Реферат на тему: Середньовіччя
Охоплює розвиток політичної думки від V до XVI століття: І. (V-X) Падіння Західної римської імперії (476 р.) започаткувало історію середньовіччя. ІІ. (початок ХІІ – середина ХІІІ) розпочинає епоху пізнього середньовіччя, політична доктрина якого розвивалась під впливом відкриття творів Аристотеля (Х. Аквінський, Д.Аліг’єрі, М. Падуанський). ІІІ. (XIV-XVI) третім періодом є епоха Відродження і Реформації; коли формуються національні держави та абсолютні монархії (Н. Макіавеллі, Ж. Боден). Початок періоду пов’язують із падінням Західної Римської імперії 476 р., а закінчення з буржуазними революціями: у Європі – 12 століть (V-XVII ст.ст.), (Англійська революція 1640 р.), у Азії – до ХІХ ст. Термін «середньовіччя» ввели італійські гуманісти для позначення періоду від падіння Західної Римської імперії до сучасного їм Відродження. Середньовіччя вони характеризували як період суспільного регресу. У XVIII ст. діячі епохи Просвітництва пов’язують Середньовіччя із розвитком феодалізму, під яким розуміли соціальний порядок, який суперечив ідеальним уявленням про «природні права» і мав такі ознаки: – роздробленість політичної влади; – поєднання політичної влади із земельною власністю; – станова, ієрархічна структура суспільства, що базується на відносинах сюзеренітету-васалітету, «пан-слуга»; – панування релігійного світогляду і особливе становище Церкви та духовенства. А відтак правові і політичні уявлення розвивались у боротьбі світської і духовної влади. Розвиток правової і політичної ідеології у Середньовіччі характеризується зміною доктринальних основ уявлень про право і державу. Міфологічне та філософсько-етичне пояснення природи державно-правових явищ, яке панувало в античності, витісняється релігійним, носієм якого виступає католицька церква. Головні правові і політичні проблеми, навколо яких дискутували: теза про примат духовної влади над світською, тобто Церкви над державою, бо «нема влади не від Бога, а існуючі влади від Бога встановлені»; теза про верховенство релігійних норм над правовими як прояв могутності церковної влади. Дуалізм (двоїстість, роздвоєність) духовної і світської влади зумовив плюралізм у поглядах на право і державу. Католицька релігія стала доктринальною основою різноманітних теократичних теорій, які обгрунтовували політичні посягання Церкви. А проблема співвідношення Церкви і держави стимулювала аналіз суті держави, її цілей і завдань, які відрізняють її від Церкви. Таким чином, поряд із релігійною традицією у дослідженні права і держави продовжує розвиватись і раціоналістична. Завдяки їй формуються: концепція державного суверенітету, виявляється різниця між власне правом як засобом, що регламентує зовнішню поведінку індивіда, органами державної влади і законами віри, совісті, моралі, які звернені до внутрішнього світу людини. Однак, саме у період Середньовіччя посилюється раціоналістична критика теологічного світогляду, яка відобразилась у культурі Відродження (Ренесансу). Філософи, вчені, діячі мистецтва замінили вивчення Бога вивченням людини. Гуманізм став основною темою західного мислення, у зв’язку з чим право і держава раціоналістично інтерпретувалися, виходячи із природи людини. Одночасне відбувався рух за реформу Церкви, що привело до релігійної революції – Реформації (1517-1550). Результатом Реформації було виникнення протестантства, що проповідувало свободу віросповідання. У XVI ст. у країнах Західної і Центральної Європи виникає рух за реформування Церкви згідно із вимогами раннього християнства, коли не було ієрархії. Церква була централізованою організацією, влаштованою за ієрархічною системою, мала суди, збройні сили, систему норм, встановлених Церквою, – канонічне право. Церковна реформа мала полягати у поверненні до первісного християнства, яке було спотворене духовенством. Обидва культурних явища сприяли секуляризації (звільненню від церковного впливу) суспільної свідомості і переходу від релігійної до світської картини світу. Тобто, вони стали духовними передумовами виникнення ідеології, що стала доктринальною основою правових і політичних учень Нового