І
Арештували Андрія Луценка і в поліції вичитали йому: “…главарь шайки анархистов-террористов”.
Сидить у тюрмі, мліє душею. Так от! Що ж це буде йому, яка кара? “Повісять, повісять”,— галасували багачі. Може, й так. Держать окремо од усіх; на побачення не пускають нікого. І тепер так багато вішають… 1
“Главарь шайки”… Себто: робили багачам шкоду в селі,— тини їм розламували, дерево били, вітряк згорів у Савенка,— все з його!
“Воля, рівність, братерство!” Так не бешкетами ж такими казав добувать цього. Сам криком кричав: “Хто це все робить? Цим ми тільки пошкодимо собі!”
Отже, все на його звернули.
Давно вже люде лихі гострили зуби на його.
Ще б! Замість того, щоб до їх у найми йти, він живе вдома, книжки якісь десь бере, читає,— вільний час на те має. Замість того, щоб у їх попихачем бути, він довідується, “де бог живе” — на зорі видивляється. Ходить у гай, “чваниться”: пташок слухає-слухає, на квітки дивиться.
Які ж таки хижаки є! Як їм очі мулить таке все: світ, воля…
Може, ті бешкети були й підступи, а от його заперли. Та й держать і-держать. Хоч би знав, хто держить. Писав і сюди вже й туди,— мовчать. Ех, щось готовлять, жде щось, жде… Петля? Каторга? Роти? Гаю, гаю… Квіточки любі, милі…
Так млів Луценко цілих шість місяців. Як ось на сьомий кличуть у контору його. Начальник, що завжди такий був суворий до його, тепер оскирнувсь. Що таке?
— Ну, Луценко,— почав так лагідненько, як ніколи,— чепуха в сущности: высылаешься на два года в Вологодскую.
Срок 26 ноября. Распишись! Повезло. Не нашлось доказательств, видно-таки.
Через тиждень на етап виходе Луценко, так усміхається. Це ж уже годі ждать страшного чогось, годі душиться у брудові, блощиць годувати. На волю йде, на яку не є, а волю-таки. А як воно там?.. Чужина… північ… Місяців через два і на півночі він. Сіро, одноманітно. Ліси.
Приводять його у село одцо. Таке… не жовтіють хати в йому, не йдуть понад улицями острішки, не виглядають з-за їх вишеньки, соняшники, яблука, груші. Ну, та все ж не тюрма!
“Освободив” його врядник, вийшов він на вулицю з клунком, стоїть. Що ж це робить йому, куди йти… без грошей? Сподівався, що врядник так зразу й видасть йому харчові на місяць, як казали в етапі, а він:
— Погоди, вот становой через месяц приедет,— привезет. Хм. Як же це так? А до того часу що їсти, а квартирувать
де? В етапі хоч по гривенику видавали, а зараз… Був карбованець з дому, так і той аж у “своїй” тюрмі зістався, “конвой” не прийняв.
Казав урядник, що ще є тут засланці. Що ж! Піти це сісти на шию їм, коли й сами, може, горюють. Та ще й засланці є… Добре, як політичні… Всяких перебачив в етапі. О, є…
Холодно, хмарно; дощик сіє, і їсти, їсти Луценкові. Треба засланців шукать.
Ізба край села ось, така сіра, похила. Увіходить. Так на його і тхнуло горілкою, онучами, та накурено — страх! Ліжка з дощок попід стінами. Люде обсіли одно,— грають у карти.
“Навряд чи це політичні!” — подумав Луценко.
— Здрастуйте! — промовив. Глянули всі на клунок йому.
— А, мое!.. Ссыльный-то!
Дивляться на чумарчину йому, вусики чорні, брови.
— Откуль будешь-та?
— Полтавський.
Підняв голову один — вуси здорові, товсті, чохли вишиті,— дивиться, дивиться.
— Полтавський? Земляк…— всміхнувсь.
— Хахол, значить,— усміхнувся й другий,—борідка чорна, піджачок куценький. Помовчав.— Мы вот два тоже хахлы… Садись, товарищ.
Присів Луценко на ліжкові, що од дверей, клунок біля ніг поставив, усміхається… Земляки!
— Блатной-то сам? — якийсь рябий чолов’яга до Луценка.
— Нет.
— А конвой як? — позирнув! Луценкові на чоботи земляк з борідкою.— Деньги пронесли?
— Н-ні.
— Плохо придется.— Промовчав.— Хахол, значить…— знов помовчав.— Тут ищо есть, хахлы… на квартире у Гордеева.
Грають. Дивиться Луценко. Бруду скрізь, гайно, постіль жужмом. А земляки… в усатого синяк під оком, а в того, з борідкою, очі якісь, як у ііуцика, що ось-ось ухопить за полу тебе. В чолов’яги рябого висок один більший.
— А где ж тот Гордеев? — почав Луценко.
