СМЕРТЬ ПЕРША
СУЗДАЛЬ
Київ був повен лагідного сяйва. Воно лилося згори, із спокійного осіннього неба, високо знесеного над київськими горами, знизу піднімалося йому навстріч сяйво зелене, а між зеленим і високоголубим тихо плавало золото соборів, легко лягала поміж ними перша пожовклість листя, і неначе в душу вхлюпувалося оте м’яке світіння, і відчувалося, що, входячи в цей город, мовби стаєш безсмертним.
Та Дуліб гаразд відав, що за цим спокійним сяйвом незнищимо стоїть свіжий спогад про смерть, яка сталася в Києві, — тож в’їздив він у город без радості, а коли б мав змогу вибирати, то, певне, охочіше струсив би на город порох з ніг своїх за звичаєм апостольським, аніж мав простувати по вулицях, де ще тиждень тому тягнуто тіло вбитого князя Ігоря.
Не був апостолом, а тільки княжим лікарем прибічним, отримав несподівану владу не над самою плоттю князевою, а й над його душею, і вийшло так, що великий князь київський Ізяслав Мстиславович поставив Дуліба над усіма найдовіренішими, над боярами, воєводами і тисяцькими. І коли в поході проти чернігівських князів прийшла вість про вбивство Ігоря в Києві, Ізяслав потаємно послав Дуліба гнати слід у сьому тяжкому й кривавому ділі.
Дуліб в’їздив крізь Софійські ворота. Був стомлений і важко похмурий, сяйво київське мовби й не обходило його, зате щедро проливалося на Іваницю, який з належною шанобливістю до свого хазяїна їхав трохи позаду, був, як завжди, безжурно-усміхнений, світлий лицем і вражав кожного стрічного неторканою чистотою свого погляду.
Перед цим проїхали вони Подільську торговицю — це останнє сумне пристанище мертвого Ігоря, куди привезено його після вбивства з Гори на простому однокінному возі, — згодом обдимлювалися димами Гончарівки, в навмисному неквапі пробиралися крізь сморід Кожум’як, — Дуліб вибирав найнужденніші, найбрудніші вулички нижнього Києва, так наче прагнув бодай цим спокутувати смерть князеву. Іваниці ж було скрізь однаково, він так само сяяв чистотою очей своїх повсюдно, ніякий сум не дошкуляв йому, та й ніщо на сім світі, здавалося, не могло потьмарити його ясної душі.
Від Софії Дуліб повернув коня тим шляхом, що ним мала летіти тоді оскаженіла юрба киян з наміром видобути князя Ігоря з монастиря святого Феодора і звершити над ним свій суд — скорий і неправий. Все виказувало те, що Дуліб ось так проїде через місток перед брамою до старого Володимирового города, побіля монастиря святого Феодора і Мстиславового княжого двору, тоді на Бабиному торжку притримає коня і, не дбаючи, їде за ним Іваниця чи ні, поверне назад, щоб відбути ще раз смертну путь князя Ігоря, тепер уже не в напрямку зворотному, а в справжньому, і, може, пережити ту путь або ж відшукати на ній початки слідів, які згодом він має розплутати до кінця.
Власне, Дуліб і не мав чого кружляти по цьому колу смерті. Міг би згодом пустити по ньому самого Іваницю, хоч той, попри всю свою видиму безжурність і незацікавленість справами свого хазяїна, вже й так побачив усе, що мав побачити, про інше ж не турбувався: знав, що всі вісті, явні й затаєні, самі прийдуть йому до рук без ніяких зусиль, як то вже було не раз і не двічі, аби лиш набратися потрібного терпіння.
Та навіть Іваниця подивувався Дулібові, коли той для першого разу не став простежувати до кінця смертної путі Ігоревої, не спробував також непоміченим заховатися у великому городі, а відразу, щойно проїхав браму Володимирового города, попрямував до воріт монастиря Феодора і чимдуж ударив у дерев’яне клепало.
Годі було ждати, що після недавніх подій тут охоче розчинятимуть браму перед кожним, і Дуліб звів був руки, щоб ще раз ударити в клепало, але збоку від воріт відчинилося рипливо віконечко, і заросле по самі очі чорною бородою обличчя мовчки втупилося в прибульців.
— До ігумена Ананії, — глухо мовив Дуліб і, зауваживши недовір’я чорнобородого ченця, додав: — Од великого князя Ізяслава.