часу. Епоха Відродження – революція у свідомості західного суспільства, яке довгий час перебувало під впливом католицької церкви. Людина, її відносини з іншими людьми, її устремління і бажання стають у центр дослідження. Гуманізм – основа мислення нової епохи. Методами дослідження стають спостереження, досвід, раціоналістичні оцінки та узагальнення. Джерела раціоналізму мислителі Відродження черпали в ідеалах античності. Особливості розвитку правових і політичних учень в епоху Відродження: Політика як самостійна сфера людської діяльності остаточно сформовується, бо вже відокремлена від моралі, інтереси суспільства відокремлені від інтересів їх окремих громадян. Політику розглядають як відносини між людьми з приводу влади. Найважливішою проблемою світської політичної теорії стає проблема людини, її взаємовідносин з державою. На зміну теологічному світогляду приходить юридичний світогляд, згідно з яким всі суспільні відносини базуються на формальному праві, тобто рівності всіх перед законом, на безпосередньому зв’язку влади і держави з ідеєю права і закону. Політичні вчення епохи Відродження дали початок європейській політичній традиції, в основі якої є концепції природного права і суспільного договору. Вихідними ідеями цих концепцій були свобода людської особи у її вчинках, а, отже, – відповідальність за їх наслідки. Суспільні відносини з того часу розуміють двояко: як юридичні (політичні) та етичні (моральні), залежно від того, за власною чи не за власною волею вступають у них громадяни. А звідси – концепції прав людини, громадянського суспільства і правової держави. Правова і політична ідеологія періоду абсолютної монархії (сер. XVI – др.пол. XVII ст.) розвивалась під впливом двох тенденцій. Перша полягала у протистоянні королівського абсолютизму і феодального сепаратизму. Закінчення релігійних війн (католиків і протестантів) та утворення централізованих держав до початку XVI ст. означало завершення боротьби між папською курією та світською владою королів на користь монархії. Однак посилилось протистояння між королем і феодалами, які прагнули обмежити королівський абсолютизм і зберегти незалежність від королівської влади. У той час, однак, саме королівський абсолютизм об’єктивно сприяв розвиткові нових (буржуазних) відносин та створенню націй, єдиного ринку. У Франції феодальний сепаратизм обґрунтовували тираноборці, а ідею централізованої держави сформулював Ж. Боден у доктрині державного суверенітету. Друга тенденція проявилась у концепціях раннього комунізму. Це було зумовлене розчаруванням у можливості реалізації принципів формальної рівності, індивідуальної свободи, приватної власності, які принесуть звільнення від експлуатації. Тому виникають концепції соціального порядку, протилежного існуючому, де є спільне майно, соціальна справедливість і соціальна рівність. Переважно цей період подають з великими скороченнями і зводять до процесу використання Церквою окремих фрагментів античної думки. Справді це був час, коли: християнська доктрина була офіційно визнана багатьма правителями; одночасно існувала боротьба за владу між світськими правителями і представниками Церкви; виникали ідеї боротьби проти Церкви, проти насильства феодалів, ідеї боротьби міщан за свою незалежність, за новий тип господарювання зароджувалися ідеї новітньої політичної думки. Разом з тим гносеологічне походження, родовід доктрин Середньовіччя і їх окремі ідеї виходять поза межі античного світу. Так значно вплинули на європейську думку іслам та Візантія. У першій половині ХІІІ ст. у результаті нападу монголів Європа навіть зіткнулася із Далеким Сходом. Ідейні зв’язки антицерковних доктрин Середньовіччя можна побачити передовсім на Сході. Адже саме звідти джерела аріанізму, найширшого руху опозиції, який потряс фундамент Церкви. На Сході зародився маніхеїзм, який навчав людину на противагу Церкві – почуттю власної гідності та самостійного управління своїм релігійним життям. У світі ж ісламу бере свій початок латинський авероїзм, найстрашніша загроза догматичної філософії. Близько 320 р. у Александрії католицький священик Арій стверджував, що