— Фонька, а Фонька! — гукнув рябий.
— Чяво? — обзивається на полатях, над головою в Лу-ценка.
— Сведи к Гордееву товарища-то!
— Чяво? Ну и сведи. Почервонів Луценко: (
— Я сам, я сам…
Знов ізба, сіра, маленька. ^Роє ліжок у їй. На одному під полатями сидить парубок безвусий, в жилетці черкесовій, щось латає: на другому лежать дід у свиті, у чоботях, позіхає; і на третьому кацап сидить у сорочці червоній, бородатий, чуб’ кружальцем, щось струже.
Слово по слову, аж дід ще й одного повіту з Луцен-ком, ще й сват. Двоюрідна сестріа Луценкова за небожем його в Чаплинці.
Наставив дід самовар, роздобули молока, баранок… Така радість!..
Усі троє політичні. “За слоібоду стояли”,— мовляв дід. —Чепурненько в хаті. Над ліжками шпалери рябіють, з сосни гілечки зеленіють,— закрашують стіни чорні, немазані. Стримлять і в полатях у стелі.
“Ну, як би оселитися у людей цих,— думає Луценко.— Як би забалакать про це?”—Помовчав.— А той…— почав до діда.— £Ік тут у вас харчові’? Через місяць привезуться?
Всміхнувсь дід.
— Місяців і по три іноді не привозять. А за май місяць і зовсім не заплатили декому. 1 прохання писали,— нічого. А одежа в тебе є для зими?
— Як? — здивувався Луценко.— Адже видають тут одежні, казали.
— Видають! — зітхнув дід.— Ось зима незабаром, а ще й на літню одежу не видавали. А коли ж на зимню? А зима тут, товаришу… ой-ой!..
Дивиться Луценко.
— Що ж це буде?
— Хе-хе! — поляпав по плечі його дід.— Не журись! Получиш харчові, дістанеш де хутро дешевеньке, старе…
— А їсти?
— А їсти… у нас гуртове все. Нема грошей ні в одного, беремо в крамарів набір до получки, поки ще сяк-так вірять; уголовні шкодять, не віддають часто… Зоставайтесь от і ви з нами. Ліжко помостимо нове, а хочеш — на полатях.
Так усміхнувся Луценко…
* * *
Живуть. Страх полюбили у хатині цій його. Балакає про все таке гарне, розказує, про що читав. Пекти ось треба, варить, прать — не огинається. В ліс іде,— а ходімте, товариші!
Лісу скрізь, лісу! І ліс — не липа, не клен. Річка по один бік села — ні лепехи, ні верб. Ходить. Хм-хм! І це він аж тут… за волю, за правду… Як гарно страждать за таке!
Можна б і читать уже тут,— нема книг .. А так скучив!..
“А якби й справді книги,— почав усе частіш думати Луценко.— Треба їх, треба тут. Люде тутешні такі дикі, темні. А засланці, що у тій першій хаті!.. Страх розбишаки!.. Через їх та й на всіх засланців ворогують селяне. Де ж пак! Що пиячать, б’ються, а то ще таке виробляють: за жінкою однією гнались у лісі, бачили люде; вівцю чиюсь смалили у тому ж таки лісі; вікно в одній хаті вибили. І це при Луценкові вже. Ну, до чого ж це воно!
Книжок треба, книжок! Може б, хоч як-небудь пощастило на кращу путь їх направити”.
Роздобули товариші на марки, послав Луценко додому за книжечками, які були в його, послав у редакцію одну, що знав адресу, щоб ві силали газету, звісно, як засланцям, без грошей.
Ходить лісом, марить: газети, книжки… Читає, балакає, розказує: “люде ж ми, люде!” Розказує про таке все гарне, велике… Читає й селянам.
Марить. Як ось, не погоїлись ще йому виразки на ногах після етапу пішки, як знов приїздить стражник до його.
— Собирайсь!
— Куди?
— В город. Дивиться Луценко.
— С вещами, совсем?
— А я почем знаю! В полицию.
“Та нащо ж його? Що це йому? — Стоїть, на клунок дивиться: чи забирать, чи ні”,— думає.
— Живей, брат!
— Так вот, вещи. Подводу нужно для них.
— Какой те подводы? За подводу ничего мне не сказывали.
— Сюда все ж для вещей дали. Полтораста верст…
— Я ничиво не знаю. ХохоЛ-то сам?
— Да.
— Служил в Киеве, знаю… Живей, брат, некогда. Копається Луценко в клункові. Так куди ж це його таки?
Чи вернеться він сюди ще? Чи ,хоч сорочку взяти? Те положить, те вийме. А ще ж… Харчових не получав, наїв у товаришів. А… як не вернеться…
Стоять: кацап, парубійка, так сумно дивляться.
— Эх,— Луценко до їх,— должен я вам. Всміхнувся кацап.
