Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала:
— А в гаї сонце зацвіло!
— Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?
Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро:
— Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!
Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі.
— У гаї сонце зацвіло! — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки.
У гаї сонце зацвіло!
В жнива, у спеку, на далекому обрії біжать блакитні вівці. Ледь-ледь видно їх, примарних, і шерсть їхня тремтить, коливається, і голови їхні химерні здригаються.
Куди біжать? Може, охлялі, до водопою? Від кого тікають, від якої страшної сили? Мають на обрії блакитні вівці, зникають у безвісті, отара за отарою, тьма-тьмуща їх, і, либонь, має бути на світі ота кошара, що вмістить усіх.
Спека, листя жолобиться на вишнях, в’яне трава, сухо пахне запилюжений полин, а на обрії біжать і зникають у безвісті блакитні вівці.
І коли тепер згадуєш своє дитинство, яке з кожним днем віддаляється і віддаляється, усе більше обертаючись на неясні спомини, то чомусь уявляється воно тобі отими блакитними вівцями. (Чи не тому, що колись, наче заворожений, любив дивитись на їхні незчисленні отари, й тобі хотілось побігти на обрій, поглянути на них зблизька?) Уявляється тобі дитинство блакитними вівцями, що промайнули в літній далечині, промайнули, зоставшись у пам’яті серця, у пам’яті почуттів.
Дивно та й годі, а проте іноді здається, що твоє дитинство є така сама гра уяви, як і блакитні вівці на обрії, бо не було їх насправді, ввижались вони тобі. Ввижались, а ти хотів вірити в них — і вірив. І так само тепер віриш у своє дитинство, бо не можна в нього не вірити, бо весь час кортить оглянутись назад, оглянутись — і раптом побачити його чисті, незахмарені очі і зненацька зустрітись із його ясним поглядом.
Так хочеться іноді зустрітись із ясним поглядом свого дитинства! Хочеться, бо добре пам’ятаєш, що таки бігли на обрії блакитні вівці, таки справді бігли — й пропадали в невидних кошарах безмежжя.
Коли й ким було сказано, що дітей приносять лелеки на крилах?
Колись і кимось було сказано, почуте глибоко запало в пам’ять, і відтоді ти пильно приглядався не тільки до лелек, а й до всіх інших птахів. Приглядався до них у польоті, приглядався, коли сідали на землю, ходив по їхніх слідах, проте ні разу так-таки й не пощастило побачити, як вони приносять немовлят і залишають чи то в капусті на вго— роді, чи то на левадах.
Бо завжди їм вдавалося зробити це непомітно для твого ока.
Й дивувало: а як лелеки знають — куди, на яке подвір’я нести саме оце немовля, а на яке — інше? А що сталося б, якби господиня не вийшла на вгород та не побачила б там гостинця, залишеного лелеками? Тоді б немовля дісталося сусідці?
Одного разу, помітивши, що по грядках сторожко ходить лелека, ти аж затремтів од збудження і пильно стежив, як, цибатий, він задирав високо голову, ніби очікував на щось із пустельного неба… Коли стрибнув поміж огірків, а потім полетів, ти щодуху чкурнув на город. Ось тут він никав, за грядкою цибулі, ось тут пройшовся, за капустами… Де ж немовля, чому не видно? Адже ти перший прискочив на город, ніхто з жінок — ні мати, ні сусідки — не встигли тебе випередити. Може, нині не приніс, а принесе завтра?
Ти вірив — і не вірив у те, що лелеки приносять немовлят. Не вірив, бо, коли старші розказували про це, в їхніх очах ти бачив лукавий усміх. А вірив, бо де ж інакше могли братись діти? Тільки з отієї таємничої невідомості, з якої з’являлись лелеки й куди вони зникали і яку не можна було побачити в найбуйнішій уяві.
Завжди в своєму селі (а також у лузі, в полях) приглядався до лелек. Як вони літають, як ходять. Слухав, як вони клацають дзьобами, наче дерев’яними, коли розмовляють. Здавалось, вони втаємничені в дивовижний світ, куди тобі заказано й позирком одненьким проникнути. Здавалося, знають те, чого не відає жодна людина.
Дивовижні, таємничі птахи! Ну хіба ж можна було не зачаруватися вами в польоті, хіба можна було не думати про вас, не стежити, намагаючись підгледіти, як то вам удається — носити та й носити немовлят по всіх дворах?
Бо це ж і тебе колись було-принесено в цей світ на крилах.
