Сузір’я лебедя

Пам’яті моїх Дорогих і Незабутніх Батьків — Миколи Петровича Косача і Ната.іії Григоріївни Косач з козацького роду Дрооишів.

Від автора

“СУЗІР’Я ЛЕБЕДЯ” — це фрагмент родинної саги одного українського козацько-шляхетського роду. Таких родів на Україні в періоді дії роману (полум’яно-зловісне літо напередодні Першої світової війни) було багато. Не слід однак уважати постаті й особи, що їх зображено в романі “СУЗІР’Я ЛЕБЕДЯ”, відповідниками тих, що вже були або стали згодом загально відомими особистостями в історії нашої нації. Асоціятивно деякі персонажі роману можуть нагадувати їх, але це не вони. Автентичний лиш фон і стиль тогочасного побуту га ряд епізодичних постатей. Решта — це поетичне видіння автора; це те, що могло бути, а може й було. “Сузір’я Лебедя” — це елегійна згадка про той ідейно наснажений патріотичний прошарок українського суспільства минулої доби, який, внаслідок своїх власних протиріч, не зміг встоятись далеко могутнішим і перспективнішим силам історії.

Юрій Косач

1.

Олельків дім у саду. А сад — у цвіту — юна, дівоча з’ява, шо пахне резедою, півниками, рутою-м’ятою, гвоздикою, перестрічем, півоніями. Сад — снігово-кармазинний ураган, віхола: яблуні, черешні, груші нависли цвітінням аж ломлять старий, блідозеленим мохом підбитий, дощатий паркан. Ще поділь-ниць не було на стежках і алеях, вони й заростають пухкою, ніжною травицею, а малинник і попічник я ще далі — пасіка, все — непройденна хаща. Над ставком, де прозора, янтарна вода й купинами жовтіє латаття та хитаються хисткі лілеї, похилились клени, акації, розрісся пишно бузок, жасмин, тернина. Іскряться в сонці камінці, золотіє пісок на причалі, а поміж осокою совгнеться водяний вуж та й заскрегочуть, заспівають коники. Цієї весни спишнів цей сад, та й уся садиба, як ніколи; соки аж б’ють із землі на очах, тучні соки прадавньої землі.

Олелько, тільки що вчора приїхавши з Києва, на вакації, побачив, шо Мотря, дочка економки Ангелі-ни, встигла вигнатись як дикий дзвоник. Очі стали з темна-сині, великі і таїнні, грудь висока, а коса звилась страшна мов змиюка, взявшись багрянцем. В її голосі раз-у-раз мерехтіли хвильки, мов у лісовому струмку: раз тінна прохолодь, раз —— срібний виплеск, зазивний і лукавий. Увечері, мов ненароком, не оглядаючись, вийшла в сад, подалась стежкою аж за альтану, обступлену густим і п’янким бузком, а тоді замайоріла поміж колючим терном і пішла ген аж попід липи, зовсім па краю саду, де гніздились дрозди та всіляка пташина малеч і був перелаз на луги.

Може вона цілий день чекала Олелька й виглядала потайки у свому флігелі, де жила з матір’ю, із-за завіски, того жаданного вечера, що притьмарив би весняний, розспіваний день. І на перелазі, коли стрінулись, Олелько несміливо цілував її і це було як кармазин присмерку за далеким, синім лісом, а там вже здіймалася шура-буря. Мотрин стан був упертий мов тятива, а страшна коса, на присмерку зовсім стемніла, пахла не гвоздикою, а дикою ружею. Олелько цілував її в німі, холодні уста, в зміюччині іскрясті очі, а вона мовчала, хоч і не боронила. Це була маленька жінка, що вже знала ціну гріховності. Олелько — юний і плохий багато дечого не знав, що знала вона, напевно ж була відьмина дочка, що в сокотанні трав, у шепоті квітів, у цвіркоті птахів, у голубиному зітху світаннів, у тьмяності ночі збагнула таїну життя.

Ще торік була зовсім дівчам, а нині так виструнчі-ла. Навіть дядько Сила, що стеріг саду в курені, скручуючи цигарку, дивився їй вслід: “Ач, як вигналася дівка, вредна дівка, ой то ж дівка буде, змій не дівка…”

Мабуть було йому за сімдесять, але ходив ажніяк не зсутулившись, хоч сам казав, що був і на турецьких і на японській війнах; вицвілого солдацького картуза приламував хвацько, на бакир, сиві вуса підкручував вгору, як бравий вояка; на молодиць споглядав глузливо-зальотно, на всіх інших поблажливо. Був самотній бурлака, тільки й його, що сад та й курінь і вогнище. Шия у нього була посічена дрібними зморшками, огоріла в сонці, грудь могутня, аж гуде під розхрістаною сорочкою, а на ній теліпається мідяний хрестик на малиновій стрічці. Шалапут, пустобрех і базікало, любив приказки і чудернацькі історії, а в неділю, коли обступали люди його курінь, всоте розповідав про облогу Карса, крем’яної турецької фортеці та штурм Плевни. А іноді сидів сумирний та тихий, глядів у вогник, що догоряв біля його куреня і Олелькові думалось, що це ось так якийсь древній та старезний вік стиха минається і вже ніколи більше не повернеться.

