ТРИ ДОЛІ
Гоголь
Гоголь входить у наше життя, щойно ми навчаємось читати. “Майська ніч” і “Страшна помста” супроводжують нас з самого дитинства так само, як “Катерина” Шевченка і геніальний його переспів безсмертного “Слова о полку Ігоревім” — “Плач Ярославни”. Триєдинство генія нашого народу.
Дивна річ: всі повісті з “Вечорів на хуторі біля Диканьки” і з “Миргорода” Гоголь писав як історичні, далекий від думки про сучасність (літературознавці навіть точно визначили часові виміри для кожної з них, починаючи від віку XV і аж до XIX), а ми сприймаємо їх поза часовими вимірами, вони вічно сущі і вічно сучасні — зайве свідчення того, що живе тіло літератури не може піддаватися вівісекції тематичних розтинів на сучасне й минуле, на таке і ще таке, бо єдиним принципом тут має завжди панувати талановитість і потрібність для життя народного.
Ми створені так, що не зауважуємо народження тієї чи іншої людини. Народжуються всі однаково. Неоднакові тільки для матерів. Але те — вже глибоко особисте і для світу недоступне.
Зате смерть кожної людини сприймається великою трагедією, а смерть людини великої — справжня катастрофа для людства.
Народження Гоголя не зауважив ніхто, хоч мати Марія народила його, маючи неповних і 7 років. Навіть у тих непомітних дворянських садибах, закинутих в простори української землі, затертих історією і безжальністю забуття, кожен пробував бунтувати як міг (Гоголь геніально покаже це згодом в образі Ноздрьова і Хлестакова). Батько письменника Василь Панасович, окрім того, що “сочиняв” п’єски для придворного театру свого вельможного покровителя Трощинського, вигадав ще собі містичну любов, небачену й нечуту. Мовляв, приснилася йому його наречена, щойно народжена, яку він має знайти, щоб пошлюбити! І він справді знаходить у Яреськах, у свого геть збіднілого далекого родича Косяровського щойно народжену дівчинку, названу Марійкою, закохується в неї ще в пелюшках, уперто домагається одруження, п’ятнадцятирічною “умикає”, вінчається — і ось народжується син Микола, первісток, початок нового роду, надія і майбуття!
Чи це тяжіло над майбутнім генієм?
А може, ще — містика старосвітських садиб, велика історія в минулому і марне існування в сьогоденні, велич і дріб’язок в химерному, невластивому, протиприродному поєднанні? На Лівобережжі це відчувалося чи не найбільше. Уламки минулого, князі, гетьмани, полковники — до колезьких асесорів і титулярних совітників. Яке падіння! Недаремно ж саме на Лівобережжі з’явився Сковорода, який величчю думки хотів порятувати від здрібніння нащадків колишньої величі. Але Сковорода був козацький син, а дворянство все ж мало свою гордість.
Життя Гоголя простежене й розписане до хвилин. Не моє завдання знов його розписувати. Ось він народився і ріс, бачив приниження людське (свого батька перед магнатом Трощинським і своїх кріпаків перед рідним батьком), бачив велич духу (дитяча зустріч з Г. Державшим у маєтку В, Капніста), пройшов сціллу й харібду полтавського училища і Ніжинської гімназії вищих наук, пережив батькову смерть, при звістці про яку хотів покінчити з собою, зазнав осмішнень, зневажань, образ і несправедливостей, але нарешті йому 19 років, він їде до столиці з метою “ни одной минуты короткой жизни своей не утерять, не сделав блага”, відважно й відчайдушно кидається він у вир життя, бо “невидимая сила натолкнула меня, предчувствие вошло в жизнь мою”.
Яка пожива для схильних розбалакувати про містицизм, міфологізм, таємничість і, може, навіть езотеризм Гоголя! Тоді ми спитаємо їх: а реалізм Гоголя, а його ідеї, що злилися з ідеями Бєлінського і стали вже в першій російській революції 1905 року, як казав Ленін, дорогими всякій порядній людині на Русі? І як же тоді слова Чернишевського про те, що все життя Гоголя було “страстною борьбою с невежеством и грубостью”?