— Ничаво, ничаво…— Помовчав.— Эх, харош малый-то был и… куда тебя это?
Зав’язав у вузлик Луценко дещо з білизни, зав’язав чашку, ложку, чайничок бляшаний прив’язав туди, одягається. Вбігає дід звідкілясь.
— Нате, нате! — до Луценка.— Позичив у крамаря…
— Та що? Я й так вам…
— Нате: на чай хоч, на рахар поки що. Недалекі,— помиримось.
Дає срібненькими: 10, 15 і 20. Вийшов Луценко од стражника і аж у чоботях під устілкою порозпихав їх, щоб де не забрали — клопіт!..
Прощались…
Дід:
— Прийдуть газети, книжки…— та й не доказав. —. Вертайтесь! — гукали.— Де так щось.
Ліс усе, болота… І скрізь грязюки, грязюки!.. Стражник верхи їде.
— Ану, живей, живей,— ус£ на Луценка.
Осінь. Холодно. А в Луценка й сорочка мокра од поту, та дух так і пре з його — за кон^м хапається,— спотикається, брьохається.
На третій день увечері прибули в поліцію. Не питали ні про віщо Луценка, не казали нічого йому,— заперли. Лежить на нарах, так усе болить йому, руки, ноги. А пити аж душа горить. Так би чашку чаю випив оце. А за печінки тягне! Так би попоїв чого!
З грошей, що дід йому дав, гривеник тільки й зостався.
Стражник не дав етапних,— у поліції, сказав, видадуть,— то Луценко тратив свої. Покопався зараз у чоботі, знайшов того останнього гривеника, до прозурки підходе. Як не його ноги. Городовий ось у сінях, довбеться в носі.
— Купите мне булку, пожалуйста.
— Что?
— Булку. Помовчав.
— Некогда мне.
— Ну, может, хоть стакан чаю попросить у вас можно. Знов помовчав.
— Нету.
Стоїть діжечка у куточку, заглянув — водичка блищить і лежить на дні погнутий кухлик. Напився — липка, на зубах тріщить. Знов на нари.
Бруд скрізь, сморід, павутина, світло чадить, холодно. Прохолола сорочка мокра та так і прилипла до тіла. Застібає, застібає піджачок, чумарчину. Та блощиці ганяють, таркани шарудять.
І довго це бути йому так? Що жде це його? Перекидається то на той бік, то на той.
Другого дня випускають Луценка. Городовий з книгою в сінцях.
— Ану, йдем… Що таке? Куди?
— Пожалуйста ж, деньги этапные,— до городового Луценко.
— На что они теперь тебе!
Тюрма здорова, брудна, стіни… Таке страхіття. Гляди, ще сюди! — тьохка в Луценка. І справді…— За що?..
— Не отставай!
Обшукали його і між пересильні посадили. Хіба, може, на етап куди? Так куди, чого? Переночував. Заглядає конвойний у прозурку. Одчиняє діжурний камеру.
— Выходи! —до Луценка.
Так і є: на етап!.. Хоча… хліба — пайку дали. Не давали б на сьогодня. Та й етап не сьогодня ‘звідціль. Зв’язує все-таки вузлик.
— Пусть лежит-то,— діжурний до його. Так от!
Обшукують конвойні його, Лізуть у кишені.
— А скажите, пожалуйста,— він до їх.— Куда это меня?
— Там узнаешь.
Будинок на два поверхи, дерево кругляками. Сосни коло його стоять такі похмурі. “Камера судебного следователя” — таблиця на йому. Повертають.
— Що ж це таке? За віщо?
Сидить слідчий за столом, борідка русява.
— Ну-с,— починає до Луценка,— передали мне допросить вас… Скажите, пожалуйста: как там было у вас — пожары, беспорядки?..
— Мм… так… кой-что.
— А вот мельница у… как ево,— подививсь у папір,— у Савенки… Где вы были ночь*о против 20 октября?
Дивиться Луценко. Побілів-побілів. Та це… обвинувачують його?
— Спал дома.
— Докажите.
— Отец… мать…
— Чужих людей надо, кто бы вас видел спящим. Стиснув Луценко плечима, нічого.
Пише слідчий.
— Ну-с,— почав.— Я, судебный следователь… э… постановил: мера пресечения… мм… заключаю под стражу впредь до суда. Распишитесь.
Положив ручку Луценко.
— А скажите, пожалуйста,— до слідчого почав,— что мне грозит здесь? Быть может… и каторга даже.
Подививсь слідчий на його обличчя молоде, змарніле і так уже, помовчав.
— Да-а,— зітхнув.
— А я же ничего, ничего тут.
— Ну, что же,— стиснув плечима слідчий.
— А как теперь быть мне: у меня вещи в селе остались.
— Уж я не при чем здесь.
— Ну, идем! — штовхнув конвойний Луценка. Переночував ще ніч у пересильній, знов у коридор його.
