ТУК-ТУК…
І
Найбільша мука Василеві Григоровичу була — писати анкети. Так і тепер. Невідомо по що, відкіля й для чого до “апаратної” ввійшов невідомий чорний, у лиснючій шкуратяній тужурці чоловік, обійшов куток, де працювали “Юзи” та “Бодо”, і, нарешті, зупинився коло стільчика, де сцдів при своєму “Морзе” Василь Григорович. Так само, як і коло всіх інших, невідомий енергійно видобув із портфеля довгу анкету й сунув Василеві Григоровичу.
— Заповніть!
Василь Григорович боязко подивився поверх своїх старих, каламутних, як і сам він, окулярів на дрібненькі рядки й обережно обома руками поклав анкету на стіл. Він спробував було пірнути в роботу і старанно заходився скручувати телеграфну бинду, записувати зміст телеграм, але анкета не давала йому спокою. Вона поважно, наче коштовний папір якоїсь незвичайної вартості, від якого залежало бути чи не бути Василеві Григоровичу, лежала збоку, і її епічний спокій нервував Василя Григоровича.
Він скоса зиркав на анкету, ніяково тер худі з темно-восковим старечим відлиском руки і знову нахилявся до бинди. Але на бинді, замість живих знаків, з-під яких виринали найрізноманітніші слова людської думки, мигтіли тепер чужі уїдливі риски, крапки, риски і стиха, глузливо шурхав папір. Анкета, мов жива істота, дивилась мимо Василя Григоровича на стелю така ж холодна, кабінетна й дужа.. Василь Григорович знає цей погляд: там, у середині, між іншими питаннями є місце, яке ніколи не можна обминути і на якому анкета завжди загадково посміхається з нього, старого телеграфіста, що працює вже тридцять другий рік… І Василь Григорович не може більше витримати — він з пошаною бере цього маленького паперового деспота, якому мусить одкрити свою душу, і йде до канцелярії. Тут він сідає на краєчку дзиґлика коло стола найзнайомішого від усіх канцелярських — діловода, просить чисте перо, для чогось знімає окуляри й потім зараз же їх знову одягає, перечитує двічі анкету й тремтячими зелено — брунатними від махорки пальцями бере перо.
— Питає, як прізвище, — про себе говорить Василь Григорович. — Прошу, прошу, з великою охотою… — бубонить він і старанно, з кривулькою на кінні виводить: Гусятинський. — По батькові? Це добре, так і треба, щоб знали, як по батькові: не всім же годиться казати, та й доки це буде, — “товаришу Гусятинський”. 32 роки — не в борщ плюнути!.. — Він, смакуючи, подивився ще раз на чітке “Григорович”, але враз зів’яв. Анкета, прищуливши по —ленінському око, мов знаючи заздалегідь, яке це справить враження, запитала:
“Ваше соціальне походження?”
В цих словах ховалась її непереможна сила, але це було разом і єдине місце на всьому життєвому шляху й сумлінні Василя Григоровича, де він почував, що не все в нього гаразд, почував себе перед кимось винним, знав, що виповзає наверх сама що ні є контрреволюція, дурман, опіуми, темрява, але цьому лихові він не міг зарадити: 32 роки, пашпорт, метрика — все в установі, всі про це знають.
У всьому іншому: “Що робили до 1917 р., де були за гетьмана, Директорію, Денікіна…” — у всьому тому, що було підводними рифами декому з молодших, він почував себе певним і щасливим, що ніде не був і нікуди не втручався. Тут Василь Григорович дозволяв собі недбало, легкою рукою, кидати на папір — працював, служив, працював… йому кортіло навіть поглузувати з анкети: мовляв, знаємо, чого ти хочеш, та дзуськи! Але “Ваше соціальне походження” отруїло йому всі післяжовтневі дні, коли треба було сідати за анкету, і з самої анкети створило справжнього, бездушного слідчого з двома пи-тливими очима-голками, перед яким нічого не сховати, якому мусиш говорити саму правду. Василь Григорович сумовито перечитав запитання вдруге, протер брудною хусткою окуляри, подивився через голову машиністки в вікно на голе, злегка запорошене свіжим снігом гілля тополі, глянув на усмішку портрета Леніна і чи не вдвадцяте написав:
“Син дуже бідного священика села Вербівки”
Оце “священика” лягло чорним докором на білій анкеті й заполонило все попереднє й дальніше. Василь Григорович аж жахнувся чіткості й розміру своїх літер; здавалось, вони закричать зараз на все горло вищиреним ротом: “Син священика, священика! Попович! Ага!..” і понесуть цю прокляту звістку до кімнати місцкому, де дожидає анкети невідомий чоловік у шкуратяній тужурці. Василеві Григоровичу до болю захотілося зменшити ці лупаті літери, зробити їх малопомітними, він обводив їх для того окрайками, але несподівано все слово стало ще виразнішим. Василь Григорович глибоко зітхнув і перейшов до чергового пункту.