Вирушаючи після навчання в Ніжині до Петербурга, Гоголь був далекий від містичних покликань, він взагалі не мав наміру ставати літератором чи художником, він їхав “служить отечеству”, а це, як відомо, найкраще робити в столиці. Не в Миргороді ж, де в прославленій ним згодом калюжі брьохаються свині, і не в провінційній Полтаві, де поліцмейстер боїться губернатора, а губернатор остерігається поліцмейстера і тому не наважується звернути його увагу на курей, що кубляться просто перед губернаторським особняком. Столиця — чарівний магніт для всіх молодих обдарувань, притягальна сила для надій, зухвальств і навіть для нахабств.
Але Гоголь їде з найчеснішими намірами. Про літературне майбуття, про славу він і не мріє. Він хоче “робити благо”. Як, де, яким чином? Це покаже майбуття. А тим часом він на зібрані матір’ю гроші наймає на Гороховій (цьому Невському проспекті бідноти) пристанище і замість високого неба і ясного місяця сцоєї Полтавщини вимушений впиратися поглядом у брудно помальовані глухі стіни сусідніх будинків, смітники й помийниці царської столиці.
Материні гроші танули, як сніг на сонці, Гоголь метався туди й сюди, пробував сили в чиновництві (не пішов далі титулярного радника), в акторстві (не взяли через погану дикцію, хоч згодом сучасники в один голос твердили про його геніальну здібність читання!), в художничестві (“вольноопределяющимся” відвідував уроки малюнка в Академії художеств), у педагогіці (наставником сановних недоростків) і навіть у професорстві (двічі — професором історії, і все марно), а тим часом за ним стояли цілі віки історії й незвичайної талановитості, велика душа народу рідного, його неповторно барвисте, вільне, широке, доброзичливе бачення і сприйняття світу, стояв народ, що віки цілі промовляв до світу своїми піснями і думами, плачем і сміхом, дивуючись безмірно, чому ж не чує його той великий світ, уперто й з надією ждучи, коли прийде той, хто переллє його сміх і тугу, його жалі й надії, його неповторний голос у свій голос, який стане чутний повсюди і розлунюватиметься віки цілі.
І, може, найбільша історична доцільність і справедливість саме в тому, що в українському народові, перед яким поставала загроза втонути в сліпих сльозах безіменних кобзарів, судилося промовити перед усім світом віщим українським словом Шевченка і безсмертним словом російським Гоголя.
Пусті уми ще й сьогодні можуть допитуватися: чому не став Гоголь українським письменником, творцем прози української так само могутньої, як поезія Шевченка? Ніхто ніколи не відповість на такі запитання, бо вони в суті своїй безглузді й позачасові. Можна посилатися на виховання, яке панувало тоді в дворянських садибах, на саме дворянство Гоголя (все ж таки 400 кріпаків і тисяча десятин землі), на культурні традиції (Полтавщина вже перед Гоголем дала для російської літератури І. Хемніцера, М. Хераскова, І. Богдановича, В. Капніста, В. Нарєжного, М. Гнєди-ча), на тяжіння до російської культури і до великого братнього народу, традицію, що йшла ще від Хмельницького і Переяславської ради, і від Мартина Пушкаря, який життям заплатив за вірність Переяславській раді, коли зрадник Виговський став снувати свої підлі Гадяцькі пакти (а Пушкар був полтавський полковник!). Слід також взяти до уваги і надзвичайну, буквально нелюдську чутливість Гоголя. Ще не відаючи про своє майбуття, він мовби передчував ту доброзичливість і підтримку майбутніх своїх великих друзів у Петербурзі — Пушкіна, Жуковського, Плетньова, Дельвіга і, звичайно ж, Бєлінського.
Ах, коли б Шевченкові теж такі друзі і така підтримка!
Шевченко не знав дріб’язкових ревнощів і далекий був од ще дріб’язковіших звинувачень свого великого земляка у тому, який шлях він обрав для себе в літературі.
“О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!” — вигукував він у своєму “Щоденнику”, а ще за 13 років до цього у вірші “Гоголю” писав, мовби віднотовуючи той непорушний розподіл обов’язків, які поклала на їхні плечі сама Історія:
Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже.
Із заслання, в березні 1850 Шевченко писав до Варвари Рєпніної: “Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям. Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем!”
