Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа!
Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. «Спартанкою Києва» ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах. У 1979 році з’явився написаний Ліною Костенко роман «Маруся Чурай», який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це дало їй змогу прокласти духовні «мости» між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури. Головним персонажем є дівчина-легенда — Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею на суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся — невинна жертва обставин і що правдиві її слова:
Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб’є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.
Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: «Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш. Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я». Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: «Не вірю, щоб складала це вона», «…а про любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети». Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:
Про наші битви на папері — голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!
За словами Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах», — говорить він на суді над дівчиною. Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:
її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот.
Та зрада для дівчини, яка була «дитям любові», дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: «Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема.» Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня — найкраща пам’ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:
І «Зелененький барвіночку», й «Не плач, не журися, а за свого миленького Богу помолися». І про того козаченька, що їхав за Десну. «Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!» І про воду каламутну, чи не хвиля збила. І про тую дівчиноньку, що вірно любила…