СЕМЕН ІВАНОВИЧ ПАЛЬОХА
Мисливська поема
Частина І
ОКРИЛЕНІ ОБРІЇ
В. Охрименкові
Я ВИРУШАЮ НА ПОЛЮВАННЯ
З того часу, як я став мисливцем, найкращі літні місяці втратили для мене свою ціну: вони заборонені для полювання. Червень і липень для мене тягнуться в напруженому чеканні, бо лиш першого серпня я зможу по-справжньому взятися за рушницю. Але моя ловецька пристрасть прокидається геть далеко раніш.
Скоро почнеться на Дніпрі скрес і визволений Славута понесе на своїх потужних вільних грудях розтрощені крижані кайдани до Чорного моря, мене охоплює незрозуміле хвилювання. Чи то березень зненацька нагадав мені, що за літами, за весняними водами мчать у неповоротну далечінь десь і мої роки, чи то мені стало шкода моїх весен, чи ще щось. А втім, високо в небі чути бентежний клекіт. То летять журавлі. Але не журні жалібні стогони:
Чути “кру, кру, кру”,
В чужині умру;
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…
долинають із високості, а — радісні, заклопотані поклики зморених, далеких мандрівників, що повертаються на свою землю. Вони сповнені турбот за нові оселі, за нові гнізда, за свою кохану, за майбутніх безпорадних нащадків, що, клацаючи непевними дзьобами, без угаву просять їсти. Немов вертаються вони до нового оновленого життя. Щасливі птиці! І шкода, що високий мур кам’яниць сховав від моїх очей тріпотливий журавлиний шнур…
Навесні мені часто сняться болота. Сумні, забуті, покинуті, вони оживають тепер знову. Там день у день прилітають веселі вигнанці, й на неприглядних трясовинах буяє молоде відродження. Кулики, чирята, крижні, валюшні, бекаси, дупелі поспішають щодуж на старі займанища. Я завжди з насолодою і якоюсь незрозумілою тривогою читаю коротеньку газетну хроніку “Рух весни”, де подають щоденні звіти за приліт птахів. У тих сухих словах мені вчувається тріпотливий струмінь вічного, нездоланного життя.
Прилетіли птахи! Весна!..
Полювання для мене починається не з першого серпня. Ще тридцятого липня я дістаю, після піврічної перерви, свої мисливські причандали, сідаю на дві години набивати порожні гільзи, і це фактично є вже початок полювання. Вистріляні торішні набої, порох, шріт і навіть маленька бляшана мірочка й барклай одгонять мені тими ловецькими просторами. І я не знаю, чи я вкладаю в яку іншу роботу стільки любові, дбайливості й старання, як у нескладне, механічне набивання гільз. У кожному готовому набої — не тільки витрачена моя енергія, а й якась невловима частка самого мене; з цими набоями я вийду на болота й озера, і кожний постріл їхній буде як молодий крик моєї нестримної, дикої радості.
Я переживаю полювання вже коло свого письмового столу, де рукописи, словники й недочитані книжки боязко поступилися перед зухвалими шерегами готових набоїв і ворохом мисливського начиння. Я навіть почуваю якусь гіркоту невдоволення, що все вже готово і робити, власне, немає чого. Але, щоб уздовжити, бодай хоч трохи, той зв’язок із післязавтрашніми болотами, я ще раз переглядаю мій патронташ, переміщаю в ньому набої з різними номерами шроту і перекидаю за плече ягдташ, вдесяте зазирнувши в цівки рушниці. Вони ідеально чисті. Ані порошинки на благородному блиску металу. Тепер уже абсолютно нема чого робити й мені лишається тільки спати. Та мені довго не спиться. За вікном до міста вдираються перші таємничі вістуни літнього ранку, а мої безсонні очі втокмились у темні померки стелі. І здається мені, що в темряві виступають обриси оситнягу і пружні зелені стеблини загадково ворушаться…
Пароплав іде о четвертій пополудні, і я ще маю досить часу працювати. Та то омана: я надарма нарізав із десяток паперових аркушиків і взявся за перо — перо тремтить у моїй руці, і перший рядок так награмузляно, що я не можу впізнати свого письма, а моя думка сполохано кружляє широкими просторами, не годна зосередитися на тексті перекладу. Я працювати не можу, бо я відчуваю вже далеку замріяну далечінь, і небо викотило на всю велич розпечене сонце, обіцяючи на завтра добру годину. Я непомітно загаюю час на дурниці, поки в двері не стукають похапливі кулаки. Це Вадим і Гордій, мої щирі мисливські приятелі. Вадим — експансивність, Гордій — флегма. Вадим цибатий, Гордій присадкуватий. Мені випадає середина — бути й тим і тим, щоб завершити злагоду й гармонію нашого невеликого товариства. А втім, вони обидва зараз — піднесення, і я долучаю до неї своє, чисто як у дитини, захоплення, що нараз вибухає в мені з потрійною силою, коли я сквапно застібаю ремінь патронташа й перекидаю за плече ягдташ. Наші чоботи стукають пішоходами лунко, наші кроки сягнисті, й хода весела. І я, далебі, не уявляю, чи є така сила, щоб могла б спинити нас зараз і завернути додому. Ми втрьох — спрагла жага й рвучкий рух уперед, мерщій до пароплава, далі — Дністром, до Семенової хати й — на болота.