На лугах сюрчали вертуни, нетлі летіли на відсвіт далекого вогнища, де куняв дядько Сила, гомоніли в ставку жаби, здіймався вітрець і приносив пелюстки яблуневого цвіту. Був у них сум весни, що витлівала і не встигла доспівати своєї пісні. Вона відлітала з білими пелюстками, навіть не натішившись сповна оновою, майнула як солодка, але яка ж коротка, яка не розпізнана мить! А хіба ж і Олельків негрішний, сполохано-юнацький поцілунок і Мотрині німовні, холодні уста і цей дурман тугої коси і глибінь глумливих очей не були тільки миттю, витівкою весняної вогневиці, що спалахнула і згасла, залишаючи одчай і тугу за довершеністю, за осяянням того, що як темінь, як людська жага, незбагнене?

— А пани бояться, — промовила Мотря, дивлячись повз Олелька, либонь так якби про себе, своїм думкам у відповідь, — казали сьогодні, що драгунів із Звягеля сюди присилають. На постій та на лови. Але його все одно не зловлять…

Кого, Мотре?

Сина Ґонти, он кого…

Вона сиділа на перелазі, а за ним був стривожений луг, що вже заволікався пухнатою білою імлою і з неї долітали шерехи і притишені гомони, наближалися і стихали голоси птахів, звірів та, хто-зна, яких ще нічних істот. Раз-у-раз квилив бугай, перегукувались корустілі, зовсім здалеку, мабуть на узліссі, на нічному пасовищі, іржали коні. Імла вже займала сад, повзла разом з росою і Мотрине обличчя білілось у синяві, різьбилось камінне, суворе, майже зловісне. За дня люди задивлялись на це обличчя — таких тут було мало і в кого вона вдалася? Мати її була пуцулувата, колобок, а батько, шо давно вже помер, як оповідали, був з поляків чи литвинів — непоказний, миршавий, жовчний, худий як трясця.

… Пани думають, що це може конокради або ті, що з Австрії сюди понадилися, та їх половлено, — говорила Мотря, стиха, б’ючи комарів, що злітали на руки і на шию з докучливим скигленням, — а скажи сам, Олельку, навіщо конокрадам підпалювати двори та клуні? Таких розбишак люди самі половили б та стражникам оддали б. Ні, це син Ґонти — той що за бідних людей стоїть і ні за що інше. Його ніколи не спіймають, це вже відомо…

— Який це син Ґонти? Звідки він взявся? Хто це говорив?

Олелько й справді не знав про що мова і навіть подумав, що й він якоюсь мірою повинен бути стривожений, бо й він також був начебто пан. А може це мова про якихсь інших панів?

— Тобі того не слід знати, але я скажу, — Мотря примкнула очі і мовила безпересталі, як причинна, — люди все дочиста про того Ґонтиного сина знають, але мовчать, бо за це тюрма. Він ще молодий, але виростав не тут, а на Волощині, а потім у Туреччині. Коли б пани про це знали, де він був, то ще малим його утопили б, просто в мішок та й воду беркиць. А він до свого строку жив у одного такого турецького старшішого чаклуна. Як прийшов його час, то той чаклун каже йому: годі тобі, каже, синку золотими та срібними цяцьками гратися, годі тобі на сопілці грати та отим батіжком баских коней заганяти. Прийшов, каже, тобі час повертатись у свою дідизну, на Україноньку, мовляв, там тебе, каже, народ чекає. І тоді він, той чаклунище, усе йому розказав, а саме про те, як його батечка, отого Ґонту, пани в лютому бою на аркана спіймали та як потім з нього пасами шкуру дерли і очі білим залізом вибирали. Нічого про те знав і не чув ніколи той син Ґонти, а як почув таку розповідь, то зірвався на рівні ноги і каже: я, мовляв, дякую тобі, то ти мені всю правду розповів, тож тепер шулікою, орлом, полечу, каже, а лютим панам за батька відомщу. Та й не тільки це, але, каже, раз мій батько за народ, за всіх бідних та нещасних стояв і своє життя за це поклав, то й я, каже за те саме буду битись, покіль мого життя. Ось така вся правда про нього…

Проказавши це, Мотря раптом глянула на Олель-ка і посміхнулась.

