ТАРАС БУЛЬБА
За повістю М. В. Гоголя
ДВІР БУЛЬБИ
— А повернись-но, сину! Який-бо ти смішний,— каже Бульба до синів, намагаючись повернути Остапа, щоб оглянути його з усіх боків. Остап, однак, не повернувся.
Тарас Бульба з синами стояв посеред великого двору. Двір поріс споришем. Спереду невеликий старосвітський полковницький будинок, соломою вкритий. На стрісі мох і навіть кущик жита. Праворуч комора дерев’яна, рублена. Між коморою та будиночком ворота й хвіртка. Біля воріт дві тополі. Ворота відчинені. Видно, що сини тільки що заїхали в двір. Тут стояли їх коні й слуги. За ворітьми — кілька вершників. У хвіртку входили сусіди й сусідки. З комори до будинку пробігла моторна дівчина.
— І отак у вас усі ходять в академії?
Остап і Андрій хотіли були рушити в напрямку до будиночка:
— Ого, які на вас довгі свитки! Ні, та й свиткиї А побіжи-но котрий з вас. Подивлюся, чи не шелепнеться він об землю, заплутавшись у поли.
І вже Бульба хотів був примусити побігти Андрія.
— Ну, годі. Не смійтеся, батьку,— промовив нарешті старший з них, Остап.— Чого сміятися?
— Диви, який пишний. А чом би й не сміятися?
— А так. Хоч ви мені й батько, а як будете сміятися, то, їй-богу…
Бульба не дав Остапові вимовити останнє слово.
— І… Ах ти ж, вражий синуї Як? Батька? — і здивований Бульба відступив на кілька кроків.
— Так хоч би й батька. За образу не подивлюся й не уважу нікому,— промовив Остап.
Тарас дивиться на Остапа такий здивований, начебто це був і не Остап зовсім, а не знать що.
— То як же ти хочеш зі мною битися? Хіба навкулачки?
— Та вже як прийдеться.
— Ну, давай навкулачки,— сказав Тарас, засукавши рукави.— Подивлюся я, що за митець у кулаці.
І от батько з сином замість привіту після довгої розлуки почали молотити один одного. На ґанок вибігла мати:
— Тарасе… Боже мій!.. Дивіться, люди добрі: здурів старий. Діти приїхали додому, більше як рік їх не бачили, а він вигадав казна-що, навкулачки битися. Тарасе!
— А він здорово б’ється! — сказав Бульба, напів-обертаючись до жінки й оправляючись після ударів.— їй-бо, добре. Славний буде козак…
— Ну, здоров, синку. Почоломкаємось. — І стали батько з сином цілуватися.
— Добре, синку. Отак лупцюй кожного, як мене колотив. Нікому не попускай.
— А ти, байбасе, чого стоїш, руки звісив,— звернувся Бульба до Андрія.— Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш батька?
— От іще що вигадав, — сказала мати, обіймаючи Андрія.— І влізе ж таке в голову, щоб рідне дитятко та батька било. Дитятко молоде, таку дорогу проїхало, йому б тепер відпочити та попоїсти чого-небудь…
— Е, та ти мазунчик, я бачу, — зауважив Бульба.— Не слухай, синку, матері: вона баба, що вона знає?
І рухом руки Бульба підкликав до себе Андрія.
— Бачите шаблю? Оце ваша мати. А академія і всі ті книжки, букварі й філозофія — все це казна-що, і чхав я на все це…
— Тарасе…
— Помовч… А от краще я вас на тому тижні виряджу на Запорожжя. От де наука! От де школа! Отам тільки й наберетеся розуму.
— І… один тиждень дома… Боже ж мій…— почувся плач матері,— і погуляти їм, бідним, не доведеться…
Плакала, тужила мати.
— Ну, годі скиглити, стара,— сказав Бульба.— Козак не на те, щоб возитися з бабами. Ти б сховала їх собі під спідницю та й сиділа на них, як квочка на яйцях!
Мати подивилась з докором на Бульбу й пішла.
— Іди, іди та постав нам мерщій на стіл усе, що є! — гукав Бульба услід жінці.— Нам не треба пампушок, медяників… маковників та всяких там пундиків! Тягни нам цілого барана. Та горілки, та не з озюмом та всякими там витребеньками, а чистої, щоб грала, як скажена.
Бульба засміявся, як гроза, і рушив з синами до світлиці.
СВІТЛИЦЯ БУЛЬБИ
Бульба з нагоди приїзду синів запросив усіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці. Гості сиділи за столом у світлиці, прибраній на смак того часу. Був вечір.
