Голодомор 1932-1933 рокiв… Це страшнi роки в iсторii Украiнi. Ми знаємо про це з розповiдей наших ба бусь, з вивчення iсторii. Але повнiстю усвiдомити жах тих часiв менi допомiг ро ман В. Барки “Жовтий князь”. Менi дiйсно було страшно i боляче читати цей роман. Трагедiя сiм’i Катранникiв у тому, що вони жили за часiв сталiнськоi тота лiтарноi системи, яка намагалась за будь-яку цiну вселити страх перед владою в душах селян, змiнити в iхньому життi все на iнший, гiрший, лад. Ходили се ляни щонедiлi до церкви – а за новоi влади – на лекцii та агiтзбори. Знищили церкви – побудували сiльради, вигадали плани хлiбозаготiвель, щоб залишити селянськi сiм’i без хлiба, аби селяни йшли на поклони i просили у влади.
В. Барка, характеризуючи радянську владу тих часiв та тих, хто ii представ ляє, порiвнює розпорядникiв-комунiстiв зi злодiями, бо “злодii тiльки краще вi зьмуть, а розпорядники – все”. Родина Мирона Катранника уособлює всiх, хто пережив страшнi роки голо домору i нi за яких умов не втратив людяностi, хто зберiг моральнi принципи. Народ розумiє, що в Украiнi панує зло, але нiчого зробити не може. Лиш по шепки можна поговорити, та й то не з усiма. Бо прийде влада, забере останнє i оголосить тебе ворогом народу. Члени родини Катранникiв не можуть дивитися на голодних, безсилих лю дей i чим можуть дiляться з ними. Горе не обминуло i iх: смерть матерi, Мирона, старшого сина, Оленки – болем лягла на серце Дар’i Олександрiвни. Вона праг не врятувати хоча б Андрiйка, але помирає вiд голоду i розпачу. Iз усiєi родини, колись великоi i працьовитоi, живим залишився лише Андрiйко. Я думаю, що В. Барка залишив малого Андрiйка живим, щоб ще раз пере конати читача: добро не можна знищити. Все те хороше i добре, чого вчили Андрiйка батьки, житиме разом iз ним, а вiн збереже на все життя пам’ять про своiх рiдних, якi загинули в тi страшнi роки, i передасть цю пам’ять своiм дiтям. Щоб нiхто нiколи не забував справжньоi iсторii свого народу…