— Передевайсь-то,— надзиратель до його.— Вон одежа,— показує під стіну на щось таке засмальцьоване, сіре.
— Да что вы? — здивувався Луценко.— Я же политический.
— Не разговаривать!
— Позовите начальника.
Підходе з другого кінця коридору старший.
— Вот мы позовем те! — Озирається сюди-туди, зціплює кулак.— Вот как начнем те давать политического.
Дивиться Луценко. Які ж і розбійники! І це йому сидіть у їх! — Дістає^ту одежу.— А смердюча яка та липка! Розстібається.— Та поночі як, які стіни страшні, та коридор вузенький який! А який діжурний гладкий, а старший!..
— Ты чиво выглядываешь? — старший до прозурки однії.— Я те рожу раскрою.
Які хоч тут в’язні сидять? Хоч би не самого заперли. О, душі щирої, душі! — Надіває бушлат Луценко.
— А скажите, пожалуйста, здесь есть политические? Хоть в камеру меня к ним.
— У нас всё политические,— оскирнувся діжурний. “№ 8. Следственные” — стоїть над однією камерою. Загуркотів засув, сюди й упхнули Луценка.
Невеличка, вузенька камерка. Три в’язні у їй. Так усі на Луценка й дивляться. Поздоровкавсь.
— Новенький-то, да? — питає один, чуб йоржиком, вуси невеликі, стоїть біля комина, курить.
— Да.
Два на нарах сидять. Один, здоровенний дядько рудий, теж курить. Другий — очі вузенькі-вузенькі, борода рідка і сухий сам такий, кахикає.
— Проходи, земляк-то,— забасив рудий до Луценка.
— Проходи, товарищ,— усміхнувся той, чуб йоржиком. Пройшов Луценко до нар, положив на їх пайку, рушничок,
що дали, чорний, брудний, шапку сіру, чашку, чайничок, ложку, сів на краєчку, дивиться.
“Політичний, здається,— думає про того, що чуб йоржиком,— лице таке біле, гладеньке, на вчителя схожий”. Аж усміхнувся Луценко.
Походив той по камері, сів далі й собі.
— А что, товарищ,— Луценко до його,— тяжело здесь сидеть?
— О, здесь сидеть,— схитнув головою, помовчав.— Здесь сидеть…— негарно так вилаявсь, та й нічого.
“Не по-політичному лається”,— подумав Луценко, похнюпивсь.
Дивиться й на Луценка той, чуб йоржиком.
— Лицо не простого вора, не грубое,— до.рудого стиха.— Фартовый-то сам? — до Луценка.
Почервонів Луценко. “Нет”,— усміхнувся.
Закусив той губу, позирнув до другого, нічого.
На обід задзвонили. Унесли у бляшаному бачку іржавому мутного чогось. Беруть ті ложки, Луценко дивиться.
І не їв ще й досі нічого, не хочеться й їсти. Взяв далі ложку, покоштував усе-таки. Солоне, терпке щось.
І це знов над цим йому жить!
Вилаявсь той, чуб йоржиком, вилаявсь і рудий на їжу таку, покидали ложки на нари в куток, ходять по камері. Той, очі вузенькі, поставив бачок коло дверей, сидить; ‘Луценко теж.
— А дальний-то, ближний? — рудий до Луценка.
— Ссыльный.
— Проворовался-то? Почервонів Луценко.
— Н-нет,— мотнув головою.
— Не стыдись, брат,— оскифн^вся рудий.— Люди фартовые, не политика-то.
Нічого Луценко.
— І не ругается, ничиво — фраир,— буркнув до рудого той, чуб йоржиком.
Почув це Луценко: знає, щЬ по-тюремному фраїр — чоловік, з якого уголовні люблять попастись, а то й познущатися,— почервонів ще дужче.
Помовчав той, чуб йоржиком, далі:
— А денег-то много в конторе? — оскирнувсь до Луценка.
Усміхнувсь той.
— Увидите, чи будет квитанция,— промовив.
— Поляк сам-то?
Походили ще трохи по камері, посідали.
— А за сердце-то жмет, а за сердце жмет,— почав той, чуб йоржиком.
— Татарин,— до того, з очима вузенькими,— давай-ка еще булки.
— Н-н,— огинається той,— давай, все давай, а как твой — и не давай мне сахару.
— Да что он… еще отговариваться станет,— витріщивсь той, чуб йоржиком,— душа с ниво вон! — Підступає.— Давай!
Розв’язує вузлик татарин, ламають, беруть.
Стоїть Луценко під комином, дивиться тільки.
І це йому сидіти з такими! У того, чуб йоржиком, зовсім і очі не політичні, такі хижі, а в рудого аж червоні якісь. Бідний татарин, кахикає тільки. Та чого він кахикає?
Гляди, сухоти! Заразиться ще можна.
Поїли, знов по камері швендяють.
