що Старшой, мабуть, теж такої думки. Для простої Іванової душі цей чоловік був ніби Бог: чесний, чистий, бездоганний у своєму житті, відданий тільки своїй справі, а справа та — велика й свята. Служба Старшого (а тепер, виходи­ло, й Іванова) мала назву страшну (багато хто бояв­ся й вимовити), сичливу, ніби звук міни, яка летить на тебе загрозливо, невідворотно, і ось зараз уб’є тебе, знищить — ні сліду, ні пам’яті, і нема рятунку, кінець усьому, але тут з’являється Старшой, корот­ким помахом руки відвертає загрозу, захищає яг­ниць і перстом караючим вказує на вовків і спо­кійно каже:

— Іване, проведи.

А що Старшой завжди перевантажений своєю роботою і вимушений ощадливо витрачати час, власні вчинки, рухи, слова, навіть звуки, то виходить у нього щось укорочено-жорстке, мов удар по залізу:

— В-ван, провди!

І тепер уже Іван знає, що треба робити. Все точно. Довір’я окрилює просту, як схлип, душу. Воно викли­кає захват. Іван здивувався б безмірно, почувши про цінність чийогось життя і про милосердя. Що це й навіщо і кому на користь? Його уявлення про гріх уби­вати були невиразні й темні ще з тих пір, як він одним пострілом скошував по півдюжини летючих качок. Справедливість? А що це таке? Він вірив у справед­ливість тільки стосовно своєї темної лінивої переляка­ної душі, а забезпечити цю справедливість міг єдиний чоловік на світі — Старшой. Іван став його добро­вільним рабом, охоче — навіки — і мовби радісно. Його рабство було куплене страхом і загрозою.

Відступали тоді довго, тяжко і страшно. Як же страшно ми відступали і в сорок першім і в сорок другім. А хто винен? Зрадники і шкідники. А з ними тільки отак:

— В-ван, провди!

Це був їхній код. Іван розростався до безміру своїм молодим потужним тілом од усвідомлення того, що він довірений, допущений, втаємничений. Ніхто не знав, що то таке “В-ван провди”, а знали тільки вони з Старшим, знали ж ось що: бути твердокам’яними, самовіддано, не покладаючи рук, боротися з шпигу­нами, диверсантами, зрадниками, шкідниками, па­нікерами, перебіжчиками, наклепниками, всіма підозрілими елементами, ворожо настроєними і їхніми спільниками, заносити над ними караючий меч невтомно й без вагань, винищувати безжально, хоч і по дев’яте коліно! І все точно.

Ніхто ніколи Івана не вчив, а от вже навчився! Без науки і якось одразу, і що там казати! Може, де далося само собою, а може, від присутності Стар­шого в Івановім житті. Бо такий же чоловік! Нічого собі не дозволить, ні тобі зайвого слова, ні вибрику, не п’є, не курить, їсть, як дитина, спить — чи й не спить, ніякого роду в нього, бо ні тобі листів три­кутничком, ні грошових атестатів комусь у тил — не чоловік, а дух безплотний!

Іванові аж груди рвало похвалитися перед Стар­шим, як він сповняє оте його загадкове: “В-ван, провди!”, розказати, показати.

Бо все ж сам, і все точно!

Значить, так. Виводив він зрадника, пускав по­переду, сам за ним, і так, щоб ні близько, ні далеко. Дати вспокоїтися чоловікові. А коли вспокоїться — глибокий випад уперед і долонею лівої руки (а доло­ня в Івана, як лопата!) підсічку йому під коліно — р-раз! Встояти від Іванової підсічки ніхто не може. Починає падати. Ось тут йому навздогін з автома­та — чирк! Автомат у Івана висить під правим пле­чем, так з-під плеча воно й стрілялося. Черга в два-три патрона, а то й одиночним — і завжди без про­маху. Бо як же ти промахнешся, коли воно ось тут у тебе перед самими очима.

Чи він їх ненавидів? Знав, хто вони й що і які їхні провини? Не знав нічого. Старшой не казав, а більше — в кого ж ти розпитаєш? Згодом їм, правда, додали писаря, але той був ще мовчазніший за Стар­шого, понурий і байдужий, мов старий кінь. А Іва­нові що? Йому аби догодити Старшому! І хоч той і не розпитував, не давав розтулити рота, Іван навіть по його спині бачив, що він Іваном задоволений. А це, може, більше й за орден!

