Розділ 1
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець
“Повість времянных лет”
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.
“Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія”.
Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: “Санта-Лючія”. Але на порозі кав’ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом’ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.
Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:
— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.
— Мені потрібен вільний стіл.
— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.
— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.
— Два віскі й кухоль імбирного пива.
— Пива немає.
— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.
Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…
А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…
А той і справді не примусив на себе довго чекати.
— Так би мовити, “ділове побачення”?
— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!
Сусіда ще дужче зморщив носа.
— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?
— Яке це має значення?..
— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.
— Ні.
— Чех?
— Ні!
— Росіянин?
— Н-ні!..
— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов’янські типи!
— Чому саме болгарин?
— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?
— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.
— То, може, українець?
— Можливо…
— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?
— Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?
Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. “Бе-са-ме. Бесаме мучо…” Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.
— Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.
— Ви… не психолог?
— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…
Сергій нараз вихилив півкелиха.
— А саме?
Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:
— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…
Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.
— Що?!
Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!
Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.
— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?
— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…
— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?
— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.
— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
— Еге. Давай!
— Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
— Ти тут, видно, частенький гість?
— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…
— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!
— Весілля?
— Скоро вже, ось побачиш…
Про яке “скоре” верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
— Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… “Там три верби схилилися, мов журяться вони…”
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.
— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.
— За кого це “за всіх”?
— Ну, ти вп’ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…
Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.
— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.
Ніякого.
— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?
Сергій не відповів.
— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.
— А хто ж твій шеф?
— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..
Горбатюкові очиці масно заблищали.
— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.
Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:
— Кого полюбить, тому й раю не треба.
— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.
— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.
— То чого ж?
— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той…
— Комуністи?
— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той… Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для… Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.
Левонтій очима показав, куди слід подивитись.
Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.
— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той… військові…
Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, “скоро вже”…
— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той…
— Можеш за свою кар’єру не боятись…
— Та ні, я не той… Ну, а все-таки той… Як друга про-сю. Старий же довіря мені…
А джаз пиляв “Бесаме мучо”… У кав’ярні важко дихати, хоч над головами вертівся вентилятор. Туди й сюди сновигали прудконогі кельнери, балансуючи між столами з важкими тацями в руках. Смерділо сигарним димом, віскі. Кілька разів спітнілий Родріго прибігав довідуватись, чи нічого не потрібно сеньйорові Леону. Але сеньйор сам усього подужати не міг, а Сергій майже не торкався до своєї тарілки.
— Ти чом не їси? Пий…
— Не хочу.
— Голова болить?
— Ні. Так чогось…
— Ну, пройде. То з дороги. І в мене таке бува. Піди ляж виспись, воно й той… А завтра побалакаємо. Думаю, будемо той… сватами. Еге ж?
На вулиці було так само парко, незважаючи на пізній час але повівав тихенький вітерець, і все ж дихалося легше. Заким таксі зловити, — пішки швидше дійдеш.
— Тобі в який бік? Сюди? І мені сюди.
Столиця палахкотіла холодним неоновим світлом. Якщо ви не знаєте минулого південноамериканської держави — читайте рекламу. Фірма, що пропонує чоловічі шкарпетки, розповість вам про першовідкривача цієї землі, який неодмінно пройшов би від океану до океану босоніж, в одних шкарпетках її виробництва, не вдаючись навіть до голки з ниткою; фірма лез для бритви стверджуватиме, що такий-от віце-король голився саме її лезами; а компанія по виробництву жіночої білизни божитиметься, що відома кінозірка Лора Екос стала коханкою колишнього президента лише завдяки білизні їхньої марки.
Може, від цієї нісенітниці, а можливо, й через те, що Сергій на щось зважився, але настрій у нього помітно покращав. Трохи провітрився й Левонтій Горбатюк. Коли на якомусь перехресті їхні шляхи мали розійтись, він витяг з бічної кишені візитну картку й подав Сергієві.
— На, братку. Ось тут і адрес, і телефон. Приходь завтра… ну, о дванадцятій. Покажу тебе шефові, побалакаємо. Та й авансу той… Бач, пообтирався. Колінця світяться. Сорочок понакуповуєш собі, щоб усе той… шиком. Пора в люди той…
Сергій раптом запитав:
— У тебе гроші є?
— Гроші? Атож…
Горбатюк поліз по гаманець.
— Скільки тобі? Оцих до завтра той?.. — простяг кілька папірців.
Сергій не взяв.
— Мені багато треба.
— Опівночі? — здивувався Левонтій.