При цьому доторкнувся пальцями до золотої гривни Ізяславової, що мав на шиї. Іваниця радісно позирав на бородатого ченця, ще з більшою радістю дивився він на свого хазяїна і на його коштовну гривну; такий усміх судився тільки тим, хто прибуває з вістями добрими, тому чернець, ще трохи повагавшись і покліпавши очима, загрюкотів важкими засувами на монастирській брамі. Він схаменувся лиш тоді, коли ті обидва так і в’їхали на монастирський двір верхи, не злізли з коней, немов погані половці. Хотів щось проректи гнівне, звів руку, може, й для проклятьби, але Дуліб спокійно сказав йому:
— Зачиняй браму, щоб ніхто не бачив.
Так ніби перед цим весь Бабин торжок не дивився, як вони святотатно в’їздили в монастир.
Все-таки Дуліб зіскочив з коня, те саме зробив також Іваниця, але не з пошани до святого місця, а лиш з потреби розім’яти затерплі від довгої їзди ноги.
Прибрамний довго порався з важкими засувами.
— Варязькі причандали, — стежачи за силкуванням ченця, зауважив Іваниця, і не знати було, чи то розмірковує вголос для самого себе, чи звертає увагу свого хазяїна. Та Дуліб і сам уже встиг запримітити все: і міцну стіну монастирську кам’яну, і важезну браму з дубових колод, і хитромудрі запори на брамі, і монастирські будівлі з сірого, незвичного для Києва каміння. Тільки й було тут київського, що дерева; високі, буйнолисті, розложисті, дерева приховували неоковирність монастирських кам’яних будувань, але водночас і виказували їхню тяжкість, їхній, сказати б, чужий для сеї щедрої землі дух твердості, суворості, черствості.
Монастир заснував покійний великий князь Мстислав, син Мономаха від Гіти, дочки англійського короля. Вже сам Мстислав мав у своїй крові задосить північної суворості, а ще до того одружений був з дочкою свейського конунга Христиною, — отож, мабуть, і закладалися ці будування відповідно до узвичаєнь князя та княгині, вишукувався десь сірий важкий камінь, ламався й переправлявся по ріках до Києва, щоб лягти отут, у стіни церкви, келій і служб, творити святість саме таку, якою вона малювалася в похмурих північних душах. Останнє пристанище своє великий князь Мстислав і княгиня Христина знайшли в цьому суворому притулку, обох їх поховано в монастирській церкві; згодом мала упокоїтися тут навіки друга жона Мстиславова, яка тим часом ще жила на княжому дворі з синами своїми Володимиром та Михалком, але ніхто не гадав, що неприступна ся обитель стане місцем смертовбивства, надто ж княжого.
Здавалося б, чоловік, захований за цей камінь, за ці запори важкі, може назавжди відкинути турботи про власну безпеку від загрози ззовні. Насправді ж вийшло так, що камінь цей не порятував князя Ігоря, а мовби позбавив його змоги порятуватися, ухилитися від загрози, втекти від нападників.
Ясна річ, можна було подивуватися, як то вдалося натовпові так легко, швидко й просто продертися в монастир, але Дуліб не любив поквапу ні в чому, не хотів поспішати й у такому новому для нього ділі, як установлення істини про вбивство чоловіка непростого звання.
— Тепер відведи нас до келії убієнного, — звелів Дуліб прибрамному, коли той нарешті впорався з своїми засувами. Можна було б його спитати, чи й того дня, коли вбито князя Ігоря, він так само дбав про свої запори, та сказано вже, що Дуліб не любив поквапу ні в якому ділі, тому й не питав ні про віщо. Зате прибрамний розтулив рота, видно, для якогось запитання, але Дуліб, наче не хотів чути його голосу, випередив того.
Убієнного, — сказав він, — до келії убієнного князя Ігоря, схимника вашого.
І плутаючись у довгополій і, до речі, досить новій рясі, чернець попровадив їх поміж дерев, провів побіля церкви, побіля важких, присадистих будівель і мовчки тицьнув рукою в напрямку чи то ще якоїсь будівлі, чи просто купи сірого каміння, тоді відступився вбік, з неприхованим осудом у погляді стежив, як ці двоє ведуть своїх коней до місця святого здавна, а тепер ще й освяченого мученицькою смертю колишнього господаря.
— Зостанемось тут, — кинув ченцеві Дуліб, — скажи отцю ігумену про це.
Він полишив повід свого коня Іваниці й пішов поміж деревами до тої купи сірого каміння, що слугувало ще недавно житлом для князя Ігоря. Скит лише зовні вражав дикою непривабливістю. Зсередини відзначався несподіваною сліпучою білістю й затишком. Мав дві келійки: передпокій і ложницю. В обох проста, але вигідна дерев’яна обстава, на стінах дві маленькі іконки з зображенням мук Христових, ніщо не вказувало на сановність колишнього мешканця, хіба що велика оленяча шкура, недбало кинута на дерев’яний тапчан у ложниці, та ще в кутку передпокою два посохи з дорогого заморського дерева.