наука Церкви про Святу Трійцю містить помилки, які не відповідають світовому природному порядку. Погляди Арія знаходили прихильників серед широких верств, виражають протест проти християнства як нової доктрини пануючих; так і проти нової церковної організації, яка значно відрізнялася від раннього християнства. Грізною опозицією пануючого у Візантії устрою були творці маніхеїзму. Вони відкидали все земне, відкидали дійсність, засуджували суспільні інститути, правові і політичні інститути, бачачи у них прояв вічного зла. Осуд матеріальної сторони життя довів прихильників маніхеїзму до відкидання власності, пропагування вбогості, закликів до утримування від всіх благ цього світу. Як вже зазначалося, розвиток правових і політичних вчень у пізньому середньовіччі відбувався під значним впливом аристотелівської концепції. Праці Аристотеля були відомі і раніше. Але у ХІІ ст. поворот до давнини набув значного поширення на Заході. У той час почали перекладати на латину грецькі оригінали праць Аристотеля. У середині ХІІІ ст. було перекладено і „Нікомахову Етику”, „Політику”, де порушувались політичні проблеми. Аристотелізм надавав філософське обгрунтування відбудові авторитету монархії, що на той час була дуже актуальною. У середньовічному аристотелізмі бачать дві тенденції: 1) християнське відродження ідей Аристотеля Хомою Аквінським та 2) відродження його ідей арабським філософом Ібн Рошем (Аверос), який жив у ХІІ ст. у арабській Іспанії. Аверос пояснюючи метафізичні праці Аристотеля, доходив до висновків, які суперечили Коранові. Він висловлював думку, що віра і філософія належать до різних площин, які не перетинаються, що віру не можна перетворювати у науку. У ХІІІ ст. погляди Авероса були вже відомі на Заході, зокрема у Парижі, де дискутували з приводу авероїстських ідей. Предметом дискусії була теза, що не існує особистого безсмертя, що після смерті душа людини поєднується з душею людства, тільки все людство як цілість володіє безсмертям. Людина повинна прислухатися до голосу природи. Доброчесність – це тільки те, що узгоджене з природою. Тези авероїстів про перевагу необхідності над вільною волею людей, відкидання індивідуалізму обґрунтовували концепцію переваги загалу над одиницею. Однак, не всі зробили з цього настільки радикальні висновки, як Марсилій Падуанський, який говорив про суверенітет народу. Ідея безсмертя загалу у спрощеній версії наближалася до роздумів над безсмертям держави, яка існує, хоч змінюються правителі, вимирають покоління жителів. Звідси акцент на невідчужуваності суверенних прав держави. Занепад і слабкість політичних структур V-VIII ст. на Заході сприяли амбіціям Церкви. Папи і духовенство роблять спроби керувати, контролювати починання правителів, надавати церковному праву значення державного права. Разом з тим і правителі робили спроби панувати над Церквою, усуваючи і навіть страчуючи священнослужителів. Священнослужителі розвивали думку про непідпорядкування негідному правителеві. У Іспанії єпископ Ізидор (VI-VII ст.) стверджував, що грішний король не є королем. „Будеш королем, якщо поступатимеш справедливо, якщо ж ні, то королем не будеш”. А управляти справедливо для нього означало дотримуватись Божого права, охоронцем якого і є Церква. Таким чином, християнський правитель одержує свою владу з Божої волі, але підлягає контролю не лише з боку світських можновладців, але й духовних. У сфері правових уявлень виникла засада персоналізму права. Причиною цього була етнічна неоднорідність держав, у яких народи прагнули до збереження своєї окремішності. Кожен керувався своїм правом. Існував правовий традиціоналізм, який виходив із переконання, що правила людської поведінки вічні, їх ніхто не творить, люди їх успадковують із традицій предків. Тільки старе право є добре і тільки тому, що старе. Персоналізм добре з цим узгоджувався, бо кожен керувався правом, яке успадкував від предків. У ІХ ст. персоналізм права занепадав, уступаючи місце територіальному праву, яке зобов’язувало всіх на території держави. Однак, традиціоналізм був живучим і надалі утримувався примат давнього звичаю над новим правом. З кінця