Гоголь не прийшов у російську літературу бідним родичем. Він приніс у неї слово свого народу, влив у російську мову свіжий струмінь молодої, розкутої сили, СЛІДОМ за Пушкіним оновив, збагатив літературну мову новими життєвими зворотами й інтонаціями, надав їй небаченої образності, розширив її межі. Сила різьблено-точної мовної характеристики гоголівських персонажів була така вражаюча, що сучасники вигукували: “Автор-стенограф!” Жоден з письменників не створив такої кількості типів, які ввійшли в побут літературний, політичний, щоденний, як імена прозивні, як символи тих чи інших людських пороків.
Та не слід вважати, ніби літературний шлях для Гоголя стелився широко і вільно, як Невський проспект.
Справді, його “Вечори на хуторі біля Диканьки”, що з’явилися водночас з “Повістями Бєлкіна” Пушкіна, зустрінуто доброзичливо і навіть захоплено, і сам Пушкін написав про них: “Истинно веселая книга”.
А Гоголю тоді було тільки 22 роки. Справді, після виходу “Миргорода” й “Арабесок” Бєлінський писав: “Гоголь владеет талантом необыкновенным, сильным и высоким. По крайней меречв настоящее время он является главою литературы, главою поэтов, он становится на место, оставленное Пушкиным”.
Це писалося в 1835 році, за два роки до смерті великого Пушкіна, коли Гоголю щойно минуло 25.
Через рік з’являється “Ревізор”, який викликав зубовний скрегіт і виття високопосадних сановників і їхніх підгавкувачів, а Бєлінський називає п’єсу геніальним твором, а Гоголя — великим європейським художником.
На жаль, Гоголя оточували не тільки такі (і далеко не такі!) люди, як Пушкін і Бєлінський. Не забудьмо й того, що починав він свій творчий шлях і закінчувати мав у часи панування Миколи Першого, царя, який послав на шибеницю декабристів, засудив до страти петрашевців (і між ними — геніального Достоєвського) і “помилував” їх каторгою вже на ешафоті, власноручно дописав до катівського вироку Шевченкові “с запрещением писать и рисовать”, затравив Пушкіна й Лєрмонтова, примусив рятуватися втечею за кордон Герцена, сам допитував ув’язнених, розставляв караули (ще будучи великим князем, найбільше любив стояти з алебардою на варті), читав вірші, романи, п’єси, “височайше” забороняючи або дозволяючи. Мала втіха була для Гоголя в тім, що майже в усі віки великі письменники жили під владою тиранів. Давньогрецькі драматурги, давньоримські поети й історики, генії епохи Відродження, грандіозні поети Сходу — коли вони творили? Овідія заслав Август на береги Холодного моря, Хафіза прикликував перед свої безпощадні очі Тамерлан, при Тамер-лані ж з Насімі живцем зідрали шкіру, Сервантес жив у часи інквізиції, а Пушкін, Гоголь, Толстой, який прийде незабаром їм на зміну,— хіба не в страшні часи жили вони й творили?
Гоголю мовби “пощастило”: його “Ревізора” дозволив до постановки сам цар. Однак виявилося, що це просто один з різновидів катування письменника, спосіб витончений своєю жорстокістю, як усе приховане й підступне. Бо царське “благовоління” аж ніяк не стримувало цькувань письменника з боку “вірнопідданих патріотів”, таємних і явних літературних агентів “Третього відділу”, вульгарних донощиків, всіляких нездар і посередностей, які завжди рояться довкола геніїв. Незмога простежити, з яких часів іде традиція не протиставляти генієві посередність, а приставляти її до нього, нав’язувати в помічники, в сповірники, мало не в друзі. Так приставлено до Шевченка Куліша, до Толстого — Страхова, до Чехова — Суворіна, так обснували Гоголя слов’янофільствуючі батько й сини.Аксакови, професори Погодін і Шевирьов, впливові сановники і вельможні дами. Йому давали помешкання для життя (до самої смерті він так і не мав власного кутка), давали гроші (яких теж ніколи не мав, а всього майна по смерті зоставив на 43 карбованці 88 копійок сріблом), давали ради й поради, обіцяли підтримку всюди й у всьому, і він навіть повірив їм, а коли треба було відстоювати “Мертві душі” перед цензурою, то довелося просити Бєлінського.
Нездари й посередності травили Гоголя усе життя так само, як травили Чехова. Починалося й закінчувалося дев’ятнадцяте століття однаково: нікчеми товкли душу великим талантам, а “просвіщенна публіка” улюлюкала й тупотіла. Буренін і Скабичевський топтали Чехова в багнюку вже й тоді, коли всі переконалися, який це великий письменник. Якийсь Качерець за два роки до смерті Чехова видав цілу книжку, в якій з піною на губах доводив, що все написане ним,— “чушь, и притом тяжелая, лишенная всякого проблеска таланта чушь”.