І глянути на цих збадьорілих, радісних хлопців, що йдуть поруч мене (та й які вони хлопці! На селі вони давно були б уже “чоловіками”), — хіба поймеш віри, що це, власне, своєрідні, так би мовити, а все ж — убивці. Завтра вони вбиватимуть маленькі пернаті створіння, що сьогодні й гадки не мають про небезпеку й мирно хлюпостаються поміж різаком і лататтям. Ах, ця вічна проблема вбивства! Хай замовкнуть нерозважні гуманісти, що волають проти дикунства полювання, але залюбки споживають зовсім безборонні й довірливі свійські кури та качки. Яка, зрештою, різниця — чи я вбив, чи вбив хто інший, коли сам я їм м’ясо й тим самим сприяю вбивству… Коли я вперше побував на бойнях, мені здалося, що різники мають бути конче дефективними. Людина, що раз у раз устромляє ножа в горло підв’язаної догори ногами, очманілої корови, гадав я, повинна мати якусь психічну травму. Закони охорони праці повинні були б, Здається, вважати різниковий фах за психічно шкідливий, і діти, до яких повертається ввечері після скривавленого дня різник, мусили б жахатися свого страшного батька. Та все це теревені. На різникове сумління не па-да& жодної краплини коров’ячої крові, і він почуває себе не гірше від того робітника боєнь, що виймає з теплого ще коров’ячого тулуба тельбухи або вантажить заморожене м’ясо у вагони коло пакгаузу.
Та облишмо цю хистку філософію. Не на часі вона, й не нам, обважнілим від нашого мисливського риштунку й сповненим ущерть, що аж через вінця ллється, життєвої радості, не нам розв’язувати ці питання. Скажемо правду: ми йдемо полювати, цебто стріляти тварин. І мене не вражають хижацькі блиски, що займаються ще тут, на міських вулицях, не тільки у Вадимових очах, а й у мирного, трохи навіть, як на мисливця, млявого Гордія. Полювання — це одчинена брама для приспаних, прадавніх атавізмів, це — поворот до примітиву. Воно позначається і в нашій мові: скоро я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, як моя лексика швидко бідніє, поступаючись перед нечленоподільними звуками, а в інтонації чуються знайомі хрипкі ноти неперевершеного дядька Семена. І цей дядько Семен, що, здається, міг би прекрасно правити в антропологічних сховищах за живого експоната з сивої давнини, троїться зараз і воскресає в кожному з над. Але ДЯДЬКОВІ Семенові ми присвятимо окремий розділ. Він вартий того.
ПАРОПЛАВ ЩЕ РІВНО О ЧЕТВЕРТІЙ
Ми, захекавшись, прибігли до пристані, бо пароплав іде о четвертій, а наші годинники загрозливо показують великою стрілкою за чверть. Вадим, як найвищий, з лютим виглядом протискується наперед, а за ним і ми вдираємося до черги. Черга нетерпляче тупцяє на місці, лається, хвилювання її росте, але ми ні на крок не наближаємося до далекого віконця, де флегматичний касир звільна видає квитки. Міфічний Харон, що перевозив душі небіжчиків на той світ, певно, порався швидше! Ні годинник, на якому вже за п’ять четверта, ні галас роздратованих пасажирів — ніщо не може зламати того класичного супокою касира. Байдужий, далекий від суєти, глибоко переконаний, що все на світі тимчасове й минуще і через те нема ніякої рації поспішати, касир так спроквола видає ті квитки, що ми, напевно б, залишились, якби пароплав як звичайно не спізнився.