ХІ ст. у Північній Італії відновлено дослідження кодифікації Юстиніана. Осередком досліджень стала Болонська школа. Після встановлення мовного змісту кодифікації, зайнялися правовою інтерпретацією. Виникла школа глосаторів (Ірневій, Ацо та ін.), тобто правників, які коментували римське право протягом 1100-1250 рр. Їх робота була підсумована Акурсієм у Glossa Ordinaria (узагальнення). На середньовічного монарха переносили юстиніанські поняття про владу імператора. Імператор в їх розумінні – володар світу, керівник над Церквою. У національних монархіях римське право викликало несприйняття, бо нівечило старі звичаї. А із централізацією держав, монархи почали підтримувати вивчення римського права в університетах, використовувати знання правників, які його вивчили, в управлінні і у судах. Юстиніанський зразок імператора був показовим для монарха. На межі ХІІ-ХІІІ ст. університетська юриспруденція насичувала вивчення римського права змістом, запозиченим із матеріалів сучасності (право звичаєве різних країн і міських комун, ленне право). Другим комплексом університетських досліджень було канонічне право. Наука канонічного права мала міжнародний характер. Серед каноністів були представники різних народів, зосереджені у трьох головних школах: паризькій, болонській, англо-норманській. Погляди каноністів вплинули на світську теорію репрезентації (представництво), на тезу про невідчужуваність суверенних прав держави, на концепцію особи – суб’єкта права, на розвиток світського процесуального права, на світське кримінальне право, на інститути подружжя та ін. У ХІІІ ст. правники вивчали римське і канонічне право, що були підставою університетської науки права протягом багатьох століть. У ХІІ ст. у багатьох країнах почався процес відродження авторитету монархії. Для подолання партикуляризму з метою централізації держав треба було сконцентрувати владу в одних руках – зосередити її в руках короля. До того ж свідомість людей того часу потребувала символу, і ним став правитель. З’являються також патріотичні гасла про оборону країни (військовою силою) або непрямо (сплата податку). Ці процеси стали ідейною передумовою розвитку доктрини суверенітету держави. На цій стадії незалежність країни та ідея влади короля, яку він мав від Бога, ще становили одне ціле. Ніхто, крім Бога, не може судити короля, „над королем нема нікого вищого, крім Бога”. Порівняння влади короля з владою Бога підкреслювало її характер як влади ніким не обмеженої і ні від кого не залежної. Король править королівством так, як Бог світом: „То є та ж сама влада”. На переломі ХІІ-ХІІІ століть модель вже стала іншою. Вивчення права Юстиніана дозволило побачити ідеальну модель суверенного володаря у римському імператорові. І тепер визнають, що влада короля рівна імператорській. „Король є імператором у своєму королівстві”. Це була новіша формула від простих декларацій незалежності („Нема нікого вищого над королем, крім Бога”). Обидві формули служили тезі про повну свободу країни. Але стара формула була заперечення (Нема нікого вищого), а нова давала позитивний виклад повноважень короля (король має стільки прав, скільки їх має імператор). За зрівняним з імператором королем, заснована на римському праві доктрина визнавала суверенні права (іura maiestatis): призначає і усуває уряд (спрямоване проти пожиттєвості іноді і спадковості та безвідповідальності урядників); є найвищим суддею, рішення якого є остаточним і оскарженню не підлягає (проти імунітету суду) бо король – джерело справедливості; тільки король має право ведення війни: окрема особа не може самостійно ні визначати справедливість, ані вести приватні війни; король має право на публічну казну і право збору податків (Це право ламало традиційні погляди, що король має свій домен для того, щоб не посягати на майно підданих, та що податок є чимось надзвичайним, що його можна або взяти силою, або випросити. Проникає думка, що податок не є даниною невільника, а патріотичним обов’язком громадянина, який таким способом підтримує країну); король має право законодавства. Це раніше він був джерелом справедливості, але це розумілося