(моi роздуми про поезiю Богдана-Iгоря Антонича) Поезiя Антонича народилася з пошукiв мiсця людини в свiтобудовi, з прагнень зрозумiти природу взаємостосункiв людини з навколишньою реальнiстю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття. Я не людина, я рослина, а часом я мале листя… Живу, терплю, й умру, як всi звiрята… Звiрята й зорi, люди i рослини Ї у всiх одна праматiр, природа вiчна, невичерпна i невтомна, хоч час крилатий з вiтром лине… (“З зелених думок одного лиса”). Iснування мислилось поетом як вiчно змiнне i життєстверджувальне. Хiд думок у визначальному для творчостi Антонича вiршi “Пiсня про незнищеннiсть матерii” йде вiд часткового до загального Ї в свiтi панує колообiг, постiйне народження одних речей i вiдмирання iнших. Але трагiчнiсть людськоi долi (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Вiн оптимiстично дивиться на свiт, бо в ньому панує народження. Починав Богдан-Iгор Антонич як поет, але пiзнiше поступово розширював свiй творчий виднокiл Ї писав статтi, прозу, цiкавився музикою i малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тiєю силою, яка й визначає мiсце людини в свiтi, єднає ii з ним i дає можливiсть здiйснити мету людського життя Ї осягти безсмертя. Особливе мiсце в творчостi Антонича посiдає його вiрш “Вiтер столiть” з посмертноi книги “Зелене Євангелiє”. Твiр переконує, що Антонич сприймає iсторiю як безкiнечний урок свободи i людських почуттiв. Iсторiя людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народiв за свою незалежнiсть i сувереннi права. Поет також вказує на недосконалiсть людини, ii дисгармонiю зi свiтом природи.
Ось таємничiша природа в безмежно первiснiй красi (словами не розкрити тайн ii). Яка ж страшна оцього свiту врода, що отруiла днi моi… (“Елегiя про перстень молодостi”). Недосконалiсть заважає єднанню людини зi свiтом природи, перешкоджає свободi i щастю. Хто сiє кров, той жне ненависть (“Слово про чорний полк”). Так вiдповiв Антонич тим, хто вбачав у насильствi шлях до удосконалення свiту.
Своєю творчiстю Антонич утверджував свiт правди i добра. Поет вiрив у розквiт нацiональноi культури, щасливе майбутнє рiдного народу. Сучасних читачiв не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезiя Ї це негаснучий перстень життя, який передаватимуть iз поколiння в поколiння здивованi читачi, щоб зачудування сонцем i людиною не пропало нiколи”.