Семен Жук и ёго родичі
Роман
————————————-
Хроніка
Написав в 1873 році
О. Яковенко
ЧАСТЬ ПЕРША.
I.
Одного весняного дня 186 . року, так як о півдні, на східцях університетского рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна й підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.
То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторіі, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, и про те, як простувать на тім пути…
Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.
“Що,” спитав ёго Жук, “зовсім?”
— “Зовсім,” одповів Джур.
“Поідеш?”
— “Поіду.”
“Коли ж?”
— “Днів через десять.”
“Овва!… довго ждать!… я думав сёгодні.”
— “Не можна… чого не робив — Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі.”
“Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъізджу до дядини, а через десять днів вернусь за тобою… Ходім!”
З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: “прощай! спаси-Біг тобі!…”
Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.
— “Чого ти, Семене! такий хмурий?” спитав Джур. “Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині… Ти-ж узяв кандитата… чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки…”
“Еге!… вольний козак!..” одмовив якось нехотя Жук… “вольний… тим то я замислився, що вольний!… вольний, та не знаю, що діяти…”
— “Се-б то як?”
“Так! ти тілько подумай: що перед нами… ціле море житя… а як ёго переплисти?”
— “Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…” шуткував Джур.
“Ні!… ти не шуткуй, а слухай справді… Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що-ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері — двері житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері… Що-ж ми там робити мем? куди приставить нас, до якоі роботи приверне хозяін того широкого поля, котре зветься — житєм?… Ти лікар! твоя стежка протоптана: поідеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру и почнеш: учить, та лічить, “жить, та поживать, та грошей наживать…” Одно слово: твоя стежка видна; не видно на ій ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі…”
— “А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть и тепер, на весні, и груда и гололедиця?” перебив шутками Джур…
“Цить бо! я веду річ не шуткуючи… До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку…”
— “И вибирай до схочу, залюбки…”
“Легко сказать: “вибирай!” Стежок багацько — та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну — багно; глянеш на другу — ожеледь и хвища; на третій — скрізь копці, тілько те и роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…”
— “Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі коліі вже и не виходь: бо ся колія — твій хліб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч и в профессори — добивайся… Та тілько на що се все тобі! у тебе — хвалить Бога, худібчина не аби-яка; ти чоловік з великими достатками… “лежи на печі, та іж колачі.”
Жук косо глянув на Джура, всміхнувся и сказав: “не про се річ… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла-б найбільшу сумму громадскоі користи…”
— “От воно що!.. громадскоі користи” — переговорив ёго Джур, притискаючи останні слова. — “Паничу забажалось праці”…
“Я з роду не був паничем!” сердито сказав Жук. “Та тепер и не час сидіть згорнувши руки…”
— “Годі, годі”, перебив ёго Джур, “не сердься… йди в учителі.”
“Пішов би, так хисту нема.”
— “Ну в судовики, тепер зяводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.”
“Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!”
— “А по твоёмуж як? погладить злодія по голові, чи що?”
“Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать…”
— “Значить: не треба карать ні за яку провину?” перебив Джур.
“А ти думаєш, що треба?… а ще лікар “друг людей,” гуманіст!… Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле — лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле-лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От — и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать”… Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: “От — ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину — ти став гоіти голодом?… Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець — и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця — ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?”
— “Ти сёгодні философуєш и вдарився в софизми… Поодинокі злучаі, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаі, а возьми и провини и провинників загалом, тогді…”
“Теж святе буде,” перебив Жук махнувши по вітру рукою. “Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по твоёму: нехай судді будуть и потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені…”
— “Так в адвокати йди,” говорив ніби дразнячись Джур.
Жук сплюнув чогось на бік, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: “Здається краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тілько, що я в хозяйстві — наче Хома в дворянстві… ні теоріі, ні практики ні аза не тямлю; але-ж не святі горшки ліплять!…”
— “Так!… а мені здається,” сказав Джур, “що хозяінуючи, ти підеш на ту стежку, по якій найменше добудеш користи для громади.” Останнє слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотів чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докір и сказав:
“От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я ёго на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. — Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як и чим треба підгноіти яку землю; коли виорать; яку пашню після якоі лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такоі ж ниви, з якоі сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що “богатому чорт дітей колише”, а далі — стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так…”
— “Який ти швидкий!” перебив Джур. “Справді ти мені нагадуєш про Манилова… Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить.”