— Ну, боже ж благослови. Здорові будьте, синки! І ти, Остапе, і ти, Андрію. Дай же, боже, щоб на війні нам завжди щастило.
— Дай, боже,— промовив тихенько осавул Дмитро Товкач.
— Щоб бусурманів били, і турків били, і татарву били, а коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів щоб били.
— Та дай же, боже,— згодився Товкач. Бульба до Андрія:
— А як по-латині горілка? Не знаєш? От дурні, синку, були латинці: вони й не знали, що існує на світі горілка… Як пак той прозивався, що латинські вірші писав? Я на грамоті розуміюся не дуже, отож і не знаю, Горацій, чи як?
Останні слова Бульба промовив, звертаючись до Товкача.
Остап і Андрій:
— Бач, який батько? — пошепки сказав Остап Андрієві.
— Все старий сич знає, а прикидається.
— Ось гляньте, які молодці! На Січ їх скоро пошлю! — радів підпилий Бульба, показуючи Товкачеві та іншій старшині Остапа й Андрія.
Товкач:
— Святе діло.
— Я думаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки. Признавайтеся, синки, добре вас шмагали березовими віниками? — казав далі Тарас, звертаючись до синів.
— Нічого, батьку, згадувати. Що було, те пройшло,— відповів стримано Остап.
— Хай тепер спробує,— сказав Андрій,— хай тепер хто зачепить! От хай тільки навернеться тепер яка-не-будь татарва! Буде вона знати козацьку шаблю!
— Добре, сину! їй-бо, добре! Та коли вже на те пішло, то й я з вами їду,— захвилювався Бульба, немов дивуючись, як це він не додумався до цього зразу.
— Якого біса мені тут сидіти! — здивувався Бульба, звертаючись до Товкача.— Щоб я став гречкосієм, пічкуром. Доглядати вівці та свині та з жінкою бабитися! А хай воно пропаде.— До синів: — Поїду з вами на Запорожжя. Ій-бо, поїду! Га?! Чому ж бо мені не поїхати?
Старий Бульба гарячився, гарячився, нарешті розсердився зовсім і встав із-за столу. Гордо випроставшись, він тупнув ногою:
— Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого біса ми тут можемо висидіти? Нащо нам ця хата? Для чого усе це? Нащо ці горшки?
Сказавши це, Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки.
Бідна мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лавці. Безмовне горе тремтіло в її очах і в міцно зціплених устах.
Бульба добивав посуд — сулії, пляшки зеленого та синього скла, карбовані срібні кубки і турецькі чарки.
ДВІР
Бульба тримає в руках ногу коня і перевіряє, як підігнано підкови. Заглядає коневі в зуби. Кінь не дається. Бульба сердиться.
Серед коней і слуг Бульба підходить до другого коня, до третього. Від коней Бульба покотився, як вогняна куля, через увесь двір від стаєнь до комори. За ним поспішав хвіст челяді. Поруч нього, трохи відстаючи, спішив Товкач.
— Візьмеш, Дмитре, тутечки всю мою владу. Чув? — казав він на ходу Товкачеві.
— Чув. А чого ж не чув? — відповів Товкач.
— А коли часом подам з Січі знак, рушай з полком просто.
Зупинившись біля комори, Бульба звернувся до конюхів, коло яких він тільки що був.
— Ага! Демид! Не забудь же всипати в ясла пшениці, та найліпшої, чув?
І пішов Бульба швидко у відчинену комору.
Бульба з Товкачем знову мчить через двір.
— Е, годі вилежуватись по запічках та годувати глад— • ким тілом мух! — говорить він, може, Товкачеві, а може, й сам собі або ж і всій челяді.
— От! Леванці, баболюби! — сказав він, підійшовши до слуг.
Бульба серед слуг.
— Поїдете: ти, Омельку, ти, Демиде, поїде Порохня, Шпак.
— Батьку, я поїду. їй же богу,— сказав один із слуг.
— Не поїдеш. Не вмієш мовчати. Поїдеш ти, Чорнота, ти, Литвине, ти, Вороний.
Почувся жіночий плач.
— А хто мені там плаче?! —крикнув Бульба.— Вже. Вже закудкудакали! Чортів курятник! — сердився Тарас, шугаючи панорамою від слуг до сіней мимо жіночої челяді.
Бульба в коморі вибирає шаблі, мушкети. Бульба, з мушкетом, на мить замислився.