Де ті лелеки? Чи можна побачити в небі бодай їхній холодний слід? Чи й лелек тих нема і сліду їхнього давно не зосталось?
А то пригадується, як напровесні (ще сніги лежали, морозно навіть удень, а вночі то й зовсім було по-зимовому холодно) грались на вигоні, й хтось із дітей сказав, що вже прилетіли журавлі.
Журавлі? Невже прилетіли журавлі, коли ген які замети, ген які кучугури снігу. Що ж їх привело? Невже, нерозумні, не відчували, що в їхніх рідних краях ще зима, ще крига на річках та озерах, що чекає їх тут голод, бо де ж вони собі дістануть їжу, коли все холодом скуте? Та ні, журавлі й справді прилетіли. І ніби ниньки бачили їх коло лісу на болотах. Мовляв, ходять по льоду, ковзаються, падають. І, звичайно, позамерзають, бо де ж їм таку холоднечу витерпіти.
Кількоро вас зібралось — і гайда з села до тих боліт, що під лісом. Хотілось не тільки побачити журавлів, яких обманула припізніла весна, а може, й чимось допомогти їм… І чому вони поспішали? Кортіло швидше припровадити тепло в рідний край чи, може, на крилах із вирію несли немовлят — на якісь подвір’я у вашому селі, а також на сусідні села?
На околиці поставали, розглядаючи насуплені поля, — ніде жодного журавля. А потім побігли по грузькому снігу, наче побоювались, що проґавите щось важливе. Й коли опинились на краю болота, й коли на сивенький хрускітливий льодок ступили поміж потрощених, скалічених очеретів, то все здавалося, наче зненацька вгледите перед собою силу-силенну журавлів, що хмарою вкрили замерзле болото.
Білів сиротливо льодок поміж кущиків лепехи, поміж рогози, а на тому льодку було пусто-пустісінько. Ви, відчуваючи дивне розчарування, обачно пішли далі й далі, сторожко прислухаючись до зрадливого потріскування під ногами, ви воліли знайти бодай однесеньке загублене перо — тріпотливе журавлине перо. Але ні слідів журавлиних лап, ні пер.
Невже тільки покружляли над замерзлим болотом та й полетіли в той край, де на них чекає тепло, вільна від криги вода?
І ви позадирали догори голови — може, саме зараз вони пролітають у вишині? Сіре запинало висіло вгорі, і на його сумному безмежжі не видніло жодної пташиної цяти.
А може, опустились журавлі в іншому місці? І ви до нього не дійшли? Але в якому? Де шукати? Іти в ліс, що чорніє неподалік, шукати на лісових озерах, бо, може, якийсь захлялий чи скалічений журавель таки потребує допомоги?
Мовчало засніжене поле; ліс мовчав так, наче не хотів виказувати важливої таємниці; і ніщо не давало відповіді на ваші запитання.
А то знову день видався — сонце котиться, наче аж перевертаючись, у чистому небі, світла повно, й воно таке молоде, хмільне, веселе! Сніги блищать, іскряться, аж боляче дивитись на них, бо ріжуть зір. Зі стріх капають срібні краплини, а коли стати коло хати на осонні, то тут і зовсім по-весняному тепло, ген уже й шматок чорної землі видніє, а над нею пасемками в’ється пара. Півні кричать завзято, люди усміхаються одне одному, и хочеться радіти весні, яка хоч і барилась, та все ж таки настає, і хочеться поділитись з кимось настроєм своїм, і хочеться бігти — галасвіта!
Ти береш у хаті уламок дзеркала — геть зовсім полущений, ніхто вже й не заглядав у нього давно. Береш той уламок, стаєш на причілку, наставляєш проти сонця — і вже прудкенький сонячний зайчик уродився ген на стовбурі яблуні, перескочив на грушу, далі впав на землю, приблідши, потім звівся моторно з землі і вже танцює на вікні сусідньої хати, в якій живуть тітка Ярина з Василинкою, тремтить на шибці, і в глибокому світлі, яке кидає зайчик, можна угледіти стіл, полумисок на столі, рушник на покутті. Далі зайчик перескакує на дорогу і вже тремтить на кінській морді, на полозку саней, на обличчі в чубатого дядька, що їде в санях. Зайчик то на грудях у нього, то на губах, то в очах, і дядько спершу нічого не тямить, а потім раптово обертається в твій бік і весело погрожує довгим батогом!
Зайчик моторний — скік на дорогу, шаснув десь у таку далечінь, що й не видно стало, а то знову з’явився прямісінько перед тобою, мерехтить, здригається, так і чкурне, так і дремене.