“Сам не позаводить; бо у ёго в кишені злидні… Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по моёму, орати муть іі плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогді у іх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так діти іх заведуть гуртові машини… Ну, тепер кажи: де більш користи?”
— “Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить… Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою и жидівскою експлоатациєю очи… Улита іде, та коли то вона приіде!”
“Колись приіде, коли почала іхать; аби іхала, аби не сиділа на однім місці… Швидкоі роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному и матеріяльному, що й гріх и сором винуватити ёго за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою… вже й те добре, що він не стоіть, а йде… А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні ёго ходу зупиняє и жидівска кабала процентами, и панскі утиски землею й лісами и тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду — та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир — жид, а жид — тепер у нас усюди велика сила.”
— “Сю силу и я знаю,” сказав сміючись Джур, “бо платив ій по 40/0 місячно.”
“Бач! бач!… а що!” скрикнув Жук, наче зрадівши; “ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі — трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого він платить? Прийде збірщик: “давай подушне!” а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!… А все таки: “давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась.” От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів… Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали… Хиба тут не буде громадскоі користи?” спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.
— “Поможи тобі Боже!” одповів Джур. “Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — и підеш за плугом…”
“Цить, цить, цить!” заторохтів Жук. “Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держати му, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила… Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питати муть.”
— “Добре, добре…” говорив Джур. “А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку.”
“Не вся, а певно якась частка іі ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо…”
— “Пємо, та не упиваємось.”
“И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві…”
— “Чим же ти запоможеш сему лиху?” допитувався Джур.
“Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі “запомога не од нас, а хиба од Бога”…
— “От тобі й на!” зареготався Джур.— “От тобі й “сила”, котра не знає чим побороть жида й горілку.”
“Не регочись, брате!” визвірився Жук. “Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки.”
— “Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку!”
“А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!…” Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.
“Заходь, покуримо”, сказав Жук.
— “Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.”
“Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?”
— “Чую, чую… прощай!”
“На здоровє!”
— “Щасливоі дороги.”
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II.
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. —
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
“Ану хлопче! торкай пристяжних,” заговорив Жук до погонича… “Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!… от — от — недалеко. То й пече-ж!… Господи!”
— “Добре таки пече,” сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
“Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!… приідемо до дому — мій могорич ”
— “Дякую! я не вживаю,”
“Чого не вживаєш?”
— “Горілки.”
“Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
— “Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!” крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
— “Ти-б іх пугою свиснув!” сказав Джур.
— “Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!” гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
“Хто держить станцию?” спитав у погонича Жук.
— “Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!” И пуга знов простяглась по коням.
“Чи дома то моя матуся?” заговорив Жук.
— “Певно, що дома,” одповів Джур; “час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?”
Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
— “Ви до Батурина, паничі?” спитав погонич.
“Ні,” одповів Жук, “не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?”
— “Як не знать! учора там був… якогось лікаря возив.”
“На що лікаря?” сполохнувся Жук.
— “Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.”
“А в Жуківці?”
— “Там нічого не чути… Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?” допитувався погонич.
— “Хто в гості, а хто до дому,” одповів Джур.
— “Так ви може Жученки?”
— “Один Жученко, а другий — ні!”
— “Еге! бачте, а я й не знав… ніо!” Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
“Ото де церква,” сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо.”
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
“Здоров був Иване!” озвався до ёго Жук. “Се ти — ще?”
— “А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.”
“А де-ж матуся и сестри?” спитав Жук Ивана.
— “Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть.”
“Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?”
— “Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.”
“Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.”
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
“А де косять?” спитав Жук.
— “В Нестратовщині.”
“Ми, перекусивши, подамось туди-ж.”
— “Хиба пішки,” сказав Иван; “бо дома коней нема.”
— “Далеко та Нестратовщина?” спитав Джур.
“Верстов чотири.”
— “Ні! не буде и трох,” перебив Йван, “тілько що жарко дуже.”
“Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,” одповів Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.