швидше так, що він повинен дотримувати старого права, а не творити нове. Тепер на короля перенесено юстиніанські тексти про цезаря як живе право і про волю володаря, яка має силу права. Виникають такі тези, що „не народ володареві, а володар народові дає право” (Фредерік Барбаросса – Німеччина, ХІІ ст. – літописець про Барбароссу, що він таку тезу висловив); за королем визнавалися ще й інші суверенні права: заснування університетів, зняття infamia (безчестя), узаконення позашлюбних дітей та ін. Іноді серед іura maiestatis з’являлись повноваження, яких пануюча думка не могла схвалити і які демонстрували тенденції абсолютизму, наприклад, право втручання короля у сферу приватної власності незалежно від потреб держави чи ін. Перелік повноважень короля розширювався і доктрина залишила можливість збагачення їх переліку новими прерогативами. Єдність (цілість) цих право складала суверенітет держави, яку представляв володар. Поступово в доктрині вдосконалювалася теза про те, що єдність (цілість) суверенних прав короля, які визначають статус королівства, є невідчужувана; ці права поєднані з особою короля та не можуть бути від нього відділені. Перші кроки відокремлення королівства від особи короля зустрічаємо вже в ХІ ст. У ХІІІ ст. щораз частіше чути твердження, що лише королі змінюються, а держава („корона”, „тіло королівства”) триває. Король є опікуном, адміністратором, чоловіком Корони і зобов’язаний дотримуватись її прав, не обмежуючи і не зменшуючи їх обсягу. Врешті уявлення про короля як найвищого сеньйора над васалами було усунено і замінено уявленням про короля, який має загальну публічно-правову юрисдикцію над усіма підданими. Це визнавали і дослідники ленного права. Так, французький правознавець ХІІІ ст. Жан Бланот писав, що «ті, які не є підпорядковані королю на підставі ленного права, є однак під владою короля на підставі природної юрисдикції, яку король має у своєму королівстві». Протягом ХІ-ХІІІ ст.ст. у політичній літературі порушуються такі чотири політичні ідеї: дуалізм влади; договірний характер устрою; феодальне підданство; феодальна концепція права. Ідея дуалістичного устрою була новою. Для прийняття її Захід відкинув концепцію влади короля, що поєднував світські і духовні повноваження, характерну для вчення іудеїв, римської і візантійської думки. Натомість почали запроваджувати думку про відокремлення світської і духовної влади. Питання відокремлення духовної сфери від світської, духовної влади від світської викликало спори стосовно компетенції. Загалом виділилось два напрями стосовно цієї проблеми у вченнях ХІ-ХІІІ ст.ст.: 1) верховенство Папи над світською владою (папалісти); 2) обмеження і навіть виключення втручання Папи у коло світських справ. У Середньовіччі ніхто не сперечався про божественне походження влади та її етичний характер, а відтак, головним обов’язком правителя є дотримання засад справедливості і доцільності, зафіксованих у праві, а передовсім у звичаєвих нормах. 1). Різною проте була оцінка монарха, який поступав не у відповідності із правом і справедливістю. Папалісти вважали, що несправедливий монарх перетворювався у тирана, якого належало дискваліфікувати, одночасно звільнивши підданих від підпорядкування такій владі. 2). Апологети світської влади, посилаючись на Божественний характер влади, вимагали безоглядного послуху і підпорядкування. Від прихильників папалізму походить думка, що джерелом влади є народ, а Бог її тільки схвалює. Від того, що джерелом влади є народ – світська влада має підпорядковуватись Церкві (Церква як зібрання загалу). Із цього аналізу джерел світської влади у ХІ ст. монах Мейнгольд творить свою політичну концепцію. По-новому інтерпретуючи юстиніанівський Lex Regia /право корони/ (Institutiones, I, 2), який до того часу розуміли як остаточну і безповоротну передачу влади імператорові. Мейнгольд переконаний, що народ єдиний і справжній суб’єкт влади, ніколи не віддасть панування тиранові, а лише особі, яка відрізняється етичними рисами, а відтак гарантує справедливе правління і захист від свавілля. У доктрині Мейнгольда пануючий перестає бути намісником Бога, він є