— Можна й завтра, післязавтра…
— Кажу ж тобі: приходь у к-контору, й той… Дамо тобі аванс.
— Ні, мені не таких. Ти кажеш, я тобі друг…
— Ну, к-кажу, — п’яними очицями втупився в нього Левонтій.
— Позич мені, а я колись віддам, як живий буду.
— Н-нащо тобі?
Сергій знову замовк. Валували сирени автомобілів. З автобуса висипала ціла зграя підлітків з гітарами, й у повітрі забриніло млосне танго.
Сергій зітхнув, важко й з присвистом.
— Добре… Коли кажеш, що ти мені друг… я скажу…
Горбатюк нашорошив вуха.
— …Мені треба на квиток… додому.
— Куди “д-додому”?
— На Вкраїну, В Радянський Союз, — твердо вимовив Сергій.
Добру хвилину Левонтій не міг збагнути почутого. Для цього він був занадто п’яний. Нарешті на всю вулицю зареготав — аж люди заоберталися.
— Ти що, з груші гепнувся? Ха-ха-ха-ха!.. Вмру!.. Ой!.. Ой… Скажи, тебе з-за вугла сьогодні мішком ніхто не той?..
Довго ще реготав він, не в змозі заспокоїтись. Що цей вилупок собі думає? Може, вважає, що там, у Совіцькому Союзі, його стрінуть із хлібом-сіллю? Його, Сергія Ряжанку, який колись дременув звідти?
— Перестань дурня клеїти, Левку!
У Сергієвому голосі забриніло щось таке, від чого Левко мимоволі прикусив язик. Ану, що він казатиме?
Сергій говорив повільно, хрипко:
— Я не став “красним”, як ти хочеш сказати. Я ніколи не буду комуністом. У мене для цього багато причин. Сам добре знаєш. Можеш не боятись, Левку… Маю свою голову на в’язах… Я вже думав, багато думав, а бачу: далі так не можу. Немає мені чим дихати тут. Он ти казав сьогодні: верби, осокори, Дніпро…
Сергій на мить замовк, не знаючи, що казати далі. Вулиця, щойно така багатолюдна й гомінка, нараз неначе вимерла. Тільки коли-не-коли на шаленій швидкості пролітав лімузин або повільно звертало в темну бічну вуличку двійко закоханих. Одна за одною гасли реклами, поступаючись місцем променистим смарагдовим зорям. Столиця повільно засинала, зморена задушною тропічною ніччю.
— У кожного свої верби та осокори…
У горлі в Сергія раптом щось застрягло — м’яке й тепле, він крикнув, щоб пересклити його:
— Не можу я далі! Що б зі мною не зробили там — не можу більше! Здурію скоро… Живуть же якось люди й там. Не всі повтікали в Америку, як ми з тобою… Я одважився. Будь що буде. Хай карають… Краще в Сибіру, ніж тут Я через те й приїхав оце до тебе… Бо нема більше до кого.
Левонтій мовчки витяг сигарети, мовчки припалили від одного сірника. В темряві яскраво спалахували дві червоні цяточки.
— Добре, — першим порушив мовчанку Горбатюк. — Я зроблю для тебе все, що в моїх силах. Я тебе той… поняв.
Сергій стояв, не знаючи, як висловити свою вдячність. Тільки підійшов і без слів тицьнувся Левонтієві в плече лобом.
Уже в готелі, засинаючи, він знайшов ті слова, яких бракувало тоді, на вулиці, й проказав їх уголос:
— Справжній друг ти, Левку… Живий буду — віддячу.
Розділ 2
Того дня Сергій прокинувся рано — збудило сонце. Звечора забув прикрити штору, а воно заглянуло в шибку й — драстуйте вам!
Сергій примружився й відповів усмішкою:
— Здоровенькі були!
Сергій розчинив обидві стулки вікна. Вулиця, яку досі ледь було чути, загомоніла, мов розворушений вулик. Лунали автосирени, дзеленчали трамваї, метушились люди. Продавці напинали над вітринами тенти, намагаючись якнайдовше зберегти дефіцитну прохолоду. Перекупки носили на головах кошики, навспівки вигукуючи назви численних ласощів:
— Картопля… солодка картопля…
— Банани… банани…
— Кокосові горіхи…
— Пряники… пряники…
— Мигдаль смажений… печені каштани…
— Вода… холодна вода… щойно з колодязя…
А з крамнички навпроти линули пристрасні згуки танго:
“По-ці-лу-у-уй…”
Сергій одягся, витяг з потертої валізи рушника й подався в коридор шукати, де б умитись. Туалетної не було й сліду. Насилу в індіянина-швейцара допитався.
