П’єса на чотири дії
ДІЄВІ ОСОБИ
Анатолій Олександрович Михалевич.
Ксенія Андріївна — йога жінка.
Ася — дочка Михалевича од першої жінки.
Самійло Григорович Хацкель — журналіст.
Никон Степанович Міщук — учений.
Гаврило Іванович Кендюх — поміщик.
Секлетія Лазарівна — його жінка. Псевдонім — Добросердечна.
Кость, їхній син.
Євмен Симонович Тихенький — публіцист.
Кіндрат Пилипович Несторець — чиновник.
Семен Прокопович Косоглядов — професор.
Захар Назарович Пилипенко — поміщик
Оксана —його приймачка.
Щепетиха,
Карпо,
Таїся, його сестра,
Півник,
Сенька, —
робітники на заводі у Михалевича
Гриць Федрич ДРИМБА, або Безумная Лічность, — чиновничок.
Хлопці, робітники, робітниці з пригороду.
ДІЯ ПЕРША
Їдальня у Михалевичів. В задній стіні — двері у вітальню, з якої чути гомін гостей. В лівій —двері в сіни, а в правій — у другі кімнати. Посередині хати довгий стіл, наготовлений до вечері багатьох осіб.
З вітальні хутко входить Ксенія Андріївна з схвильованим і
злим лицем. За нею Анатолій Олександрович. Ксенія Андріївна — молода жінка, одягнена по-модерному, з надзвичайною зачіскою. Говорить то крикливо й різко, то гаряче і з щирим почуттям. Анатолій Олександрович, далеко старший за неї, але жвавий, сухенький, з типовим дегенеративним лицем дворянина.
Анатолій Олександрович. Ксеню, Ксеню, ради бога!.. Не можна ж так. Це, по меншій мірі,— неделікатно.
Ксенія Андрії вна( повертаючись до нього). Я ухожу совсем из дому! Деликатно это или нет — я ухожу. Я с этим животным не могу сидеть.
Анатолій Олександрович (злякано озираючись на вітальню). Тш!.. Ну, що ти, бог з тобою!
Ксенія Андріївна. Ах, оставь ты меня, наконец, в покере! Мне надоело это всё. Это твоё глупое украинство, эти сиволапы, эти… Фу! Да какое ему дело, что я говорю по-русски?! Какое он имеет право делать мне такие замечания? До каких пор это будет, я вас спрашиваю, Анатолий Александрович?! Если вам угодно строить комедии, изображать из себя какого-то демократа и говорить этим ужасным наречием,— да-с, сударь, наречием и больше ничего,— на котором можно говорить только грубости, как этот ваш полуидиот Киндрат Пылыпович. Я это вам давно уже хочу сказать! Если вам это угодно, то пожалуйста: вы знаете, что я решила в это не мешаться. Но прошу также, чтобы и вы, и никто из ваших знакомых и друзей не смел касаться моих убеждений! Ведь я же выношу ваш язык со мной. Позвольте же и мне изъясняться так, как мне удобнее! Нахалы!
Анатолій Олександрович (який весь час хоче сказати щось).Ксеню… Ксеню… Боже, та ніхто тобі не перешкоджає… Будь ласка.
Ксенія Андріївна. “Перешкажае”… Красиво как! Прелесть! Нет, мне перешкажают! Этот хам чуть ли не преступлением считает мой русский язык! Он смеет мне делать замечания!
Анатолій Олександрович (лагідно). Тш!.. Перш усього, голубонько, він це жартом зробив. А друге… як-не-як… я український громадський діяч…
Ксенія Андріївна. Ах, “діяч”!
Анатолій Олександрович. Я — член редакції української газети, я — член партії… Здається, цілком зрозуміло, що від мене можна вимагать, щоб моя родина балакала по-українському. І коли це не так, то, розуміється…
Ксенія А н д р і ї в н а. То меня могут оскорблять в моём собственном доме? Прекрасно! Но… позволь! Но если уж так, то позвольте вам сказать, что всё это ваше “діяче-ство” яйца выеденного не стоит! Ах, они услышат? Прекрасно. Я только этого и хочу! С меня довольно этих комедий!
Анатолій Олександрович. Ксеню, ради бога… Це ж ніяково! Ну, я прошу.
Ксенія Андріївна. Мне наплевать, яково или не-яково это вам. Я не хочу принимать участия в этих комедиях. Они могут в самом деле подумать, что я тоже разделяю все твои фокусы. Да, я считаю всё это фокусами, все твои партии, газеты, украинство. Эти заседания “комитетов”, ужины и тому подобную чепуху. Да, пусть слушают! Я считаю это фокусами. Я более искренна, чем ты. Я принадлежу к породе сильных и беру по праву силы, а ты комедии ломаешь. Ты думаешь, что этими партиями сделаешь рабочих своими друзьями? Как же!