Пароплава немає ще навіть коло пристані й невідомо, коли він прибуде. Дарма що він починає свій рейс із Києва, ніхто на пристані із службовців держпароплавст-0а не скаже вам бодай приблизно, коли піде пароплав. Ви навіть образите контролера коло сходів до причалу, якщо спитаєте про це, і він матиме цілковиту рацію гримнуть на вас так само, як він кричить зараз на нас:
— А я відкіля знаю! Прийде — і сядете; одійдіть назад! Голос йому такий грізний і безапеляційний, що годі
сперечатись. Він навіть не хоче пустити нас до буфету, що розташувався коло самого причалу, на воді.
— Почнеться посадка — підете. А зараз — одійдіть назад!
Годі йому доводити, що під час посадки користуватись буфетом не можна, що треба було б буфет перенести на суходіл, — все це марно: на лиці йому твердість і погорда.
— Таке розпорядження!
Ми не сперечаємось. Ми знаємо, як недоцільно щось доводити співробітникові нашого Дніпровського пароплавства, де є свої закони й традиції, і до того ж ми такі великодушні зараз, що ладні простити пароплавству все, аби тільки мерщій прийшов жаданий пароплав.
Ми відходимо подалі вбік, складаємо свої речі й сідаємо на колоди терпляче чекати. Ми не від того, щоб і спочити після біганини містом до пристані, але тут відбувається сценка, що незмінно повторюється з року в рік кожного разу, коли ми їдемо на полювання. Вона немовби спеціально запланована для Вадима.
Скоро ми поскладали рушниці, ягдташі та рюкзаки, як коло нас збирається знудьгована бездіяльним чеканням юрба сільських парубків. Вони оточують нас щільним півколом і так зацікавлено розглядають, немовби ми не звичайні собі мисливці, яких вони безліч разів бачили, а перші солдати невідомого чужоземного десанту, їхня безпосередня цікавість дратує Вадима. Його очі звужуються і, як зацьковані, бігають по дебелих чоботях І домотканих сільських галіфе, а губи сердито шепотять чи то до мене, чи до Гордія, чи до самого себе:
— Уже зібрались!.. Цирк!.. Терпіти не можу!.. Наперед протискується якийсь бородатий дядечко й
добродушно питає Вадима:
— І куди ж ото на охоту?
Вадим мовчить. Очі йому звужуються ще більше, й на стулених губах накипає лють. Таких запитань, абсолютно безцільних, позбавлених будь-якого інтересу, аби тільки спитати, ми чули на пристані не раз. І завжди ті ж самі байдужі, ледачі слова: “І куди ж ото воно?”
Я в унісон відповідаю апатично:
— Та далеко.
Моя невиразна відповідь збадьорює дядька, і він, уже справді зацікавившись, настирливо допитується:
— Ну добре, а іменно — так куди?
Він навіть присідає навпочіпки, готуючись розпочати тривалу розмову, але Вадимові вже урвався терпець:
Очі йому враз перестрибують з дядькових ніг на лице й зараз же обурено одвертаються набік:
— А вам хіба не однаково? Бачите ж, що не кажемо, — чого ж допитуватись! І головне, “куди іменно!”.
Дядько розчаровано спинається на ноги, важко зітхає, а потім, ніби нічого не сталося, цмокає і каже до когось у юрбі:
— А Макар оце на Жереб’ятиному лузі вісім крижнів убив… Практик стріляти! Коли б не пішов, а повсіда щось принесе.
Дядько, звісно, бреше. Ніяких вісьмох крижнів його Макар не вбивав, і бреше він не для того, щоб подратувати нас, а тільки через те, що в нього лишилась якась інерція кволої надії зав’язати з нами розмову й тим загаяти тягучий час безперспективного вижидання. Але Вадим бере це на нашу адресу й зовсім сатаніє. Як на те, чийсь безсторонній і такий же ледачий голос радить нам збоку:
— Ви б у Пічки поїхали — отам безпремінно вбили б. Там тих чирок, як комашні!..