— А я б, Олельку, коли б тільки того сина Ґонти побачила, дак зразу з ним одружилася б, з ніким, тільки з ним…

Олелько засміявся.

— А якщо б того сина Ґонти спіймали та покарали, то що з тобою було б?

— То я з ним би і в тюрягу і на смерть пішла… От дівчина, — думав Олелько, — яка химерна

сув’язь безглуздя і темряви. Де вибрунчіли ці чудернацькі марення, хто нашепотів їй цих нісенітних казок, як зажевріла в цій глухомані, серед блаженної тиші садів, лугів і лісів, серед людей погідних і сумирних, ця зловісна іскра заімлених як ця тривожна, весняна ніч хвилювань, зачарованості якимсь іншим світом, що не був і ніколи не буде дійсним. Пам’ятав її ще підлітком, дівчам, що бігало за орудками між флігелем і садибою, ажніяк не звертав на неї уваги, бо ж були майже однолітки, навіть не зауважав її, а тільки рік тому, зустрівши несподівано в лісі, сам счудувався, що її зразу не пізнав.

Це було на Колодяжному урочищі, глибоко в лісовій хащі, де від кремезних дубів було аж темно і гілля схилялося над зрубом давнезного і глибезного колодязя, де било, шепотячи раз лагідно (коли у зруб закрадались промені), раз бурхливо-гнівно, підземне джерело. Води з цього колодязя не брали. Казали, що тут колись у давнину було капище, в якому люди молилися ще Симарглові, Дажбогові та Велесові і, щоб облагодіяти їх у гніві, жертвувано їм молодих дівчат та юнаків і вкидано у цей колодязь.

Дзвоники і лілеї росли в Колодяжному. А тоді Мотря з квіткою в косі, сидячи край зруба, де стиха дзюркотіло джерело, радіючи полохливим промінчиком, розповіла йому, що раз у рік, саме перед Юрієм, тутешня князівна, сходила опівночі із замкової башти і скликала вужів з усього Полісся і Погориння і сповзалися вони звідусіль і вилися перед князівною, а один вуж, з золотою короною на голові, замінявся у юнака і з ним танцювала князівна до світанку. Танцювали і вужі, а їх свист і шипіння відлунювали на увесь ліс, на все урочище Колодяжне чудесною музикою.

Може й ти — гадюча князівна, Мотре, — проказав тоді задумано Олелько, — може тобі тисячу літ…

Хіба ні, — озвалась, мов з далека-далека, Мотря, — та ж мені тільки шіснадцять…

Вона й тепер, на перелазі, сміялась вже земним посміхом. Вона дивилась на нього з імли з глумом. Та ж він був ще надто юний, такий нерішучий, несмілий коханець. Від його поцілунків не ставало ні тьмяно, ні п’янко. Вона знала, що не йому пробудити, визволити її жагу з крижаного полону.

Це був ще тільки легіт, що бентежив пелюстки лісових лілей, а не віхола, що нагинає, креше і ламає верховіття дубів так несподівано, так рвучко, що аж завмирає віддих.

Вони пішли сонною алеєю вглиб садиби і Мотря, притулившись до Олелькового ще не мужнього рамені, дивилась поверх тремтливих, посріблених імлою тополь, що відходили шерегом у морок, дивилась як глузливий місяць — Симаргл простелив, як і споконвіку, свою сріблисту стежку на зрошеній траві. їй здавалось, що вдвох, з Олельком, чи з глумливим Симарглом, у хиткому човнику вони пливуть повз мовчазні острівці хмарин.

Дядько Сила ще не спав у дальному куті саду. Він все ще сидів біля вогнища, сердито бубонів, вигортаючи ще яскріючу жаринку. Величезний кажан пролетів, мало що не черкнувшись крилом об дядькову шапку. “А, спламени тебе…” сказав дядько Сила. Пташка в гущавині крон завовтузилась і загомоніла. Бралось на світання.

II.