“Якій партії співчуваєте?”
Василь Григорович зручніше умостився на стільці, спокійно поміркував і вирішив на цьому пункті надолужити попереднє запитання.
“Співчуваю РКП(б)У. — Раптом пригадав українізацію і розмашисто додав: — Завжди стояв за федерацію і автономію”.
Коло дверей місцкому Василь Григорович трошки постояв, протер окуляри, погладив лисину, обдивився ще раз написану анкету і навшпиньки ввійшов.
Невідомий у шкуратяній тужурці, низько нахилившись, водив носом, над якимось списком; коло нього стояв з паперами зосереджений і серйозний секретар місцкому. Василь Григорович довго не міг наважитись порушити густої тиші, що її наводила шкуратяна тужурка і схилена чорна, кучерява голова. Він побожно оглядав портрет Чубаря і тільки тоді, коли невідомий одірвався від списка й кинув секретареві: — Далі!.. Василь Григорович стрепенувся. Невідомий, прищулившись, кинув на всю мізерну постать Василя Григоровича пильний, анкетний погляд і голосно запитав:
— Ви, товаришу, до мене?
Василь Григорович дриґнув і, роблячи щонайприєм-ніший вираз свого обличчя, нечутно, вроздріб підійшов до столу.
— Анкету ви, здається, просили… вибачте — казали… Так я ось… — Василь Григорович похватився, що не вимовив найголовнішого, і після паузи вставив: — Товаришу…
Невідомий енергійно труснув чорними кучерями і шкуратяний рукав блиснув перед очима Василя Григоровича.
— А-а, анкета? Давайте. Ваша фамілія?
Василь Григорович прибитим голосом сказав своє прізвище й переступив з ноги на ногу.
Невідомий, не дивлячись, заховав рвучко анкету кудись під папери, а Василь Григорович одступився від стола. Він зовсім не знав, що на такий випадок треба робити, через це тужно глянув по стінах місцкому, помацав на сорочці ґудзики і, не обертаючись до дверей, тихо позадкував назад і зник.
В коридорі він почув себе вільніше, але пригадав:
“Навіщо йому моє прізвище? — І не міг дати собі відповіді, тільки кляте анкетне місце “соціальне походження” ще раз отруїло йому день.
Василь Григорович байдуже чимчикував на своє старе місце до “Морзе”
II
Кілька годин Василь Григорович перевертався з боку на бік і не міг заснути. Поволі завмирало по сусідах життя, на вулиці коли-не-коли торохкотіли візникові колеса і, нарешті, завмер на бруку останній похапливий запізнілий крок. Тоді Василь Григорович принишк і, напружуючи зір, намагався розглянути на стіні тьмяні контури плями від якогось далекого ліхтаря. Ніч таємничо причаїлась довкола і пожадливо слухає, а Василь Григорович поринає у спогади. Йому здається, наче він лежить на дні якоїсь казкової, тихої саги, а десь там, на поверхні невтомно б’є з невсипущого джерела життя, течуть прозорі води, линуть у невідому далечінь чужі літа і тільки його роки отут, на споді, одлітають безбарвно, як останнє осіннє листя.
Ось вони, 52. Тепер страшно подумати, що два роки тому переступив півстоліття, а було…
Як від чистого прозорого плеса відбилось Василеві Григоровичу його дитинство (Вербівські верби, і тільки батько-піп тепер зовсім не до речі, — кадило, єпитрахиль, хрест), потім майнула школа, початок служби
(і вже не Вербівка, а місто: кам’яниці, брук, дроги і замість батьківського ладану — розпечені асфальти). Це його молодість, коли хотілося чомусь Волги, народу волі й конституції. Тоненький тенорок Василя Григоровича співав на човні серед дніпрового простору на пікніках:
Укажі мне такую обітель, я такого угла не відал…
Сміялись у сонці золоті бані українського бароко, а здавалось (хотілось так думати), що це — на Волзі, де Стенька Разін, перська князівна, “Дубинушка” й бурлаки…
— Видь на Волгу, — чей стон раздайотса!..