Перший, якого Старшой звелів Іванові “провес­ти”, був, мабуть, хіба ж такий зрадник. Як ото ска­зано: “всіх мастей”. Захеканий, пітнявий, вугрува­тий, обмундирування на клапті. А матюкався! А що вже про товариша Сталіна ляпав своїм язицюрою! Послухаєш таке — то ще й тебе в спільники запи­шуть. Тут Іван і не вагався. Припинити отой бруд­ний потік — хіба не священний обов’язок!

Поки відступали, роботи було багато. Оточенці, запроданці, ошуканці, а їм із Старшим за всіх оддувайся. Машину їхню розбило бомбою, довелося Стар­шому вдовольнитися полуторкою, в донських сте­пах дійшло до того, що не було й лісу, щоб накривати бліндаж для Старшого. Ламали хати, тягли звідти дерево, але яке ж там дерево! Брус, обапіл, ну, якась там гнила соха — хіба це вбереже від бомби? А Стар­шой любив, щоб бліндажі — в три, а то й у п’ять накатів, і щоб колоддя таке, що й не обхопиш. Іван фашистської стрілянини не дуже й боявся, але бомб — спаси й помилуй! Тоді здавався собі таким великим, що фашист із самольота точно ж його ба­чить і гатить бомбою просто в нього! Іван ладен був хоч і крізь землю провалитися, коли починалася бомбьожка, а Старшой вимагав “оберігати техніку”! Тут душу не вбережеш, а йому — техніку! До себе в бліндаж Старшой не пускав ніколи, хоч би й небо впало Іванові на голову. Мовляв, не має права, щоб сторонні біля секретних документів.

А який же Іван сторонній!

На Маничі вони стояли після наказу номер 227. Ну, наказ! Це вже мовби точно для Старшого. Ні кроку назад, а хто ступив або занесе ногу, щоб ступ­нути, — того, значить, безпощадно, бо позаду сам товариш Сталін, неприсутньо-присутній, всюдису­щий і всемогутній.

І залізні слова наказу;

“Панікери й боягузи повинні винищуватися на місці”. Все точно! Старшой з Іваном якраз же на тому місці.

В степу голо, сонце як скажене, небо роззявлене вдень і вночі. Бліндажик Старшому вирили в ярку. І не бліндажик, а так — печерка, вкопалися в кру­тий схил — ото й уся музика. Садоне бомбою, то й могили не треба, так тебе там і загорне.

Старшой весь кипів, а коли він такий (хоч воно ніби й не видно), то краще до нього й не потикайся! А тут конвой привів двох. Ніби й командири, хоч не знати, які, бо петлиці поодривані. Але хромові чо­боти і ремені з зіркою. Ну, конвоєві що? Привів, здав затриманих чин-чинарьом, одержав розписку — і в своє розташування. Але Іван устиг перехопити конвоїрів. Пригостив командирським ароматним тютюнцем (Старшой віддавав йому свою коман­дирську пайку), натякнув про свою належність і все інше, закинув і про тих приведених. Хто й звідки? А конвоєві що? Віддав коня, то на тобі й батіг! Кого привели? Якісь кінознімальники, чи що. Так вони самі кажуть. І кажуть, що один майор, а другий ка­пітан. Знімали бойову операцію і попали в оточен­ня. Три дні вибиралися. Камеру із своїм кіном схо­вали десь у балці. Домагалися, щоб іти шукати. Мабуть, брешуть, а там хто його знає.

На всяк випадок Іван присунувся ближче до пе­черки Старшого. Там творилося таке, що він і не чув ніколи. Стояв крик, і кричав сам Старшой! До чого можна довести чоловіка.

Івана покликано майже тоді, як він підсунувся до печерки. Старшой ніби й крізь землю вмів бачи­ти, де його помічник.

— В-ван! — гукнув він із незвичною для нього роздратованістю.

Іван не став випробовувати терпіння Старшого, негайно всунувся до печерки, стукнув чоботярами.

— Пров-ди!