На Гоголя, вже з першої його появи перед читачем, одразу ж обрушилася, як казав Бєлінський, “короткозора посередність” і “низька заздрість”. Булгарінський “Сын отечества” негайно кинувся повчати автора “Вечорів на хуторі”, доводячи, що: на Україні парубки не напиваються п’яними, козаки не грають на бандурах, весілля не справляються на ярмарках і т. д. і т. п. “Миргород” літературні прислужники зустріли вже й зовсім вороже: “Зачем же показывать нам эти рубища, эти грязные лохмотья, как бы ни были они искусно представлены? Зачем рисовать неприглядную картину заднего двора жизни и человека без всякой видимой цели?”
Проти “Ревізора” виступили Булгарін і Сенковський, сановита петербурзька публіка, вчена братія і навіть такі
“приятелі”, як Нестор Кукольник, з яким училися разом у Ніжині. В листі до Щепкіна Гоголь скаржився: “Дія, викликана нею (п’єсою), була велика й голосна. Всі проти мене. Чиновники літні й поштиві кричать, що для мене нічого святого немає, коли я дерзнув так говорити про служилих людей. Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене… Найменша ознака істини — і проти тебе повстають, і не одна людина, а цілі сословія!” Те саме сталося згодом і з “Мертвими душами”. Не доводиться дивуватися втечі Гоголя за кордон буквально одразу після постановки “Ревізора” на петербурзькій сцені. Він писав з Женеви Погодіну про те: “На Руси есть такая изрядная коллекция гадких рож, что невтерпеж мне пришлось глядеть на них… Теперь передо мною чужбина, вокруг меня чужбина: но в сердце моем Русь,— одна только прекрасная Русь”.
Та навіть найжорстокіше оточення, найзліші переслідування і цькування не такі страшні. Від одного можна втекти, інше — викинути з душі, забути й зневажити. Але як порятуватися від того, що живе в тобі від народження, що мучить тебе і переслідує, не дає спокою і перепочинку і або ж подвигне на велике, або згубить до решти.
Справжні письменники повинні народжуватися з великим болем у душі за людей і за весь світ, і що більше такого болю, то більший письменник.
Гоголь починав з сміху. Матері своїй, здається, ще з Ніжина писав: “Вы знаєте, какой я охотник всего радостного?” І знову: “Но неужели мы должны век серьезничать? И отчего же изредка не быть творителями пустяков, когда ими пестрится жизнь наша?” А тоді, вже закінчуючи “Вечори на хуторі”: “Труд всегда имеет неразлучную себе спутницу — веселость. Я теперь, более нежели когда-либо, тружусь, и более, нежели когда-либо, весел”.
Може, він так і думав писати все життя весело про веселе? Навіть пускаючи приємного пройдисвіта Чичикова по безмежних просторах Російської імперії, можливо, мав намір створити таку собі перелицьовану “Одіссею” або дан-тівську “Божественну комедію” (недарма ж він запозичив у Гомера сюжетну побудову, а в Данте композицію твору: і “Мертві душі” і “Божественна комедія” в кожній книзі мають по 11 глав-пісень).
Однак картини довкола відкрилися такі, що було не до сміху. І не до літературних жартів. Пушкін писав Вяземському: “Когда в глазах такие трагедии, некогда думать о собачьей комедии нашей литературы”.
І гоголівське перо попервах, може, ще й несвідомо, вже в кінці розвеселого “Сорочинського ярмарку” пише: “Скучно оставленному”.
А в “Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” вже тужливіше: “Скучно на этом свете, господа!”
В “Мертвих душах” постає образ “исполинской скуки”, що охоплює весь світ, і цей образ письменник бере епіграфом до книги свого відчаю і своєї ганьби, до “Выбранных мест из переписки с друзьями”: “И понятною тоскою уже загорелась земля: черствее и черствее становится жизнь: все мельчает и мелеет, и возрастает в виду всех один исполинский образ скуки, достигая с каждым днем неизМери-мейшего роста. Все глухо, могила повсюду. Боже! Пусто и страшно становится в твоем мире!”