Для Вадима цього досить. Він хапає свої й наші речі, рвучко зривається на ноги, й з перекривлених уст його плигають урозтіч обурені й ображені слова:
— Ходім відціля!.. Ну їх!.. Видовище просто якесь… Я не можу!..
Ми переходимо в інше місце, подалі від пристані, й зараз же після нас понуро розходиться й зникає, як цигарковий дим, юрба цікавих.
Але Вадим довго не може заспокоїтись і ображено бурчить.
За дві години прибивається несподівано до пристані пароплав. Про це ніхто не сповіщає. Та в цьому й нема потреби. Знімається страшенний галас, і починається справжній Sturm und Drang * Буря й натиск (//до.).
Немов весняна плова зірвала десь загати й бурхлива вода затоплює лотоки, так мчить людський потік узькими східцями до причалу. На хвилину цей потік затримався й вирує тут і там чорториями, а потім знову з подвоєною силою мчить уперед. Над головами, як випадкові речі з поруйнованих хат, пливуть чемодани, кошики, клунки, ось виринув відкілясь цяцьковий кінь, закрутився на однім місці, глянув довкола непорозумілими скляними очима й поплив за течією. Потік захопив і нас, і ми безвільно линемо з ним у чорний отвір пароплава.
Вадим згадав за буфет і вже був якось проштовхався набік, але хтось із пароплавних доглядачів нещадно загнав його назад у потік.
Вадимові кортить зчинити бучу, але на це немає часу. Ми вже коло сходнів. Вадим згинає втроє свою цибату статуру й, намагаючись не звертати уваги, поспішно показує пароплавному службовцеві свого квитка. Проте не можна не звернути уваги на цей густий бас, що кричить вам над ухом і старанно працює руками, а іноді й коліном:
— Пр-р-ред’явіть білети, гр-р-ромадяни! Не товпіться! Гр-р-ромадяне!..
Ні, “громадяне” в нього звучить премило! Він так кричить на пасажирів, немовби давно вже переконався, Що на пароплав сідають самі тільки негідники й шахраї, з якими годі панькатись…
А втім, ми до цього звикли. Ми не перечимо, що хтось одніс невідомо куди стільці з другого класу й нам нема де сісти, ми не обурюємося, що замкнено вбиральню. Ми знаємо, як наші “дніпровські вовки” люблять підставні й безпідставні штрафи і як вони не терплять розсудливих пояснень або, ще гірше, коли пасажирові заманеться доходити своїх прав.
Грубощі вони вважають за таку ж конче потрібну річ, як і пара, що без неї пароплав не може рухатися. Кожний пароплав — це окрема фортеця з суворим, невблаганним режимом, де пасажири мусять бути слухняні й щиро вдячні за те, що їх усе ж таки везуть.
В Одесі на одній із головних улиць я бачив колись приватну голярню, що звалася “Бастілія”. Чому — “Баститі”, з якої нагоди й що треба розуміти ггід цим символом, за яким криються бритви, машинки й квачики? — того ніхто не знав. Але якщо голяр мав усе ж таки якісь міркування назвати так свій салон, де він мирно голив, стриг і збризкував одесців віжеталем, то, далебі, далеко більше заслуговував би на таку назву цей пароплав, що прийняв нас і на кілька годин підкорив нашу волю.
А втім, за весняними водами, за бистрою линуть нові дні, йдуть великим походом нові люди, односять змо-лоділі Дніпрові хвилі уламки старих закляклих традицій. Десь пливуть уже, мабуть, нові пароплави, маячать нові вимпели…
Пасажири вже досить перегризлися між собою за місця, й тепер поволі стихають і мирно розташовуються. Згори з капітанського містка чути сердитий, але поважний, що знає собі ціну, бас капітана:
— Віддай кінці!
Пароплав неохоче одбивається від Києва й ніби но-ровиться повернути назад, та його скеровують на середину. Від круто завертає, і під його похапливими колесами шумує біло-зелена піна.
— Повний! — кричить у рупор каштан і сідає на лаву — востаннє глянути на київські береги.