Ось глибше — туманіють Василеві Григоровичу перші невдачі й болі. На мить, на одну тільки мить розквітнуло його кохання, а потім — одружився. 1 Катерина Сидорівна (давно вже не лишилось і тіні від “милої”, “Каток”) товстішала, розлазилась на торби, торбинки й кульки людського м’яса…
І потягнулись, мов заведені, одноманітні дні, сірі й нудні, як телеграфна бинда… Знайшлись Наташа, Саша, Павлуша, але він п’ятилітнім у кадубі втонув, потім догани, нагороди й книжка в ощадниці.
А все перевернула революція — пропало триста карбованців у ощадниці, і стало ясно, що не будуть давати пенсії. Життя залшонилося, запаперилося й розклалося на класи, категорії, пайки.
Василь Григорович сказав Катерині Сидорівні:
— З платні не проживеш… Опричники!..
— Яблучки, яблучки! Свіжі. Золотий ранет. Три мільйони фунт! Яблучки!..
То кошик з рум’яними жмеринськими яблуками на базарі, а при ньому Катерина Сидорівна з улесливим, конфітурним голоском:
— Купіть, купіть! Яблучки!..
Але доліз, нарешті, тиф і до помешкання Василя Григоровича. Довго вовтузився він навколо, порався волохатий коло цілих родин, аж ось раптом, наче іншими дверима ввійшов: гарячка, Катерина Сидорівна маячила про золоту каблучку, що Василь Григорович має понести на базар, і потім — напівсвідомий, жалібний, безпорадний голосок:
— Васінька, — пугіночки мені!.. Дай пугіночки!.. Крізь якісь смердючі ліки Василеві Григоровичу по*
чувся тоді раптом — ладан. Стало огидно й страшно. Смерть?.. В пам’яті стояв покійний батько-піп. Василь Григорович глибоко зітхнув і перший раз тоді скептично й гірко подумав: “Попували ви, тату, сорок вісім літ, дослужились камилавка й наперсного, а все надарма: “опіум для народу”. Але враз розсердився й буркнув:
— Теж державні будівельники, можна сказати, — церкви зачиняти! Да… Що то значить — Росія! (Україну — німці та Грушевський вигадали: дописувач, переписувач, контролювач, позадники, попередники й самопер — ну й народ!..).
Сірого, березневого дня, коли намагалась повернутись зима й боязко посідала свої природні права весна, і від цього з неба, як належить, сякало снігом і мжичкою, Катерину Сидорівну одвезли на кладовище. За биндюгами, що, грюкаючи по бруку, везли непофарбовану труну, пішло на кладовище п’ять: сім’я, земляк-касир із залізниці та сусідка-перекупка з базару. Коли Василь Григорович удвох з цвинтарним сторожем кинули на могилу останню лопату вогкої землі й Саша ретельно вгадував края могили своїми благенькими чобітьми, щоб не розсипалась, Василь Григорович одійшов убік. Він глянув на свіжу могилу, й тепла сльоза заструменіла по щоці і зникла під усом.
Не стало кошиків, яблук, не стало самої Катерини Сидорівни. Тепер збільшили вже платню (пайки, “лімо-ни”, класи, здається, назавжди одійшли в минуле), життя увійшло в нові береги, але по-стародавньому закрутило свого одвічного млина.
1 Василь Григорович, нарешті, запитує себе, здивований:
— Чи ж таки справді була велика буря — вогонь, мор і голод, чи тільки наснилось?.. А втім, пенсії не бачити й ювілею свого Василь Григорович так і не справить, бо коли стукнуло 25 років — гримнула революція…
Чогось болить у литці права нога й муляє під боком. Тік-так, тік-так…
Василь Григорович прислухався, як цокає будило, і з серцем подумав:
— Це мої години одбиває, каналія!..
Хотілося так закрутити його, щоб не цокав і навкруги була б тільки тиша, але Василь Григорович пригадав, що завтра о восьмій треба на службу.
Він перевернувся на другий бік, подумав ще про скорочення штатів і, нарешті, заснув.
Тік-так, тік-так…
III
Василь Григорович прокинувся о сьомій. Ще тільки розвиднялось, і коротенький сон лише зморив його, не давши ні спочити, ні забутись, але сьогодні на телеграфі його зміна і треба лагодитись.
Василь Григорович ще поворочався трохи на ліжку, потім устав і, не сподіваючись від нового дня нічого кращого, мляво почав одягатись. За дверима поралась коло самовара Наташа. Легкими шорохами старомодної сукні пропливла в сусідню кімнату Копачиха й наточила окропу. Копачиха — сусідка. їй — 75. Вона давня вдова якогось акцизного Андреева. Цілими днями вона порається коло свого мотлоху — стрічок, ниток, засушених листочків, пляшечок, і через це Саша прозвав її — Копа-чихою. Так і прищепилось між усіма: “Покличте Копа-чиху”, “дайте Копачисі окропу”… Копачиха продає через треті руки старі капоти, сережки, ложечки й золоті п’ятірки. З того й доживає вона свої спорохнявілі дні. Єдина відрада в неї і все, що лишилось з минулого: вранці і ввечері — чай, удень “кофей”. Копачиха дає тричі на місяць на вугілля і за це одержує окріп.