— Так вот,— той, чуб йоржиком,— сколько на воле товарищей-то, а как отец не передаст чиво,— никто. Ну…— посварив кулаком.
— Закурим, что ль,— рудиц.
Позакурювали махоркою, Ходять, пихкають. Татарин кашляє. Луценко дивиться тільки: не курить — і вже й од накуреного в висках сіпає йому.
Спитав місця ильного, показали йому поз стіну,— вогка, цвіла; шапку під голову,— ліг.
Що це за горе йому? Нащо? За віщо? Так бажалось жить, любить усіх… Та хоч би ж хоч і обвинуватили його, та як політичного, а то… пожари, розбишацтва — на тобі! І він уголовний між уголовними!, Хоч би ж хоч не між такими. Та ще як і сидіть довго отак. Та ще ні чаю, ні сахарю. Та на що хоч так од дому далеко! Хоч би батько навідавсь коли… Батько… бідний… як це він там сам, без помочі спотикається по чужому. А мати… Так утішалась… невісточки ждала… Як це їм там! Це ж, мабуть, і не знають про суд цей. Хоча… там же доказують. Як їх розважити? Що написати їм таке? “Не турбуйтесь, написать, все нічого”. Треба, треба.
Два рази на місяць дозволяється в’язням писать листи, прохання звідціль, і два рази на місяць підходить надзиратель — “базарний” — до прозурок, питає, кому чого. Добре, в Луценка є гривеник дідів. Паперу в тюрмі не дають. А що якби це не було його? За віщо б купив? Як би це довідались, де він?
І от вийняв з чобота гривеник,— чобіт не одібрали,— підійшов той, дає:
— Пожалуйста: конверт и бумажку для письма, лист бумаги и марку на семь…
Оскирнувся базарний і мерщій од прозурки з тим гривеником. Що таке?
Гуркотить незабаром засув, ускакують у камеру: старший і ще чоловіка три надзирателів.
— Ты где взял эти деньги? — старший до Луценка.
— У меня были.
— В сапогах? Сволочь! Обыскивали; почему не явил их тогда?
— Не о них думал.
— Обыскать его! — до надзирателів старший. Сам побіг. Роззувають його. Викидають устілки з чобіт, підклейку порють… Біжить старший.
— На месяц без выписки и третью часть денег в кружку, распорядился начальник.
Заперли в камеру. Подививсь, подививсь Луценко на чоботи.
“— Эх,— почав до товаришів,— такое несчастье…
— Ха-ха,— зареготів той, чуб йоржиком,— выписка!
— Да,— оскирнувся рудий,— в сапогах все и держал, думал, мы вытащим.
Сів Луценко на нарах, похнюпивсь.
І це така розвага йому! Що робити? Куди діться? О, хоч би побачить політичних!
— А почему они не гуляют по этот бок тюрьмы? — ні з сього ні з того почав.
— Кто — они? — чуб йоржиком.
— Политические.
— Гм,— оскирнувсь той, помовчав.— Гады… Только нашему брату мешают. Через них только охраны всё.
Ех, книжок би, книжок хоч. Забувся б, може.
Увіходить одного вечора на повірку начальник,— такий червоний, високий… Стукають надзирателі в грати, зазирають під матраци. Луценко:
— Господин начальник, пожалуйста, книжек.
— Что-о? — подививсь так єхидно.— Какой я тебе господин? Не знаешь? Ваше высокоблагородие!
Пішли.
Ліг Луценко, нічого. Блощиці тнуть, таркани до обличчя лізуть. Ті два тютюном повітря отруюють і без того отруєне.
За що йому таки лихо таке? Як пережить його? О, де той сон? Чому хоч не спиться? Заснув би, не знав би нічого. Або… приснилося б, може, що… інше, ніж є. Хоч сном би пожив.
Таке раз приснилось йому. Ходить по вигону він. Гарно. Телята пасуться, сонечко світить, бджілки гудуть, мухи. Село рідне он пірнуло в садах, кучеряве-кучеряве і… гай… гай посередині. Тополі так біліють у йому.
Люба Радьківка! А ось левада,— так вся й мигтить проти сонця. Соняшники на підгір’ячку, далі рудка, верби, а квіток!..
— Выноси матрацы! — гукнуло.
Де? як? Схопився… Вікно брудне, грати товсті, стіни. Ряшка під дверима з водою-грязюкою, швабра смердюча. Дивиться.
Хоч би з-за ґрат побачити. Зіп’явсь до вікна,— ні, не те й за гратами тут. Домики кругляками. Тайга синіє. Та й як тут! Сентябрь, а сніг уже скрізь. Ух, холодно.
Хтось кашлянув у коридорі,— відскочив, сів.
Чого хоч так на чужині заперли його? Чи вже хоч побачить він край рідний, левади, гаї… Ех!—Ліг, заплющив очі, ввижається йому.