Анатолій Олександрович. Ксеню… Зараз не місце… Ну, а я тебе прошу, побудь сьогодні з нами. Мені сьогодні дуже важкий день. Сьогодні день сражения. Понимаешь? Я очень тебя прошу…
Ксенія Андріївна. Ах, даже по-русски заговорил…
Анатолій Олександрович. Навіть по-французькому забалакаю, коли хочеш. Заспокойся, й ходім… (Дивиться на годинника).Ех, Хацкеля й досі немає. Невже не прийде сьогодня?
Ксенія А н д р і ї в н а. Но что я должна делать с вами? Господи, как это скучно и глупо!
Анатолій Олександрович. Это необходимо, мамочка.
Ксенія А н д р і ї в н а. Ты думаешь, что тебе действительно удастся завладеть газетой?
Анатолій Олександрович. Не в цім річ. Я хочу змінить напрям газети.
Ксенія Андріївна (посміхається). И для этого все эти фокусы устраиваешь? Ну, ладно, это не мое дело. Но скажи мне, пожалуйста: эта Оксана и ее покровитель долго еще будут у нас жить? Или сегодняшнее ваше генеральное собрание и это решит? Ведь, согласись сам, это, наконец, становится невыносимым. И потом подумай, как это общество влияет на Асю. Я — мачеха, и мой голос, конечно, во внимание не принимается, но мне самой, наконец, надоели эти Таиси, Карпы, Оксаны, вирши, пение. Должен же быть когда-нибудь конец этому?
Анатолій Олександрович. Сьогодні багато рішиться. Сьогодні все це буде ясно. Тільки, ради бога, Ксеню, поводься чемно. Ну, останній раз. Більше ніколи не буду тебе просить. (Цілує її руку).
Ксенія Андріївна (стискує плечима). Ну, будем страдать до конца… Только я предупреждаю: если это грубое животное еще раз сделает мне какое-нибудь замечание, я…
Анатолій Олександрович. Я йому скажу, я попрошу його.
Дзвінок. З вітальні вибігає А с я. Асі років 16—17. Схожа на батька. Жива, весела.
Ася (пробігає в сіни і кричить). Татку! Самійло Григорович.
Анатолій Олександрович (радісно). О! (Іде назустріч).
Ксенія Андріївна з насмішкуватою, зневажливою посмішкою дивиться йому вслід і йде в вітальню. З сіней входить X а ц к е л ь. Хацкель — молодий ще чоловік. Рівний, як палиця, одягнений по останній моді, але без смаку. Лице холодне, але при нагоді робиться улесливим. Держиться з повагою до себе. Говорить книжною українською мовою.
Анатолій Олександрович (стискуючи йому руку). Ну, я’радий, я радий, що ви прийшли. Асю, іди туди й зачиняй двері. Скажи, щоб співали… Ми зараз прийдемо.
Ася лукаво подивляється на них і, наспівуючи, проходить у вітальню.
Хацкель. Я лише сьогодні одержав вашу телеграму і моментально вирушив.
Анатолій Олександрович. Дуже добре, дуже добре. Я вже боявся, що ви сьогодні не встигнете. Сядемо… Я мушу багато вам сказать.
Сідають.
X а ц к е л ь (киваючи на вітальню). Сьогодні зібрання?
Анатолій Олександрович. Зібрання. Весь комітет. Тут такі справи. Я мушу вам все спочатку… Необхідна ваша поміч. І, може, серйозна…
X а ц к е л ь. Ви знаєте, я завжди готовий до послуг вам.
Анатолій Олександрович. Тут не мені тільки, а всьому ділу…
Хацкель (уважно). Так?
Анатолій Олександрович. Тут ставиться на карту справа всього нашого напряму. Діло серйозне. Річ ось в чім. Зараз у мене живе один херсонський поміщик, Пилипен-ко. Тижнів два уже. Як ви виїхали, він якраз приїхав. Єсть у нього прийомна дочка. Вона теж тут. Він дуже багатий. Ну, не так дуже, тисяч, може, на двісті-триста має.
Хацкель. Все-таки значно.
Анатолій Олександрович. Ну да, але річ не в цім. Треба вам сказати, що вся штука в цій дочці, Оксані. Талановита дівчина. Вірші пише чудові! Співає — просто артистка. Самородок. З селян вона. Ну, так от… отця дочка його… Я так думаю, що це вона йому втелющила в голову цю ідею. Так от вона видумала такий план: приїхать сюди і вести агітацію за те, щоб кожний поміщик і взагалі багатий чоловік оддав усі свої маєтки на народну освіту.
Хацкель. Себто як?
Анатолій Олександрович (дрібно сміючись). Отак, просто взять і оддать. Для себе може оставити на життя по п’ятдесят карбованців на місяць. А все на школи в своєму селі і в окрузі.
Хацкель. І на це згоджується цей самий… як його?
Анатолій Олександрович. Пилипенко. В тому й річ, що згоджується, стоїть за це горою. В тому й річ!
Хацкель. І сам дає всі свої гроші?