Все це Дуліб оглянув миттю, впівока, бо й оглядати, власне, тут не було чого, водночас він оцінив усі вигоди цього усамотненого місця для своєї незвичної справи, тому, коли в дверях став ігумен монастиря отець Ананія, довірений великого князя вже знав твердо: вони з Іваницею пробудуть тут саме стільки, скільки треба для викінчення завдання, ще й не початого.
Ігумен пасував до цих білих, чистих і тихих покоїв, а не до того дикого каміння, понавергуваного між зелено-золотих київських дерев на монастирській садибі. Був маленький, худий, як скіпка, білотілий, білорукий, мав дбайливо підстрижену бороду; все в ньому так і сяяло чистотою і вимитістю, на новісінькій чорній рясі гарно лежав золотий, з самоцвітами хрест на золотому ж ланцюгу; складалося враження, ніби перед Дулібом і не ігумен монастиря, цієї обителі бідності, молитов і зітхань, а високий ієрей церкви. Ігумен підняв маленьку кволу руку чи то для благословення, чи, може, навпаки, щоб гнати непроханого гостя, але Дуліб так само, як перед цим ченця, хотів не допустити до мови отця Ананію і вже розкрив рота, щоб повідомити йому все про себе, та цього разу проворніший виявився господар.
— Сказано вже, — якось ніби гидливо промовив ігумен і скривив губи, — знаю, що послані великим князем. Але ж коні…
— Потрібні нам будуть тут, — твердо сказав Дуліб, зненавидівши ігумена за саме тільки скривлення його губ і насилу гамуючи бажання вдарити його в обличчя десятком страшних запитань, на які в того не могло бути відповідей.
— Не відаю тільки, — знов почав був ігумен і знов перехопив його мову Дуліб.
— Звуся Дуліб, лікар прибічний у великого князя Ізяслава, товариш мій — Іваниця.
— Слуга, — уточнив ігумен.
— Товариш, — твердо повторив Дуліб, — а також помічник у моїй справі.
— Тут лікують душі, а не тіло, — нагадав ігумен, так само не сходячи з порога і, отже, ще не визначаючи свого ставлення до посланців.
— Не для лікування послано нас, — мовив Дуліб. — Пройти маємо по сліду смерті, що сталася тут.
— Не тут, — знов скривився неприємно ігумен. — У Києві.
Дуліб підійшов до нього, насунувся своєю важкою постаттю.
— Хіба монастир не Київ? — спитав тихо.
— Тут тільки дерева ростуть швидко й легко, як у Києві, — була відповідь.
— А пороки?
Цим Дуліб уже відверто натякав на спровиненість монастиря, а то й самого ігумена, в тому великому злочині, що стався в Києві, натякав, може, й передчасно і навіть всупереч своєму, сказати б, повільно-спокійному узвичаєнню, але занадто вже пиховито тримався ігумен Ананія і квапився виказати свою зневагу до княжого лікаря. Зневаги ж Дуліб не терпів ні від кого.
Ось так і стали вони один перед одним: вперше зустрілися, а вже вороги до самої могили, вороги закляті, запеклі, а ще безпричинні. Просто кожен мав якесь становище в житті й повинен був його по-своєму боронити, а вже звідси неухильно народжувалася ворожнеча. То нічого, що обидва служили тому самому князеві. Власне, сам князь і спричинився до їхньої сутички, він не подумав, як то не гаразд посилати одного свого слугу, скажімо, занадто земного, тілесного, перевіряти й випитувати слугу небесно-духовного. Нижчого він послав супроти вищого, а від цього добра не жди ніколи.