А потім, неслухняний, стрибнув — і спершу на милиці заблищав у дядька Павла Гречаного, що йшов по дорозі, далі сяйнув на протезі, що залишав у снігу глибокі ямки, а вже з протеза перескочив на груди, з грудей на обличчя. Знов на груди, знов на обличчя. Пустун, йому, бач, погратись кортить. А дядько Гречаний спершу вдавав, начебто не помічає зайчика, а коли порівнявся з подвір’ям, то спинився і поманив тебе пальцем.
Іти чи не йти? Хоч і страшно, проте йдеш, обачно заховавши уламок дзеркала до кишені.
У Гречаного віспувате обличчя — ніби соняшник, з якого меткі горобці поспивали насіння. Або як вощина, з котрої вибрано мед. Лагідні вуса біліють, погойдуються і, схожі на крила, ось-ось наче спурхнуть.
Мабуть, зараз Гречаний почне розказувати про війну, де втратив ногу і так підірвав здоров’я, що й досі вилежується на печі, рідко його побачиш на вулиці.
— А знаєш, — мовив Гречаний, — як на війні наші снайпери підстрілювали німецьких? Ото німець причаївся в якомусь закамарку, сидить, ніби миша. А на рушниці в нього є такий пристрій, називається оптикою. Коли та оптика блисне на сонці, тоді наш снайпер і б’є туди. Втямив?
І, повернувшись, іде. Живу ногу важко переставляє, а дерев’яний протез мовби сам легенько перелітає з місця на місце. Спина в Гречаного зсутулилась, наче дядько побоюється, що твій сонячний зайчик знову скочить на нього, знову почне пустувати на голові, на плечах.
Ти проводжаєш Гречаного довгим-довгим поглядом, силкуєшся щось утямити — з його життя, з його вдачі, й тобі чомусь неймовірно шкода цього дядька, що стрибає на одній нозі, мов підбитий грак.
Та скоро Гречаний зникає, ти знову дістаєш із кишені уламок дзеркала — і зайчик, випущений на волю, гасає, мов несамовитий, по садку, двору, дорозі, по сусідських хатах, по людях, що проходять мимо. Зненацька ти зажмурюєшся, бо сніп гострого світла б’є в очі, — це хтось із хлопців теж вийшов із дзеркалом на вулицю та й засліпив тебе. Далі ще хтось виходить із дзеркалом, і тепер уже не один, а кілька зайчиків бігають, ганяються один за одним, а то розскакуються в різні боки, наче хортом налякані. Гасають по-весняному хутко, гасають весело, а ти смієшся, а тобі весело, нібито в радості твоєї повиростали прудкенькі ноги, нібито вона бігає, телесується, ніяк не натішиться провесною та сонцем!
Восени, коли похолодає, птахи відлітають до вирію, а навесні повертаються назад, у рідні краї.
А звідки вони знають, що в рідних краях настає весна, звідки знають, що в твоєму селі Овечачому вже потепліло, зазеленіла трава по ярах та на лузі, можна звивати гнізда? Хто їм каже на тій далекій чужині, де завжди тепло, де ніколи не буває зими?
І як вони не забувають дороги, як пам’ятають? Бо пам’ятають не тільки село Овечаче, а й навіть ту стріху, де мостились минулої весни. Хіба ж не повертались минулого й позаминулого року ті самі лелеки на хату до тітки Секлети Воропай? І цієї весни, мабуть, знову прилетять.
Що примушує їх завжди повертатися додому?
Може, на чужині не така вода, як у вас, і птахи не годні без неї жити? А може, там не так сонце світить, не так вітер віє, не такі дощі перепадають? А чи земля там не така, як у вас, бо у вас вона — у розквітлих соняхах, у густих коноплях, у житах— пшеницях, у м’яті, канупері, татарському зіллі, бо світанки у вас молоді й щасливі, бо вечори замислені й печальні. Мабуть, не годні лелеки прожити без такої землі, а тому завжди повертаються до неї.
Навіть тоді прилітають, коли весна бариться, коли ще сніги не посходили. Як оті журавлі, про яких ви чули, та яких так і не пощастило побачити на замерзлих болотах коло лісу.
Може, то птахи приносять на своїх крилах весну?
Найдовше сніг тримається в затінках або в ровах, присипаний листям чи землею. І в глибоких яругах, куди не сягає сонячне проміння. Але й він уже порозтавав, чорна земля запарувала і, відпочивши за зиму, наче просить людей, щоб садили та сіяли, бо їй нетерпеливиться вирощувати, плекати зело.