Над Києвом гасне сонце, і його останні жарини тліють на розпеченому золоті старих церков. Синій серпанок оповиває старезне місто, і десь уже блимнув перший електричний вогник.
СЕМЕН ІВАНОВИЧ ПАЛЬОХА
Семен Іванович Тишковець, або по-вуличному Семен Пальоха, чи просто дядько Семен — це унікум. Та цього мало сказати, це — екстракт, що народжується раз на століття, щоб увібрати в себе дрібні розпорошені риси подібних йому і створити цільність.
Його хата — отут же коло берега, за Козачою горою. Козача гора поросла геть лозою і високо стримить над Дніпром. Це велика піщана дюна, що, може, й була колись козакам за форпост, та нам вона зараз — прикра перешкода: ноги глибоко грузнуть у піску, й лицями струменять цюрки солоного поту. Ми б не перечили, якби прибутна вода навесні знесла ці рештки романтики й до Семенової хати треба було б іти по рівному.
Велика блакитна ковбаня неба з мільярдами відтінків настирливо ловить мої очі, й мені хочеться отут, на Козачій горі, скинути мою мисливську амуніцію, лягти горілиць і бездумно дивитися на небо. Думки самі тихо напливатимуть, як хмаринки, на голубе чоло, і кожна з них буде нова й неповторна.
Я відкладаю цю насолоду на завтра: мені ж дано так майо на полювання — тільки півтора дня!.. Я мушу планувати свій час. На сьогодні ми маємо Семена Івановича, і цього цілком досить, а небо хай залишиться надалі.
Вадим уже переніс свої довгі ноги через тин, і назустріч йому біжить жовто-білий дворовий Шарик, що його Семен Іванович однаково використовує і на зайці, й на птицю. Шарик не пізнав нас, але він побачив на наших плечах рушниці й радіє. Він вовтузиться між нашими ногами, підгинає хвоста, підстрибує й намагається лизнути Гордієві носа.
Посередині вузенького двору так само, як і торік, і позаторік, стоїть віз, коло тину — старі ґринджоли й кілька колод, благенька повітка так само криво стоїть, підперта збоку двома кілками, й ось-ось звалиться; за хатою Дуня й цього року посадила віниччя і кілька кущиків чорнобривців. Над землею летять літа, на землі відбуваються величезні соціальні зрушення. Дніпро міняє своє річище й підгризає Козачу гору, а чорнобривців Дуня не забула посадити й цього року, і Семенова повітка, як і п’ять, як і десять років тому, чекає якоїсь незмірно малої випадковості, щоб звалитись і впасти.
Я люблю спостерігати ці кутки закляклого життя. Яскраві Дунині чорнобривці й зелене пишне віниччя ніби хочуть мені довести, що нічого нема нового на землі й усе раз у раз повторюється. Чорнобривці не схиляють зараз своїх спокійних голів перед першим холоднуватим подувом вечірнього серпневого вітерця, вони добре знають, що всьому є час — час квітнути й час умирати. І як не вони, то інші, подібні до них, знову постануть ближчої весни на їхньому місці й квітнугимугь так само. Нічого нового… А втім, це тільки так здається. Майже рік ми не були в дядька Семена, і за цей час тут трапилося багато змін. Умер узимку сільський мисливець Карпо, нишком завагітніла десь Дуня й марно криється від батьків; у Тодоськи Микитівни, Семенової старої, випало два зуби; середульший син Семена Івановича, Семен-молодший, уже парубкує, і сам Семен Іванович, не встаючи з полу, встиг уже якось побувати в колгоспі й виписатись, а оце знову каже синові написати заяву про вступ. Нічого нового на землі й разом з тим — усе нове.
Перше ніж переступити поріг понурих пенатів Семена Пальохи, ми несвідомо спиняємося. Ми мусимо внутрішньо приготуватися сприйняти незрівнянний образ Семена Івановича. Потім Вадим енергійно штовхає ногою двері й ми заходимо до хати.
Семен Іванович, як і годиться, лежить на полу. Довге, кощаве тіло його, ледве покрите сорочкою й штанями з цупкого полотна, незграбно розтяглося на ряднині. Каламугно-зелені очі, напівзаховані за зморшкуватими повіками, втокмилися нерухомо в двері. Семен Іванович не спав і не відпочивав по праці, він просто собі лежав знічев’я.