В сінцях лаявся з Наташею Саша. З Сашею Василеві Григоровичу немає ради. Саша два роки вже не вчиться. Раніш він продавав цигарки на вулиці, а тепер не можна: патент і міліція; Саша збирає чужоземні марки й невідомо на які гроші щотижня ходить до цирку. З сіней долетіли знову його вихлясті слова до Наташі:
— Теж панна! Подумаєш!., з сексотом тягається… Наташа нервово кричить:
— Сашка!.. — і потім сердито грюкають двері.
Давно вже ламає собі голову над Сашею Василь Григорович, він не раз міркував над цим питанням, підходив до нього зо всіх боків, пригадував увесь свій життєвий досвід, а тепер остаточно вирішив:
“Сашу треба віддати до комсомолу. — Проте ця думка зараз же притупилась і вкрилась іржею: — Але як це зробити? Чи ж приймуть?..” (Скрізь треба анкети й “Ваше соціальне походження”).
За кілька хвилин самовар уже шумів у сусідній кімнаті, а з-за дверей почулось Наташине:
— Папа, — чай пити.
Василь Григорович мимоволі здригнув. З того часу, як Наташа зробила собі другий аборт, Василь Григорович наче боїться її нервового голосу, але заразом і хоче його чути. В рисах Наташиного обличчя — молода Катерина Сидорівна і короткий змах далекої молодості самого Василя Григоровича.
Василь Григорович поспішно одягнув стару гімнастерку, накинув піджака й пішов пити чай.
Десь з-за обрію, через нагромаджені куби кам’яниць кинуло сонце свого першого променя й обарвило ніжно-рожевим золотий краєчок бані. Від цього стара, похмура дзвіниця наче звеселішала, й опукла баня, вкрившись дитячим рум’янцем, посміхалась наївно й привітно. Це наганяє людям спокій і бездум’я. Василь Григорович поспішно чвалав на службу в своїй старій урядовій шинелі, що справив був, гадаючи святкувати свій двадцятип’ятирічний ювілей. Він проминув одремонтований виконком, пропустив повз себе трамвай, що дзенькнув і рушив собі далі, поблискуючи на дроті блідими іскрами, пройшов коло тумби, де патлатий хлопчисько розліплював свіжі афіші, і ось, вийшовши на ріг, глянув на церкву. Рожева баня ще посміхалася і переймала нові промені, що вилітали зі сходу. Але Василеві Григоровичу було тджко на душі і навіть баня посміхалася не йому. Завжди, коли Василь Григорович наближається до телеграфу, його опановує неспокій і старе серце одбиває свої удари частіше. Щодня він чекає нової неприємності. Йому здається, що якась шкуратяна рука (та сама, що — “конкретно”, “по суті”, “опіум для народу”) загнуздала телеграф, дні, все життя і тільки він, Василь Григорович, ще якось борсається між пальцями. Але час прийде…
Передчуття не зрадило Василя Григоровича на цей раз. В “апаратній” його зустріла чергова новина. В кутку, коло вікна, там, де завжди працювали “Юзи”, поставлено апарата нової системи — “Клопфера”. З великим, дерев’яним, брунатним рупором він скидався на дзюб якогось фантастичного хижака і ще здалека впадав у очі.
Про “Клопфера” давно вже почали говорити на телеграфі, і між службовцями ширились найрізноманітніші чутки, гадки і навіть деяке хвилювання. Говорилось, що незабаром усі системи замінять на “Клопфер”, що всі телеграфісти мають вивчитись за місяць працювати на ньому, а тих, що не зможуть вивчитись, викинуть із служби (спеціально для цього і скорочення штатів вигадали — між нами кажучи!). Хтось переказував, що в Москві лікарі дослідили, ніби, після трьохрічної праці на “Клопфері”, люди божеволіють і через це в Наркомпош-телі ще не прийшли до остаточного висновку — заводити “Клопфера” чи ні. Говорилось багато, але певного ще нічого не було.