виконавець і навіть слуга волі народу. Народ зберігає за собою право відкликання монарха. Тут Lex Regia – є видом двосторонньої угоди з перевагою ролі народу, який контролює свого правителя. Обов’язок підпорядкування народу зумовлений взаємним зобов’язанням монарха поступати справедливо. Ця смілива концепція Мейнгольда про суверенітет влади народу однак не знайшла розуміння у його сучасників. Ян із Сальсбері (середина ХІІ ст.) (трактат Policraticus) вважав, що монарх одержує силу панування за допомогою Церкви, яка володіє повнотою влади, а отже, розпоряджається світськими і духовними повноваженнями. Концентруючи свою увагу на межах влади пануючого, мислитель стверджує, що монарх не має права свавільно поступати, оскільки покликаний реалізовувати справедливість через дотримання права. Монарх від тирана відрізняється залежно від його ставлення до права. Монарх панує згідно з правом. Тиран своїм свавільним урядуванням перетворює підлеглих на невільників. Монарх – образ Бога на землі. Тиран – уособлення гріха, який заслуговує на знищення. Таким є наказ справедливості стосовно пануючого, який порушує право. У ХІІІ ст. кожна доктрина буде обгрунтовувати єдине і неподільне правління Церкви над світом, відходячи від дуалістичної ідеї влади. Прихильники світської влади боролися за її повну самостійність. Піддані повинні підпорядковуватись будь-якій світській владі, опір навіть грішному правителеві є безбожним. Під впливом різних елементів розвивалася доктрина про монарха на Заході. Так, – у Саксонському Зерцалі (перша половина ХІІІ ст.) йдеться про право опору неналежному правителеві; – відомою була ідея, яка походила від римських юристів, про те, що єдиним джерелом влади є народ, який своєю волею передає силу правління імператорові; – існували ідеї про невідокремленість інституту королівського урядування від особи, яка здійснює владу (германська традиція); – Церква визнавала Божественність королівського правління, одночасно схвалюючи династичні права, турбуючись щоби особа, яка претендує на трон, відповідала курії (християн); – але поряд із впливом романських, германськимх, християнських елементів на формування уявлень про становище світської влади, позначилися візантійські устрій і вчення. Все частіше правителів називають „святіший”, „святий”, а його радників прирівнюють до апостолів. Необхідність згоди світського правителя при виборі глави Церкви. Тоді ж законник Гуго стверджує про потребу участі імператора у виборах Папи. Він сприйняв концепцію подвійної влади над християнським світом, але розглядаючи взаємні стосунки між владами, віддає перевагу владі імператора, що видно із такого образного порівняння: король є прирівняний до Бога, а єпископи символізують особу Христа – звідси їх залежність від світської влади. Якщо ідея дуалізму викликала спори, то наступні три ідеї Середньовіччя були сприйняті і не викликали суперечок. До середини ХІІІ ст. розповсюдженим поглядом було те, що устрій суспільства організований і працює, спираючись на політико-правові інститути, які є запереченням природного порядку. Вважалося, що існує виразна суперечність між зобов’язуючим суспільним устроєм і природним порядком, якому не відомі матеріальні і суспільні відмінності. Грішна поведінка людей покладає край щасливому бездержавному існуванню. Природний порядок належить замінити договірним устроєм. За Сенекою Середньовіччя повторювало, що амбіції і жадання панування зруйнували природний порядок. Це були елементи стоїцької концепції, які у примітивній формі проникли до християнської доктрини, далі без великих змін проіснували до часів Х. Аквінського. Він стоїцькі ідеї замінив змодифікованою доктриною Аристотеля. Природний характер державної організації і суспільну нерівність трактував він як наслідок природжених властивостей людини, а не наслідок угоди. Доктрина Аристотеля у інтерпретації Аквінського повинна була обгрунтовувати ідею, що зобов’язуючий суспільно-політичний порядок не є результатом гріха, а навпаки – найвідповідніша організація, яка відповідає природі людини. Згідно з офіційною доктриною, договірний порядок має божественну