Анатолій Олександрович. Дає! Хоч зараз. Всі документи при ньому. Але він хоче, щоб і другі пристали, щоб організувати комітет, який би завідував цею справою. І його мрія — зібрати цілі мільйони.
Хацкель. Що він, справдешній ідіот?
Анатолій Олександрович. Це — старий, во-сторжений народник і, безумовно, любить свою приймачку.
Хацкель. А вона ж що таке? Освічена?
Анатолій Олександрович. Він сам її виховав. Але мені здається, що вона побувала в компанії есерів, а то й прямо анархістів. Хоча її дуже важко розібрати.
Хацкель. Вибачайте. А ці… наші праві як до цього відносяться?
Анатолій Олександрович. О, тут уся й штука.
(Озирається на вітальню). Вони хочуть всіма силами перетягнути їх до себе. Розумієте? Після того, звичайно, нас випруть з редакції, і газета в їх руках.
X а ц к е л ь. Вибачайте. А на план цей вони згоджуються?
Анатолій Олександрович. Ну, де там! Ну, хто ж таки згодиться? Що ж ви думаєте, Добросердечна оддасть свої маєтки чи Харитоненко?
X а ц к е л ь. Звичайно. Ну, а чим же вони думають перетягнуть?
Анатолій Олександрович. От тут і весь фокус. Мені здається, що тут простий метод у них: влюбить Оксану в одного з своїх, і тоді… Ви розумієте?
X а ц к е л ь (сухо сміється). Надмірно просто.
Анатолій Олександрович. Але правильно! Вони знають душу людську. Вони правильно ведуть лінію.
X а ц к е л ь. Вибачайте, хто ж цей… королевич?
Анатолій Олександрович. Мені здається, що це — наш славнозвісний учений, прекрасний Євмен Симонович Тихенький.
X а ц к е л ь. О?
Анатолій Олександрович. Так-так… І, розумієте, вона, здається, прихильна до нього. Якщо їм це вдасться, нам… нашому напряму каюк. Український рух піде по лінії шовінізму, фантазій і тому подібного. Справа стоїть серйозно, Самійле Григоровичу. Га? Треба рятуватись.
Хад кел ь. Чому ви не викликали мене раніше?
Анатолій Олександрович. Не хотів, перш усього, одривать вас з одпуску, а друге, нічого ще не вияснялось. Вони на сьогодні призначили зібрання. Хочуть рішати напрям газети.
X а ц к е л ь. Знов?
Анатолій Олександрович. Вони сподіваються на більшість голосів. Але це дурниця. У мене єсть один план, котрим я посадив уже їх в калошу. Річ ось в чім. Я вніс сьогодні пропозицію такого сорту: організувати скрізь по Україні співочі товариства. Розумієте? В селах, містечках, городах. І зараз же у себе на заводі. Розумієте?
X а ц к е л ь. Це чудова ідея!
Анатолій Олександрович. Розумієте? Це також народна освіта, але вища, благородніша. Ми засіємо всю Україну цими огнищами культури.
Хацкель. І це не утопія! Уряд не може побачити в цьому нічого небезпечного.
Анатолій Олександрович. Безумовно!
Входить А с я.
Ася. Тату! Просять, щоб ви йшли. Анатолій Олександрович. Зараз, зараз! Скажи, що через п’ять хвилин.
Ася виходить.
Хацкель. Ну? І як прийняли це?
Анатолій Олександрович. Ті, розуміється, нічого проти цього не могли сказать, хоча одтягують голосування; Пилипенко, здається, захопився. Хоча він усім захоплюється.
Хацкель. Так. Але ви думаєте, що цим придбаєте симпатію Оксани?
Анатолій Олександрович. Почасти. Почасти лридбаю. Вона ж хоче вчитись співати і йти на сцену. Значить, так сказать, відповідає її нахилам. Це раз. Але щодо Оксани, то тут… то тут, Самійле Григоровичу, уже на вас вся надія… Чекайте. Перш усього, треба написати про неї статтю. Розумієте? Надрукувать її вірші і статтю. Талант безперечний. Це — факт. Це просто скарб для нас, ця Оксана. Якби її одну без грошей придбать нам — і то вже багато. Розуміється, вибивши з голови всі фантазії. Але тут… прий-деться вжити методу наших противників.
Хацкель. Гм!.. В конкуренцію з Тихеньким?
Анатолій Олександрович. О, вона гарна. Жаліть не будете… Хе-хе-хе!
Хацкель. Та для загального добра, звичайно…
Анатолій Олександрович. Безумовно! Можна жертвувать всім собою.
Хацкель. Вона там?
Анатолій Олександрович. Там. Але попереджаю: це оригінальна, самобутня натура. І, здається, хитра, як справжній хохол. Дитя народу. Любить компліменти.
Хацкель. Так. Побачимо.