Весняне повітря — особливе, і, мабуть, ніколи більше не доводилось тобі куштувати такого свіжого та запаморочливого, як у дитинстві. Весняне повітря наче сповнене якоїсь незбагненної таємниці, воно, мабуть, таке саме живе, як і дерева, як і трава, як і земля, на котрій все те зростає. Весняне повітря збуджує уяву, примушує швидше бігти кров у жилах, воно кличе, манить — куди? Куди вабить і зве?
Пригадай, скільки було збігано напровесні, коли з вирію повертаються птахи. Якась чудна сила поселялась у твоєму єстві, не давала сидіти на місці, підстьобувала, гнала — і ти галасвіта біг із двору, біг по вулиці, зарослій бузиною, далі по вуличці, зарослій сливами та вишнями, по горбку спускався до млина, далі понад ставом, поза чужими городами, попід вербами, опушеними першою зеленню, біг поміж хатами, опинявся на околиці — молоде, вкрите легким серпанком, поле слалось до обрію. І там, на обрії та за обрієм, лежав невідомий світ і кликав до себе.
Пригадай, скільки було вибігано в ті прохолодні весняні дні. Наче вперто шукав щось, прагнув знайти, а воно не давалось, а воно тікало від тебе і, заманливе, таємниче, кликало, звало.
Що саме ти хотів вибігати, що хотів наздогнати, побачити?
Й досі немає відповіді на це запитання. А є тільки пам’ять про студену свіжість весняного повітря. Та ще є пам’ять про м’які весняні стежки, по яких літали босі ноги, є пам’ять про подільське село, про світ розмаїтий, дивний, що сам увіходив у твої очі, є пам’ять про оту радість, котру випало спізнати і котра вже ніколи не буде така, як тоді.
А може, бігаючи, ти шукав свою радість і таки знаходив?
Хлопці засперечались між собою — у кого найглибша криниця в селі. Одні казали, що в коваля дядька Градобика, мабуть, а другі — що в тітки Секлети Воропай, а ще інші доводили, що в Павла Гречаного.
Кожне стояло на своєму, і тоді хтось надумав обдивитись усі криниці в селі, побачити, котра з них найглибша.
І ви майнули гуртом — од криниці до криниці, від хати до хати. Добре, коли криницю було викопано на вулиці, — ви хутенько зазирали в неї, наче в душу, та й бігли собі далі. А то ж доводилося заходити в двори, і хазяїн чи хазяйка, загледівши вас, не могли второпати, чого налетіли гурмою, що саме шукаєте в їхній криниці.
Бігли по селу, заглядали в криниці, перехилившись через цямрини, у кожній важко, похмуро зблискувала вода, і здавалося, що вона береже, не хоче виказувати якоїсь таємниці… і вже сама вода ввижалась таємницею, котру ви бачили, проте осягнути розумом не могли. Від однієї таємниці бігли до іншої, й знову дивилась вона на вас великим розплющеним оком, дивилась і загадково мовчала.
Ви навіть і не підозрювали, що у вашому селі стільки криниць! І з кожної люди брали воду, і кожна поїла земною силою, і в кожній була вода неоднакова, мала інший смак… Цямрини пахли по-різному, і зелений мох на цямринах теж, здається, пахнув по-різному. Ви, заглядаючи вниз, іноді кричали отуди, в безодню, в загадку, в таємницю, — і криниця відповідала луною, що дивно ляскотіла. І в різних криницях луна теж була неоднакова, од неї народжувались не схожі відлунки, й ті відлунки вражали вас, бо навіть та сама криниця щоразу на ваш крик відповідала іншими відлунками, — їх не можна було повторити, хоч ви й старались.
Дивлячись униз, бачили безодню, в якій потонуло далеке небо, а також бачили віночок своїх голів.
І часом здавалося, начебто ще одну криницю викопано в криниці, що вона справді бездонна, — й з чудним відчуттям остраху відходили, іноді навіть не крикнувши отуди, вниз, у нескінченність.
Скільки ж таких криниць у селі! Де глибші, де мілкіші, а де вода й зовсім при самісінькій поверхні. А все-таки, де найглибша?
В коваля Градобика цямрини дерев’яні, старенькі, замшілі. Вода в криниці далеко-далеко, погляди летять донизу — і не знаходять дна. Крикнули, й голоси ваші стали падати з вилясками, впали на воду, розбились — і відлуння долинуло до слуху.