цінність. Політико-правові установи згідно з волею Бога, повинні виправити і спрямувати схильну до гріха людську натуру. У вступі до книги прав Нормандії (Summa de legibus Normaniae) – ХІІІ ст.: Бог покликав земну владу і наділив правами, щоб вгамувати грішні прагнення людей, що творять неспокій і хаос. Отже, нагадування про втрачений природний порядок без приватної власності, панування і рабства могло легко в очах експлуатованих мас викликати незадоволення існуючим устроєм. Щоб цього не сталося у другій половині ХІІІ ст. було залучено ідею про договірний (умовний) характер зобов’язуючого устрою. Якщо дві попередні ідеї були успадковані думкою Середньовіччя з минулого, то дві наступні, про які йтиме мова – були результатом феодальних відносин. Ідея підпорядкування та феодальна концепція права формувалися від Х до середини ХІІІ ст. У другій половині ХІІІ ст. у збірнику звичаїв уже зафіксовують звільнення васала від послушенства сеньйорові, якщо той закликає його до війни із королем. Тут йдеться про суверенного короля, який приймає рішення, що пов’язують всіх підданих держави. Модифікація ідеї лояльності співпадає із зміною поглядів на тему права. Бо концепція феодального права суперечила романістичній доктрині як і ідеї суверенітету. Думка, що право є свідоме рішення, прояв волі суверенного органу суперечила феодальній концепції. Згідно з нею правом є звичаї, а законодавча діяльність зводилася до кодифікації звичаїв. Видання нових правових норм могло мати місце лише за умови їх узгодженості зі звичаями. У Декреті Граціана написано, що нові права повинні мати підтвердження у зобов’язуючих звичаях (Corpus juris cononici). Генріх Бректон (ХІІІ ст.), розкриваючи феодальну концепцію права, віддає першість звичаєвому праву; стверджує, що монарх підлягає лише Богові та праву. Управління всупереч праву є гріхом. „Нема монарха там, де шириться безправ’я”. Порушення права королем могло викликати розгляд питання на раді, відмову послуху, позбавлення його трону і навіть страту тирана. В кінці ХІІІ ст. вже переважає погляд про свідоме творення права, яке конкурує зі звичаєвим правом. Визначальну роль тут відіграло римське право, яке вивчають після шести століть забуття. Завдяки Дигестам середньовічні юристи пізнали методи, ясність і лаконічність римського права. Зростання державницької свідомості зменшувало значення локальних звичаїв на користь загальнозобов’язуючих норм, що запропонувало римське право. У ньому знаходили аргументи як прихильники абсолютизму монарха, так і верховенства народу. Церковна наука права дуже відрізнялася від світської. Якщо каноністи захищали позиції Церкви, спираючись на феодальний порядок, то легісти виступали на захист світської влади і міщанства. Каноністи обґрунтовували існування феодальних установ Божою волею, традицією і звичаєвим правом. Легісти приписували велике значення правотворчій діяльності світської влади, трактуючи позитивне право як головний елемент формування суспільних відносин. Для легістів джерелами права були: справедливість (iustitia) та правильність, слушність (aequitas). Якщо ідея правильності (слушності) буде характеризувати волю і людські цілі – можна буде говорити про справедливість, уособленням якої є норми писаного і звичаєвого права. Приймаючи справедливість як джерело права, перетворили юриспруденцію в етичну дисципліну. Для професорів Болонського університету справедливість була найвищою моральною цінністю, а юриспруденція – наукою про неї та про мистецтво її застосування. І якщо зовнішній вираз справедливості – право підлягає різним змінам, пристосовуються до змінних умов життя людей, то справедливість – ідея стабільна і незмінна. Від римських юристів легісти запозичили поділ права на ius naturale, ius gentium і ius civile. Однак були ускладнення з суттю природничого права. Легісти правильно вважали, що це право є незмінне і має найвищу силу. В той час каноністи вважали право природне – Божественним правом, таким, що міститься у святих книгах. Вчений-юрист Ацо перелічив різні погляди стосовно розуміння природничого права: 1) це природний інстинкт, спільний всім живим істотам; 2) загальні