Ігумен Ананія вже й не відповів на останнє слово Дулібове. Збув його зневажливою мовчанкою як недоречність і нахабство. Стояв гордо випростаний, дивився повз Дуліба кудись у простір, дивився в минувшину, бачив там урочистості високі й нещоденні, бачив своє вознесення, коли великим князем Мстиславом доручено йому сей монастир княжий, де з тих днів бували тільки люди значні й славні вельми, бо монастир став мовби продовженням княжого двору: тут відбувалися не самі лиш моління, а й бенкетування княжі, в ігуменових палатах приймали гостей з цілого світу, і все то були особи княжого, а то й королівського достоїнства, бо ж відомо, що великий князь Мстислав мав за першу жону Христину, доньку шведського короля Інга Стейнкельса; з поваги до високого походження своєї жони київський князь дітей від неї називав по-варязьки: сину Ізяславу дано ще друге ім’я Гаральда, дочок названо Малфрід і Інгеборг. Малфрід стала жоною сина норвезького короля Сігурда, коли той повертався з хрестового походу в землю ромеїв через Київ. Овдовівши, Малфрід одружилася з датським королем Еріком, а Інгеборг видана була за брата його Кнута Лаварда, володаря славного торговельного города Любеки, звідки до Києва прибували багаті посли з дарами й приношеннями і без кінця вихваляли Мстиславового зятя і гостювали навзамін то в самого князя, то в монастирі святого Феодора, в палатах у ігумена. Коли ж померла Христина, князь Мстислав взяв собі в жони доньку багатого новгородського боярина Дмитра Завидича, мав од неї синів Святополка, Володимира, Михалка і двох дочок. Одна з них, Євпраксія, стала жоною ромейського царевича Олексія Комніна, а друга була видана за чернігівського князя Всеволода Ольговича, що довів свою силу, спершу вигнавши з Чернігова дядька свого Ярослава, а там, по смерті Мстиславового брата Ярополка, відтрутивши всіх Мономаховичів, сів і на стіл київський, не забуваючи милостями своїми монастир святого Феодора і його ігумена Ананію. Коротке було князювання брата Всеволодового Ігоря, відразу сів у Києві Мстиславів син Ізяслав; коли ж Ігор попросив дозволу в Ізяслава постригтися в монастир, то вибрав знову-таки цю княжу обитель, не відаючи, що звідси пролягає йому путь у смерть насильницьку, але то вже справи не людські, а Божі, втручатися в них нікому не дано, надто ж такими грубими руками, як у цього князівського лакизи, що нахабно вдерся в монастир із своїм холопом, та ще й з парою коней — річ нечувана й обурлива.
Так стояв перед Дулібом ігумен Ананія, відчуваючи за собою цілі ряди князів, королів, високорідних жон і дітей їхніх, а ще маючи собі за покровителя Бога, якому служив упродовж цілого свого життя, стояв спокійно-впевнений, сповнений зневаги до цього чоловіка, який, хоч і мав високі повноваження від князя, але були то повноваження тимчасові, на землі ж тимчасове ваги не має, цінується тільки постійне, яке так чи інакше доторкується, може, й до вічності.
Дуліб відчував свою вищість у справах, може, й занадто простих та буденних, зате гаразд відав, що нічого важливішого нині в Києві немає і не може бути. Бо вперше в діях цього великого города вбито тут князя, вбито безпричинно, ганебно й принизливо; вбито, власне, вже й не князя, бо ж Ігор став ченцем і прийняв схиму, не мав ніякої клади і ніякого значення. Отож убивство було таємничо загадкове, воно ніяк не влягалося в звичні уявлення про киян, цих вільних і гордих людей, які впускали до себе князя, якого хотіли, могли й вигнати з города небажаного князя, хоч би то був навіть син великого Ярослава, як то колись зроблено з Ізяславом Ярославовичем; могли погромити двори княжих прислужників, що набридли своїм здирством і неправдами; могли, знехтувавши ряд і старшинство, прикликати собі князя, що був любий їхньому серцю, як то вчинили з Володимиром Мономахом, за яким послали аж у Переяслав, ще й пригрозили, що пограбують усі монастирі, коли він відмовиться зайняти високий стіл. Все могли горді й незалежні кияни, але щоб витягти з монастиря нікчемного колишнього князя, знайти його аж у монастирській церкві, перед іконою Матері Божої, бити вже тут, у святих стінах, вести до брами, бити в брамі, тягти через Київ, убити на смерть… Хто б те міг пояснити і чим?
Чому в день убивства не замкнена була, як завжди, монастирська брама? Де був ігумен Ананія, коли вривалися вбивці в монастир і в церкву? Чому не став перед натовпом і не зупинив зухвальців словом Божим?
Але Дуліб мовчав так само, як ігумен. Кожен з них вичував свою силу, кожен був певний власної зверхності, але водночас знали вони обидва: зв’язано їх міцно тою смертю в Києві. Тому доводилося приставати на все те, що було, не пробуючи до пори будь-що змінити.
Ігумен поступився перший.
— Звелю, щоб коней нагодували, — сказав він. Але Дуліб до кінця не хотів бути залежним:
— Про те подбає Іваниця.
А вночі сталося неспогадане.