На світанні таки пішов дощ, але незабаром проясніло і сад аж горів від свічіння діямантових краплин. Черемха пишно розцвіла тієї ночі перед Олельковим вікном, стала ще пухнатішою і запах її вривався в покої. У великому будинку всі кімнати були зранку напрочуд просторі, ще сонно-гулкі, виложені соняшни-ми проміннями. Із своєї кімнати Олелько пройшов у їдальню, де нікого не було, тільки біля буфету і у вікнах, в палкому сонці, аж знітилися, так гуділи мухи. У батьковому кабінеті теж нікого не було; батько, Василь Михайлович вже мабуть поїхав на лани. Тоді Олелько пройшов у гостинну, а звідси в бібліотеку. На цьому крилі дому також було пустельно, а на другому поверсі і в мезаніні ще мабуть спали. Дрімотність пахла тут чебрецем, а недавно вимиті підлоги, накриті доріжками килимів, віддавали сосниною, У вікнах, ув’язнені важкими завісами, наполегливо билось сонце, але надаремно, — всі кімнати були прохолодні, притьмарені, мовчазні.

Сонце застали знадвору два великі, росохаті волоські оріхи, а дещо далі — каштан, що розрісся на яких десять стовбурів. Він був химородний цей каштан. Він, неначе зелений змий, скрутився на землі, підвівся і простяг над будинком свої незлічені, покан-дзюблені і покручені туловиська. Це він і насичував вологою та прохолодою це крило будинку, простершись майже на увесь дах. Варто було його зрубати, бо він вже денеде трухлявів і таки заваджав будинкові, але не годилось — він був владарем цієї садиби.

Довкола каштана була лавка із запліччям і поруч-чями, тут могло засісти чимало люда, осьде споконвіку збирались всі Рославці, тут пили чай, варили варення, гуторили, всамітнювались, коли треба було, висиджували гуртом. Можливо, всі важливі рішення, всі сокровенні справи, вирішались тут, під каштаном. Він перетривав десятиліття, а то й більше, бо, за переказом, його посадила, чи швидше пересадила Олелькова прабабка, Єлисавета Олексіївна Росла-вець, що перевезла сюди це дерево вже чималеньким, разом з коріннями на волах з далекої Бакланів-ки на Стародубівщині. Ніхто, як розповідали старі люди, не вірив, що каштан прийметься, але таки прийнявся, та ще й як.

Ця прабабка, Єлисавета Олексіївна, була жінка великої кебети і фантазії. її портрет, мальований відомим Антоном Лосенком, до речі, земляком, разом з іншими, як казали з польська “контрефектами” всіх визначних з роду Рославців, висів у гостинному залі. Це була пуцулувата, мабуть надто дебела жінка, у мі-стерній височенній перуці, присипаній пудром, з мушкою під оком, з владним важким підборіддям, з достатньо оголеними плечима, що виступали з під парчевої сукні та з піни мережив як обточена могутня брила.

Обходячи родинну галерію, батько розповідав Олелькові сумлінно і з усіми подробицями про кожного предка і пращура, не втаював захоплення щодо одних і презирства та суворого осуду інших. Єлиса-вета Олексіївна у свій час була славнозвісною. Вона любила мандрувати по Божому світі і, вибравшись до Петербургу, везла з собою величезний обоз, власного священика з дяками, бандуристів. Та там їй не пощастило, бо матінка-цариня, тезко пращурки Єли-савети Рославень, імператориця Єлисавет Петрівна спалахнула заздрощами зприводу залицянь її прехорошого друга Олекси Розума до прабабки Єлисавети Олексіївни та, незважаючи на свою загалом добрячу вдачу, заборонила їй раз назавжди перебувати в столиці і з’являтися в Петербурзі.

Але Єлисавета Олексіївна бувала і в Варшаві і в Дрезні і в Парижі, куди прибула з неменшим обозом ніж у Петербург, разом з незліченним почтом слуг і покоївок, навіть з загоном комонних козаків, тільки без співаків і бандуристів, яких від неї звабив той самий чепурун Розум до своєї власної капелли.

Під глибоку старість, прабабка, нюхаючи з табакерки, розповідала, що на одному балі-маскараді у Версалі на неї звернув увагу сам всесвітній бабодур, король-коханок Людовик XV і наполягав, щоб вона прийшла на побачення з ним у Павільйон Оленів. Але не тільки інтриги маркізи Помпадурки, що заздрила українській красуні, але деякі інші міркування спонукали її не скористатись з любощів короля-джи-гуна. Вона чомусь швиденько виїхала з Парижа до Відня, але й там не забарилась, бо за богобоязливої ім-ператориці Марії Тереси та її синаша Иосифа обичаї в столиці Габсбургів не були такі вільні як деінде. Скільки було правди в тому, а скільки звичайного хизування — не відомо, проте після всіх цих подорожей і пригод в Петербурзі та Парижі [включно з якимсь нещасливим коханням], прабабка Єлисавета Олексіївна зреклася високого світу і сиділа до кінця життя серед лісів-борів на Стародубщині у ше більшому гаразді і добрі, ніж її тезко — імператориця

Єлисавет у північній Пальмірі. По ній залишилось одних суконь понад тисячу.