Назавжди згас у ньому сміх, натомість виріс біль і запанував у душі. Твори, написані ним, дали йому гучне велике ім’я, подарували вірних друзів, гарячих прихильників і тяжких ворогів. Його хвалили до безглуздя, його лаяли до жорстокості, все ним написане ставало подією, але що ж змінилося в світі? Чи поменшало в ньому “свинцовых мерзостей”, “холодных, раздробленных, повседневных характеров, которыми кишит наша земная, подчас горькая и скучная дорога”, чи менше стало житейського “дрязгу” і отої страшної “тины мелочей, опутавших нашу жизнь”?
І письменник вимушений був відповісти самому собі: ні, не поменшало. Про те, що його великі твори так само, як полум’яна проповідь Бєлінського, помагатимуть народові в його боротьбі з кріпосним ладом і самодержавством, в боротьбі за визволення з неволі і утвердження людської гідності, Гоголь не думав і не міг думати. Лишався до кінця тільки художником, це був спосіб і форма його існування, він нічого більше не вмів, не знав і не хотів. Ще молодим писав якось Погодіну: “Мелкого не хочется! Великое не выдумывается”.
Тепер, хоч був уже автором великих творів — “Ревізора” і “Мертвих душ”, запрагнув ще більшого: стати проповідником, пророком, відкрити людям очі на те, що мають побачити.
А сам не знав, що ж саме показувати людям після того, що вже геніально зробив у своїх творах.
Так з’явилася ганебна книжка М. В. Гоголя “Выбранные места из переписки с друзьями”.
Письменники не можуть бути пророками. Вони для цього занадто освічені, над ними тяжіє інтелектуальний спадок людства, вони захоплюються чужими ідеями, концепціями, теоріями, як правдивими, так і хибними. Пророки ж у всі віки були неписьменні, отже — вільні від усього, тому й могли провіщати прийдешність. Пушкін розумів це прекрасно, пишучи в своєму “Пророку”: “И он к устам моим приник, И вырвал грешный мой язык, И празднословный и лукавый…” Ні Пушкін, ні Шевченко не прагнули стати пророками, хоч великі їхні мрії про те, що “основы тяжкие падут, темницы рухнут…” і настане “сім’я вольна, нова”, долетіли до нас на золотих крилах і стали дійсністю.
Натомість геніальні російські прозаїки, мовби не вдоволь-няючись створеними безсмертними образами, щосили прагнули стати ще й проповідниками. Досить тільки згадати Толстого і Достоєвського. Сумний приклад Гоголя їх не відлякував і нічого не навчив. А мав би навчити.
Захоплений неймовірною силою свого таланту, яка відкрилася так несподівано і яскраво, що засліпила й приголомшила, 25-літній Гоголь записує на клаптику паперу клятву-звертання до свого генія: “Великая, торжественная минута. У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее. Молю тебя, жизнь души моей, мой гений! О, не скрывайся от меня, пободрствуй надо мною в эту минуту и не отходи от меня весь этот, так заманчиво наступающий для меня год. Какое же будешь ты, мое будущее? О, будь блистательно, будь деятельно, все предано труду и спокойствию!..
Я совершу… Я совершу! Жизнь кипит во мне — труды мои будут вдохновенны…”
Цей неповторний документ з’явився того року, КОЛИ Гоголь написав “Арабески” і “Миргород”, тобто коли з’явилися “Тарас Бульба” і “Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”, “Вій” і “Невський проспект” — твори, яких уже досить було б для безсмертя.
Але хіба ж міг Гоголь зупинитися на цьому? Одна з най-визначальніших ознак справжнього таланту — це здатність до саморозвитку, невгамовна внутрішня потреба не зупинятися, не обмежуватися знайденим і досягнутим, уміти заглиблюватися більше й більше в художнє пізнання світу. Саме тому Пушкін, Гоголь, Чехов перевищують усіх своїх найталановитіших сучасників, і саме тому не може бути нічого шкідливішого, ніж висловлювана реакційними критиками (В. Розанов) думка про те, що Гоголь нібито не розвивався, не перебудовувалася в ньому поетична його душа, не змінювалося його художницьке око, а тільки, мовляв, переносив він його з півдня на північ. Таке сприйняття Гоголя — холодне, тупе, вороже — можна б ще назвати іконографічним. Ми звикли до відомого портрета письменника і сприймаємо його в отій звичній незмінності: довгий ніс, вуса, темна хвиля волосся довкола великої голови (завжди мав труднощі з придбанням капелюха потрібного розміру), темні, лискучі, мов два ґудзики, очі. Насправді навіть портрети не передають нам зовнішності Гоголя. Волосся, виявляється, було біляве, очі не темні, а голубі і не такі непорушні, а живі, допитливі, і несамовитий розум так і виклекочував, і лився з них цілими потоками. І це ж тільки портрет і зовнішність. А душа, а розум, а талант і геній!