“Дивись!” сказав Жук; “он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…”
— “А, ну! давай співать!” заговорив Джур. “Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні.” И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні “в чистім полі трава росте” котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.
Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.
Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!… А далі різні колёри — то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне іі біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: — він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід….
На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі— такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.
— “Не одставай, а то підріжу!” шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.
“Бог помоч!” сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.
— “Дякувати вам!” озвавсь отаман, не перестаючи косить.
“А де пані?” спитав Жук.
— “Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють.”
Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.
“Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!” закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?
“День добрий!” озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.
— “Здорові були! а чого вам треба?” спитала молодиця.
“Проведи спершу од собаки.”
— “Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!” гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.
“Де пані?” спитав Жук.
— “А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.”
— “Сеня! Сеня!” закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.
“Рися!” скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі.— “Коли-ж ти приіхав?” спитала Рися.
— “Сёгодні!… Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..” и Жук ще раз поціловав сестру. “А деж матуся?” спитав він.
— “Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!…”
— “Иду, иду,” почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
— “Скінчив?” спитала мати.
“Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.”
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: “Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!… Як же ти, Сеню, сюди попав?”
“Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.”
— “Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!… Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!,.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…” И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.
“Де-ж, мамо, Соня?” питав Жук.
— “Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.”
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
“Лишенько-ж мені!” сказав Жук, “я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур”, додав він указуючи на Джура.
— “Спаси-Біг вам, спаси-Біг!” говорила стара Жучиха Джурові. “Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.”
“Де-ж отсе Соня, що іі не видко?” допитувався Жук и на все горло гукнув: “Соню!!”
— “Що, Марусе! чи готов полудень?” спитала Жучиха куховарку.
— “Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.” Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: “Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.”
— “Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.”
— “А наш полудень поспів?” спитала Рися у куховарки.
— “Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?” гукала куховарка.
— “Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?” озвався за катрягою Опанас.
— “Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?”
— “Зараз буде готов… вареники ліплю.”
“З чим, Рисю, будуть вареники?” спитав Жук.
— “З полуницями; я з Сонею назбирала.”
“Отсе добре! я дуже люблю вареники.”
— “По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!” гукали косарі.
— “Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,” сказала Жучиха.
— “По корячку! по коррячку!”
“Зараз, зараз!” одгукнув Жук. “Давайте, матусю, я ім понесу.”
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить іі вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на іі, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
— “Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,” сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
— “Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,” озвалась Рися.
— “Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,” вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до іі спідниці.
— “Ну — бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?” сказала Жучиха поварові.
— “Готово! готово!” озвався Опанас, “зараз давати-му.”
— “А в тебе, Марусю, готово?”
— “Готово, пані.”
— “Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.”
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела іі у гору и гукнула: “полудновать! полудновать!”
— “Даремно гукаєш!” глузовав Опанас, “ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!”
— “Почують и так, коли захочуть,” сказала Маруся.
— “Ні, не почують.”
— “А ну, я гукну!” сказав Джур и так ревнув “полудновать!”, що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
— “От — як гукають,” сказав Опанас; “а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!”
— “Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!”
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
— “По чім у вас косять?” спитав Джур.
— “Вони в мене не за гроші,” одказада Жучиха, “а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.”
— “Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?”
— “Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.”
— “Пють,” всміхнувся Джур, “а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.”
— “Куди вам!” сказала Жучиха; “вони про се и думки не мають.”
“Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,” вмішався Жук, “що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно — знов горілки.”
— “Се — правду ти кажеш, синку!”
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
— “Нуте, хлопці! пісню!” гукнув отаман. “А де ти — Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!”
— “Якоі-ж, дядьку?” спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.
— “Яку знаєш.”
— “Хиба я іх мало знаю!…”
— “Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав.”
— “Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?”
— “Усі! усі! заводь!”
И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: “Гей! гук! мати гук! де козаки пють!”
“Ну, синку!” говорила того-ж вечера Семенові мати. “Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?”
“Домовати му, матусю!”
— “Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину.”
“Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться.”
— “Ну, нехай же ось як буде,” сказала мати: “до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить.”
“Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.”
— “Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!” Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: “вам обом послали постіль у кабинеті.”
“Добре, матусю, дякую!”
Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.
Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…
Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери