Змінюються часи і влада, життєвий уклад і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, одвічною лишається людська потреба любити. Тема кохання в усіх народів, від прадавніх часів і до наших днів, — завжди актуальна для мистецтва, бо корені її глибоко заховані в людському єстві. Загальновизнаними рисами української натури є м’який ліризм, схильність до тонкого світовідчуття, до поетизації інтимних почуттів. Тому українські поети незмінно чаруючі і прекрасні в інтимній ліриці. Максим Рильський та Володимир Сосюра не становлять винятку з цього правила. Мистецька совість, що натикалася на заборони та цензуру, мусила обходити суспільні проблеми. І тому інтимна лірика була тією віддушиною, тим не зацькованим світом, де можна було лишатися щирим, бути собою. Максим Рильський— справжній майстер поетичної форми. Гарний смак і бездоганне володіння словом стали запорукою того, що тема кохання знайшла в його творчості надзвичайно гармонійне втілення. Співзвучність закоханого серця і навколишнього світу — основний мотив його інтимної лірики.
…Знов слова, міцні, Як темна мідь, у тиші залунали. Але рука безвладно випускає перо, — бо повстає в моїх очах Жіноча постать, як ламка крижинка… («Ізнов «Тадеуша» я розгорнув»)
Поет схиляє голову перед жіночою красою, дуже тонко відчуває неповторність внутрішню, високо цінуючи в прекрасній половині людства шляхетність, вишуканість, вірність, здатність розуміти і любити. Ніщо не може затьмарити образ коханої в його поетичній уяві:
Не знаю, де ти, хто ти, що ти нині, Усе перекотилось без сліда… Та вірю, як приречено людині, Що й досі ти прекрасна й молода. («Лист до загубленої адресатки»)
Інтимна лірика Максима Рильського тісно переплетена з пейзажною. Таке враження, що світ навколо ліричного героя облагороджується силою і чаром кохання. І з цвіту цієї гармонії неминуче має зродитися прекрасний плід:
Сонце сховалося в морі, троянди запахнуть п’яніше, Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста… Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути І в заворожену ніч мудрого сина зачать. («Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі…»)
Світла печаль, якою напоєна інтимна лірика Рильського, у творчості Володимира Сосюри, присвяченій темі кохання, поєднується із жагучою пристрасністю, небаченою силою почуття:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання… («Так ніхто не кохав…»)
Уяву митця образ коханої бентежить згадками. Поєднана долею з іншим, вона в незгасній пам’яті залишається щастям поета, його бажаною і єдиною:
Наче сон… Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв… Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв. («Коли потяг у даль загуркоче…»)
Як і в поезії Рильського, в інтимній ліриці Володимира Сосюри глибина і краса почуття вносить гармонію у світ навколо ліричного героя:
Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй. («Васильки»)
Любов у душі людини сильніша над усе. Поет переконаний, що цей благословенний Божий дар прилучає людство до вічного:
Якби зібрати з неба всі зірки і всі сонця з усіх небес на світі, — моя любов горітиме яркіш за всі сонця, на тисячі століттів. («Марії»)