Після чарівливих “Вечорів на хуторі”, після безсмертного “Тараса Бульби” і вражаючих петербурзьких повістей, підтримуваний, заохочуваний, натхнений Пушкіним, Гоголь створює “Ревізора”, а тоді замахується ще на більше, іде до своєї найвищої вершини — до “Мертвих душ”.
Перед виїздом за кордон він ще встигає прочитати перші начерки великої своєї поеми Пушкіну, а тоді в Парижі довідується про смерть генія. “Вся насолода мого життя, вся моя найвища насолода зникла разом з ним,— писав Гоголь.— Нічого не розпочинав я без його поради. Жоден рядок не писався без того, щоб я не уявляв його перед собою”. Одному з друзів Гоголь признався, що навіть смерть рідної матері не потрясла б його так страшно, як загибель Пушкіна.
Гадання в літературі (як і взагалі в житті) — заняття марне. От коли б Дантес не вбив Пушкіна, і коли б великий поет жив ще багато років, і Гоголь далі, хоч і знаючи свої можливості, відчував би ту велич і мимоволі (або й свідомо, як те робив за життя Пушкіна) підкорявся їй — то що б тоді було? Чи так само штовхнула б Гоголя якась темна сила до проповідництва, чи возомнив би він себе в безмежній гордині й ще безмежнішім самозасліпленні пророком, насправді стаючи, як з великою гіркотою і тяжким болем сказав у своєму славетному листі до Гоголя В. Бєлінський, “Проповедником кнута, апостолом невежества, поборником обскурантизма и мракобесия, панегиристом татарских нравов”?
Не треба гадань — доводиться приймати правду, хоч би яка вона була незносна.
Так, Гоголь справді вмів підійматися до великих пророкувань, як бачимо те в кінці першого тому “Мертвих душ”, де натхненна рука художника провіщає майбуття його великої вітчизни:
“Чудным звоном заливается колокольчик, гремит и становится ветром разорванный в куски воздух, летит мимо нее все, что ни есть на земли, и косясь постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства”.
І навіть у “Выбранных местах из переписки с друзьями”, в цьому страшному заповіті-свідченні про смерть генія, несподівано сяє велич його провісницької думки:
“Еще пройдет десять лет, и вы увидите, что Европа придет к нам не за покупкой пеньки и сала, но за покупкой мудрости, которой не продают больше на европейских рынках”.
Бєлінський, який відкрив Гоголя Росії і світові, відкрив, може, і йому самому (ми знаємо, яке це має величезне значення для самоусвідомлення талантуї), перший стривожився прагненням Гоголя до марних пророкувань. Великого критика насторожила обіцянка автора “Мертвих душ” в II главі про те, що далі “почуются иные, еще доселе небранные струны” і будуть зображені “некий муж, одаренный божественными доблестями” або ідеальна руська дівиця, “какой не сыскать нигде в мире”.
“Много, слишком много обещано,— писав Бєлінський,— так много, что негде и взять того, чем выполнить обещание, потому что того и нет еще на свете”.
Бєлінський тверезо дивився на речі. Хоч у своїх суперечках з реакційно настроєними слов’янофілами він і ставив за приклад Петра Першого як носія прогресу, він не заплющував очей і на те, якою ціною і якими методами давався той прогрес Росії. Бєлінський міг би згадати, як було придушене повстання Разіна, як, посилаючи князя Долгорукого проти заколоту Булавіна, Петро велів йому “заводчиков пущих казнить, а иных на каторгу, а прочих высылать в старые места, а городки жечь по прежнему указу…”.