Та ось три дні тому були загальні збори. Голова місцевкому Рябошеїн, доповідаючи про останню нараду .з адміністрацією і, як завжди, тримаючи одну руку в кишені, а другою виробляючи перед лицем вихиляси, сказав:
— …отже, “Клопфер”, товариші, — це наше найближче завдання. Він заощаджує нашій республіці витрати. “Клопферові” не треба паперової бинди, він не потребує фарби, “Клопфер” працює на слух. За тиждень ми розпочинаємо навчання. Всі товариші мають якнайскоріше вивчитись. Попереджаю…
Потім секретар комсомолу, товариш Юшкевич:
— Ми, товариші, — ваша зміна. Те, чого не встигли ви — довершимо ми. Новий, червоний телеграфіст не знатиме ніяких “Морзе”! “Клопфер” і радіо — ось наші знаряддя до перемоги. А тому ми, молода гвардія, кажемо: “Дайош Клопфера!”
Що говорили далі — Василь Григорович забув, зате дві слові врізались у пам’ять і витаврували дві чорних цятки:
“Клопфер” і зміна…
Василь Григорович раніш тільки догадувався, що так має бути, але вперто одганяв ці думки і навіть розважав себе: “Говориш вони вміють, знаємо, — свобода, рівність і братерство, а ось як до діла, то (як це дядьки кажуть?) — “Кому — на, кому — ні, кому — дуля, коку — дві”. Кажіть, кажіть!..” Але сьогодні в “апаратній” стояв “Клопфер”, і це вже говорило тепер одверто й рішуче — треба зміни, треба нових людей…
Василь Григорович підійшов до “Клопфера”, оглянув його скептично поверх окулярів спідлоба, подивився ще в рупор і тихо відійшов на своє місце. Він тужливо подумав: “Так, так — нових, а ми вже підтоптались, одс-тукали своє. Ну і хай!..”
Тепер Василь Григорович уже гаразд уяснив собі, що рано чи пізно (навіть, очевидно, — незабаром) прийдуть інші, чужі люди, і тоді вже ніколи не зігнеться його по-горблена спина над старим “Морзе” і жовтувата телеграфна бинда не прокаже йому чужих думок із неосяжних просторів Росії.
Там, при апараті, на стільчику, буде сидіти новий. Василь Григорович уявляє собі його досить конкретно: він — у шкуратяній тужурці, розстебнутий комір і неохайно відкинуте назад буйне волосся, а збоку, де лежав потертий урядовий з пружиною всередині кашкет Василя Григоровича, впаде на Марксів “Капітал” одчайдушна синя кепка.
І сьогодні Василь Григорович покірно схилився перед цим фатумом свого життя. Тільки одне здряпалось у саму душу й не пускало. 32 роки він віддав апаратові, притупив коло нього свій зір, висушив руки, полисів і пожовтів, як цитрина, а любові до нього не помічав. Навпаки. Апарат його приковував до певного місця, обмежив рухи, думку, волю, але Василь Григорович знав, що поза апаратом йому немає місця на землі. І він мирився з ним без любові й ненависті.
Тепер же, коли в апаратній стояв, правда, ще самотній, але такий нахабний і дужий “Клопфер”, що погрожував запосісти всі столи й дроти, Василеві Григоровичу осіннім заходом зажевріла професійна любов.
Близьким та рідним став йому маленький апарат системи “Морзе”. І Василь Григорович, думаючи про скорочення штату, потішав себе: “Та ні, “Клопфер”, коли й буде, то тільки частково — два-три апарати, а “Морзе” стоятиме, розуміється, й надалі”.
Василь Григорович низько схилився над апаратом і ніжно сказав до себе:
— Мене вже не буде, не буде зовсім, скоро вже, а ти, мій апаратику, мій “Морзе”, все будеш стукати, все будеш невтомно працювати…
1 наче відповідаючи йому, зажурено шелестіла бинда й тихо цокало коліщатко.
IV
Наташа прудкими кроками зайшла до кімнати Василя Григоровича й, нервово стискуючи пальці, сказала вдруге за сьогодні:
— Тільки, будь ласка, папа, я вас дуже прошу, коли прийде Трохим — ані слова про Бога і взагалі…
Василь Григорович винувато й ніяково мотнувся на стільці й, дивлячись крадькома на Наташу, зашепотів:
— Я, я, власне, — нічого… то тоді тільки так — до слова припало… Але я — ні-ні…
Наташа ще раз із притиском і маленькою огидою сказала:
— Так, будь ласка, папа, прошу…
Наташа вийшла, а Василь Григорович замислився. “Так, так — це він. Цей комуністишка нещасний чи навіть кандидат на комуністи Трохим Загорулько, що служить за начальника залізничної варти, це він винний у тому, що Василь Григорович мусить хвилюватись за Наташу. Безперечно, останній аборт від нього. Найшла з ким! І не розбереш, чи справді він начальник, чи таки сексот одотегепеу, як запевняє Саша?.. Ех, Наташа, Наташа!..”