— Прошу сеньйора: он там у дворі діжка… Зливайте собі…
— Хіба водогін зіпсувався?
— Який водогін? Немає в нас водогону, сеньйоре. То в центрі й вода у кранах, і каналізація. А в нас, хвала діві Марії, хоч електрика є. Он там, — старий показував у бік гір, — там і того бог не дав. Моя баба з балки воду в глечику на голові носить… Ох-ох, сеньйоре, вже спека починається. А що то вдень буде…
Поснідавши півдюжиною бананів, куплених у перекупки, Сергій помалу поплентався до центру. Десь поблизу годинник пробив вісім. До дванадцятої ще цілих чотири… Дванадцята! Від цієї години його життя піде іншим курсом. Нова ера в біографії Сергія Ряжанки, Левко дає гроші, він іде в радянське посольство й… Од такої думки аж морозом поза спиною продерло. Ух!.. Але візьми себе в руки, Сергію! Не радій завчасно. До зустрічі з Левком ще рівно чотири години. Левко… Єдиний Сергіїв друг у цілому світі. Як швидко він зрозумів його… Ще чотири години і…
Сходив у берег. Океан був молочно-блакитний.
— Десь там… — промовив уголос, втупившись у видноколо, й злякано озирнувся Сергій: чи не почув хто, як він сам із собою розмовляє. Але поблизу — нікого.
Ген ліворуч, на довгому пляжі, чорніли засмаглі тіла. У цей час купаються обранці: вода з ночі приємно прохолодна, сонце не таке скажене, ультрафіолетові промені… Під обід золотава смуга піску пустіє, а потім, “у другу зміну”, сюди приходять ті, хто вранці поспішає на заробітки. А ще пізніше, вже по заході сонця, коли небесний сівач рясно посіє на небі зорі, пляж дає притулок волоцюгам: тим, що не мають власного даху над головою… І він, Сергій Ряжанка, не раз грівся в теплому піску, поневіряючись по містах Південної Америки… Було й таке. А тепер…
Очі його немов припнуло до обрію. Що чекає за цією магічною лінією сіромаху-емігранта, безпритульного заблуку? Можливо, щось лихе? Може, потім тричі пошкодує за цей легковажний крок?
Але думати про лихе не хотілось. Змучену душу тягло туди, за небокрай. Дніпро… Дитячі спогади малювали його мало не таким, як ось цей океан: широким і манливим. Хіба він пам’ятає? Ні, таки трошки… Біля крутого берега довгий чорний човен. Над човном дід Никін. Щось струже, певно, весло, і раз по раз зиркає на Сергійка. Такі лагідні очі в діда. Потім з Дніпра виходить дівчинка. Вона кульгає й плаче. Сергій упізнає її. Це сусідська Оксанка. Чого плаче? Впала у воду й замочила спідничку. На лівій нозі — з пальця кров. Урізалася об черепашку? Та це байдуже, а спідничка — мати лаятимуться…
— Не плач!
— Ви до мене, сеньйоре?.. Чи не допомогли б піднятися на східці? Я звихнула ногу…
Сергій схаменувся. Перед ним таки стояла дівчина — справжня красуня, й усміхалась. Очі блакитні, ясні, мов океан, тонкі брівки ворушилися змійками, а на голові грала золотом проти сонця корона з пухнастої коси. На ледь засмаглому личку застигла вичікувальна усмішка.
— Так, сеньйорито! Я зараз…
Ряжанка підбіг до дівчини, обережно схопив її під руку. Вона зробила кілька кроків і стала.
— Ой, болить… Я, мабуть, посиджу трохи на східцях… якщо сеньйор не дуже гребує моєю компанією…
— Що ви, що ви, сеньйорито… — пробурмотів Сергій, не спроможний здолати враження від того видіння, що фантастично перетворилось на дійсність. Господи, до чого ж вона схожа на Оксанку!.. Тільки та ще була дитина, а ця…
Він упіймав себе на тому, що уважно розглядає її правильний профіль і стрункі обриси засмаглого тіла. Сором гарячою хвилею залляв йому обличчя.
— Сеньйор випадково не поет?
Сергій ще дужче зашарівся.
— Чого вам так здалося? — не зовсім увічливо буркнув Ряжанка.