Неділя. Пташки, сонечко. Хлопці в чумарках; дівчата в кісниках… Доріжка в гаї, квіточки, травичка,— посідали, співають. Чого він хоч так мало бував між ними! Така вова! Не вмів до дівчат… приставати. Сам собі все з книгами. Розвивавсь. Розвився…— Перевернувсь на другий бік.-Воля… воля… о, хоч би хоч забалакать про неї.— Полежав, устав, лежить той, чуб йоржиком, коло його, позіхає:
— Да и хорошо же летом в лесу,— почав до його Луценко.
— Да-а, ничиво. Только лес и спасает нашего брата. Помнишь,— повернувсь до рудого,— как мы раз улизнули от полиции?
— Да,— і пішли про злодійство.
Огидні! Хоч би швидче кара кінчилась, та виписка швидче.
Прийшов той час, попросився Луценко в надзиратель-ську, написав у тюрму про карбованця того, пише до батька, матері. Як прибув, пише, що бачив. Написав, що й заарештували. “Ну, да це дурниця,— пише,— не журітесь”. Що б же таке ще написать їм. Хіба… може б” вони там свідків знайшли, які б захистили? Справді! Хоча, стій! Лист же через товариша прокурора йтиме. Напиши що таке, ще до діла пришиють. Ех, нічого. Написать хіба поклони селянам? Знов же… знов підозріння.
— А ну, живей,— старший до Луценка,— не ты один-то у нас…
Пише: “Привіт вигону, де я ходив, селу кудрявому, леваді, де квітки рвав, полуниці…” Написав свою адресу, далі — на конверті, віддав старшому.
— Ну, уходи! Заперли Луценка. Ходить по камері.
Ну, написав!.. Це там і селяне узнають, де він. А хай…— Всміхнувсь.— Чи пропадать, то й пропадать. Хоч добрим ^словом люде згадають. Страждаю, знають за віщо. Самим тільки дукам не до вподоби був. Ну, та їх жменя; незаможних більш.
Хай! — Походив, сів.— А що якби… незаможних більш, та зібрались оце вони, та до слідувателя гуртом пішли… “Він у нас, мов, такий… Боже збав, щоб палив кого…” А може… може, це й є там. Є тямущі селяне, завзяті. Або якби присікались до Савенка. Можна збить його. А інтересно, як на суді. Якби судді сяк і так його ловили. Треба буде прохать, може… Хм-хм.
Після різдва получає листа й од батька Луценко. Топ-цює саме, дрижить,— холодно, страх, коли висувається з прозурки конвертик. Зрадів, зрадів!
Стоїть у куточку, читає.
“Во первих строках”, зразу “от господа бога”.., се, те, далі: “А нащот села кудрявого і нащот левади з полуницями і вигону, то вже їх тобі по век вечной не… що?., не видать.— Каторга, значить. Докази великі. Так рука затремтіла йому.— Тепер у нас ані піснет нічто. Поліція…— закреслено паличками сюди й туди цілих два рядки, видно, в товариша прокурора.— І багачі как доведались, што тібя не повесят, а тольки на два годи, то аж показілісь. І почалі бегать у город до…— закреслено.— І почалі крічать в обчестві: он вредной человек у селє, зослать їво по приговору обчеському”. Далі Луценко таке взнав з листа з цього. Виїздить хтось у “обчество”,— а хто — скрізь позакрес-лювано,— намовляє селян того, що й багатирі,— заслать
Луценка. Селяни огинаться зразу давай: “Та що, та як… Та ми нічого не знаємо і… зашли, то й гроші плати”. Виїздить удруге. “Никакой платы не потребуют с вас”. А багачі: “Хто не хоче висилать і той такий самий, і того зішлемо. Пиши приговор”,— до писаря. “Ну, аби не платить хоч”.
А обвинувачення за пожар виникло так. Парубок один, Микола Синяк, родич Луценків, був у боярах на весіллі одному. Був там і дукар Савенко, п’яненькі обидва.
Микола:
— За що чоловіка зсилаєте? — до Савенка.
— Как за що? — вип’яв той пузо.— Он мельницю спалив у мене.
— А ти бачив? Почервонів той:
— Хто “ти”, на кого ти тикаєш?.. Бачив!
За це й ухопилось начальство. І от Савенко, щоб не зі-статися в брехунах, ще й наймита свого намовив до цього. Доказують.
“Так отакоє воно,— кінчається лист,— ще й обчеством тібя і не на два, а навєк. Вот і хорошіє оні і гарниє, а як прийшлось… погибай, аби їх не зайняли та аби не платить їм… Аж мать заболіла. Лежить і не встаєть. На бога уповай, больш нічого”.
Здавило щось Луценка. Додибав до нар, ліг. Що ж це ще?
На масниці кличуть у контору його. Читає письмоводитель:
“…У Вятскую. По милости министра — высылка на два года. Срок с 27 декабря”. Всміхнувсь Луценко.