— Все,— сказав він тихо сам до себе.
Світлиця.
— Ну, діти, спати. А завтра будемо робити, що бог дасть,— сказав Бульба, увійшовши до світлиці.
— Та не стели нам постелі! — звернувся він досить лагідно до жінки, начебто ніякого посуду він і не бив зовсім і нікуди не збирається їхати.— Нам не треба постелі. Ми будемо спати надворі.
Ніч тільки що огорнула небо, й будинок, і двір, і сад, і ставок, і тополі.
Посеред двору на сіні, на килимі, укритий баранячим кожухом, хропів Тарас.
Хропли слуги коло комори.
Спить Остап.
Пасуться коні.
Хропе сторож, що упився з нагоди приїзду паничів. Спить Тарас.
Не спить Андрій. Очі його широко розплющені. До нього долітає хропіння і Тараса, і слуг, і далекий спів дівчат, але він нічого не чує. Він не присутній.
Андрій дивиться на зоряне небо. Поступово перед його очима виникає панночка. Андрій простягає до неї руки. Панночка зникає.
Здоровезний сірий український віл лежить і тихо ремиґає.
До узголів’я сплячих поруч Остапа і Андрія схилилася мати.
Мати розчісувала гребенем волосся Остапа й плакала.
— Сини мої, синочки любі! Що буде з вами? Що жде вас?
Спить Остап. Чути слова матері:
— Забирають вас, щоб не бачити мені більше ніколи, ніколи.
Плаче мати.
— Діти мої, діти! Ой, чи не в першій битві зрубає татарин вам голови?.. Де ж будуть лежати тіла ваші?!
Спить Андрій. Розплющив очі. Перед самими очима сміється панночка. Андрій застогнав уві сні. Весь час чути хропіння Тараса і плач матері.
— …порубані і покинуті… синочки… Який хижий птах розклює вас?..
Пасуться коні. Один кінь підняв голову, прислухається. Чути тихий плач матері.
КИЇВ
(Спогад у напівсні. Марення. Можливо ввести ще один наплив: або волів, або самого Андрія, або матір, що плаче).
Андрій стоїть на вулиці в Києві. Він про щось мріє. Він увесь ніби передчуває наближення якоїсь надзвичайної події. Раптом вусатий машталір панського берлина, що проїздив мимо, стьобнув його батогом і мало не збив з ніг.
Вулиця старого Києва XVI віку. Бурсак Андрій з шаленою люттю схопив заднє колесо і зупинив ридван. Але машталір ударив по конях, вони рвонули, і… Андрій запоров носом у грязюку. Почувся дзвінкий сміх. Звівши очі, Андрій побачив у вікні красуню панночку: чорнооку і біляву, як сніг, осяяний ранковим рум’янцем сонця.
Панночка сміялася від усієї душі.
Андрій дивився на неї, забувши про грязюку.
Ось він підійшов до її вікна. Вікно зачинилося.
Панночка сиділа перед люстром при світлі свічки і виймала з вух дорогі сережки.
Андрій видрався на дерево, з дерева на дах будинку і спустився димарем каміна.
Опинившись у кімнаті наодинці з панночкою, Андрій раптом зовсім остовпів. Невідома боязкість скувала його. Але він рухався до неї від каміна як зачарований.
Андрій ішов до панночки, тримаючись рукою за серце. І став.
Панночка з жахом дивилася на Андрія. Потім вона підійшла до нього близько і посміхнулася. Потім вона поклала йому на голову блискучу діадему.
Ось вона повертає Андрія вліво і вправо.
Сміється. Надіває на Андрія серпанкову шемізетку з фестонами, гаптованими золотом.
Потім панночка почепила йому на губи сережки. І почала сміятися й радіти, як дитина.
Сміється панночка. Раптом чути стук. Панночка перелякалася.
У дверях з’являється покоївка-татарка. Вона робить панночці знаки.
Панночка підбігла до покоївки і зразу ж зникла з кімнати. Покоївка веде Андрія до вікна. Андрій стрибає через вікно.
Андрій стрибає через паркан. Тут він дістає кілька відчутних ударів киями і нагаями від челяді і, легко стогнучи, тікає.
Андрій стоїть у костьолі. Мимо нього проходить панночка з батьком. Вона дуже привітно посміхнулася йому, як знайомому.
Андрій у гіркому відчаї заплющує очі. На очах сльози.
У небесах возноситься мати божа. Весь час музика органа, дуже тиха.
Спить Андрій. Коло нього мати. Світає.