В тітки Секлети Воропай коло криниці росла тополя. Хата в тітки уже похилилась, видно, побачила віку, і тополя вигналась у небеса. Мабуть, і криницю тоді ж викопано, коли хату зведено та тополю посаджено. Перегнулись через цямрини — й повіяло в обличчя мороком, і дихнуло холодком темної води, що причаїлась так глибоко, наче аж на тому світі, причаїлась і дивиться некліпливим чорним оком.
Крикнули вниз — і глухо обізвалась криниця, наче простогнала. Мабуть, у тітки Секлети й справді глибша, ніж у коваля.
На різні голоси відповідали криниці, коли ви в бездонні їхні душі кидали свій раптовий крик, і кожна розказувала щось про себе, тільки ж спробуйте зрозуміти їх, спробуйте втямити!
А в Гречаного була за ворітьми, і стояла баддя, і металевий кухоль був прикріплений на ланцюжку — витягуй воду, хто захляв, і пий досхочу. Дивились у криницю дядька Гречаного, і здавалося, що вона й справді глибша за ті, які бачили досі. Аж ген-ген видніється латочка води, що й дивитися страшно, бо голови паморочаться. Хтось неголосно скрикнув — і вона відповіла стиха, крикнули дужче — і вона дужче обізвалась, а то вже раптом така луна вирвалася з її нутра, що морозом по спині дернуло. Голосиста була криниця в дядька Гречаного і відлунки дарувала теж голосисті, шпаркі.
А як довго спускалась баддя! Рипів коловорот, корба повискувала, потім десь далеко-далеко баддя опускалась на отой таємничий прижмур води, і навіть не було чути, як вона зітхнула, наповнивши баддю.
Пили всі по черзі, бо хіба ж не потомилися, стільки вибігавши по селу! Вода забивала дихання, відпочивали, знову пили — смачна вода в Павла Гречаного, солодка. Мабуть, солодшої куштувати не доводилось.
І ви тоді подумали, що найліпша вода береться з глибокої криниці, бо б’ють у ній чисті, незамулені джерела.
А в дядька Павла Гречаного таки була найглибша криниця на все Овечаче!
Давно минув той час, коли ти бігав по селу разом із хлопцями, заглядав у криниці, шукаючи найглибшу, кричав у їхні душі, в їхню безодню, в їхню таємницю, прислухаючись до тих незрозумілих і бентежних у своїй незрозумілості відповідей, які давали криниці. Давно минув той час, а й досі пам’ятаються оті вулиці, по яких бігав, і криниці по людських дворах або ж за ворітьми. Прислухайся до свого єства, і ти почуєш у ньому далекі голоси криниць, і зворушення пойме твою душу, і стане тобі так добре, наче й досі чуєш на губах смак води, питої з криниці Павла Гречаного.
Пригадай — западає вечір, синьою млою сповита весняна земля, а мати стоїть коло воріт і розмовляє з тіткою Яриною, вашою сусідкою. У матері очі темними смугами підведені, наче в підковах лежать, і дивляться так печально, немов увібрали в себе весь вечірній смуток. І ген-ген угорі, якраз над материною головою, зайнялась перша несмілива зірка і кволо так світить… Мовби свічка, що присвічує при тій тихій розмові.
— Іншим жінкам хоч похоронки поприходили, а мені й похоронки не було. Всякого передумаєш, скільки тих думок перебереш, а вони обсідають тебе, обсідають, нікуди від них не дінешся. От гадалось, що трохи часу мине, то воно забудеться, а не забувається. Та й хіба забудеться мій Данило, коли погляну на малого свого лобуряку — викапаний батько, і ходить так само, і сміється, і ложку так само несе до рота. Звісно, похоронка не замінить живої людини, Данила мого. Та й ще таке: може, воно добре, що похоронки нема? Значить, ніхто до пуття не знає — убитий чи живий. Світ великий, міг і загубитись у тому світі. Хай блукає десь, хай поневіряється, тільки нехай не в сирій землі… Ні, не міг він пристати до іншої, не такий Данило. Як він оцю дитину любив! Чує моє серце — десь він має бути, думає так само про нас, як ми про нього думаємо.
— Хіба ж не було, що повертались через рік і через два? Он у Черепашинцях прийшов один чоловік цієї зими, а його молодиця вже за іншим. То що? Кинула, пішла до першого, і славно живуть.