В усі віки, починаючи від античності, історія значиться найперше і найяскравіше не безглуздими битвами і дріб’яко-вою змаганиною за престоли, а народними повстаннями, заколотами, бунтами, протестами і гнівними криками незгоди, і ніколи жоден з правителів не намагався прислухатися до того крику, згадати про справедливість і майбуття, а мерщій кидав усі сили для розгрому повстання і при тих розгромах вождів, ватажків, зачинщиків, всіх отих “пущих заводчиків”, починаючи від Спартака і до наших Івана Підкови і Наливайка, до Болотникова, Разіна, Булавіна, Пугачова, гайдамаків і святих декабристів, до Кармалюка, Довбуша і народовольців,— усіх цих геніальних людей, в яких акумулювалося все найвеличніше, що міг дати народ,— розпинали на хрестах, вішали, палили на вогнищах, рубали їм голови, четвертували, колесували, саджали на палі. Мовляв, це найперші вороги держави, зрадники, таті, вори. Насправді ж — вороги і загроза не держави, а урядів, королів, царів, пап і князів. Нездари, добравшись до влади, вперто, послідовно, жорстоко винищували впродовж історії всієї найдорожчих, найцінніших людей, розумовий і духовний потенціал народу, намагалися навіки понищити запаси вільнолюбства і геніальності в народі.
Та коли запаси підлості в світі не зменшуються, коли зло живе й розцвітає, то чому ж мали б зменшуватися запаси вільнодумства, доброти й благородства, чому б “мала вмирати чи поменшуватися правда?
На жаль, бувають часи, коли незмога знайти носіїв і втілення цих високих рис. В Росії після розгрому декабристів настали саме такі часи, тому з таким болем сприйняв Бєлінський спроби Гоголя знайти і змалювати ідеальних героїв і з таким праведним гнівом обрушився на нього за ганебну книжку “Выбранных мест из переписки с друзьями”.
В цій книжці Гоголь, той самий Гоголь, який перед цим геніальним пензлем змалював “кувшинные рыла”, що ними наповнена царська Росія, несподівано і нез’ясовно став проповідувати смирення, хвалити царя-батюшку і панів-кріпосників, сварити всіх, хто не підставляє іншої щоки, коли вдарили по одній, закликати до церкви, до биття поклонів, каяття.
Великий письменник умер у цій книжці, пророю— не народився.
Ще п’ять років болісної боротьби, страшних духовних страждань, упертої роботи над другим томом “Мертвих душ”, у якому Гоголь хотів, всупереч всьому світові, все ж показати отой свій пророчний ідеал, та єдине, чого досяг,— це переконався у страшній марності своїх зусиль.
Мало хто з письменників (та й узагалі з людей) спромо-жен виступити власним суддею непідкупним. Кожен вважає, що не встиг здійснити своїх намірів, не зробив того, що міг би, не мав достатнього часу для спорудження своєї життєвої піраміди і поклав у неї лише кілька каменів. Тому всі вмирають передчасно.
Гоголь обрав смерть добровільну. Він удруге спалив рукопис другого тому “Мертвих душ” (до нас випадково дійшли чернетки п’яти глав) і, мабуть, ще якісь рукописи, ліг на диван, відвернувся до стіни, відмовився приймати їжу (тільки пив червоне вино з теплою водою), відмовився від життя.
Ніякі вмовляння господаря дому, де-жив Гоголь, графа О. Толстого, інших знайомих і друзів письменника не помогли. Він відходив з життя добровільно, спокійно, тихо, дивно і страшно.
І тільки він один знав свою таємницю.
Можна відвернутися до спинки дивана, але нікому не дано відвернутися від життя. Він віддав усе, що мав, найбільші скарби душі своєї, далі не мав чого віддавати, усвідомив цю остаточну вичерпаність і тому прийняв своє рішення.
Може, сказав тоді Толстому або комусь іншому:
“Не хороните меня после смерти, а то я не умру. Я скончаюсь”.
Справді не вмер, бо вічний, але “скончался” в своїх можливостях письменницьких, що для нього означало — і людських. Непередаване російське слово “скончался”.
І. С. Тургенев у своїй статті на смерть Гоголя (за яку його заарештували, а тоді вислали з Петербурга) сказав: “Гоголь не выдержал в себе борьбы целого народа, он умер, потому что решился, захотел умереть”.
Коли спалив “Мертві душі”, ліг на свій смертний диван і гірко заплакав.