Андрій підходить до вікна. Те саме вікно, де він уперше побачив свою долю.
Вікно відчиняється, і в ньому з’являється якась поганюча товста мармиза.
Андрій у гіркому відчаї. На очах у нього сльози.
ДВІР
Сидить мати з слізьми на зовсім змученому лиці. Сплять Остап і Андрій.
Уже розвиднілось. Бульба раптом схопився:
— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Ага, стара, готуй мерщій нам їсти. Шлях лежить великий.
Бідна стара попленталася до хати. Схопилися Остап і Андрій. Почав оживати весь двір.
СВІТЛИЦЯ
Світлиця Тараса. Тарас. Сини вже переодягнені в пишну козацьку одежу. Товкач, слуги, старшина.
— Ну, сини, все готово. Тепер, за звичаєм християнським, перед дорогою сядьмо. Так,— сказав Бульба.
Усі сіли без винятку.
— Так. Тепер благослови, мати, дітей своїх!—сказав Бульба, встаючи після невеличкої паузи. — Моли бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили честь лицарську, щоб стояли за віру Христову, а як ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: материна молитва і на воді, й на землі врятує.
Мати обняла дітей, надівши їм невеличкі образки на шию.
— Хай боронить вас… мати божа… Не забувайте, синки…
— Ну, ходім, діти,— сказав Бульба.
Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено рвонувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар.
Мати на ґанку. Побачивши синів уже на конях, вона кинулася до Андрія. Вона вхопилася за його стремено й припала до сідла.
Двоє дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Плакали жінки. Чути їх стогін і голосіння. Козаки рушили з двору.
Козаки за ворітьми. Вибігла мати, наздогнала Андрія, з незбагненною силою зупинила коня і обняла Андрія. її знову відвели.
Остап і Андрій їхали сумні і стримували сльози, боячись батька.
Проїхавши трохи, вони оглянулись назад. їх хутір немов у землю сховався.
Степ прийняв козаків у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки чорні козацькі шапки миготіли між колоссям.
Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток.
— Еге! Що ж це ви, хлопці, так принишкли? — сказав Бульба, прокинувшись від своєї задуми.— Ану, враз всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки, та закуримо, та полетимо так, щоб і птиця не здогнала!
І козаки, припавши до коней, зникли в траві.
Вже й чорних шапок не стало видно.
Один тільки струмінь толоченої трави показував слід їх бистрого бігу.
Увечері весь степ одмінився. По темному блакитному небу, немов велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота. Вся музика, що бриніла вдень, стихла й змінилася іншою. Часом з якогось самотнього озера долітав крик лебедя і срібною хвилею котився в повітрі.
Подорожні, зупинившись серед степу, розклали вогонь, ставили на нього казанок і варили собі куліш.
У траві паслися стриножені коні. Андрій лежав і дивився в небо. У небі сяяли мільйони зірок. На мить з’явився образ панночки і зник.
Один раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла далеко, й промовив:
— Гляньте, дітки, он скаче татарин. Ач, собака, тікає… Татарський вершник тікає.
Серед степу блищав Дніпро. Клекотіли пороги. Бульба зупинився. До нього під’їхали сини.
— Синочки, Січ-мати, — сказав схвильовано Тарас, показавши рукою вперед.
Перед ними була Запорозька Січ.
Подорожні в’їхали у передмістя Запорозької Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, що гриміли в двадцяти п’яти кузнях, напіввикопаних у землі і вкритих дерниною.
Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах, виблискуючи прекрасними зубами. Іскри розліталися на всі сторони. Запорозькі вулкани працювали, як годиться справжнім металістам,— твердо і весело.
Дужі кожум’яки сиділи під дашками ґанків на вулицях і м’яли своїми міцними руками волові шкури.
Теслярі пнулися з своїх могутніх шкір, спускаючи в Дніпро нову чайку. Один з них спіткнувся і, на загальну радість, упав у воду.
Чубаті художники тут-таки щедро вмочали свої “пензлі” в мазниці з дьогтем або смолою і мазали чайку для красоти, здорового приємного запаху і водонепроник-ливості.
Цю смолу тут-таки варили в казанах два запорожці, яких сміливо можна було вважати за чортів, коли б не срібні натільні хрестики, що миготіли на їх чорних голих грудях.
Поруч молоді запорожці витягли на берег волок, цо-вен величезної риби. Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження.
— І… Хіба це риба! Казна-що, не риба… От колись була риба…— сказав зажурено старий запорожець Ка-сян Бовдюг і плюнув.