засади, які лежать в основі всієї правової системи, сформульовані людьми; 3) Божественні норми, що містяться у Старому і Новому Заповіті; 4) наказ дотримання і виконання укладених угод. Концепція волевстановленого права легістів суперечила теологічно-феодальному уявленню про верховенство звичаєвого права. Захисники сильної світської влади не сумнівалися у домінуючій ролі волевстановленого права. Але професори Болонської школи по-різному розуміли ставлення влади пануючого до народу. Одні висловлювалися про передачу влади імператорові без будь-яких обмежень і назавжди. Інші ж, захищаючи права народу, доводили, що він має постійне право відкликання правителя. Перші (Плацентін) говорили, що народ позбувся і всіх прав, і можливості впливу на творення волевстановленого права. Натомість інші (Ацо, Хуголінус) стверджували, що тільки народ є сувереном і може будь-коли позбавити влади імператора, який є тільки тимчасовим представником. У системі каноністів поряд із Божественним правом, яке ототожнювали з природничим правом, існували тільки норми, натхненні Богом. Як аксіому вони приймали те, що звичай – єдине джерело людського права. Граціан у своїй праці, яку називали Decret Graciana, виклав систему, у якій поділяє право на Божественне (яке є природним правом і міститься у Старому Заповіті та у Євангелії) і людське (це звичаї). Основний зміст природничого права (ius naturale) у „золотому правилі”; поступайте з іншими так, як хочете щоб поступали відносно вас. Ius gentium – норми, узгоджені зі звичаями всього людства; обсяг зобов’язуючої сили ius civile визначають звичаї держави. Щоб мати силу норми волевстановленого права повинні бути ратифіковані звичаєм. Інакше вони втрачають силу. Свобода, будучи наказом природничого права, повинна міститися і в нормах позитивного права, і фактично реалізовуватись. У каноністів відомі також інші міркування стосовно природничого (Божественного) права: правда (veritas) та ratio. Veritas – писані основи природничого права; ratio – основи неписаних норм природничого права. Іноді зустрічаються думки про існування кількох видів Божественного права, а природне право є одним із них. Однак, переважає ідентифікація основних засад природничого права і Божественного права. Це узгоджувалось із ідеєю, що Бог ідентичний з найвищою творчою природою. Основною рисою природничого (Божественного) права було його верховенство над людським волевстановленим правом. Христос говорив про себе як про „Правду”, а не про „звичай”. Тому звичаї повинні поступитися Божественному (природничому) праву. Виникають спроби інтерпретації природного права, джерелом якого виступає природний розум (Цицерон). Така інтерпретація також базується на Corpus iuris civilis, де використано стоїцьке ratio, як джерело права. Відтак, право походить від природного розуму, а тому розумний монарх не може помилятися. Правитель є інтерпретатором раціонального вищого порядку, що окреслює зміст людських прав. Правитель – носій природного людського права. У ХІІ-ХІІІ ст.ст. ще існував правовий традиціоналізм. Ленне право виключало можливість заміни звичаю законом. Звичаї південноіталійських міст (Салерно, 1251 р.) підкреслювали, що „закон є святою санкцією, але звичай – святіша санкція, і там, де говорить звичай, закон мовчить”. Однак, у науковому римському і канонічному праві, де правитель (імператор та Папа) виступає „паном права”, – навпаки, підкреслюється примат закону перед звичаєм. У юстиніанівських текстах не було однозначності: то закон має підкоритись звичаєві, то вимога щоби звичай не керував законом (Ірнерій, Плацентин). Серед каноністів подібну думку висловлював Граціан. Але це не було реалістичним, бо слід розрізняти звичаї у державі та звичаї у Церкві. Разом із піднесенням ролі звичаю в правовій науці акцентується на ролі народу як творця звичаю. З Дигестів видно, що Народ передав усі свої права імператору. Тепер починають задумуватися, чи був той акт остаточним і безповоротним. Глосатори початків ХІІІ ст. (Ацо, Хіголінус) стверджували, що народ не віддав монархові своєї влади, володар є тільки уповноваженим представником (procurator) на