Бути вольтеріанцем – це:
–
Народитися в сім’ї порядних,
заможних батьків;
–
Отримати висококласну освіту і потім продовжувати вчитися все життя;
–
Прийти у світ зі своїм баченням, щоб оточуючі казали: «Простак?! Що ви! Простісіньке чудо!»;
–
Виявити в собі літературний талант і вилити у твори (вірші, прозу) свою тугу за справедливістю, за мудрим, вічним, прекрасним…
–
Потрапити до в’язниці (до Бастилії, чи до Петропавлівки, чи до Соловецьких таборів);
–
Проходити крізь зневагу аристократів (партноменклатури, мажорів), терпіти насмішки, і завжди «робити честь» своєму негучному прізвищу (Вольтер, Сковорода, Шевченко, Плужник);
–
Постійно шукати гармонії, «зв’язки» між розумом і серцем;
–
Постійно сумніватись, постійно шукати абсолюту, постійно вдосконалюватись;
–
Гордо й спокійно спостерігати за тим, що твори, писані потом і кров’ю, палять під вікнами, страчуються паризьким катом ( чи розкидають наклад готової книжки, чи просто забороняють);
–
Шляхетно й гідно приймати поклоніння натовпу(прибуття до Парижа, чи повернення з Оренбурзьких степів, чи обрання до Французької академії);
–
Вміти розмежовувати Бога й служителів церкви, Справедливість й суддівство, Істину й мучеництво;
–
Вміти померти так, щоб «світ ловив, та не впіймав», щоб заборона поховання тіла не наздогнала й спізнилась, щоб Чернеча гора стала пам’ятником… Ні, пам’яттю.