Проте, казав Олельків батько, прабабка не була прикрої, самодурної вдачі, хоч норову була крутого і нераз лупцювала пантофлем свого чоловіка, за вдачею сумирного та покірного. Кріпаків своїх вона не пригноблювала, з сусідами і підсусідками жила по Божому, хоч вони говорили, що це козир-баба, яку чорт на махових вилах приніс і краще її не займати.

Коли вона одного разу їхала на богомілля в Київ, на неї напали розбишаки і вона всіх їх постріляла з двох пістолетів та власноруч стримала шістерню коней з каретою, які понесли у глибокий яр, де всім був би кінець. Прабабка Єлисавета Олексіївна полюб-лювала грати в карти, у фараона чи в ланскне, і раз, за одну ніч програла три села разом з кріпаками та залишила після себе чимало боргів.

Олелько не любив цієї пращурки, вдивляючись в її портрет. Це було втілення Вісімнадцятого сторіччя з його безоглядністю, сибаритством, жагою жити будь-якою ціною і при цьому коштом інших. В очах Єли-савети Олексіївни була невгаваюча жага наживи, розкошування і гулянок. Вона розтринькала не тільки своє багатство, загарбане невідь-ким і від кого, але все добро і красу попереднього, лицарського сторіччя, яке понад усе цінувало суспільну справу. Вісімнадцяте сторіччя, не зважаючи на Єлисавету Олексіївну, яка врешті врешт була тільки жінкою, для нас, думав Олелько, було тільки суспільним капітулянством, зрадою всього того, за що боролись і вмирали сучасники Богдана Хмельницького.

Згадати б лише сотничиху Завісну, що висадила фортецю Бушу і сама згинула, аби не дати козацьку твердиню на поталу шляхті. Згадати б отих триста козаків-лицарів, під Берестечком, що мов спартанці Леоніда в Термопілях, загинули всі до ноги, а не здалися на ласку ворогів і не зрадили вітчизни. Це були справжні герої і лицарі, це були люди 17-го сторіччя; куди до них ледарям і гульвісам Гетьманщини 18-го віку.

Ось, наприклад, ще один прапрадід, увічнений в портреті в овальних рамах, нині полущеному та потемнілому, Федір Іванович Забрідний-Рославець, у 60-70-х роках 18-го сторіччя бунчуковий товариш, а згодом стародубський суддя. Це був добродій в кармазиновому жупані і атласному кунтуші, містерно гаптованому золотом. Подобу його невідомий митець віддав щиро, без прикрас. У добродія-судді було опасисте бурячане обличчя, вибалушені зікри, густий чорний вус та подвійне підборіддя. Батько говорив Олелькові, що за всіми дослідженнями родинної старовини, він переконався, що цей Забрідний-Рославець був першорядна свиня, просто кажучи, сучий син, яких так багато було в тодішній Гетьманщині. Царський вірний слуга і підлизник, він був сутягою та грубіяном, мав гарем з десятками наложниць-крі-пачок, та й вольних козачок, не гребував грабунками на битому шляху, наїздами на безборонних сусідів, лупленням шкури з підданих. Як суддя, завжди був на стороні багатіїв, які віддячувались йому солоними хабарями, а до того вславився разом з Ханенком, Маркевичем та іншими мочимордами своїм запеклим картярством та “діонізіяками”. Адже в свойому щоденнику Маркевич, та й Ханенко частенько згадують свого побратима: “Гралисьмо в карти з ИМ Рослав-цем та зело попіяхом після цього”. Завдяки трьом подружжям Забрідний-Рославець придбав ключі маєт-ностей на Сумщині і Полтавщині та на Правобережжі, спекуляціями загорнув чимало земельки на Поде-снянщині. Не багато з того залишилося для спадкоємців, бо як кажуть: “так пішло, як прийшло”. Закінчив своє життя стародубський суддя нікчемно, так як і жив: його вбили, а краще сказати розшарпали на шматки, власні збунтовані кріпаки, відплачуючи за всі його кривди і злодійства.

Ці портрети — Єлисавети Олексіївни, Забрідного та інших представників безжурного сторіччя з перших днів дитинства діяли на Олелька як опирі. Він завмирав, лишаючись з ними на самоті і йому здавалось, що вони водять за ним своїми хижими очима або притьмом, не глядючи пробігав повз них.

Але були, однак, портрети, від яких не ставало моторошно. Навпаки, біля них можна було вистоювати і вдивлятися в них, щоб збагнути, в чому була сила і в чому рокованість зображених на них людей.