Чи ж то його вина, що в його душу засіяв хтось зерно неспокою і шукань, що мав він очі й вуха отверсті, що все бачив і чув, як невесело на світі, як сумно, який безлад і нудьга? Чи його вина, що він не такий, як усі, може, ліпший, може, гірший, але не такий, непристосований, з більшим каменем на душі, з більшою раною в серці, з гіркішими слізьми в очах? Чи його вина, що хотів би зібрати всі нещастя, які ходять не по землі, а по людях, і поконати їх, перемогти зло?
Не міг почуватися щасливим, допоки на землі бодай один чоловік буде нещасливим. Не вмів збагнути, чому люди, знаючи, що є добро, так рідко його творять, про зло ж не знають нічого, а щокроку завдають його своїм ближнім.
Хотів одкрити їм очі, але не зміг підняти їхніх повік, тяжчих, ніж у Вія.
Занадто великий тягар хотів підняти і надірвався, втратив усі свої сили.
Покинутий своїм добрим генієм, не загартований у своїй біді, він вжахнувся від видовища великої самотності й духовного сирітства, на які прирік себе сам. Пушкінові тільки вірив, а того не було на світі. До тих, хто поміг би підняти великий тягар світу, не пішов. Не пішов до Бєлінського і йогб друзів, до майбуття. Шукав сили в інших. Не там шукав. Допоки не втрачав він безмежної своєї зухвалості й “забубенности” народу свого, допоки не прислухався, що скаже старенька, але вічно суща, підла й підступна княгиня “Марья Алексеевна”, він був великий. Але ось втратив усе це — і низвергся, упав у пониження, загинув, “скончался”.
Велич лишалася, але вже поза ним, незалежно від нього, від його смертної оболонки.
Звичайні людські виміри тут безсилі. У своїх художницьких звершеннях Гоголь піднявся над світом на таку височінь, що став недоступний для наших поглядів, і навіть у гагарінські часи зоряних польотів людства мчить над нами його птиця-тройка, якої ні наздогнати, ні збагнути, ні осягнути: “Эх, тройка! Птица-тройка, кто тебя выдумал? Знать, у бойкого народа ты могла только родиться, в той земле, что не любит тужить, а ровнем-гладнем разметнулась на полсвета, да и ступай считать версты, пока не зарябит тебе в очи”.
Гете писав про Шекспіра: “Все, що віє в повітрі, коли звершуються великі світові події, все, що в страшні хвилини затаюється в людських серцях, все, що лякливо замикається і ховається в душі,— виходить на світ, вільно й невимушено: ми пізнаємо правду життя й самі не відаємо, яким чином”.
Гоголь, мовби вторячи німецькому генієві, в статті про сутність і особливість російської поезії, запитуючи, що ж було предметом поезії Пушкіна, відповідав: “Все стало її предметом і ніщо зокрема. Німує думка перед незчисленністю її предметів… На все, хоч що там є у людині, починаючи від її високої і великої риси до найменшого зітхання її слабості і нікчемної прикмети, що його збентежила, він відгукнувся так само, як відгукнувся на все, хоч що там є в природі видимій і зовнішній…”
Не змовляючись, два великі письменники майже тими самими словами сказали про ще двох великих. Гоголівські слова про Пушкіна — це й про нього, про Гоголя.
Він дивує і потрясає нас сьогодні не тільки звершеним, але навіть своїми намірами. Маючи намір написати драму з історії України, Гоголь, за своїм узвичаєнням, накреслює на аркушику, якою ж саме повинна бути така драма — і ось уже заповіт для цілих письменницьких поколінь.
І в “Ревізорі”, і в “Мертвих душах” зображено повітові й губернські міста царської Росії, всі оті так добре знайомі Гоголю Ніжини й Полтави, але на першому плані все ж не образи міст, а образи-символи городничих, хлестакових, собакевичів, манілових, плюшкіних і ноздрьових. А сам письменник мріяв ще про більше. Він писав: “Идея города.
Возникшая до высшей степени Пустота… Как созидаются соображения, как эти соображения восходят до верха смешного… Как пустота и бессильная праздность жизни сменяются мутною, ничего не говорящею смертью…
Проходит страшная мгла жизни, и еще глубокая сокрыта в том тайна. Не ужасное ли это явление? Жизнь бунтующая, праздная — не страшно ли великое она явленье… Жизнь… Весь город со всем вихрем сплетений — преобразование бездеятельности жизни всего человечества в массе…
Как низвести все мира безделья во всех родах до сходства с городским бездельем? И как городское безделье возвести до преобразования безделья мира?..”