— Барис приїхав… і Владимир… — апатично промовляє він своїм хрипким голосом, не рухаючись із свого належаного місця.
Семен Іванович не визнає мене за “Бориса”, для нього я “Барис” із наголосом на “а”. Вадим котирується в нього то як “Володимир”, то як “Владимир”, але тільки ні в якому разі не як “Вадим” (таке ім’я старий досвідчений Пальоха вважає за протиприродне). Гордія
Семен Іванович не визнає чомусь за мисливця й обминає своєю увагою. Зве він нас на “ти” і вважає за “робочих у городі”, цебто глибоко переконаний, що ми, власне, нічого не робимо там і нам по-дурному “видає власть чоботи, мануфактуру й карасин”. Якби не наші рушниці й горілка в ягдташах, він гребував би мати з нами будь-які стосунки.
Поки ми скидаємо на лаву свою амуніцію й припаси, в душі Семена Івановича точиться боротьба. Він розуміє, що його спокій зламано, треба вставати, й разом із тим йому страшенно не хочеться цього робити. Він крекче, підводить голову й спирається на лікоть. У такій задумливій позі він лежить якийсь час, ніби розв’язує якусь складну проблему. Потім сідає на полу й повагом застромлює пальці в сколошкану стріху нечесаного волосся і так само повільно шкребе там довгими нігтями. Довга, жилава шия йому кумедно витягається, лице кривиться і, як зібгана стара шабатурка, вкривається безліччю зморщок.
Ми підходимо вітатися. Семен Іванович виймає з волосся свою руку, сопе й поважно, ніби робить там неабияку ласку, простягає її кожному.
З печі злазить його двадцятип’ятилітня Дуня.
— Добридень, Дуню!
— Драстуйге, як не брешете!
Дуня вряди-годи продає живність на Житньому базарі в Києві, і це той базар постачає їй безліч безглуздих приповідок на всякий випадок життя.
— Як діли, Дуню?
— Та отож так: завод згорів, хазяїн здурів, хазяйка з ума зійшла.
Дуня, кокетуючи по-селянському, весело вишкіряє зуби, проте на її довгім, рясно покрапленім ластовинням обличчі перебігає якась турботна тінь. Дуня вагітна, і їй хочеться приховати свою вагітність і від нас. Вона одвертається й починає старанно поратися коло рядна й подушок.
— Ну, а ви ж, Семене Івановичу, як?
Семен Іванович морщить чоло, ніби збирається з Думками, й знову чухається в потилиці, потім цмокає й флегматично відповідає:
~~ Та щось нога мармулить…
На стопі йому справді здоровенна роз’ятрена рана, й нога дуже спухла, та це, власне, мало турбує епічно спокійного Пальоху, і про ногу, що вона “мармулить”, він сказав нам так собі, з чемності. Я кажу йому, що треба насамперед ногу перев’язати чимось чистим і конче вдатися до лікаря, бо такі рани іноді призводять до зараження крові й тоді ногу доведеться одрізати. На моє зауваження в кімнаті нараз розлягається хрипкий регіт.
Це регоче Семен Іванович. Він сміється самим горлом, і хіба що тільки зморшки густіше й глибше січуть йому обличчя.
— Таке!.. Барис же й скаже! Щоб ото шпичака загнати, та ногу одрізали!..
Він із жалем, ба навіть із співчуттям дивиться на мене, як на безнадійно пришелепуватого.
— Та вставайте вже! — безцеремонно каже Дуня й забирає геть подушки.
— Семен Іванович любить полежати! — озвався позаду Гордій, задоволено потираючи руки.
— Та отож наравиться їм вилежуватися, як Сазоно-ві на трубі грати! — відповідає Дуня й рвучко висмикує з-під батька рядно. Яка труба, якому Сазонові, чому йому припало до вподоби на ній грати — невідомо, але Дуня вважає це за великий дотеп і весело всміхається до ушей.
Семен Іванович печально подивився на порожній піл, зітхнув і протяжно, немов відповідаючи якійсь своїй думці, промовив:
— Та-аке, таке!..
Він глибоко, на весь рот, ризикуючи звихнути щелепи, позіхнув, протер очі й остаточно зліз із полу.
— Ну, а отой Барис, що на китайця схожий, — не приїхав?