Анатолій Олександрович. Треба постаратись, Самійле Григоровичу. Треба постаратись, бо знаєте…
Входять з вітальні Оксана, Кіндрат Пилипович. За ними
Секлетія Лазарівна і Захар Назарович. Оксана — молода дівчина з типовим українським лицем. Брови низько над очима, що надає вираз сили й упертості. В губах дитяча жартівливість. Кіндрат Пилипович — високий, худий, з довгими похнюпливими вусами.
Говорить грубо, приказками, іноді з юмором. Секлетія Лазарівна — невеличка жінка з пісним лицем. Говорить, розтягуючи слова й скромно-єхидно стулюючи губи. Захар Назарович — скудовчена голова з виразом добродушного захвату, захопленості й прихильності до всіх. В окулярах і старомодному сюртуці.
Оксана. Анатолію Олександровичу! Нам не терпиться.
Анатолій Олександрович (др Хацкеля). Ми з вами ще будемо балакать. (До Оксани, дуже люб’язно, жваво, навіть улесливо). Ми готові. Ми готові. Давно не бачились, треба було про деякі справи побалакать. Це — секретар нашої газети Самійло Григорович Хацкель. (До Хацкеля). А це наша знаменита, чудова поетеса Оксана Спи-ридонівна Пилипенко.
Оксана (сміючись). Невже чудова? Будемо знайомі. (Протягає руку Хацкелю).
Той поважно, низько уклоняється.
Анатолій Олександрович (на Захара Назаровича). А це наш славний меценат, поет і великодушний діяч Захар Назарович Пилипенко. (На Хацкеля). Секретар нашої газети. Тільки сьогодні з одпуску приїхав.
Хацкель. Я мав уже щастя чути про вашу надмірну діяльність і приношу вам своє дивування.
Захар Назарович (соромливо). Ну, вже й діяльність!.. Дуже приємно з вами познайомитись… Я чув про вас.
Кіндрат Пилипович. Ге! Чули, та мало!
Захар Назарович. А що таке?
Кіндрат Пилипович. Це — наша гордість. Побіда наша. Він жид, знаєте?
Захар Назарович. А-а…
Хацкель. Я вашої рекомендації не потребую, добродію Несторець.
Кіндрат Пилипович. І по-дурному. (До Захара Назаровича). Жид самий настоященський. А перейшов до нашого гурту. От вам і Україна! Та ще який! Хоч він і противник мій, а правду скажу. Молодця хлопець, воша б його в потилицю. Жидів так чистить, що аж шкура лящить. “Україна для українців”, та й край. От вам і жид!
Хацкель (здержано-злісно). Добродію Несторець! Прошу ваших поглядів мені не приписувати.
Секлетія Лазарівна (що стояла осторонь, єхидно). Шльома Гершкович… чи то пак… Самійло Григорович… не такий чоловік… Він сам — соціаліст… Бернштейнівець… “Україна для всіх”. Вибачайте, я з вами й не привіталася… (Не рухається).
Хацкель (насильно посміхаючись). О, це я повинен вибачитись! (Підходить, здоровкається). Що ж до “Україна для українців”, то ми в цьому не порозуміємось.
Секлетія Лазарівна. А звичайно, звичайно… Де ж там уже нам порозумітись. Ми — старі шовіністи, а ви — європейці, бернштейніанці… Куди нам…
Анатолій Олександрович. Панове! Про це, може, колись іншим часом. А зараз можна й до справи? Кінчать будемо. Я думаю, можна й голосувати. (До Захара Назаровича). Правда?
Захар Назарович. А чого ж? А розуміється… Прекрасна річ. Я, знаєте, все думаю. Це — чудово! Га, Саню? Та ще при кожній школі? Тільки мені здається, що це так тільки для початку. Що, так сказать… Вибачайте, панове: я, може, не так зрозумів.
Анатолій Олександрович. О, цілком правильно зрозуміли. Цілком правильно: розуміється, ті’льки для початку. Ваш геніальний проект зостається в силі, й ми до нього будемо прямувати зо всіх сил. Це тільки ми робимо перший крок. Тільки перший крок. Так не будемо, панове, гаяти й часу. Прошу до вітальні. Там ми докладніше будемо говорити.
Виходять до вітальні.
Секлетія Лазарівна (до Кіндрата Пилиповича). Кіндрате Пилиповичу, на хвилиночку.
Кіндрат Пилипович (зупиняючись). А що там? Вісь поломилася?
Секлетія Лазарівна (почекавши, поки всі вийдуть). Маєте. Радійте.
Кіндрат Пилипович (так само). Маєте! А я чим винний?
Секлетія Лазарівна. Авжеж ви не винні. Це я винна. Дурна баба не вміла за своєю справою доглядіти.
Кіндрат Пилипович. Ет! Варнягаєте.
Секлетія Лазарівна. Ой, добродію, хоч би ви вже не забували, що балакаєте не з биндюжниками.
Кіндрат Пилипович. Ну, от уже в церемонії вдаряєте. Кажіть краще, в чім діло, бо там же ждуть.
Секлетія Лазарівна. Ми так не можемо зоставити цю справу.