Маючи в передпокої вірного Іваницю, Дуліб спав міцно й спокійно. Снилося йому чи й не снилося, а серед ночі хтось кликав голосно: “Кузьмо! Кузьмо!” — Дуліба ж звали Кузьма, хоч ніхто, власне, й не знав того ймення, для всіх він був просто Дуліб або ж лікар. Та ось прийшло до нього мовби саме дитинство, вернулися далекі роки з-над Дністра і, пробившись крізь найміцніший сон, викликали з кам’яного скиту на вільну волю, викликали голосом дужим, погуком молодецьким, і Дуліб ніяк не міг дібрати, чи воно сниться, чи й не сниться.
Нарешті прокинувся й почув виразно: “Кузьмо!” Голос грубий і незнайомий. Мався б йому вже відповісти Іваниця, раз воно там вигукувало десь перед самими дверима, але Іваниця чомусь мовчав, хоч спав завжди чутливо, мов пташка на гіллячці.
А те знов гукнуло: “Кузьмо!” — і Дуліб не стерпів, схопився з дерев’яного вузького ложа, підбіг до дверей, коротко відгукнувся: “Хто?” Питав коротко не від страху, а через те, що не прокинувся ще. Не мав часу мацнути тапчанчик у передпокої (бо де ж Іваниця? Невже спить так міцно?), мерщій попхнув поперед себе двері, хотів ще раз кинути в ніч своє різке: “Хто?”, — але не встиг, бо в двері з того боку щось ударило з силою страшною й короткою і мовби ввігналося в дошки таким гострим і так глибоко, що Дуліб мимоволі відчув, ніби оте невідомо-гостре ввігналося йому в груди. Так воно, видати, й мало бути, та тільки товсті дубові двері стали його захистком. І знову не встиг він навіть злякатися, не ховався далі за дверима, а вискочив надвір і шаснув рукою туди, де щойно вдарило.
В дверях стримів довгий важкий спис, загнаний у дубову дошку мало не на глибину всього наконечника.
— Хто тут? — вже гнівно й вимогливо крикнув Дуліб.
— Кузьма? — спитав грубий чоловічий голос. — Підійди ближче, сину.
— Який син? Я Кузьма Дуліб. Княжий лікар.
— Дуліб? — Той ще не вірив. — А мені сказали: тут Кузьма. Син мій.
— Та хто ти, дивний чоловіче? — знетерпеливився Дуліб Покажися, чи що. Мало не вбив мене, а тепер про якоюсь сина. Де ти?
Він пішов безстрашно в темряву, але не знайшов нічого, окрім темряви самої. Довго блукав марно і вже став аж гніватися на себе за неповороткість, бо ж не прилетів спис сам по собі! Чиясь рука його кинула. Ось тут стояв чоловік, чувся його грубий голос, а тепер нікого й нічого, щезло безшелесно, мов дух святий або нечиста сила, мовби той спис справді прилетів з пітьми, пітьмою ж і породжений.
Власне, в таких випадках Дуліба мав виручати Іваниця, між ними існувала неписана угода, але ж Іваниця спав непробудно, не чув нічого, і це стривожило Дуліба ще більше, ніж примарливий нападник із списом. Бо таке траплялося вперше. Іваниця вмів не спати саме тоді, коли йому треба було не спати, Іваниця завжди попереджав небезпеку, Іваниця завжди знав усе наперед, відчував якимсь таємничим робом усе, що приховано було до часу від усіх. А що завжди щедро ділився своїм знанням найперше з Дулібом, то властивість яснобачення приписувано передовсім Дулібові, бо хоч що там кажи, Іваниця був слуга княжого лікаря, а прислужник — це ж не чоловік, і то добре, коли хоч півчоловіка.
Так вважали всі, окрім самого Дуліба. Для Дуліба Іваниця був товариш, вірний помічник, а часто ще й рятівник.
– Іванице! — покликав Дуліб, повертаючись до кам’яного свого притулку, який мало не став останнім. — Спиш, чи що?
Він підійшов до ложа, на якому мав спати його товариш, обережно мацнув темряву.
Іваниці не було.
Тільки тепер Дуліб згадав, що в передній келійці мала горіти свічка. Коло ставничка лежали свічки ще з Ігоревого запасу, там їх вистачило б на багато ночей. Іваниця мав стежити ще й за тим, щоб не гасло світло, але вийшло, бач, так, що й свічка згасла, й Іваниці немає.
Дуліб пройшов у той куток, де мав бути ставник із свічкою, довго водив у пітьмі рукою, не знайшов нічого.
Іваницю ж звела мана. З ним бувало всяке, але щоб таке, то ні. Щиро кажучи, світ сповнений таємниць, але то не для Іваниці. Для нього світ був відкритий завжди й у всьому. Таємницею для світу міг бути хіба що сам Іваниця. Бо він знав завжди все, а про нього ніхто нічого. Навіть велемудрий лікар Дуліб. Коли б Дуліба спитали, звідки в нього взявся Іваниця, він би й не сказав. Бо той зродився мовби сам по собі, нізвідки. Ось так. Ще вчора не було, а сьогодні вже є. З’явився — і все. Безжурний, здоровий, як риба, ясні очі, ясне обличчя.