— А візьміть нашого Кіндрата Музичука…
— Авжеж, візьміть Кіндрата, — жвавенько підхопила тітка Ярина, яка, видно, хотіла підтримати в матері вогник надії. — І зовсім не ждали чоловіка, бо написали з фронту, що нема в живих, убито. Ну, Степанида уже й відправу по ньому відправила, а він узяв і прийшов!
— Щастя, — гірко мовила мати. — Хіба таке буває часто? Рідко…
— Рідко, а буває! Хоч і без руки повернувся Кіндрат, але живий, діти ростуть не сиротами, є поміч, не голодують. Ото, може, й Данило ніяк не доб’ється додому. Хто його знає…
— Жду, скоро й жданики всі поїм… Якби моє ждання допомогло! Та тільки вже пізно, не один рік минув після війни… Ой, що зі мною було, коли живі з фронту вертались! Усе думала, що й мій має прийти, то навіть у район їздила на станцію, виглядала. Та й тепер ще, буває, кортить поїхати на станцію — а може, здибаю?
Сусідка мовчить, нічого не каже, щоб не ятрити материних ран. Отак вони стоять коло воріт, дивляться одна на одну — й мовчать, і таке ж важке їхнє мовчання, таке нестерпне!
Зійшла над материною головою і друга зірочка на небі, теж присвічує — при тому їхньому чорному мовчанні присвічує.
— От я, — обізвалася сусідка, — не сама свій вік звікувала, ні. Буває, зажуришся, що минуло щастя. Хочеться обізватись до когось, хочеться, щоб Василинка росла не сиротою… Забрала війна чоловіка, не повернула. На кого маю гніватись? На війну прокляту.
Знову замовкли, і мовчання їхнє, здається, запахло полином, таке гірке. І вже не одна й не дві зірочки сяють над материною головою, уже їх більше висіялось у небі, мерехтять, переморгуються. Вечір лагідний, свіжий, вечір широко розгорнув над землею голубі крила, село притулилось під тими крильми, кладеться на сон.
Мати зітхає — важко лине зітхання з її грудей.
А може, то зітхнув погідний весняний вечір, що наслухався сумних балачок, зітхнув співчутливо, бо й він зажурився разом із жінками?
Пригадай — було це трохи раніше, ходив ти посеред зими по в’язочку з хлопцями. Збирали паливо в гаю за селом — хто знаходив галуззя й під снігом, а хто обламував на деревах. Потім повертались додому, хлопці порозходились по домівках, а ти попрошкував своєю дорогою, бо тобі найдалі було.
Йшов сільською околицею, несучи паливо, дивився під ноги, а коли підвів голову — так і пойняло тебе теплою хвилею, і серце забилось швидко, мов злякане пташа. В’язочка сама випала з рук, і ти спинився.
Бо по білому шляху, що вів до села, йшов солдат. У шапці-вушанці, у сірій шинелі, в чоботях — усе як годиться. І в руці чемодан. Видно, повертався з армії, і, мабуть, не так і багато йому ще зоставалось додому, бо йшов хутко, бадьоро.
Не одного тобі довелося бачити, як повертався з фронту чи просто з армії, коли вже війни не було, та тільки ніколи ти ще не почувався так, як цього разу. Бо тобі здалося, що солдат цей схожий на твого батька, бо ти подумав, що це, нарешті, вертається він додому.
Ти стояв неподалік од шляху, дивився, як наближається. Хотілося кинутись уперед, хотілось швидше торкнутись його шинелі, почути голос, побачити усмішку, проте ноги не могли зрушити з місця. Стало тобі гаряче, і заслало туманом очі, і ти вже нічого не бачив перед собою — тільки постать солдата, що бовванів у тумані, постать батька.
Впізнає чи не впізнає? Чому не облишить свій чемодан, чому не кинеться до тебе, не обійме, не підніме догори на руках?
Солдат підійшов ближче — туман розтанув, і полуда спала з очей: це був не батько. Зніяковілий, розгублений, ти дивився на нього, і солдат — моложавий, рум’яний, широкі брови вкрились інеєм — усміхнувся, підморгнув. І вже пройшов мимо, та враз спинився і поманив тебе пальцем.
Коли ти, не одриваючи від нього погляду, наблизився, солдат дістав із кишені грудку цукру — завбільшки з кулак. Ти взяв цукор, що пахнув махоркою, подякував. Солдат по-дружньому ляснув тебе долонею по плечу:
— Пий чай уприкуску та набирайся здоров’я.
І пішов, ступаючи широко, легко, наче й не ніс важкого чемодана.