Іван мовчки відступився од дверей, дав дорогу тим двом. Вони вилетіли так, ніби збиралися бігти ще до якогось вищого начальства зі скаргами на Старшого. Але яке ж начальство над Старшим? Хіба що сам Лаврентій Павлович Берія?

І кому ти поскаржишся, коли тебе знайшли не на бойовій позиції, а хтозна й де, а в наказі № 227 що сказано? “Єдиною причиною залишення позицій може бути тільки смерть”.

Не знайшла вас смерть на вашій позиції, то знайде тепер наказ. Бо цей наказ сильніший і страшніший за смерть.

Іван заметушився, щоб не відстати од тих двох. Надто вже вони прудкі та жваві. Ще бігти за ними доведеться, доганяти. Такого ще й не було ніколи. Щоправда, ніколи ще й команди “провести” Іван не отримував так швидко. Бо тільки ж привели цих кінознімальників. Трохи незвично — такі темпи. Але ж наказ номер 227 і обстановка напружена. Фашист робить по шість і по вісім нальотів за день. Ну, б’є по бойових порядках, сюди ще не добрався, та однаково ж обстановка.

Ті два йшли поряд. Хоч один, коли правда, ма­йор, а другий капітан, а йдуть, як рівні. А треба б — один за одним. Так воно положено, так підручніше й Іванові. Бо тоді заднього стукаєш під коліна, він падає, чи чиркаєш по ньому, а він уже збиває перед­нього, і ти чиркаєш і по тому. Бити завжди треба заднього: за нього нікому заступатися. Коли ж двоє поряд, то впоратися з ними не знаєш і як.

Той, що, мабуть, майор, низенький, замашний, гостроокий, різонув Івана поглядом, засміявся:

— Готовий кадр для нашої кінохроніки! Ти куди нас ведеш, боєць? Хочеш потрапити в кінолітопис?

Іван подумав: от же люди! Самим би подбати, як не потрапити на небеса чи до чортів-дияволів, а вони ще про нього — хочуть всунути в якесь своє кіно. Кіна не буде.

— у нього й обличчя добре, — сказав той, що капітан, — не таке злюче-презлюче, як у його Стар­шого.

Звідки вони могли знати, як звуть Старшого, Іван не встиг не довідатися, ні здогадатися.

Бо роззявлена паща степового неба виплюнула йому на голову чорний клубок пікірувальників, і бомби заверещали з усіх боків, а летіли всі тільки в Івана.

Він упав ще до перших вибухів, уже вбитий, уже розшматований, а вибухи далі нівечили й нищили його велике тіло, і все розлетілося й не позбираєш, не стулиш докупи: очі он там, а рот у крикові ще далі, руки й ноги вже не його, а де він сам, цього не знає ніяка сила. Його кидало, било, рвало, він кор­чився, мов черв’як, плазував й грібся в землю, пла­кав і скавучав, як пес, когось благав, проклинав усіх богів і молився до всіх дияволів.

Коли наліт закінчився (він тривав кілька хвилин, але для Івана то була вічність), Іванове тіло стало збиратися докупи, сповзатися, стулюватися, склею­ватися. Він ворухнув рукою, ногою, кліпнув оком, дихнув, чмихнув носом від сухої глини, в яку зарив­ся обличчям, грудьми, животом. Щось його ніби придавлювало зверху, він пустив туди руку і закри­чав од страху і болю. Іван кричав, поки й з’явився Старшой, побачив, як він лежить і який він лежить, обійшов Івана довкола, не приховуючи знущання в голосі, сказав:

— Як же це ти заду свого не вберіг? Стесало тобі все осколком мало не до кістки. Ну, та наросте нове. Кістка в тебе, як у слона.

Іван заревів од розпуки, але то вже було не знати й до яких вищих сил. Старшой слухати не став, співчувати не вмів, утішати не хотів. Викликав сані­тарів, Івана забрали, одтарабанили до медчастини, зробили йому промивання, укол, перев’язали, втіши­ли, що “до свайби заживе”.

Про кінознімальників Старшой не питав. Іван теж мовчав. Може, їх порозносило бомбами, а може, й вислизнули, хоч хто б там із того пекла міг вискочити.