• Дрібний бакалійний крамар Янкель Горелік, наточивши з бочки ківш горілки, простяг його вперед і, ви-тягши довгу шию, протяжливо й лагідно гукав:
— Горілка, горілка, добрая горілка-а-а!
Татарин повертав на котках баранячі котки з тістом. Тут-таки на сковорідках смажили те, що тепер називають шашликами, биточками по-козацьки, розбратами з цибулею та іншим.
Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали в самі небеса, згадуючи своїх подруг.
Але перший, хто трапився назустріч нашим подорожнім, був запорожець, що спав посеред самої дороги, розкинувши руки й ноги.
Запорожець, як лев, розлігся на дорозі. Шаровари з дорогого червоного сукна були вимазані дьогтем, як вияв цілковитої зневаги до них.
Намилувавшись сплячим, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстрами, які тут-таки ремествували, і людьми всіх націй, які наповнювали передмістя Січі, що скидалося на ярмарок.
Минули передмістя. Показалися запорозькі січові курені, вкриті дерниною або повстю. Ніде ніякої сторожі.
Бульбенки були схвильовані і вражені баченим. Дійсність перевершила всі їх сподіванки й бурсацькі мрії. Уся Січ являла незвичайне явище: це було якесь нескінченне бенкетування, бал, що почався бучно і згубив свій кінець. Загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Юнаки оглядалися на всі боки, забувши про все на світі.
Подорожні в’їхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. Ціла юрба музикантів заступила їм дорогу. Серед музикантів танцював молодий запорожець, загнувши шапку хвацько набакир і розмахуючи руками.
Він кричав:
— Жвавіше грайте, музики!
І Хома, пропивши цілий світ, з підбитим в сотий раз оком, яке сміється над цим світом, наливав кожному по здоровенному кухлю.
Біля молодого запорожця вже четверо старих вибивали дрібненько ногами, кидались, як вихор, убік… мало не на голову музикантам.
13 1649
193
І раптом, спустившись, неслися навприсядки та били круто й міцно своїми срібними підковами туго втоптану землю.
Грали музиканти.
Хома міряв горілку без ліку.
Танцював уже добрий десяток січовиків.
Милувалися Бульбенки. Земля глухо гуділа на всю округу, і в повітрі далеко розносилися гопаки та тропаки, що вибивалися дзвінкими підковами чобіт.
Танцювали гуляки, що не мали ні рідні, ні кутка, ні родини, нічого, крім вільного неба і вічного бенкетування душі своєї.
— Ех, коли б не кінь! — вигукнув Тарас.— Пішов би, їй-право, пішов би сам у танець.
— А, це ти, Печерице! Здоров був, Козолупе!
— Звідки бог несе, Тарасе? Тарас зупинився.
— Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Тарас зліз з коня.
— Здоров, Ремінь!
Лицарі поцілувалися взаємно.
— А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Підситок?
І почув тільки Тарас, що Бородавку повісили, що з Колопера зідрали шкуру під Кизи-Керменом, а Підсит-кову голову відіслали в бочці до самого Царгорода. Похилив голову Бульба і замислено промовив:
— Добрі були козаки! Хай царствують!
Кошовий отаман Запорозької Січі сидів у сінях і кришив тютюн на низенькому пеньку, що правив, очевидно, за стіл. Біля нього сидів писар і підчиняв гусяче перо. За ним стояли дужі загорілі люди, що прийшли, очевидно, здалека. Це новаки. Тут їх приймали в Січ.
— Здорові були, пане кошовий!
— Здоров був!
— Прийміть до товариства.
— Ага… У Христа віруєш?
— Вірую.
— І в святу тройцю?
— Вірую.
— До церкви ходиш?
— Ходжу.
— Ану, перехрестись. Прибулий хреститься.
— Добре. Ну, йди до куреня, куди сам хочеш.
— Здорові були! — сказав другий приходець. Повторення цієї нескладної церемонії прийняття до
Січі перебив прихід Бульби. Судячи з усього, Бульба і кошовий були не тільки одного приблизно віку, але й довго один одного знали.
— Здоров був, пане кошовий!
— Здоров, Тарасе… І в святу тройцю віруєш?
— Вірую,— відповів козак.
— Сідай… І до церкви ходиш?
— Ходжу.
— Еге-е. Що я бачу? Пан кошовий тютюнець готує.
— Ану перехрестись… Так… Іди вибирай курінь. Козак пішов, пішов і писар. Тарас і кошовий лишилися вдвох.