Ти взяв на снігу в’язочку палива й подався за солдатом, що йшов через Овечаче. Коли йому траплялись назустріч люди, то пильно приглядались, наче хотіли впізнати. Обминувши, зупинялись і дивились йому вслід. І навіть дехто питав у тебе, що то за солдат, куди йде. Але ти не знав так само, як і вони.
Мабуть, ти так би й простував за солдатом, та треба вже було звертати до своєї хати…
І того дня почувався так, наче здибав когось рідного — і знову втратив. Жаль поймав серце, ти поглядав у вікно, ніби сподівався ще раз побачити солдата. Грудку цукру сховав за пазуху, того дня лише лизнув, а надгризти боявся. Наче остерігався, що зникне казка, яка була тобі така дорога. Діставав цукор, оглядав — грудка, певно, була незвичайною, бо чого ж тоді смутна радість не полишала душі?
З цієї провесни (а може, й раніше) снується в твоїй пам’яті дивна мелодія материної пісні. Мати співала багато пісень, знала їх тьму-тьмущу, і давніх і недавніх, та чомусь найглибший слід у твоїй свідомості залишила ота мелодія, в’ється і в’ється в споминах, як річечка в зелених берегах.
Вечірній сутінок у хаті, а з печі поблимує вогонь — мати готує вечерю. Вогонь спалахує хвилею ясною, вмиваючи материне обличчя погідним настроєм, а то пригасає, тоді обличчя темнішає, ніби зажурою повивається.
Ой ти, дівчино-чарівниченько,
Причарувала моє серденько,
Причарувала мою ти душу,
Тепер до тебе ходити мушу.
Голос у матері кволий, здається, наче аж деренчить щось у ньому — трісочка якась чудна, чи що. Проте слухав би й не переслухав, коли вона, запечалившись та задумавшись, починає співати. Бо голос її народжується, мабуть, не в грудях, як у інших людей, а десь у душі, й коли звучить, то так і хочеться думати, що то сама душа материна співає — радіє чи журиться, та, мабуть, найчастіше все— таки журиться. І стільки чарівливого почуття у її голосі, що воно бере тебе в полон, ти всім своїм єством убираєш пісню і побоюєшся тільки одного — щоб мати не обірвала спів, щоб в’юнився і снувався струмочок мелодії, струмочок зворушливої ніжності, доброти.
Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?
— Ой ходю, ходю засмученая,
Що не по правді зарученая.
І чому мати часто співає оцю сумну пісню, зріднилася з нею? І чому всі інші пісні теж печальні, тужливі? Дівчата в Овечачому ген скільки веселих співають, і мати, звісно, знає їх, то чому ж вони їй не йдуть на мисль? І коли ти слухаєш гіркуватий материн спів про любов та зраду, про вірність зарученої дівчини і зрадливість її коханого, коли бачиш, як материне обличчя коло печі то поринає в темряву, то, осяяне, мовби знову народжується, то хочеться підійти до неї і сказати: “Мамо, не співайте цієї тужливої пісні, не співайте інших сумних пісень, бо вони тільки горя завдають, од них світ стає немилим. А співайте веселих, тоді і вам буде легше на серці, і мені. От, приміром, заспівайте про селезня або про річку та про кладочку”.
Хочеться так звернутись до матері, проте мовчиш — чи не тому, що остерігаєшся порушити спів, який тебе зачаровує, чи не тому, що не в змозі вивільнитись із полону, в який узяв тебе материн слабкенький голос, що народжується десь аж у душі? Слухаєш, убираєш її смуток, він переливається в твоє серце, хлюпається в грудях. А мати співає тихесенько, скорботно:
Буду стояти на тім камені,
Поки не прийде милий до мене.
Буду терпіти велику муку,
Поки не скаже: “Дай, мила, руку”.
І чудно тобі слухати, як у цій пісні мати співає начебто не про когось, а про себе саму, і уявляється тобі поле за селом, зелененьке жито хвилями пливе, серед жита білий камінь, на камені стоїть твоя мати. Стоїть на камені не отака, як біля печі, а молода, обличчя в неї не зажурене, а добре, і дивиться вона вдалину ясно та щасливо. Стоїть на білому камені твоя молода мати, і тобі хочеться, щоб ніхто ніколи не смів обманути її, щоб ніхто не завдав їй ніяких прикрощів. Ти заступишся, не дозволиш, захистиш!