Портрет Данила Рославця, сотника переяславського, Василь Михайлович ще замолоду віднайшов серед старого мотлоху у Воздвиженському монастирі та запівдарма купив від ченців, хоч це був портрет одного з забутих ктиторів і борців за предківську віру. Безіменний майстер, що малював “парсуну”, прикрасив її вгорі щитиком, на блакитному полі якого плив Лебідь — родовий герб Рославців, і це дало змогу Василю Михайловичу розшукати, хто був цей на перший погляд покірний і богобоязливий ктитор Воздвиженського монастиря, що склавши долоні, сумирно благав Всевишнього прощення своїх земних гріхів і провин. Але насправді, коли подивитись, був це муж, який знав чого хотів, незламний воїн-лицар, який не позичав нескореної сили духа і переконання у своїй правоті. Про нього не складано пісень і дум, як про Морозенка або Нечая, але був таки Данило Рославець одним із паладинів Богдана Хмельницького, чоло якого опалювали гармати та самопали під Жовтими Водами та Корсунем, осяював виблиск щабель під Пилявцями і Зборовом. Не посоромив він честі козацької, полягши мабуть під Берестечком або Охматовим. Славний був — як свідчать реляції сучасників, — тим, що зрікся привілеїв шляхетських і зразу ж, спочатку як посполитий козак, станув у лавах всенародньої революції 1648 року, щоб мечем прокладати шлях до утвердження Республіки Козакоукраїнської. Виявляв твердість і міць щодо ворогів, розум і невгнутість щодо зрадливих союзників, разом із най-знаменитішими мужами свого часу, вірно служив своєму народові, що як Прометей зривав кайдани неволі і в загравах битв ставав європейською нацією.

Олелька займав ще один із його пращурів. Його портрет висів у бібліотеці, між ятяганами і пістолями, мальований начебто самим Давідом. Це був молодий денді з видовженим обличям, з недбайливо пов’язаним краватом, з патлами чорнющих кучерів, що спадали на вуха. Проте й називано тоді таку зачіску “собачими вухами”. Можна було б цього прапрадіда назвати красунем. В його допитливих очах жеврів розум, бистрість осуду, біля уст лягла глузлива риска. Це був Петро Рославець, на сьомому році життя записаний сержантом гвардії Ізмайлівського полку, який, вже згодом як юнак звернув на себе увагу імпе-раториці Катерини. Це могла б бути блискуча кар’єра; товариші гвардійці вже поздоровляли його як нового фаворита Семіраміди Півночі. Але Петрусь, не чекаючи дальшого розвитку подій, тієї ж ночі залишив Петербург у цивільній одежі і більше ніколи не повертався на батьківщину. Подейкувано, що його бачили в Парижі, коли штурмовано Бастілію, а згодом частенько в якобінському клубі. Існував переказ (так говорив Олельків батько), що Петрусь навіть вибрався комісаром Конвента в Одесу, щоб там садити “дерево свободи”. Але його начебто піймано підступом і запроторено в Сибір, де слід його замели суворі пур-ги. За іншим переказом, він подався до Америки.

Ще один портрет був Олелькові близький до серця. Це був прадід Яким Петрович Рославець, замішаний у справу декабристів 1825 року. Олелько любив Петра Рославця, його усміхнені очі з найдивнішим, юнацьким мерехтом, його звихрену чуприну, його лорнет у довгих, владних пальцях. Прадід Яким був інший: там либонь не було присяг на штилетах, не було “дерева свободи”, оте розросле і розлоге як каштан у садибі Рославаів, оте таємниче “дерево свободи”, саджене якобінами-садівшіками по всіх усюдах Европи.

Декабрист Яким Пеірович був найближчий до всіх сучасних Рос.іавнів. З рам виглядало його спокійне, статочне. добродухе обличчя, яке либонь ажні-як не було страшне тиранам. Часто говорили, шо Оле.іьків батько Василь Михайлович луже подібний ло свого діла: саме тим. шо він здебільшого мовчить так, як мовчить портрет Якима Петровича. А проте було відомо, шо він був вістовцем, який мчав через снігом заметені просторами Полтавщини, щоб стати в рядах збунтованого Чернігівського полку і йти з ним на Київ.

Але про це говорилось швидше пошепки; ие були ще близькі часи. В батьковому кабінеті, у шафі з усілякими пам’ятками, подорожніми сувенірами, пожовклими листами і паперами, перев’язаними навхрест стрічками, між турецькими пістолями і кавказьким кинджалом, були кайдани, що дзвеніли колись на руках і ногах діла-декабриста, коли він карався в пустелях Нерчинська та Зерентуя.