— Ну, не божевільний же?
— От тобі й маєш, — розгубився й заблимав очима Сергій. — 3 чого це ви, сеньйорито?..
— З того, що п’ять хвилин тому сеньйор розмовляв сам із собою. А так роблять лише поети та божевільні! — Дзвіночком залилась дівчина. — Ну, сеньйоре, не ображайтесь на мене, я пожартувала. Я навмисне не згадала закоханих. А ви, очевидно, і є закоханий. Вгадала? — Й дзвіночок знову затріпотів, грайливо, безтурботно.
Ряжанка переступав з ноги на ногу, не знаючи, що відповісти. Почував себе незручно з цією красунею в дорогому купальнику. А вона помічала це й продовжувала грати.
— Якщо сеньйор не гребує мною, я дозволяю йому сісти поряд.
Сергій підкорився, обережно примостившись на кам’яній сходинці. Потім йому здалося, що сидить непристойно близько під цього напівреального створіння, й непомітно відсунувся, поклавши руки на коліна. І раптом із жахом помітив, які вони великі й зашкарублі, з куцими, не геть-то чистими нігтями — й мерщій сховав їх за спину.
…Схаменувся лише тоді, коли крізь гуркіт трамваїв та гомін вулиці долинули удари годинника. Дванадцять! Спізнився…
Він нашвидку вибачився перед дівчиною, що не може провести її до таксі, й чимдуж дременув угору. Довго шукав телефону, а коли нарешті знайшов будку, той самий далекий годинник сповістив, що минуло ще півгодини.
— Алло! Мені потрібен Горбатюк!
З трубки пролунав мелодійний жіночий голос:
— Сеньйора Леона немає. В нас сієста зараз.
— А, ч-чорт! — Сергій вилаявся вголос.
Але нічого не вдієш. Сам винен. Залицяльник!..
Сієста — обідня перерва, й триває вона у тропіках кілька годин, аж поки сонце не нахилиться до вечірнього пруга й не стане трохи прохолодніше.
Ряжанка навмання подався вздовж розкішних вітрин. Майже біля центральної площі його увагу привернула вивісочка: “Даю довідки про все, що вас цікавить у нашому місті”. Сергій витяг з кишені зібганий банкнот і просунув у вийняту шибочку.
— Прошу вас, мені потрібна адреса…
— До ваших послуг, сеньйоре. Моя фірма забезпечує клієнтів будь-якою довідкою!
Й рука з напівмороку взяла банкнот.
— Яку б ви адресу хотіли мати?
— Рад… радянського посольства! — випалив Сергій. Рука за вікном на мить застигла, але банкнот стисла ще конвульсивніше.
— На жаль, не можу вам дати… здачі.
— Не треба здачі! — зозла крикнув Сергій людині-невидимці.
Посольство виявилося зовсім поряд. Сергій кілька разів пройшов повз кам’яну огорожу, за якою блищали пришторені вікна. Двічі за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.
Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.
Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…
Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.
— Сеньйора Леона ще немає.
Через годину — те саме.
О п’ятій секретарка запитала:
— Як ваше прізвище, сеньйоре?
І, почувши, відповіла:
— Сеньйор Леон щойно був і терміново поїхав кудись у справах… Куди? Не сказав.
Так щогодини набирав Сергій уже завчений напам’ять номер і щоразу стереотипно звучало: немає, не приїхав, не було ще, ні, не дзвонив. Після дев’ятої телефон перестав відповідати, й Сергій у пригніченому настрої почвалав до свого дешевого готелю. Але що там робити? Спати рано…
Й він знову звернув до океану. Сонце давно зайшло, на обрії переморгувались морзянкою два кораблі. З суходолу дув легенький вітерець. “Туди, на захід”, — подумав Ряжанка й мало не вкляк від несподіванки.
На тому самому місці, що й удень, сиділа дівчина із золотавою короною коси. Сергій міг би заприсягтися, що вона сидить тут від самого ранку, коли б на ній не темна сукня, а поряд, замість пляжної торбинки, — кокетлива сумочка.
— Сеньйор здивований?
— Як ваша нога? — ніяково запитав Сергій, щоб не мовчати.
— Спасибі. Завдяки вашій допомозі… — лукаво засміялась вона.
— Пробачте. Але я інакше не міг зробити. Вершилась… доля мого життя, — хтозна-навіщо вибачався Сергій.
— Отак? Тоді я вам пробачаю.
Вона тільки тепер підвелася й подивилась йому у вічі.