Співає мати журливої — отже, за батьком тужить. Бо завжди, коли за нього здумає, міняється з обличчя. Хіба ж навернешся тоді до веселої пісні? А, видно, про нього завжди думається, от і народжуються такі протяжні голосіння.
Батькова картка — на покутті, обвита рушником. Батько пильно дивиться чорними очима, видивляється, що в хаті діється. За тобою стежить, за матір’ю, ніколи не спускає погляду з вас. А коли мати співає, то він слухає, і, здається, на високому чолі його зріє якась важлива думка.
От цікаво було б знати, що він думає!
Коли мати замовкає, то якийсь час іще здається, що мелодія пісні не згасла, живе, бо снується ж вона в твоїй свідомості, бо й досі не звільнила з полону. Та згодом таки вмирає і в свідомості, й ти відчуваєш, що хата перетворюється на велику пустку, яку освітлює з печі мінливий огонь…
…який — про це ніхто й не здогадується — є близьким твоїм другом, з котрим уже давненько товаришуєш, піклуєшся, думаєш про нього, як про живого.
В чому живе огонь? Як народжується, з якої причини гасне? Звідки береться вогонь у блискавиці, що спалахує над Овечачим, оперізуючи грозове небо? Як з’являється іскра з каменю, коли вдарити шматок об шматок? І як викрешує іскри підкова кінського копита?
Чому вогонь до пори, до часу дрімає в соломі, дереві, торфі, вугіллі, сухому листі? Яка саме таємниця спричиняється до того, що паливо спалахує, — і тоді вогонь виходить на волю, нуртує, живе якимось особливим життям, котре годі зрозуміти? Зрештою, чому він гарячий? Чому обпікає тіло?
Вогонь безстрашний, але боїться води. Куди зникає вогонь, коли в печі перестає горіти, коли згасає розкладене коло річки багаття? Адже не пропадає безслідно, бо не може він згодом появитися з нічого. Отже, просто зникає кудись.
Але куди? І чи здатен огонь раптом зникнути по всьому білому світі? І що діяли б люди, якби неспогадано вогонь пропав повсюдно?
Дивишся на язики полум’я, що лижуть чорні челюсті печі, і відчуваєш, що сам вогонь — це і є жива загадка і розгадка власної таємниці, тільки тобі ніяк не вдається проникнути в неї.
Мати палить у печі вдосвіта й ввечері. Й коли випалить, то згрібає коцюбкою попіл докупи, а на самому споді залишає жар. Той жар тліє в попелі цілу ніч, коли готувалась вечеря, або цілий день, коли готувався сніданок. Той жар — для підпалу. Коли треба, мати викочує вцілілий жар коцюбкою на припік і, поклавши соломи чи клоччя, роздмухує огонь.
І він, мов чарівник, знову з’являється за материною волею, знову спрагло накидається на паливо, жадібно їсть, гудучи тихенько від задоволення, погойдуючи язиками, які, певне, такі голодні, що здатні проковтнути все, тільки підкладай.
Проте буває, що мати пізно повернеться з ланки, шукає жар у купі попелу і не знаходить. А сірників нема, то вона каже тобі хутенько гайнути по жар до когось із сусідів.
— Тільки не барись, — наказує мати, — бо спати вкладешся голодний!
Ти страх як любиш ходити по жар. Береш обсмалену бляшанку — і вже надворі, і вже за ворітьми. Став та й дивишся, з чийого комина по сусідах в’ється димок, де саме готують вечерю. У Тизунів так і валить із комина, можна було б зразу йти до них, часто береш у них жар. Проте чомусь не поспішаєш, а, перейшовши дорогу, звертаєш на подвір’я до тітки Ярини, хоч над її хатою димок не в’ється.
Ступаєш у темні сіни, тягнеш на себе клямку хатніх дверей. Двері оббиті старим полотном, через дірки повилазило клоччя, висить цапиними борідками.
— Хто там? — долинає від мисника, де тітка Ярина переставляє щось на полицях. — По жар прийшов? У самих іще нема, в печі не розпалювали. Та й не знаю, чи ниньки той вогонь і розведемо. Вже і поїли недавно, то чого переїдати на ніч. Правда, Василинко?
Василинка притьмом озивається з тапчана:
— Хоч вогонь розкладемо, хай повеселішає в хаті, а то сидимо, як миші.
— Де ж ми палива наберемо, щоб веселитись?
— А я ниньки назбирала трохи бур’яну, то є… Піти по жар, еге ж?
Тітка нічого не каже, та й Василинка не чекає на відповідь. Уже скочи