Кіндрат Пилипович. Ну, не можемо!
Секлетія Лазарівна. Нам треба окремо зібратись. Нашим усім.
Кіндрат Пилипович. Угу!
Секлетія Лазарівна. І закликать цих двох, старого йолопа і дочку. Та й зібратись завтра ввечері у мене.
Кіндрат Пилипович. Та й одбить? Хе-хе-хе!
Секлетія Лазарівна. Для загального добра, добродію, ми повинні напружити всі сили. Ви уявіть собі, що ці жидівські прихвосні заведуть у газеті, як візьмуть гору. Це ж буде смерть Україні, це ганьба, це не дай боже, що буде.
У мене волосся догори лізе, як я тільки подумаю… Ач! Співочі товариства… Знали, чим підлізти до цього дурня.
Кіндрат Пилипович (сміється). Та він не дуже-то щось схиляється.
Секлета Лазарівна. Нічого… Він таки схилиться, бо це таки думка хороша. Ой, це хороша думка. Та жаль, що з таких рук вона вийшла. Ну та нічого. Ми її візьмемо в свої руки… Так от, завтра ввечері у мене. Скажіть Міщукові. А я вже сама закличу Пилипенків. Та щоб ці не пронюхали! Треба й Карпа з сестрою теж запросити. Нам теж треба ближче стати до робітників.
Анатолій Олександрович (з вітальні). Панове! Вас просять.
Секлетія Лазарівна. Ідемо. Та глядіть же завтра.
Ідуть у вітальню. Назустріч їм виходять Ксенія Андріївна й
Кость.
Секлетія Лазарівна. Костю, а ти ж чого виходиш?
К о с т ь. А зачем мне там сидеть? Я ведь, мамаша, к “партии” не принадлежу. Сейчас голосовать будут.
Секлетія Лазарівна пильно дивиться на парочку й мовчки виходить.
Кость (з сміхом). Мамаша готова городовых с улицы затянуть, лишь бы голосовали за нее.
Ксенія Андріївна. Ей, кажется, доставляет искреннее страдание ваш русский язык?
К о с т ь. О, это целая драма нашей жизни!.. Лишить наследства даже грозит, если не буду говорить по-украински. Ну, да к чёрту это! (Каже шепотом). Слушай, я жду тебя завтра. До пятницы слишком долго. Хорошо? (Хапає її вище ліктя).
Ксенія Андріївна (злякано вириваючи руку). Что ты, с ума сошел? Каждую минуту могут войти. Глупый! Затем вот что: мы должны переменить гостиницу. Я в той ни за что больше не буду… Нас, кажется, там видели.
Кость. Ну, глупости… (Хоче поцілувати).
Ксенія Андріївна. Сумасшедший! Ну, ты!.. Нет, идём ко мне. Только вести себя скромно. Слышишь?
Кость. Слушаю.
Виходить направо. Якийсь час нема нікого. З вітальні чути гомін голосів:
— Панове! Панове!
— Та годі вам голосувати!
— Голосувать!
Дзвінок. Вибігає Ася. Вертається з Та ї сею. Таїся — молода дівчина, з здоровим, добрим лицем, дуже соромлива.
Ася (іронічно). А в нас зібрання. “Комітет”. Т а ї с я. Ой, то я піду собі. Я тільки за Карпом. Ася. Карпа немає.
Т а ї с я. Як? А він казав, що зайде ввечері до вас за книжками.
Ася. Може, зараз прийде. Таїсю, сьогодні тут щось буде. Ми з Оксаною устроїмо одну штуку. Страшно смішно буде. Тільки ви мовчіть. Та ви не бійтесь, вони там “засідають”. Тато вніс проект організовувати скрізь співочі товариства. Будуть зараз голосувать. (З поважністю й гаряче). Буржуї. Вони думають, що пролетаріат цим задовольниться. Ну-ну!
Т а ї с я. Ой, Асю. Ви так на свого тата кажете, що мені аж соромно.
А с я. В соціальних питаннях нема ні батьків, ні нікого. (Раптом регочеться). От штука буде. Ми їм покажемо! Так Карпо зараз прийде?
Т а ї с я. Він казав, що буде тут, щоб я зайшла.
Ася. Ну, то, значить, прийде. Почекайте. Я не піду туди. Нецікаво. Там зараз двоє споряться, як треба писать: “мені” чи “міні”. Всі хочуть голосувати, а вони все споряться. Я насилу держалася, щоб не сміялись.
Хутко входить Оксана і сміється з таким виглядом, немов довго стримувалася.
Ася. Що? Що?
Оксана. Боже, які комики!
А с я. І досі? І досі? Міщук і Косоглядов?
Оксана (хитає головою, здоровкається з Таїсею). Драстуйте, Таїсю. А де ж Карпо?
Т а ї с я. Та він мав бути тут. Казав, щоб я зайшла за ним.
О к с а н а. Ні, не приходив. (До Асі, що підбігла до две-рей і прислухалась до вітальні). Асю! Карпа не було?