Ми довго не можемо збагнути, про кого це питає Семен Іванович.
— Та отой же, що в Болтові позаторік зайця промазав. — Семен Іванович поволі розгойдується, й голос йому стає різкий і крикливий, немов той китайський “Барис” тільки допіру оце не влучив у зайця, розвередивши тим стрілецьке серце старого Пальохи.
— Я йому: “Пильнуй!” А він дивиться. Так я тоді…
Ми називаємо прізвище свого товариша Бориса Тенета 2, та воно мало що промовляє Семенові Івановичу.
— Та чорт його знає, як його там!.. Ну тільки, сказать, писок у нього китайський…
Семен Іванович підходить до Гордія і рішуче каже:
— А дай закурити.
Одчиняються двері, й до хати входить, забарившися у сусідки, Тодоська Микитівна. Вона люб’язно вітається з нами, і її старі, добрі очі тепло світяться в присмерку похмурої хати.
Резиденція Семена Івановича Пальохи таки справді сумна. Зле побілені стіни, незаметена долівка, кривий піл, де лежать нужденні рядна й подушки, та кілька темних, древніх богів у кутку. Червоний букет паперових троянд, що його привезла Дуня з Житнього базару, та кілька вуличних фотографій під замусоленими рамками правлять за єдину окрасу.
Тодоська Микитівна — контраст до цих хатніх обставин та їхнього господаря. Ба навіть вона запеклий йому ворог. Якось безсонної ночі, коли Семена Івановича не було вдома, а Дуня і її брат солодко хропли на печі, вона розповіла нам про своє життя.
— ..Як той кат мучив мене; віку свого не бачила за ним, проклятим!.. Та ще свекруха — така вже відьма, така відьма була, що, повірите, двадцять год минуло, як вона окачурилась, а я й тепер перевертала б її кості в труні — хай би їй і на тому світі не було спокою, так вона мені надопекла…
Семена Івановича важко залічити до будь-якої соціальної верстви. Офіційно він є незаможник, але він ніколи не буває на зборах, у хаті й коло хати — злидні, але, якби до нього практично застосувати гасло “хто не працює, той не їсть”, він давно б уже дав дуба. Своє значення в світі він сам схарактеризував нам колись словами третьої особи:
— Ти про Семена Пальоху не варнякай пусте — він слово таке проти птиці й звіра знає…
І Семен Іванович сам глибоко переконаний, що він знає “слово таке”. Справді, він уміє своїм хрипким голосом приваблювати чирок-самців, спритно висвистуючи любовні пташині рулади, він знає, де лежить заєць і де можна надибати лисицю. Найбільше в світі він ненавидить будь-яку роботу й свою жінку. До всього іншого він по-філософському байдужий.
Про свою дружину він якось висловив напідпитку таку сентенцію:
— Ото ще Хома покійний казав мені: “Як хочеш побачити чорта, так подивись на жінку”. Оце ж він самий, сказать, настоящий чорт і є! — Семен Іванович грубо тикнув шкарубким вказівним пальцем у зсохлі груди своєї дружини й одвернувся гидливо.
За древнім правом дужчого він просто однімає лев’ячу частку заробітку в дочки й жінки і витрачає на свої нескладні потреби. За хліб, за одяг, за паливо мусить дбати жінка. І коли вона засіває житом нужденний клапоть поля чи порається з картоплею на вгороді, Семен Іванович спокійнісінько лежить на полу. Якщо йому коли набридне слухати жінчині докори, що він ледащо, стерво, кабан, що всі сусіди он пішли, дивись, у ліс на роботу, й він міг би там щось заробити, Семен Іванович одягається, мовчки бере буханець хліба, сокиру й виходить із хати. Але йде він не в ліс, а в лози на Козачу гору. Він мирно сидітиме там цілий день, аж поки не зачує, що сусіди повертаються з роботи. Тоді завертає додому й Семен Іванович і смачно, як по роботі, уминає за обидві щоки вечерю.
Якщо Тодоська Микитівна допильнує й нажене його з лози, він однаково не йде до лісу. Він воліє слухати докори, лайку, прокльони, сидіти без обіду в незручній позі серед лози, аби тільки не йти цюкати сокирою. Якщо Тодоська Микитівна дуже вже надопече йому, він поб’є її. Таких днів, коли родині все ж таки пощастить вирядити свого небораку-батька на роботу, буває на рік небагато. Тоді збігається вся вулиця й довго непорозумі-ло дивиться вслід його самотній, кострубатій постаті:
— Семен Пальоха пішов на роботу!.. Диви!!