Василь Григорович злостився на ввесь той новий, але такий чужий йому світ, що перевернув шкереберть усе дотеперішнє його життя, звів нанівець його як батька, зробив із Наташі (хоч і непартійна) “товаришку На-ту”, а із Саші — звичайного пацана, і навіть запах колишньої святості Різдва, Великодня й храмового Спаса тепер ніби одгонив йому нафталіном (“опіум для народу”). Василь Григорович серцем відчував, що ото все — і батьківська камилавка та наперсний, і його власні пенсія та ювілей загинули без вороття. Вони гухнули тоді, коли впав на пішоход з телеграфу двохголовий орел і розбився на друзки, коли злазили по місту з п’єдесталів чавунні царі, міністри й діячі!..
Спочатку ще можна було сподіватись повороту (це тоді, коли — “лімони”, “всі на боротьбу”, транспорт, вугілля, тиф, матроси, поляки, Врангель і бандитизм). Тоді Василь Григорович — на обличчі скорботно-серйозно, а в душі — смішком-злістю:
— Зруйнували державу, сукини сини! “Весь мір — до основанья”…
І Василь Григорович ладний був щипати свою долоню за те, що в лютому 1917-го вітав революцію: радів чомусь з дурного розуму.
Але з пекла, з руїни, із зубожіння, під свист куль і грохоти снарядів повстала знову держава. І лавина, що палаючим огнем знищила на своєму шляху все попереднє, тепер заскориніла, стала твердішати, стала холодна й непорушна. її оперезав новими дротами, зв’язав державним апаратом, поштрикав скрізь ячейками, уповноваженими, агентами той самий, що — шкуратяна тужурка, “негайно виконати” або — “в Чека — до стінки”!..
Василь Григорович відчув безсилість своєї злості. І цей Загорулько, один із тих, що — “негайно виконати”, — зможе, так-так! безперечно, зможе: не два аборти Наташа зробить, а чотири, п’ять, вісім, поки не скаже товариш Загорулько: “Вопрос ісчерпан”. А коли б Наташа й породила від нього, то все одно: буде — молодий ленінець, жовтеня, піонер, тільки не звичайна, хрещена дитина. Буде так, бо — з цим треба погодитись, але батьків наперсний, колишній Спас і можлива пенсія не дозволяють… Василь Григорович може тільки безнадійно і мовчки, винувато й боязко скоритись…
З сіней почулося три голосних удари кулаком у двері, Наташині кроки, рип заржавілих петель, і в сусідню кімнату твердою стопою хромових чобіт увійшов Загорулько. Василь Григорович одразу впізнав його певні, трохи важкі кроки і спокійний, хрипкуватий від доповідей, зборів і команди голос. Василь Григорович насторожився. Його серце на мить дало перебої, а потім він пройшов по кімнаті, щоб заспокоїтись, сів знову на стілець, але серце зараз же од било: — Він, він… Василь Григорович рішуче висякався в стару з блакитною окрайкою хустку і вийшов до Загорулька.
Загорулько незграбно і ніби стомлено розвалився на старій канапці, перекинувши ногу за ногу, і, не встаючи, привітався:
— Здорові, папаша! Ну, як там?
Наташа скрушно глянула великими світло-карими очима і ображено перервала:
— Троша! Скільки разів казала!..
Загорулько відповів погодливо-усмішкуватим поглядом, але виправився:
— Що у вас, Василю Григоровичу, про радіо говорять? Скажімо, фотографія, приміром, і знов же таки концерти з Москви? Кажуть, що і в нас незабаром буде?
Василь Григорович поклав на коліна долоні й, наче виправдовуючись за телеграфні порядки, тихенько відповів:
— Розуміється, це правда, могло б бути й радіо, але тільки ж у нас, знаєте, як це завжди…
Наташа сторожко обернулась у його бік, і Василь Григорович, перелякавшись, замовк. Загорулько ляснув рукою по краю шкуратяної тужурки й опуклості “галіфе” і, підбадьорюючи, кинув:
— Нічого, все буде… — він знову хотів сказати “папаша”, але опам’ятався й витримано процідив: — Василю Григоровичу!.. Пройшли, можна сказати, фронти, а тепер — “пожалуйте бриться”: господарче будівництво і знов же таки — культура. Але радіо — це, безперечно, да, без нього ніяк до комунізму не можна… От, скажімо, комети всякі, там теж, кажуть, люди є, а як з ними зв’язатись — “смичку”, так би мовити?.. Звичайно, наука не дійшла ще до цього, але я певний, що тут без радіо не обійдеться.