Ася. Ні. Він, мабуть, зараз прийде. Споряться й досі. Косоглядов каже, що коли на Україні почнуть говорити “міні”, то це все одно, що кінець її, повна русифікація… Ха-ха-ха! Оксаночко! Давайте зараз! Га? Ой, голубонько, я не витерплю. Вони ж такі трусливі, що я вам кажу, тут буде таке… Я їх знаю, буржуїв, Оксаночко!
Оксана. Ні, ні, рано ще, Асю. Потім. Трошки потім. Я хочу ще послухать. Хай поговорять.
Таїся (з доброю посмішкою). А що ви хочете зробити?
О к с а н а. Та тут одну штуку. Тільки як дізнаються, то нагорать нам, Асю. Га?
Ася. Ніколи не дізнаються! Тільки ви самі біжіть до дверей, нікого не пускайте. А то пропало все. Потім можна буде сказать, що хтось пожартував. От!.. (До Таїсі). Ми їх хочемо трошки полякать, щоб знали, як збиратись. Вони ж усі як на голках сидять. Подумаєш, які революціонери!
Дзвінок.
Т а ї с я. О! Це, мабуть, Карпо.
А ся. Це він! (Підстрибуючи, біжить в сіни,).
Оксана поправляє зачіску, робить байдуже лице. Входять Ася й Карпо
з книжками в руках. Карпо — молодий, гарний парубок. Держиться здержано, трохи похнюплено, позираючи більше спідлоба, але твердо, з достоїнством.
Ася (до дівчат). Він. (До Карпа). У нас “ко-мі-тет”. Да! (Уклоняється й поводить рукою на вітальню).
Карпо (до Оксани). Добрий вечір.
Оксана. Добрий вечір! Що це вас останні дні не видно?
Карпо (сухо). Так. Зайнятий був. (До Асі). То, може, не можна мені? (Киває на вітальню).
Ася (зневажливо). Чого? Фі, подумаєш. Неконспіратив-но, чи що? Вони споряться, як треба писать: “мені” чи “міні”.
Карпо. Я хотів би перемінити книжки.
Ася. Перемінимо. Сідайте.
Карпо. Ні, мені треба йти.
Оксана. Останніми часами добродій Карпо дуже зайнятий. Не затримуйте його, Асю. Потім, бачите, який у нього страшенно серйозний вигляд. Напевне, зараз розв’язує питання, чи морально пити лимонад, чи ні.
Карпо (криво посміхаючись). Невже ви мене маєте за такого розумного?
Оксана. Ну, не лимонад, а… Ну, скажемо, чи морально йти на сцену і співать для буржуїв, коли народ гине без… поезії.
Карпо (пильно дивиться на неї. Нічого не одповідає. До Асі). Може б, ви могли мені перемінити?
Ася (здивовано дивиться на них обох). Ви посварились?
Оксана (весело). Чого ради? І не думали. Добродій Карпо завжди такий серйозний. З ним як побалакаєш, то дійсно здається, що посварився з ким-небудь.
Карпо. Будьте ласкаві, Асю. (Показує на книжки).
Ася. Та зараз! Тільки, Оксаночко, помиляєтесь, це він тільки у нас такий. Він інший. Ій-богу! Правда, Таїсю?
Таїся (соромливо). Ну да.
Карпо. Ет, їй-богу!
Входить Захар Назарович.
Захар Назарович. Саню! А чого ж ти втекла? А, це ви, Карпо? Доброго здоров’я! (До Таїсі). Добрий вечір. А ми засідаємо… Чого ж ти втекла, Саню? Зараз будемо голосувати.
Оксана. Хіба вже скінчили ті двоє?
Захар Назарович. Ні, та вони зараз скінчать. Розумні люди… А вченість, Саню? Га? Цвіт України! Серце радіє. От мрія наша, пам’ятаєш? Цей Косоглядов — професор. І українець.
А с я. Ну який він українець! Українофіл. Він по-українському й говорить не вміє.
Захар Назарович. Правда, він балакає по-русько-му. Ну, та то що ж? Аби серце було українське… А говорять як! Боже ж, як говорять! Та гарячі, скажіть на милість; другому б, як мені, скажімо, профану все одно: чи “мені”, чи “міні”, чи дві крапки над “і” треба, чи одну. А вони аж горять! Наука!..
Оксана (кидаючи поглядом в Карпа). А який симпатичний цей Тихенький! Правда, тату?
Захар Назарович. Д-а! Дуже-дуже симпатичний. Такий молодий, а вже відомий учений…
А ся (фиркає од сміху). Страшенно вчений!
Захар Назарович. Е, Асю, не можна. Учений чоловік, це не можна сказать.
А с я. Ай! Годі. Чим він учений? Подумаєш! Написав книжечку, як живуть люди десь там у Зеландії, чи що. Потім видряпав десь з архіву ненадрукований вірш Котляревського і вже “відомий український учений”. Подумаєш!