Бульба сів проти кошового і помацав тютюн.
— Добрий тютюн.
— Еге,— протяг тоненьким тенорком кошовий.
— З таким тютюном, та з доброю люлькою, та з добрим товариством… А?.. Слухай, Демиде, ти знаєш, що я думаю?
— Знаю.
— Як знаєш? — здивувався Бульба.
— Ти хочеш погуляти з запорожцями.
— Ну, скажи на милість. Як це ти дізнався?
— А так дізнався, що гуляти ніде,— сказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й чвиркнувши набік.
— Як-то ніде? Можна піти на Туреччину або на татарву!
— Не можна.
— Як не можна?
— Так. Ми обіцяли султанові мир.
— Так він же бусурман: і бог, і святе письмо велять бити бусурманів.
— Не можна. Присягали нашою вірою. Не маємо права.
— Як ти кажеш — не маємо права? От у мене двоє синів, обидва молоді. Ще ні разу не були на війні, а ти кажеш — не маємо права, кажеш — не треба.
— Ну, вже не годиться так.
— Так. То, виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла, щоб не було з неї вітчизні ніякої користі? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? Ти чоловік розумний, тебе недурно вибрали на кошового. Розтлумач мені, для чого ми живемо?
— А війні все-таки не бувати, ось поглянь…— відповів кошовий, показавши на листа.
Тарас узяв лист, читає півголосом:
— “Я, султан турецький, син Магомета, брат Сонця і Місяця, володар царства Македонського, Малого і Великого Єгипту, цар над царями… м-м… наказую вам…”
— То не бувати війні? — спитав знову Тарас.
— Ні.
— То вже й думати про це годі?
— Годі й думати.
— Ну, добре,— сказав Бульба і пішов.
Зібравши чималий гурт найодчайдушнішого вояцтва, що не раз шарпало Анатолійські береги, тонуло в Чорнім морі, бряжчало кайданами на турецьких галерах, прикуте до важких опачин, запалювало люльки на каф-ських, козловських і сінопських пожежах і все ж таки поверталося порубцьоване, і покарбоване, і невичерпно веселе до Січі-матері,— зібравши, отже, гурт отакого вояцтва навколо горілчаної бочки і посадивши серед них хитрого пройдисвіта рибалку — поета-писаря, Тарас склав султанові таку відповідь на його грізне послання:
— “Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і самого люципера секретар! Вавілонський ти кухар, македонський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипту свинопас і байстрюк і нашого бога дурень, свиняча морда, різницька собака, кобиляча… Не годен ти синів християнських мати. Війська твого не боїмося… Землею і водою битимемось з тобою, проклятий сину, чорт би побрав твою матір. Так тобі козаки отвічають. Місяць на небі, год у книзі, числа не знаєм, бо календаря не маєм. День такий, як і у вас, поцілуйте ж ось куди нас…”
Що вже реготу було!.. П’ятеро з них, так ті прямо підійшли, обнявшись, до литавр і… давай чим попало вистукувати.
— А хто там сміє бити в литаври? — спитав довбиш, прокинувшись, і знову заснув.
Всі запорожці, вся Січ зібралася в круг. Ударили ще раз у литаври.
У січовий круг увійшли кошовий, писар і суддя з усіма клейнодами.
Кошовий і старшина скинули шапки і низько вклонилися запорожцям… На всі сторони. Козаки мовчали.
— Що означають ці збори? Чого хочете, панове? — спитав кошовий.
Тарас дав знак п’яній п’ятірці запорожців. Лайка й крики не дали кошовому далі говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, зараз же булаву!
— Не хочемо тебе більше! — кричали запорожці. Розлючена в одну мить юрба кинулася до кошового. Бачачи, що кошовому загрожує велика небезпека,
група тверезих кинулась навперейми п’яним. Почався кулачний бій.
Кошовий зрозумів, що розмови тут зайві, вклонився низенько, поклав булаву і пішов.
Булава кошового лежала на землі. Вслід кошовому лунали крики.
— Накажете, панове, й нам покласти свої клейно-ди? — сказали суддя, писар і осавул, готуючись покласти каламар, печатку і жезл.
— Зоставайтесь!..— кричали їм з юрби.
— Ми прогнали кошового, бо він баба, а нам треба чоловіка на кошового,— закричав підпилий Попович, стоячи біля задоволеного Тараса.
Булава на землі. Чути крики:
— Кого ж тепер оберете на кошового?