— А нога — то дрібниця. Вдома тугенько перетягла бинтом, потримала в холодній воді, й розійшлося.
Дівчина знову засміялась, аж його в жар кинуло.
— Тож нехай лицарське серце сеньйора не крається.
Сергій не зводив з неї очей.
— Ви завжди… така?
Вона звела брівки:
— А саме?
— …колюча.
— На те є причина.
Сергій відчував безглуздість своїх дурних запитань, але якийсь лихий штрикав його попід ребра.
— І з усіма?
Цього разу сміх її задзвенів зовсім кокетко:
— Сеньйор стає дещо агресивним… Чи це не від темряви почали в нього прорізатись пазури?
Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…
Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.
Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв’язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.
Довго блукали вони вздовж води твердою мокрою смугою нічного пляжу, а океан тихо нашіптував про щось небачене й нечуте. Вона говорила, Сергій майже не озивався. Про що розмовляли — він навіть не давав собі ради. А коли доводилось відповідати, говорив тихим голосом, бо нічне небо, й оця таємнича безодня океану, й блакитне світло місяця були зовсім поряд, на відстані простягнутої руки, а про таємниці ж ніколи не говорять уголос… Ту мить він був твердо переконаний у цьому.
Згодом вона пішла поруч, і Сергій остерігався торкнутись плечем до її плеча, бо видіння — він це знав — неодмінно зникло б. Він боявся навіть глянути на неї прямо, бо видіння — то відома річ — розсіюється під прямим поглядом. Не думав про забобони й пересуди, йшов, мов сновида, нічого не бачивши й не чувши. Відчував лише якусь приємну млість у серці. Невже це людяна отак сприймає щастя? Але він боявся й думати про нього, бо воно безпритульному заблуцІ було незнайоме…
Потім дівчина сказала, й це здалось йому тяжкою несправедливістю:
— Пізно як, діво Маріє…
Уже втретє пролунав самотній удар годинника десь у місті, й вони повернули назад.
Біля трамвайної зупинки дівчина занепокоїлась. її крок став ширшим, і в темній тиші лунко цокали металеві підборчики. Через деякий час вона зупинилась. Туго клацнула защіпка сумочки.
— Діво Маріє, не знаю тепер, що й буде…
Сергій нічого не второпав. Він подумав лише про те, що на його шляху стрілася дівчина; таке трапляється не кожному смертному, такі дівчата їздять тільки в блискучих американських лімузинах і приступні хіба що обранцям.
Тим часом вона вдруге занишпорила в сумочці.
— Ключі вдома забула…
Сергій подумав, що тут він таки завинив, але оте почуття високості не залишало місця для смутку, і якомога недбаліше заспокоїв її:
— Ото лихо! Подзвоните. Відчинять. Є ж удома хтось!
Певно ж, і покоївки, й льокаї — іншого він не припускав.
— Вам легко казати… Ви не знаєте мого батечка… Діво Маріє, що тепер буде!.. Бідолашний татусь так дбає про моє виховання, а я… Ну, чого ж лицар похнюпився?.. Порадьте що-небудь. Ну!
Від її переполоху Сергієві стало чомусь весело. Його знову, як перше, охопило оте почуття хлоп’ячої задерикуватості, але тепер він просто жартував, не турбуючись, який вигляд мав би збоку.
— Пропоную два варіанти, сеньйорито. Або ж ви йдете й дзвоните самі, або ж ми йдемо й дзвонимо вдвох, ї я засвідчую вашому суворому татусеві алібі його доньки в будь-яких аморальних учинках!
У півтемряві було видно, як вона підкопилила губку.
— Жартуєте… А мені не до жартів.
Сергій закусив вудила:
— Ну, то що ж, тоді залишається третій варіант. Як би це сказати — нейтральний, чи що?
— А саме?
— Середнє між першим і другим…
— Точніше не можна?
— Будь ласка: ви ночуєте в мене! — зареготав Сергій, задоволений своїм дотепом.
Дівчина стояла, мовчки колупаючись носачком у тріщині тротуару. А її відповідь була для Сергія громом з ясного неба:
— А що мені залишається робити…
Червоний, мов печений рак, Ряжанка діяв, як уві сні. Машинально дав знайомому вже індіяниновІ-швейцару “на чай”, машинально намацав у дверях шпарку й устромив ключ, так само запер двері зсередини.
— У вас одне ліжко?! Чому ж благородний сеньйор не попередив мене? А де ж я спатиму?