— Хворість маєш? — спитав для годиться Дуліб.
— А що таке хворість? — подивувався Іваниця.
— То чого ж прийшов?
— Помагати тобі хочу.
— Знаєшся на лікуванні?
— А що таке лікування? — поспитав Іваниця.
— Ну, — Дуліб, може, вперше зіткнувся з такою простотою. — Людям час від часу щось там болить, і я помагаю тоді їм своїм умінням. Ото й лікування.
— Оце! — радісно мовив Іваниця. — Я ж і кажу.
Дуліб дивився на нього досить заохотливо, тому Іваниця вирішив доказати вже до кінця.
— Ти помагаєш людям, я помагатиму тобі. Бо не годиться, щоб такому чоловікові ніхто не помагав.
— Як же помагатимеш, коли не знаєшся на лікуванні?
— Хворому що? — всміхнувся Іваниця. — Хворому поможеш ти. А хто поможе здоровому? Світ широкий, все в ньому є. Отам тобі й знадобиться Іваниця.
— Знаєш світ уже? — поспитав недовірливо Дуліб.
— А воно само взнається, — безжурно поглянув на нього Іваниця.
Коли ж сказати відверто, знання приходило до Іваниці через жіноцтво. Відомо, що для жінок таємниць не існує ніде, відомо також, що жінкам завжди кортить поділитися тим скарбом, який вони мають, і ось тут ставав у пригоді цій кращій частині людства саме Іваниця. Не слід вважати, ніби він зваблював жінок чи, гріх навіть подумати, стосував щодо них силу й примус. Вони самі йшли до нього, зваблені його добрістю, його усміхненою беззахисністю, його, сказати б, безпорадністю. Він не скидався на отих задерикуватих, брутальних, швидких на все зле чоловіків, що вешталися по світі самотою або й цілими купами, часто очолювані воєводами, а то й князями; в ньому щось було дитинне, хотілося помогти такому гарному хлопцеві, порятувати його від ймовірних жорстокостей світу, а хто б же те зробив ліпше за жінок. І вони приходили до Іваниці з новинами, засторогами, таємницями, припущеннями або й пророкуваннями.
А вже Іваниця від щедрості своєї ділився своїми знаннями з Дулібом, щоразу вганяючи того в подив, хоч, здавалося, не мав би дивуватися цей чоловік, який ще здалеку, тільки забачивши того чи того, міг точно сказати, здоровий той чи хворий, і навіть міг визначити досить точно недугу, яка докучала немічному. Так і виходило; один з них відав усе, що діється довкола людей, а другий мовби зазирав їм у душі й у нутрощі, дивився на них зсередини, чи що. Втішного в цьому, мабуть, було мало, але в кожного на землі є своє призначення, їхнє ж призначення було саме таке.
Слід зазначити ще й те, що Іваниця ніколи не виявляв цікавості до знань Дулібових, бо вважав хворощі людські не гідними своєї уваги, зате щедро ділився зі своїм старшим товаришем всім здобутим і не так, видно, з усвідомлення важливості своїх відомостей, як від природної щедрості.
Так воно вийшло й у Чернігові, куди великий князь Ізяслав послав був Дуліба в справах не вивідницьких, а тільки лікарських.
За рік до цього Ізяслав захопив київський стіл поперед своїх стриїв В’ячеслава та Юрія Мономаховичів, усуваючи Ігоря Ольговича, який був князем київським два тижні якихось по смерті брата свого Всеволода Ольговича. З Ігорем пануванню Ольговичів у Києві настав кінець, кияни вельми радувалися повороту (не без їхньої помочі) Мономаховичів; брат Ігорів Святослав Ольгович відав теж вельми добре, що не вернути вже для їхнього роду київського столу, але біль за брата, якого Ізяслав спершу посадив у поруб, а потім послав у монастир, і намагання хоч як-небудь дошкулити забіяцькому Ізяславу кинули Святослава в спілку з суздальським князем Юрієм, сином Мономаха. Той почувався скривдженим теж, бо його небіж Ізяслав, знехтувавши рядом старшинства, забувши й про старшого свого дядька Вячеслава, і про нього, могутнього і всюдисущого (за це прозвано його Довгоруким) Юрія, захопив стіл київський, так ніби то було якесь маловідоме ловище, або купецька валка, або красна діва, що на неї право має той, хто перший доскочить.