— Хто ж, панове молодці, підніме булаву? — питає суддя.
— Кукубенка обрати! — крикнув Попович, стоячи біля Тараса.
— Кукубенка! — підхопили братчики.
— Не хочемо Кукубенка. Рано йому ще!
— Молоко ще на губах не висохло, трясця його матері! — кричав старий Бовдюг, явно незадоволений цією недостойною кандидатурою.
— Шила в отамани! Шила! — кричали збоку.
— Шила в кошові! — закричав Голокопитенко.
— Шила! Шила! — підхопила юрба.
— А в гузно тобі шила не хочеш? — заперечив старий козак Карпо Тихий.
Юрба зареготала.
— Який же він козак? Він же прокрався, як татарин! А стонадцять чортів йому, п’яниці…
Очевидно, Тихий далі вкинув якесь дотепне слівце, але через гучний сміх його вже не було чути.
— Бородатого! Бородатого! — почулися крики поза кадром.
— Не хочемо Бородатого! — кричав Тихий з товариством у бік прихильників Бородатого.
— К нечистому Бородатого! — крикнув Устим Гуска.
— Дідько йому в бороду!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас декому.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричала юрба.
— Бородатого, Бородатого! — кричали одні.
— Кирдягу! Кирдягу!.. Шила!! — кричали другі. Два запорожці рішуче розійшлися в поглядах.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричав один.
— Шила! — кричав другий.
— У гузно тобі шило!
— Кому шило в гузно?
— Тобі!
І тоді один запорожець так затопив у вухо другому, що тому нічого іншого не лишилося, як відповісти тим самим.
— Кирдягу!
— Шила!
— Кирдягу!
— Шила!
Щось подібне відбувалось і в інших групах з тією тільки різницею, що конкурентом Кирдяги називався не Шило, а Кукубенко або Гаркавий.
Козак Мусій Половець збив свого супротивника з ніг, повалив на землю і почав душити.
— Бородатого?
П’яний супротивник, упертий козак Тит Затуливітер, стверджувально закивав головою, за що й дістав од Му-сія по удару за кивок.
Билося вже багато. Але гарне ім’я Кирдяги заглушило всі інші імена.
— Ідіть по Кирдягу! — наказав Бульба, і з десяток козаків кинулись через бурхливу юрбу по Кирдягу. Деякі з них ледве трималися на ногах, так вони встигли набратися.
Кирдяга, старий розумний козак, сидів у курені, немовби й не знаючи про те, що відбувається. Раптом відчинилися двері і до нього вдерлися підпилі посланці.
— Що, панове? Чого вам треба? — спитав Кирдяга.
— Іди, тебе обрали на кошового!
— Змилуйтеся, панове,— сказав Кирдяга,— який з мене кошовий.
— Ступай, кажуть тобі! — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки і потягли. Кирдяга, проте, уперся і зупинився.
— Та в мене і розуму не стане на таке діло,— відступив трохи Кирдяга. Один з козаків схопив ззаду Кирдягу за комір і штовхнув.
— Не опинайся, чортів сину!
— Та хіба ж не знайшли нікого кращого?
— Ну, йди, ідоле. Приймай честь, собако, коли тобі дають її!
Останні слова козаки промовили вже поза куренем, підштовхуючи Кирдягу ззаду кулаками, стусанами і усовіщаннями.
Коли Кирдягу привели в круг і поставили перед радою, старшина в останній раз запитала:
— Ну, як, панове, чи всі згодні, щоб Кирдяга був кошовим?
— Згодні! — закричала юрба.
Один із старшин узяв булаву і підніс її Кирдязі. Задзвонили дзвони. Кирдяга прийняв булаву. Радісний крик розлігся по всій юрбі:
— Слава!
З відчиненої брами січової Покровської церкви виходив столітній батюшка, з причтом, півчими, корогвами і святою водою.
Кошовий Кирдяга вклонився на всі чотири сторони. А в цей час з народу вийшло четверо найстаріших си-воусих і сивочупринних запорожців. Підійшовши до Кир-дяги, кожний взяв повну жменю грязюки… і поклали Кирдязі на саму чуприну. Мокра земля стекла з його голови.
Потекла по вусах і по щоках і замазала йому болотом все лице.
— Земля єси,— співав церковний запорозький хор. Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дивився
вперед.
— І отидеші в землю,— чув Кирдяга суворі слова. На останні слова пісні два церковні півчі козаки,
Мартин Стукало і Купріян Рева, викотили з своїх страшних горлянок, немов винні бочки з кам’яного льоху:
— І отидеші в землю.