— Там, — кивнув Сергій на не зовсім привабливу залізну раму з пролежаним матрацом.
Брівки здивовано полізли вгору.
— А сеньйор?
— Про мене не турбуйтесь…
— Ну, тоді відверніться. Я хочу спати.
Сергій погасив світло, підсунув єдиний стілець до вікна й сів спиною до ліжка.
Від довгої мовчанки аж у вухах дзвеніло.
— Мій бідолашний татусь, очевидно, вважає, що я в приятельки…
Знову мовчанка, ще довша й нестерпніша. Ряжанка навіть боявся дихнути.
— Сеньйорові на стільці буде трохи мулько…
Сергій дослухався, як кров гострими молоточками клепле йому в скронях.
— Якщо сеньйор обіцяє не виявляти агресії, я дозволю йому примоститись на ліжку скраєчку…
Сергій, мов на пружинах, ураз підвівся…
* * *
— Скажи, ти багато мала… таких, як я?
Вона лапнула сумочку, що висіла на бильці ліжка, дістала сигарету, клацнула запальничкою.
— Таких допитливих — жодного…
— А все-таки?
Вона відвернулася до стіни.
— А все-таки — час поспати. Незабаром розвидниться. І взагалі — не перевищуйте свої… повноваження.
Сергієві немов заціпило. Але заснути він не міг. У голові роїлись безпорадні думки. На душі гірко. Ну чого варте його життя? І що воно взагалі таке, оте життя? Злети й падіння? Можливо… Хто його вигадав? Навіщо воно? Який у ньому сенс? І чи є в світі взагалі щасливі люди? Якщо й є — то тільки малі діти. А ледь випнуться з пелюшок — і життя починає їх мордувати… Хіба ж не так було й з ним?
У сім років утратив батька… Був дитячий подив та материні сльози. Як це так? У Ванька батько є, і в Оксанки є, і їхніх батьків ніхто не забирає… Як же без татка жити? Це поки не розумів усього. А коли збагнув, стало ще тяжче. За віщо згубили людину? Він же був такий веселий і лагідний, можливо, кращий за багатьох інших. Хіба такі вороги народу? Куди ж Сталін дивиться? Сталін же повинен знати, що батько — справжній більшовик. А він лише загадково посміхається у чорні вуса…
І в хлоп’ячій душі вмирала любов до тієї холодної людини з портрета. Але чому ж не тільки не зрадів, а й злякався, коли в кінці літа сорок першого року прийшли німці?
Цілком природно було зрадіти. Але не зрадів. Юний мозок намагався виплутатись із густого сплетіння суперечливих і не зовсім ясних думок, мов муха з павутиння. Часом, знесилений, уже схилявся до думки погодитися з тим новим, що настало в житті, але серце не дозволяло. Мати теж нічого не раяла, певно, й вона не могла в усьому розібратися… Ні, Сергійко не радів німцям.
Але чому ж він не зрадів, коли в квітні сорок п’ятого прийшли американці й звільнили Сергія й усіх його товаришів по неволі? Бо американці казали: в Радянському Союзі розстрілюють усіх, хто побував у Німеччині. Навіть тих, кого забрано силою? Так, навіть тих. У найкращому випадку висилають навічно до Сибіру. А що вже говорити, коли ти працював на заводі, де вироблялись міни! Цими мінами фашисти вбивали радянських солдатів. Отже, шляхи назад закрито. Про це тоді всі знали. Правда, траплялись відчайдушні хлопці, які нехтували застереженнями й ішли до радянського майора. Майор займався відправкою репатріантів. Про таких відчайдухів переставали говорити, як уникають згадувати про мерців. Їхню долю визначено. Ніхто з них ще не повертався назад, як не повертаються з того світу, а чутки прослизали різні…
Сергій випручав руки з-під простирадла й схопився за голову. Ці згадки давно вже не турбували його… Поруч рівно дихала дівчина. Оця нещасна в усьому винна. До сьогоднішнього вечора все було ясно й чітко: він повернеться додому. А зараз думка чіплялася за думку. Що чекає його там? Невже сподівається, що таких зустрічатимуть із духовим оркестром? Дурощі… Більшу половину життя блукав світами, а тепер от… Що його тягне туди? Хто в нього там? Батько, мати? Старенька, певно, теж десь уже в землі лежить. Хто ж тоді? Спогади? Вони зблякли. Може, інстинкт?.. Кажуть, людину завжди тягне туди, де її пуп закопано. Незрозуміла