— Что за милость! — промовив ніби про себе.
— Как видно, ссылаешься не на счет общества и за то, что в первый раз: аграрник.
Мало розважила ця звістка Луценка. Так чи інак, а все-таки він вигнанець з рідного села і не раз, а двічі. Ну, перше вигнання… хай… А от друге! Хто й лихий був, хто й добрий… усім, усім не треба його.
Аби не платить їм… Так от яка щирість у людей, от яка добрість! Хай пригрозили на їх… Так їх же ціле село. І не зрозуміли, що зробись, злякались купки дуків! Чого ж тоді такі завзяті були? “Ми” та “ми”… Просто не схотіли відстоювати. Як їх ще щось буде чіпать, хтось їм… Хай краще гине.
Прислав батько незабаром і два карбованці грошей йому. Про того рубля ні слуху ні духу. Важко-важко самому, а там… получив ті гроші,— “не журітесь” — написав додому про звістку,— “отмінено”. Є сахар і чай. Та не до смаку.
Сидить уже Луценко, суда жде. Що буде, те й буде.
Сиділи навпроти два каторжанина — батько й син, ждали одправки. Прості селяне. Батько — бородатий такий, а син — вусики тільки що висипаються. Засуджені за вбивство лісничого. Ідуть поз прозурку оце, де Луценко, і тільки брязь-брязь кайданами.
Так і похолоне тіло йому. Це ж і його жде!
Зіп’явсь раз до кватирки, притулив шапку до скла, глянув на себе… Хоч би сухот не схопить.
Пішла раз горлом кров у татарина. Дивиться Луценко. Оце так-. Сухоти! Непремінно сухоти! І це вкупі вони! їдять з одного бачка. Ще татарин коло його спить,— кашляє, бризки так і летять йому в обличчя… Пропав, пропав. О, де той суд?!
А раз увіходить хверщал тюремний у камеру. Пальтечко на йому засмальцьоване, борода кошлата.
— Все здоровы? — питає.
— Н-н… Я болен,— той, чуб йоржиком.
— Что у тебя? Покажь!
Глянув Луценко… Гноянок, гноянок!..
“Пранці! — промайнуло в Луценка.— Оце так! О, що ж це буде? Ще й гнить доведеться!”
Похитав головою хвершал, пообіцяв примочки якоїсь, пішов.
“О, пропало ж, пропало життя”,— мліє Луценко.
В августі другого року приходить конвой за Луценком, вести у город кудись. Куди — не кажуть. Та він і сам догадавсь. Суд скоро.
Обступають з штиками його. Страшно-страшно йому. Штики, а як ще й кайдани!
Вивели за огорожу його.
“А як тут! Яка воля! Люде ходять… самі… без конвойних і не в сірому. Як воно їм? Пташки щебечуть, літають… Щасливі! Сонечко світить… Сонечко любе!.. Сосни стоять… Та невже ж… невже засудять’його?!”
Через тиждень після читання акту обвинувачення вносять Луценкові одежу.
— Передевайсь, на этап…
Куди, теж не кажуть. Догадується. “Ану, ану…” — тьохка йому.
— А як гарно! Піджак, чумарка… своє, все своє…— надів, озирається.— Хм-хм…
Іде етапом.
— Наручни!.. Заковать! — вигукують скрізь старші конвойні, як тільки до Луценка черга доходить.
“Каторга, значить…” — Майорять села, люде, поля… Немиле, немиле.
Тільки що на суд встиг Луценко. Прибув у “свою” тюрму аж у половині октября, якраз у той день, що й суд. Ночей скільки не спав, тільки що задрімав, як знов конвой.
— Собирайсь!
Що ж це буде? Та ні оборонця з його боку, ні свідків. Засудять.
Ведуть посеред улиці Луценка,— мряка, грязько. Дядьки їдуть, звертають їм. Панки йдуть пішоходом. Як це їм? Про віщо це думають вони?
А ось той дім, де суд: вікна великі, городові коло дверей. Дідок якийсь зігнувсь… а дивиться як!.. Батько! Як посивів, згорбивсь. Іде назустріч.
— Здрастуйте!
— Не подходи! — конвойний один молоденький, русявенький.
— Та я ось,— показує вузлик.— Це син мій, не бачились.
— Отойди! — крикнув другий, вусата, з нашивкою. Так щось здавило Луценка.
— Лужно буть чоловіком,— промовив до конвойного того, та й нічого, похнюпивсь.
Ось і в суді він. Сидить між штиками, на лавці під стіною. На Савенка дивиться. Сидять з наймитом збоку в Луценка.
Зітхає Савенко, плямкає. , Совість, мабуть… Ага!
Немає суддів. Саме сукно червоніє, та папери лежать на йому. Прихиливсь до наймита Савенко. Чує Луценко:
— Присяга,— шепоче,— як знаєш, а я, мабуть… коли б… як Сичеві: і рот скривило, і діти померли… заприсягся.