Загорулько сказав останні слова переконано, як знавець справи, він задоволено глянув на Наташу, закинув чобіт вище коліна й закурив цигарку. Потім пригадав і простягнув коробочку Василеві Григоровичу:
— Прошу!
Василь Григорович узяв трьома пальцями цигарку й, розтрушуючи на штани попіл, прикурив від Загорулько —вої, а Загорулько казав далі:
— Ну, а якщо тільки з планетами, Юпітерами там усякими і взагалі — зв’яжемось, тоді — бери Бога за бороду! Амба всяким дурманам!
Наташа, прищуливши око, глянула на батька, Василь Григорович ворухнувся на стільці, проковтнув слину і сказав:
— Будь ласка, пийте чай. Наташа, присунь цукор. Йому хотілось заперечити Загорулькові щодо Бога,
але пригадав Наташине застереження і переступив на інше:
— З українізацією, знаєте, нам біда. От мені вже, слава Богу, 52, а йди вчити — речівники, голосівки… І як це так, не доберу — в нас же тепер Інтернаціонал, сказати б, і тут вам — “мова”. Воно, розуміється, федерацію нам треба, от, наприклад, РСФСР, тільки навіщо ж націоналізм?
Загорулько не без задоволення глянув на вилиски своєї тужурки, що тьмяно відповідали гасовій лампі “ампір”, і хитро посміхнувся:
— Так-так… Василю Григоровичу (Загорулько давно вже одвик називати людей по батькові і йому знову настирливо чіплялось до слова й хотіло вистрибнути на вуста “папаша”, але — чудна Натка! Ображається!..). Учіться! З нового року буде поголовна українізація. В нас на партконференції (“в нас” — у Загорулька виходить поважно, многозначно і з притиском) так і сказано було — всі повинні українізуватись.
— І комуністам теж? — щиро здивувався Василь Григорович. Загорулько спустив з коліна ногу і трохи схилився наперед:
— Неодмінно, неодмінно, Василю Григоровичу! Комуністам — в першу голову. З цим не жартуйте. Без українізації ніяк не можна: “смичка” і національний вопрос! Це неодмінно.
Загорулько пересів до столу й підсунув склянку. Василь Григорович поцокав ложечкою об блюдце й замислено проказав:
— Церква теж українізується… Наша — Миколая, на розі, вже другий тиждень править…
Наташа з мукою подивилась на батька. Завжди після таких розмов Трохим глузував з нього, з її сім’ї, і в його голосі бриніли тоді разючі нотки своєї переваги; від цього було досадно й боляче. В такі хвилини Наташі здавалось, що Трохим зовсім не той, як уявляла собі його колись. Це було там, у залізничній їдальні, на мітингах, куди Наташа приходила із свого головного складу по газети. Тоді був Трохим — сміливий, рішучий, і його міцне тіло в шкуратяній тужурці, мов виковане. Наташа відчула, що цей Трохим — з того загону одчайдушних, напівказкових людей, що однією рукою перевернули світ. З того часу Наташа ходить до жінвідділу, на делегатські збори і в клуб. Бо ті люди мають вивести всіх із брудних конур, з темних льохів, з-під сороміцьких компліментів адміністрації — в невідомі, прекрасні, майбутні дні.
Але Наташа тепер погодилась: хай не дійде вона за свого життя до тих далеких, замріяних днів, аби Трохим був такий, як тоді. Сміливий, дужий і добрий. Це буде заклад тому далекому, прекрасному… Наташа спробувала затушкувати батькові слова:
— Трохиме, ти завтра будеш у нас на відкритті кутка доброхему?
Загорулько недбало кинув:
— Мабуть, — і заходився коло Василя Григоровича: — Кажете — церква українізується? Ого-о!.. Вона ще не таких коників викине, аби й надалі дурман розводити. Що таке, так би мовити, з наукового погляду церква? Самообман! От, скажім, Вишня в газеті пише (як це в нього?) — “Святителю отче Карле Марксе, моли Бога за нас”… Ха-ха-ха. От встругнув!
Наташа вже нічого не казала, вона втратила ініціативу і безнадійно спостерігала, схиливши на руку голову. Одначе Василь Григорович на цей раз не втерпів. Він схрестив на столі долоні, потім одсунув склянку, кашлянув і сказав:
— Я, товаришу Загорулько, де в чім не можу погодитись. Релігія, бачите..