І часто лежучи в своїй кімнаті, серед глупої ночі, поміж химерними юнацькими видіннями, Олелько передумував лавнозабуті епопеї своїх волелюбних пращурів, доповнював уявою те, що не збереглося ні в хроніках, ні в розповідях. Це були присяги на стилетах, друзів Дантона і Демулена, шо вмирали з гаслами “свободи, рівності і братерства”, це був гомін революційного Конвенту, шо ладнав армії сан-кюлотів проти тиранів, не було таємниче і священне “дерево волі”, шо його салили одчайдушні садівники по всіх кінцях світу. Цс були змовники, що виводили революційні полки на Сенатську площу, ие були полум’яні юнаки члени Товариства об’єднаних слов’ян, які вели свої бунтарські батальйони крізь грудневу хуі’у і заметіль ло Чигирина, де “сходить сонне свободи”, щоб впасти під картачами тиранів або зависнути на шибениці…

… Капітан фрегату “Свята Євпраксія” прапрадід Олександр Федорович Рославець 2-ий, герой з-під Че-сми і Хіосу посміхався з рам до Олелька у простінку бібліотеки. Промінь ковзався по позолочених рамах, по стемнілому від часу мальовилі невідомого мандрівника митця. Моряк виглядав із рам рожевеньким, жартівливим дідком, однією рукою взявшись за золочений ефес шпаги, а другою тримаючи трирога. Історія його найбільше хвилювала Олелька і про неї в архіві була обширна реляція, складена ним самим. Хто був цей Рославець 2-ий, яку таємницю взяв із собою в могилу? Під час кампанії 1801 року, у водах Середземного моря фрегат “Свята Євпраксія” попав у якусь, для Олелька ще досі зовсім не з’ясовану до кінця халепу. Олелькові бо ізза його недолітності не давали читати згадану реляцію. Одного разу, потайки дібравшись до рукопису, він встиг прочитати тільки перші рядки, що так вкарбувались у пам’яті: …”В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Я, капітан 2-го рангу Олександр, син Федорів, Рославець 2-ий у відставці з правом ношення мундіра при шпазі, кавалер орденів Святия Анни 3-го і Юрія Переможця —4-го ступеня, бувши при повній свідомості і розумі, складаю свідчення як наступає. Першого Марта Року Божого тисяча вісімсот першого флагманський корвет “Андрій Первозванний” і фрегати “Вовк”, “Святий Пантелеймон” і “Свята Євпраксія” одержали наказ у пристані Бріндізі підійняти якорі та прямувати в напрямі зюд-зюд-вест…”

Однак батько Василь Михайлович ввічливо, але рішуче взяв у Олелька рукопис і лиш коротко пояснив, що для прапрадіда Олександра ця плавба з Бріндізі могла б закінчитися великою халепою, коли б не його природна притомність розуму та деяка хитрість, зрештою притаманна всім Рославцям.

Справа була в тому, що на фрегаті “Євпраксія” здійнявся бунт. Капітана Рославця 2-го та інших, які начебто не хотіли приєднатись до бунту моряки-бунта-рі висадили в Санта Круз на Канарських островах, де вони були взяті пілі варту і відправлені до Петербургу. Відбувся суд, прапрадіда визнано невинним, хоч на ділі могло бути інакше. Після цього прапрадід подався у відставку, прожив цілком самотній аж до смерті в глухому сільці Базарі біля Овруча. Ця розповідь ніколи не задовольняла Олелька; він відчував, що реляція криє значно більше, але дібратись до неї було неможливо, бо шкатула, де її переховувано була замкнена на три ключі.

Проте дідок поглядав на Олелька добрим поглядом, неначе хотів сказати: “От бачиш, синку, яка то може бути історія…” В Рославичах бували люди з Базару, вже дуже старі, які ще добре пам’ятали капітана 2-го рангу, бо він жив таки довгенько. Називали його “братіку ти мій”, бо у капітана була звичка до панів чи кріпаків звертатися такими словами “От коли б ти знав, братіку мій…” Тоді він мабуть щулив свої хитрущі оченята і Олелько мимоволі уявляв собі, як стоїть він на покладі з далековидом у руці, як матроси в пасмистих полотняних штанях кидаються до нього з кортиками і як вихоплює він з-за пояса пістолета та наказує першого з ряду бунтарів повісити на реї… І скриплять реї і напинаються вітрила і щезає “Свята Євпраксія” в імлі, іде в далекий, безконечний рейд і не вертається вже ніколи…

Колись, у дитинстві, всі ці портрети безмежно хвилювали Олелька. Але тепер вони швидко навівали йому смуток.