Всміхнувсь Луценко. Визивають ось їх.
— Мм… Ваш., бла… ррр… не припомню… давно-о… дєло було.
Такий в селі просторий, а тут… Тії й наймит.
— “Оправдан!” — вичитують Луценкові.
А він боявсь, млів так. Судді… які ж гарні вони… А хрести на їх, звізди, яке гарне все. Присяжні в чумарках… панки, панії на лавках. А батько он коло дверей стоїть, як усміхається. Таки є, є на світі добро. Заслали. Що ж? Темний народ, забитий, —заляканий… Та взять і Савенка… Яке воно темне!
Ведуть Луценка в тюрму.
— Так будь ваша милость.А— до конвойних батько…— Давно… і… мати нездужа.
— Уходи!
Коло старого і наймит Саве|іків.
— А що, нічого? — оскиряєтрся до Луценка.— 3 тебе могорич. Ну, ми ось з дідом,— показав на батька.
Схитнув головою Луценко.
Могорич! А сидів стільки ось|… через кого?.. Та й зараз… побоялись тільки, щоб ротів не покривило. Ех, ну та нехай… Гаразд, що хоч оправдали. Город… ріднесенький! Там он базар, там книгарня…
— Не отставай! — до Луценка молоденький конвойний. Не пустили й у тюрму батька до сина. Не було якоїсь записки од когось. Передали тільки сахарець, пиріжечки.
Днів через три ішов з тюрми етап, взяли й Луценка у Вятську губерню.
Декабрь! 27! Ось-ось… Луки, гаї видно з вагона… Боже! Сніжком тільки припадають уже. Ну, та настане весна, літо. А тоді ж уже він дома, дома… Як воно тоді буде йому? Тільки матуся… бідна матуся. Нездужа, хоч би не вмерла… А що, якби це були засудили його?
II
Доїхали до губернського міста. В пересилку весь етап попровадили.
Як воно буде, як уже Луценко не скнітиме в їх, не витиратиме цементу, нар; не стискатимуть його звідтіль і звідціль, не задихатиметься в брудові?!
А як воно буде, як не слухатиме лайок гидких, балачок про кров; не зазнаватиме страхіття.
О, ті фартові! Як ішов перший раз на заслання, багато політичних по пересилках було і фартові тільки тим удо-вольнялись, що в кого що нишком потягнуть. А ці рази… Ця ж сама камера. Нари під тією стіною й тією; прохід посередині. Ходять і такими козирями позирають то сюди, то туди, руки позакладали за спину.
— Эх…— починає один, чоботи на йому “бутилками”, сорочка коленкорова, кущик під губою.— Ладони чешутся. Так бы это отлатал фраира какого.
Другий, у бачках, у черевиках, в бушлаті:
— Начинай, помогу.
— А ты, Васька, пробовал кровь с фраира? — один, щелепи здорові, очі сірі, швидкі; у котах, у піджаці.— Ни-чиво, понимаешь.— Оскиряються, переморгуються.
Лежать дядьки на клунках, інший на нарах, інший долі, нічичирк.
Одного дня ходить їх декілька по камері, оскиряються і так на дядьків позирають. Як ось один рудий, у кепці сірій:
— Не скомандувать бы нам: руки вверх! — до товаришів унапівголоса.
— Заходи, бери и так,— буркнув рябий один, ніс увігнутий.
Лежить ось піджак новий бобриковий на дядькові одному, хопив той, у кепці, тягне.
— Що?! — жахнувсь дядько.
— Примеряем вот.
Надів, ходить. Нічого дядько, сидить, чухається у самій жилетці. Оскирнувсь той, витягає щось засмальцьоване, дране з збіжжя свого, підносить:
— На, дядько, да знай мою добрість.
Стоїть ось долі, під стіною, клунок. Розв’язали, витягають сорочки, сахар, чай. Спав дядько коло його, схопивсь:
— Ей, чуєте? Що ви?
— А, это ты милой? Помнишь, как ты засыпал в Кременчуге одного из наших?
— Кого? Я там зроду й не був.
— Ну, брат, попалси, молчи, а то… и не то ищо будить тибе.
Лежить Луценко на нарах, позирає на все це і дрижить од злості, страх.
Ось підходить і до його один, очі зверху, сірі, та торк-торк йому чоботи. Аж дух заперло Луценкові. Що, як здійме?
— Ах, подошвы протерты,— кинув чоботи, дивиться на чумарчину.
— Ах, старая…— Наглядів сахар у вузлику, підліз на нари, вибрав увесь.
Отак, передав батько!
А третього дня що йому було підстроєно! І таке ще буває.
Не хопило пайки комусь.
— Две кто-то взял! — кричить старший.— Верни, а то сделаем обыск, в карцер пойдешь.— Покричав, побіг. Незабаром іде з надзирателями.—