Захар Назарович. Е, Асю, так не можна… Він, мабуть, ще багато написав, та ви чогось недобрі до нього.
А с я. Нічого він не написав. У нас усі такі вчені. Аж сором за наших. Хе! А цей ще такий кисло-солодкий, все нотації читає.
Оксана. Ні, Асю, він дуже симпатичний, ви помиляєтесь. Він мені страшенно подобається. (Лукаво). Здається, і я йому.
Ася (з обуренням). Фу Г Він ще, чого доброго, сватать захоче.
Оксана (кидає погляд на Карпа, раптом хапає Асю й дуже цілує). Ах ви ж, хороша моя ластівка. Комічна ви моя. Ви нічого не розумієте в цих справах.
Ася. Ого!
Захар Назарович (добродушно сміється). Чудачка!
З вітальні входять Анатолій Олександрович і Кіндра.т
Пилипович.
Анатолій Олександрович (роздратовано). Ну, це просто неможливо! Неделікатно. (До Захара Назаровича). І досі споряться. Ніяк зупинить не можна. Що ти з ними зробиш?
Захар Назарович. Учені люди.
Анатолій Олександрович (побачивши Карпа й Таїсю). А, Карпо Федорович! Доброго здоров’ячка! Чом же раніше не прийшли? Добрий вечір, Таїсю. (Здоровкається).
Карпо. Та у вас же засідання…
Анатолій Олександрович. От іменно! Ви хоч (злегка іронічно) і не наш, а дуже стали б нам у пригоді. Іменно ви, так сказати, голос робітничої среди. (До Захара Назаровича). От і Карпо Федорович, я певний, піддержить мій проект. Співочі товариства хочемо завести, Карпо Федорович. Щоб у кожному селі, містечку були такі огнища народної музики.
Кіндрат Пилипович. Замість кацапських гармоній та балалайок, воша б їм у потилицю!
Карпо (спідлоба подивляється). Мені здається, що це було б добре.
Захар Назарович. Ви думаєте, що добре було б?
Карпо. Звичайно… Я, розуміється, не знаю.
Кіндрат Пилипович. Та тут і знать нема чого! Всякий, хто розшолопа, що таке українська пісня, зразу скаже, що це велика ідея. Та швидше б кінчали там ті сухої-ди. Завели. Гайда, та виведем їх за руки. А знаєте що? Зробимо перерву на вечерю. Як дійде до ковбаси та чарки, то й минеться сварка. Вони перестануть, повечеряєм і будем голосувати.
Захар Назарович сміється.
Анатолій Олександрович. А справді! Виходу ніякого нема. До речі, треба й поспівати трохи, а то вже зовсім некопспіративно.
Кіндрат Пилипович (захоплений своєю пропозицією). А звичайно! За руки та й геть, різав та поров вашу маму, вечерять, учені криси! Годі спориться. Ха-ха-ха! Гайда, хлопці. Ви, Карпо, як моцний хлоп, беріть більшого, а я дідка сухенького. Та й покажемо їм філософію:!
Анатолій Олександрович, Ні, ви, Кіндрате Пилиповичу, не дуже вже, а то образитись можуть.
Кіндрат Пилипович. Не образяться.
Іде в вітальню, за ним Анатолій Олександрович.
Оксана (до Карпа). Так ви, значить, в поезії авторитет? Я й не знала. Вибачайте.
Карпо спалахує, гнівно повертає до неї голову, але здержується й одходить
до Таїсі.
Ася, Оксаночко! Нащо ви так?
Оксана (сміється). Ой, глядіть, Асю, щось ви дуже заступаєтесь за суворих добродіїв.
Ася. Бо ви чогось дурно чіпляєтесь до Карпа. їй-богу!
Оксана (серйозно, голосно). Нічого, він звик панські примхи виносить.
Карпо (хутко повертаючись, обурено). Хто?
Оксана (серйозно, теж спалахнувши). Хтокало!
Захар Назарович (здивовано). Отаке! От маєш! Та що з вами? Саню!
Карпо якийсь мент дивиться на Оксану й одвертається. Потім весь час хмуро-смутний. Іноді подивляється на Оксану. Вона, зустрівши його погляд,
одвертається.
Входять гості. Попереду Анатолій Олександрович веде під руку Косоглядова. За ним Кіндрат Пилипович веде М і щ у-к а. За ним Тихенький, Гаврило Іванович, Кендюх, X а ц-кель і Секлетія Лазарівна. Ідуть позад усіх, силкуючись бути страшно ввічливими одне до одного. У Секлетії Лазарівни тяжко і з виглядом
мучениці стиснуті губи. За всіма семенить Д р и м б а. Косоглядов — невеличкий сухенький дідок з мертво-блідим носом і гострими
оченятами. Кашляє. Міщук — присадкуватий, густо зарослий бородою чоловік з випнутим, упертим лобом і тупим важким поглядом. Тихенький — худенький, молодий ще, чоловік, в пенсне, короткозорий.