Земля здригалася від цих голосів і від гучних пострілів на честь нового кошового.
— Пу-гу! Пу-гу! — кричав запорожець невідомим подорожнім, що підпливали на пороні.
— Козаки з лугу!..— почулося здалека у відповідь.
— З чим пливете? — спитав запорожець.
— З бідою! — кричав з порона присадкуватий плечистий козак Опанас Рубан, років п’ятдесяти.
Ті, що пливли, були в обідраних свитках, їх вигляд свідчив, що вони уникнули якоїсь біди. Дехто був майже зовсім голий.
— З якою? — долітав запорозький крик.
— З гіркою та лихою! — відповів Рубан, що любив, очевидно, говорити до ладу.
— Якими вітрами?
— Вітрами та ярами, очеретами та болотами, дурний тебе піп хрестив, що все питаєш. Не бачиш, що з гетьманщини?— сказав Рубан, підходячи до запорожця й товаришів, що вже наспіли, та показуючи їм на своїх обірваних, поранених, страшних супутників.— Здорові були!
— Здорові! А що там на гетьманщині?
— А ви не чули?
— А що?
— Еге, що? Видно, вам татарин клейтухом вуха позатикав.
— Та кажи вже, що там коїться?
— А таке коїться, що й родились, і хрестились, а такого ще не бачили.
— Та кажи вже, сучий сину, чого крутиш? — не витримав нарешті один з козаків.
— Та я думаю…
— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак.
— Думаю, що б тобі, дурневі, сказати, поки збереться рада.
Бурхливі крики обурення і гніву потрясали запорозьку раду.
— Бреше він, пани-брати, не може бути, щоб так страшно оскверняли святу паску…
— Бреше! Не може!.. А чому не може? — кричали і хвилювалися навколо козаки.
— Слухайте! Ще не те скажуї — говорить тихо і зовні спокійно Рубан, стоячи біля кошового перед запорожцями.
— По всій Україні ксьондзи їздять. Знаєте в чому? У таратайках! Та не те біда, що в таратайках, а що запрягають уже не коней, а православних християн.
— Слухайте, ще не те скажу. Вже нехристи-крамарі шиють своїм жінкам спідниці з церковних риз! От які діла. А ви тут сидите та гуляєте, та й не чуєте, що коїться на світі… Тьху…
— А що ж ви, чорт би вашого батька побив, що ж ви робили самі? Шабель у вас не було?..— спитав грізно кошовий Кирдяга.
— Е, пробували. Та що вдієш, коли самих ляхів було п’ятдесят тисяч, та були, ніде правди діти, і наші собаки поміж ними…
— А гетьман, а полковники?
— Та що гетьман?—сказав Рубан.—Гетьмана спекли в мідному бику в Варшаві, а полковників, царство їм небесне, порубано начетверо і розвезено шматками по ярмарках.
Бульба стоїть вражений почутим. Всі веселі витівки походу на Туреччину були вмить забуті. Страшна дійсність постала перед його духовним поглядом у всій своїй суворій неминучості… Похід на Україну… Важка війна з панством польським… Було тихо. Та от почали долітати крики:
— Як? Щоб шинкарі тримали в оренді християнські церкви? Щоб ксьондзи запрягали православних християн у голоблі?
Стояв кошовий і дивився на своє військо, як на розбурхане море. І здавалося, що він виростав на очах.
— Щоб попустити такі муки на Руській землі від проклятих недовірків! — кричав козак Лаврін Швачка, звертаючись до товаришів. Тут уже не було хвилювання легковажних. Хвилювались характери важкі, міцні.
Захвилювалась, загомоніла Січ. Підбурені десятком розпалених голів, задні ряди запорожців кинулись в бік передмістя…
Не встигли крамарі розбігтися і поховатися, як до містечка вдерлася розлючена юрба запорожців.
Янкеля Гореліка піймали двоє козаків, але йому пощастило вирватися з капкана і втекти за ріг вулиці.
Тарас стояв у таборі коло свого воза і щось наказував слугам. Раптом до нього підбіг Янкель, переслідуваний купкою п’яних козаків.
— Великий пане, ясновельможний добродію! Слухайте! Таких добрих і хороших панів ще на світі не було! — белькотав переляканий Янкель, припавши до Бульби.— Ай! Боже мій, послухайте, ті, що орендарюють на Україні, зовсім не наші! їй-богу, не наші! Вони навіть