Загорулько перебив його:
— Та що ви, палаша! Вам треба антирелігізуватись. Наташа промовчала.
— Бо коли* власне, розібратись і подумати добре — що тйке релігія? Дурман! І знов же таки, візьмімо, мощі ~ порохнява. Якби їх, понімаєте, на повітря витягнути і потім фукнути на них добре — нічого б не залишилось! Перед наукою, папаша, всяка релігія засипеться!
Наташу часом корчили кострубаті Загорулькові слова (4 класи гімназії скінчила, а потім через бідність не можна було, зате на столі лежало “Самообразованіє” і “Гимназия на дому”). Тоді Наташа намагалась переконати себе і пробачити: “Трохим раніш за вантажника був — нема нічого дивного. Зате ж…”
Василь Григорович востаннє ковтнув із склянки, глибоко зітхнув і, щоб не зайти в розмові далеко, встав:
— На службу завтра, вибачайте… — він сунув свою руку в дебелу Загорулькову долоню і вийшов.
Наташа полегшено зітхнула й налила собі чаю.
— Троша, навіщо ти починаєш про релігію? Однаково ж — не переконаєш старого…
Загорулько почув, що й справді “папаша” був зовсім отут зайвий, але він моргнув до Наташі:
— Нічого, треба затнуть папашу!
— ї потім це знов “папаша”! Я ж просила… — але Загорулько не дав їй скінчити. Він миттю підсунув свого стільця до краю стола й, охопивши сильними руками Наташину постать, затулив поцілунком їй губи.
— Ну-ну, не гнівайся, не буду…
Наташа відповіла йому ніжним рухом губів, і на лиці їй зайнялася усмішка.
Загорулько випустив її з обіймів, подивився на годинника і спокійно промовив:
— Ляжемо, Нато?
Наташа хитнула головою до кімнати Василя Григоровича:
— Батько ж ще не спить…
Загорулько безжурно посміхнувся й махнув рукою:
— Аг, папаша! Ну і хай не спить. Нато!..
Він знову стиснув її крихкотілу постать, і Наташа безвільно одкинула на Загорульків лікоть голову і завмерла.
Василь Григорович увійшов до своєї кімнати, але спати не ліг. Він сів при своєму столику, де не раз штопала колись панчохи Катерина Сидорівна, і замислився. В його ушах ще розлягався грохотами упевнений Заго-рульків голос і сам Загорулько, наче необмежений владар над Наташею, Василем Григоровичем і всім теперішнім життям, стояв уперто перед очима і глузливо посміхався: бери Бога за бороду!..
Василь Григорович стискував свої думки і одганяв їх, боячись блюзнірства. Але дражливо і спокусливо якийсь унутрішній свій і не свій голос проказував йому: “І Загорулько, і всі ті розхристані, одчаяні люди, для яких немає минулого, зможуть дійти всього. Приходили німці бездушні й тверді, як камінь, німці, їздили по місту лаковані офіцери, мигнули на місяць поляки, і що ж — прийшов розхристаний, обірваний, голодний більшовик. Він був проти всіх, і всі проти нього. Але він коротко і рішуче сказав: “Негайно виконати!” — 1 Василь Григорович, і всі інші пішли служити, як і служили раніш. Чи можна ж було повірити, що буде отак завжди? Але сталось так і буде, безперечно, так само й далі. І біда в тому, що — ближче й ближче він, цей незрозумілий, чудний більшовик, підлазить до Василя Григоровича, опутує життя своїми залізними тенетами. І вже небагато лишилось, коли від усього того, що було, не лишиться нічого. Вони зруйнували все і відбудовують по-своєму. Вони зневажали Бога, і Бог мовчить. Мовчить увесь світ, бо на версі стоїть розхристаний, непереможний більшовик. Він зможе взяти Бога за бороду! Зможе… Ось плакат на телеграфі: робітник і на долоні аероплан — “леті, желєзний соловей, і міру пой освобождєньє”… І Василь Григорович тепер напевно знає, що він, отой більшовицький аероплан, полетить і заспіває! І про планети Загорулько — недарма: вони такі, що, відай, зв’яжуться і з планетами. Вони знищать “Морзе” і “Юз”, і з одного лише наказу буде торохкотіти “Клопфер” і гудіти радіо!..
Вони зможуть усе. Це справжні чорти. Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам сатана!..
Василь Григорович зажурено схилився на стіл, і до нього уїдливо долітав з другої кімнати глухий рип канапки. Але він сидів мовчки і не ворушився.
Було вже за дванадцяту, коли Загорулько встав, пройшовся широки