Лагідно, миролюбиво посміхається. Гаврило Іванович Кендюх — дуже товстий, коротенький добродій, рудий, лисий, добродушний, але оченята хитрі. Майже після кожної фрази, хоч би й зовсім не смішної, сміється гортанним сміхом, якось одразу випалюючи:
& “Га-га1>
Дримба — незграбний чоловічок, завжди без потреби заклопотаний, хло-потливий. Говорить хапливо, незв’язно, трішки хвастовито, в партіях не розбирається, любить співи.
Косоглядов (озираючись до Міщука, на ходу говорить). Украинская мова, сударь, с такими законами не считается. Не желает считаться, хоть бы вы тут вопили от злости.
Анатолій Олександрович (бажаючи одвести розмову у другий бік). От уже й вечеря на столі. Після гарячих дебатів…
Міщук. Українська мова, добродію, теж із вашими законами не рахується. Це вже як знаєте. Бо коли…
Кіндрат Пилипович. Та годі вже вам. Тю, які яркі! — хай вам воша в потилицю.
Міщук. Прошу не перебивать.
Косоглядов (раптом вириваючись од Анатолія Олександровича, зупиняється проти Міщука і з викликом говорить). Ну, хорошо! Украинская мова допускает смягчение?
Нет; вы отвечайте… Виноват, Анатолий Александрович, это крайне интересный момент. Допускаете?
М і Щ У к (теж виривається). Допускає.
Косоглядов (ехидно). Так. Очень приятно. Очень приятно, —что допускает. Теперь позвольте вас спросить, предлог “од”, русский “от”, как пишется? Ну-с? (Наставляє вухо).
М і щ у к. Ви перш усього ставите питання…
Косоглядов. Нет! Никаких “перш усього”, а отвечайте прямо: как пишется русский предлог “от”?
Анатолій Олександрович. Панове!.. Будьте ласкаві… Це задержує.
Косоглядов (сердито). Виноват, Анатолий Александрович. (До Міщука). Ну-с?
М і щ у к. Пишеться “від”.
Косоглядов. Ха-ха-ха! Вот-,вот, голубчик, в этом вся… заковыка. А “од” — нельзя?
М і щ у к. Це — полонізм.
Косоглядов (насмішкувато). Полонизм?
М і щ у к (твердо). Полонізм.
Косоглядов. Вы в этом глубоко убеждены?
Кіндрат Пилипович. Та хоч би по-українському гризлись, все-таки легше було б.
Косоглядов. Извините, сударь, я имел честь раньше заявить уважаемому собранию, что не владею свободно южнорусским говором.
Кіндрат Пилипович. Перш усього не “говор”, а мова. А друге…
Анатолій Олександрович (рішуче). Панове! Прошу до вечері. Час не стоїть, прошу, Ксеню! (Озирається). Де мати, Асю?
Ася (що сміялась чогось разом з Оксаною й Таїсею). Я не знаю.
Анатолій Олександрович. Панове! Прошу. (До Косоглядова, майже тягнучи його). Сюди, Прокопе Семеновичу, на почотне місце. Кіндрате Пилиповичу, сідайте. Панове, прошу. Захаре Назаровичу, вибачайте, будь ласка, будьте самі, як у себе вдома. Оксано Спиридонівно! Ви вже коло молоді поклопочіться. Прошу, панове! Асю! Поклич матір, вона, мабуть, у себе. Швидше.
Ася, скривившись, неохоче виходить.
Оксана (ведучи під руку Таїсю до столу. До Карпа). Добродію Карпе, сідайте з нами.
Карпо (хмуро). Дякую. (Іде в другий кінець столу).
Хацкель. Прошу. (Прислужливо підставляє стільця Оксані).
Оксана (робить так, що стілець дістається Таїсі. Сама говорить). А мені?
Хацкель. О, прошу дуже! (Підставляє другий).
Оксана (голосно до Тихенького). Євмене Симоновичу, може, ви хочете бути нашим кавалером?
Тихенький (ніяково). З великою приємністю. (Підходить, але не знає, що робити далі).
Хацкель. Я чимсь не догодив панні?
Оксана. Навпаки. Але ви чули, що мені доручено клопотатись про молодь.
В цей час Анатолій Олександрович всаджує Косоглядова. Інші самі сідають, балакаючи між собою. В цей час Секлетія Лазарівна щось шепоче Карпові. Той здивовано одповідає, але, видно, згоджується.
Дрим.ба (заклопотано шукає собі місця. До Оксани). Можна мені коло вас примоститись?
Оксана. Ах, Іван Федрич!.. Розуміється, можна. Слухайте, чого вас називають Іван Федрич Безумная Лічность?
Д р и м б а. Глупі люди називають, Оксано Спиридонівно, єдино глупі люди. От і більш нічого.
Кіндрат Пилипович. Ну, серце, це ви брешете! Це, мабуть, за те, що ви як щось скажете, так аж бул