Так і минув рік Ізяславового князювання в Києві в безнастанних сутичках, походах, в напруженні, неприємностях і страхах. Але кияни стояли за Ізяславом твердо, і він зумів загнати свого ворога Святослава Ольговича аж мало не до його високого покровителя — Юрія Суздальського. Та й не тільки це, а ще відірвав від Святослава його союзників — чернігівських князів Володимира й Ізяслава Давидовичів і Святослава Всеволодовича (племінника Святослава Ольговича). Дійшло до того, що чернігівські князі стали кликати до себе Ізяслава: “Брате! Зайняв Святослав Ольгович нашу волость у вятичах, давай підемо на нього. Коли ж проженемо його, то підемо й на Дюргія в Суздаль і або ж мир з ним сотворимо, або ж битимемося”.
Кияни відступилися від свого князя в цьому ділі. “Княже, — сказали вони, — не ходи на стрия свого, ліпше уладься з ним. Ольговичам віри не йми й у путь з ними не вибирайся”. Але не було одностайності в голосах спротиву, Ізяслав бачив це виразно, тому затявся на своєму: “Чернігівські князі цілували мені хрест, думу з ними думав і вже не можу відкласти цього походу. Хто ж захоче зі мною, то наздоганяйте”. На що кияни знов-таки сказали йому: “Княже, ти на нас не гнівайся, але не можемо на Мономахове плем’я руки підняти”. Як воно завжди буває, одні казали, інші мовчали. З тих мовчунів Ізяслав набрав собі воїнів і без прогайки вирушив у путь; щоб поповнити своє військо, він пішов кружною дорогою на Альту, на Ніжатин, на Роситину. Там зустрів його гонець з Чернігова від Ізяслава Давидовича. Давидович переказував, що чи й діждеться Ізяслава з полками, бо нездужає серцем.
— Всі Ізяслави нетерплячі серцем, — посміявся київський князь і послав наперед себе Дуліба, щоб поміг чернігівському Ізяславу, хоч за ті кілька місяців, що Дуліб був при князеві, той не дуже охоче відпускав його від себе, бо сам часто слабував на серце та на кольки в животі. Отам і відзначився Іваниця аж так, що й Дуліб з прибічного князівського лікаря відразу виріс на особу найдовіренішу і, сказати б, найвтаємниченішу, чи що.
Поки Дуліб втирав Давидовичу у волохаті груди навпроти серця трав’яні настої, Іваниця своїм звичаєм десь собі лінькувато прогулювався або й просто лежав у холодочку, а може, й до Десни купатися подався, хоч чернігівці в такий час, здається, вже й не купалися, вважаючи воду занадто холодною після того, як згасли над нею купальські вогні. Хоч як воно там було, пізно вночі Іваниця розштовхав сонного Дуліба і трохи налякано, що з ним траплялося надто рідко, сказав: “Князя нашого заманюють до Чернігова, щоб убити”. — “Якого князя?” — не збагнув спросоння Дуліб. “Ну, нашого, Ізяслава”. Дуліб ніяк не міг прокинутися остаточно. “Ізяслава Давидовича?” — спитав. “Та ні, нашого ж, київського. Ці, в Чернігові, цілували хрест Святославу Ольговичу, що вб’ють Ізяслава, підступом взявши. Всі й цілували: обидва Давидовичі й Святослав Всеволодович, бо то ж рідний племінник Святославові”. Пояснення Іваницине було таке вичерпне, що перепитувати вже й не годилося. Дуліб тільки поцікавився для годиться: “Звідки відаєш?” — хоч знав гаразд, що Іваниця не зможе сказати, як не казав ніколи. Вдосвіта вони виїхали з Чернігова, доскакали до Ізяслава, і тут Дуліб переповів князеві те, що почув од Іваниці.
Ізяслав не повірив, та й хто б повірив. Спитано Дуліба, як довідався, але тут уже той нічого не міг сказати, бо ж не станеш посилатися на Іваницю. Іваниця для князя ніщо. А для Дуліба все.
— От знаю, та й усе, а ти, князю, думай, — сказав Дуліб.
Ізяслав мерщій послав до чернігівських князів воєводу з запитанням, чи не замишляли вони чогось лихого. Ті відповіли ухильно. Тоді ще один посол поїхав до Чернігова і вже прямо виказав князям у вічі про їхню зраду. Ще спитав посол від імені князя Ізяслава: чи то так, чи не так? Ті довго перезиралися між собою, а тоді звеліли вийти послові, порадившись, знову прикликали його й веліли передати Ізяславові таке: “Брате, цілували хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам, що держиш брата нашого Ігоря, хоч він уже й не князь, а чернець і схимник. Відпусти брата нашого, тоді з тобою підемо. Бо хіба ж любо тобі було б, коли б твого брата держали?”