Вони із Старшим дійшли аж до Сталінграда, прав­да, були не в самому Сталінграді, а трохи збоку, але ж були! І на Курській дузі теж, хоч і не на самій дузі, а південніше, теж збоку, але теж були — нічого не скажеш. І за кожну битву в Старшого орден, а в Івана медаль і подяка від самого Верховного, також і трофеї, це вже само собою.

На війні теж чоловік може хіба ж так жити! Іноді Іван згадував себе в той досвіток, коли вперше стріляв у людину, і струшував із себе спогад, як селезень воду. Загримів би тоді на передову — вже й кісток ніхто б не позбирав. А так — усе, бач, точно.

Коли після безконечних відступань перейшли в тотальний наступ, роботи не поменшало, а побільша­ло. А на чужій території — то й не кажи! Старшой уже був майором (звали його і далі Старшим, бо це, як він сам пояснив Іванові, було, може, вище за ге­нерала), Іван теж дійшов до старшого сержанта. З технікою в них тепер був повний ажур. Трофей­ний вантажний “мерседес-бенц” з африканським ка­муфляжем, а для Старшого — “додж три чверті”, вже мовби персональна машина, а Іван — її водій.

І все біля штабів, високих та превисоких, серед таких людей, що страшно й подумати. У них теж були водії, пихаті, задавакуваті, спесиві, але Іван і тих не дуже празнував. Бо вони тільки водії, а він — ще хтось, за ним стояла таємниця, стояло “оте”. Загалом кажучи, таємниця могла б гнітити його про­сту душу, та виявилося, що в цім є ніби розкошу­вання, чи що. Несподівано для себе він виявив у собі не просто схильність, а майже любов до таєм­ничості. Це не гроші, не звання, не сита їжа, не любов красивої жінки, а щось набагато більше: страшна влада над людьми, над їхньою долею, їхнім життям, влада безмежна і безконтрольна. Іван дивився на Старшого — і світ йому затулявся цим неймовірним чоловіком. Ні тобі схитнеться, ні зворухнеться. Ідей­ний і твердокам’яний. Ні свата, ні брата. Довкола самі налякані. Навіть генерали пробують загравати, запрошують на обіди, присилають воєнторгівських свистюльок з відрізами на мундири й шинелі, з па­кетами і коробками. А він усе те зневажає. Для ньо­го ні посади, ні звання, ні здібності, ні гідності, ні заслуги. Є тільки чисті і ті, що під підозрою.

Чисті — не тут, вони десь, а хто потрапив сюди, то вже для Старшого так собі: сміття, пух від кульбабки, фук! — і нема. Люди Старшому набридали, він мовби ждав од них вмирання, нетерпеливився, знудьговано позирав на тих, що чіплялися за життя, пробували виправдатися, щось довести. Кому й що? “В-ван! Провди!”

А зрадників і всіх підозрілих нищить уже й не Старшой, і не Іван, а якась темна сила невідома, захована в просторах, за сімома печатями, в непрочитаних письменах, та тільки ж Старшому вона відкривається, він зламує сміливо всі печаті — сур­гучні, свинцеві, а то й броньовані, і прочитує хоч і найсокровенніші письмена. І все точно.

І в такого чоловіка ти помічникуєш! Ти його вірний пес, а він твій хазяїн.

Рух біля Старшого був завжди такий, що Іванові макітрилося в його об’ємній голові. Приводили й відводили людей, секретні пакети туди й сюди^ за­гадкове начальство і якісь тіні безплотні — снували­ся, прослизали, шелестіли. Коли так впритул опи­няєшся біля найстрашніших таємниць, за якими вже нічого, окрім смерті, кінця кінців і вічного розпачу, і коли поряд з тобою холодна й страшна сила, вище якої вже нічого немає і не може бути, то кортить і тобі бодай приторкнутися до тої сили, і в душі навіть не бажання, а якесь ніби скімлення, скавучання, зойк. Іван визирював, винюхував, винишпорював, заганяючи дихання в глибини свого товстого тіла, підкрадався до дверей, за якими чорнокнижникував Старшой, притуляв до них велике, мов звуковлов­лювач, вухо. Відчаєний риск, смертельна гра, але що ж тут удієш, коли треба, щоб усе було точно.

Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув “трибунальщик”, військовий юрист у високих чинах, тем­нолиций, видати, від тих страждань, серед яких до­водилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, безза­коння і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не ду­має, що коли о