Все це давно минуло, існувало тільки умовно; ці всі відшумілі життя не залишали нічого. Олелько не відчував ніякого зв’язку з цими людьми-привидами і навіть міг би здивуватись, коли б хтось нагадав йому, що аджеж у ньому є якась частка цих давно неіснуючих предків. Може навіть, за законом спадкового чергування, його життю судилося бути повторенням життя котрогось з тих мовчазних портретів, доброго чи лихого — не в тому справа. Ні, просто він ловив себе на думці, що стає якоюсь мірою чужим у цьому будинку.

Під полом вовтузилася мишва, осмілена тишею. І де вони були всі, жителі цього тихого дому? Чи не прагнув кожен з них, хто був у ньому, визволитися і собі від якоїсь приреченості? Гілля каштану зазирало крізь завіски. Будинок був дуже старий. Нашарування підвалин вели в далеку давнину, адже мулярі знаходили під час ремонтів цеглини, печатані ініціялами давно забутих предків, перших будівничих цього будинку. За кожного покоління Рославців він добудовувався і змінявся, розростаючись в нефоремну, громохку брилу.

А всежтаки це був химерний рід, не такий як усі. Ось і це сучасне, хочби і батькове покоління. Здавалось: тверезе, визволене з приреченості минулого. Не було тієї жаги, тих поривань, Але, навіщо йому, наприклад, дали оце чудернацьке ім’я — Олелько, яким може називалися пращури в 16-17 сторіччях? Або його сестрі ще дивовижніше ім’я — Гальшка, що віддавало також прадавніми лицарськими часами. Для батьків це либонь була романтична примха, але для нього — в школі, поміж людьми — привід до ніяко-віння, адже в календарях не було таких імен, хіба що на надгробниках з давно відгомонілих століттів.

Може це була примха матері — Ольги Антонівни, що твердо вірила в незнищальність традиції, у владу минулого не лиш над сучасним, але й прийдешнім, у містичний зв’язок всіх мертвих, живих і ненароджених, що власне творить націю, право, наперекір всіляким зайдам, бути господарями цієї древньої землі. Може це й було потрібне в ці поліття передгроззя. Рославці не були зайшлі. їх прапращурі — утікачі з Чорногори, після битви на Косовому полі, княжата і воєводи, ще в 14 сторіччі були нобілітовані польськими королями і твердо осіли на цій землі. Споконвіку сидять Рославці на Стародубівщині, на Глухівщи-ні і Сівершині, на Волині і від діда-прадіда — по кужелі під Переяславом і під Гадячем. .Старовинний їх будинок під в’язами здавен у Києві, недалеко від Ді-тинця. Тепер навіть над Інгулом сидять Рославці. Колись, на початку минулого століття якийсь секунд-майор Рославець з десяткою кріпаків вирішив вийти у Причорномор’я, а то в Таврію, на нові землі, але дійшов тільки до Інгульця, та, чи знітився, чи запив, але так і осів над тихою сагою і далі не подався.

Кебетний, залізний рід, а от талану немає. Замолоду великі сподівання, повно аспірацій, а дійдуть Рославці до зрілих літ — марнуються наче якийсь біс вступає в них, нівечить всі задуми. А тоді вривається льот, тоді тихшають, нишкнуть, буденіють і вже абияк доживають віку, десь там у борах Глухівщини, у розлогих садах над Убортю, там, де бистрина Інгулу і степові вітри, де балки над Сулою.

“Годі тіней, геть з пращурами”, шепоче сам до себе Олелько і йде геть з бібліотеки, з цього володіння привидів. Мишва тихне. В амфіладі пустельних кімнат відлуння його кроків. З тієї синявої тиші, що пахне чебрецем і звіробоєм, Олелько виходить на круж-ганок. Розпрозорюється передполудне.

Але ще роси висріблюють трави, квіти щолиш повертаються до сонця. За брамою, за шляхом, на тому дворі порикують воли. Десь у селі клекоче веселик і в’ється над гніздом.

Олелько сперся на сповите плющем поруччя круж-ганку і дивиться, що діється навкруги. На доріжці, біля волоського оріха Парфен, парубчак у вилиняло-му картузику, босий, тримає за узду огиря, чорного, аж лискучого з білою цяткою на чолі. Він зветься Мурат. А кружґанком, натягаючи рукавиці, проходить тітка Лара. Вона стає в стрем’я, сідає в сідло по дамськи; вона в довжелезній чорній спідниці, білій блюзці і в чорному брилику на бакир, що сповитий сірявим шарфом. Мабуть це їй до лиця.

Може поїдеш зі мною, Олельку, я їд