Тоді відіслав їм Ізяслав їхні хресні грамоти, оголошуючи, отже, війну, а на підмогу собі попросив брата Ростислава з Смоленська і брата Володимира з киянами.
Ось тоді й сталося геть неждане. Кияни, зачувши від Ізяславового посла про зраду чернігівських князів, у нападі дикого шалу кинулися до монастиря святого Феодора, витягли звідти князя Ігоря і вбили.
Коли Ізяслав почув про вбивство, то заплакав і сказав дружині: “Тепер як мені порятуватися від людського поговору? Всі казатимуть, що я вбив Ігоря. А Бог свідок, що я ж ні вбивав, ні научав убивати”. Дружина втішила свого князя: “Бог, князю, й усі люди відають, що не ти вбив Ігоря, а його брати. Хіба ж не цілували вони тобі хреста, а потім хотіли тебе теж убити?”
Але дружина на те й покликана, щоб підтримувати та втішати свого князя. А люди? Що вони скажуть? А й не скажуть — подумають. Хоч як там бадьорися, а тінь смерті Ігоря падала на Ізяслава, він збагнув це відразу, відразу й запрагнув відвернути від себе всі підозри. А як ти їх відвернеш? Єдиний шлях — встановити, хто вбив, як це сталося, хто ховався за спинами вбивців.
Князь покликав Дуліба, сказав йому:
Почав ти сю справу тяжку, то вже й кінчай. Поїдь Потаємно до Києва і взнай про вбивство Ігореве. Лиш дня мене, більш ні для кого. Дам тобі гривну князівську й печать. Лазареві, тисяцькому, напишу. Як ти сього не зробиш, то й ніхто мені не поможе.
Князь не питав згоди — посилав, та й усе. Князі завжди так. Щоправда, Дуліб спробував нагадати Ізяславові про своє призначення, однак князь забув про хворощі: клопіт душевний докучав йому набагато дужче, він не став і слів більше витрачати, махнув рукою, та й годі.
— Встряли ми в темне діло, Іванице, — сказав Дуліб, коли вони вже їхали на Київ.
— А, виплутаємось, — безжурно всміхнувся Іваниця.
— Гадаєш, легко нам буде?
— А так, як завсігди.
Дуліб любив Іваницю за впевненість. Іваниці ж подобався Дуліб тим, що ніколи не розпитував занадто. Міг подивуватися, коли щось чув од Іваниці, але й не більше. Зате ніколи не приставав з ножем до горла: звідки, та як, та чому, та за які гроші дізнався? Знаю, ось і маєш.
А знав усе й завжди Іваниця від жінок, а казати про те не хотів нікому. Батькові рідному не сказав би, Дулібові не признався ніколи, та й сам мовби забував про джерела своїх знань. Жінки ж ішли до нього скрізь, як тільки вони з Дулібом з’являлися й ставали для спочинку чи для Дулібової лікарської роботи. Від Іваниці не вимагалося ніякого зусилля: ні кивання пальцем, ні навіть скинення бровою. Його добра душа світилася йому з обличчя, з очей, з усміху, і жінки, зваблені цією невичерпною добрістю, мерщій ішли до Іваниці, дарували, власне, все, що мали, а найперше, мабуть, новини, таємниці, відомості, яких посідали завжди безліч.
Тоді він повертався за день чи два до Дуліба й розповідав йому про те й про се, про таке, що мало хто міг знати, іноді тільки лічені люди, іноді тільки втаємничені, іноді лиш можні, воєводи чи бояри, а вже в Чернігові перевершив самого себе, розкривши князівську змову.
Яка то жінка чи дівчина принесла йому тоді таку неймовірну таємницю, про те він і сам не хотів доскіпуватися, а вже щоб казати комусь іншому, — марні сподівання!
Ну, то ось. Вони в’їхали в Київ надвечір, відразу сховалися в монастирі, ніхто до пуття й не відав про їхній приїзд. Коли якась київська молодичка й забачила Іваницю і звабилася його усміхом, то, хоч убийся, не могла вона в такім скорім часі допитатися, де, в якім дворі, за якою брамою сховався на нічліг гарноокий молодик. З усього, отже, виходило, що принаймні першу ніч Іваниця проспить у Києві спокійно, не протривожений тими, які тривожили його солодко скрізь.
Але серед ночі з’явилася мана. Доторкнулося йому до плеча, поклало собі пальчика на уста, закликаючи мовчати, кивнуло, щоб ішов слідо