За єдиний свій поклик і фах у житті Семен Іванович вважає полювання й почасти рибальство. Але й тут лінощі змагають його: качок він б’є тільки сидячих, а щоб стріляти в літ, йому бракує охоти піднести вгору рушницю й повернутися.
Щодо рибальства, то він не від того, щоб при слушній нагоді потрусити чужі ятери, але ставити їх самому чи морочитися з неводом — він має за нижче від своєї гідності. Якщо йому дуже вже заманеться поїсти риби, він спиниться коло якогось глибокого озерця, роздягнеться й пірнає під корчі. Хвилини за дві він виринає, тримаючи в обох руках двійко гладких коропів. Такий спосіб заступає йому заразом і нудну процедуру щодня вмиватися.
Дуня заради нашого приїзду попідмітала посередині хати й шпурнула віником у тлустого, заспаного кота.
— Налигався, як Макар булок, ще й ходиш тут! Кота!
Кіт дико задрав хвоста й шугнув під припічок.
Вадим передає гостинці — Тодосьці Микитівні мило й якусь стару сорочку, Семенові Івановичу — шріт і капсулі.
Тодоська Микитівна церемонно відмовляється, каже з чемності: “І нащо ви ото!” — дякує, огинається, кінець кінцем бере і дякує ще раз. Семен Іванович — як давно належне йому, мовчки хапає у Вадима пакунок і, не подивившись навіть, кладе його на сволока. І — ні пари з уст, тільки сопе.
Ми порозкладали речі, повиймали харчі на вечерю й вийшли з хати відпочити від важкого, затхлдго повітря. Шарик знову сучиться до наших ніг і намагається лизнути Гордія в лице.
На небі тихо займаються зорі. Одна, друга, п’ять, десять зірок… На вулиці дівчата заводять спів. Я дивлюсь, як сквапно вбиває ніч золоті цвяшки в темно-синій оксамит, що висить над нашими головами, як вона меткою рукою гаптує на ньому свої вигадливі візерунки й недбало відкидає готові коштовні шмати аж на той бік Дніпра.
Тендітне світло тонкими цівками струменить із високості й ллє в груди якийсь дивний спокій. Я на мить уявляю собі, як ці самі зорі за кілометр відціля тихо відбиваються в темному плесі озер, дбайливо обминаючи спокійних чирок і поважних крижнів. Як птиця нерухомо сидить на воді й солодко куняє над золотими цятками відбитих у воді зірок… Тільки на мить я уявив собі Цю ідилію біологічного миру й злагоди і зараз же відкинув її. Ці зорі, далебі, ладні зробити з мене вегетаріанця й святошу!..
Мої товариші йдуть до хати, а я повергаю на вулицю. Дівчата вже перекахикалися, пересміялися і в унісон, тягуче, як і всі свої пісні, виводять:
Чого, соловейку, Смутен, невесел, Головку повісив, Зьорна не клюєш?..
Ні, ця пісня, теж продукт Житнього базару, не тішить мене. Я вертаюся до хати.
— …Та недалеко й стріляв — близько, як по вуху! — Це запально розповідає дядько Семен одну з багатьох своїх мисливських пригод, вимахуючи руками, присідаючи й кривляючись, як старий заштатний блазень.
— …А було нас, сказать, три: я, покійний Карпо і отой Франц…
— Два — рада, а третій — зрада, — закидає слівце То-доська Микитівна, пораючись коло печі.
— Не мішай, дурна! Тебе не питають, — сердито огризається Семен Іванович і веде далі свою розповідь.
Мова Семена Івановича — суто імпресіоністична. Уривчаста, занадто образна. Немовби спеціально для Семена Івановича місцева говірка вигадала “мона”, замість “можна”, “тра”, а не “треба”, і “не хо”, щоб не вимовляти довгого “не хочу”, і Семен Іванович радо користується з цього. Відповіді його бувають звичайно проблематичні й невиразні:
— Воно б мона й там стріляти, ну тільки ж хто його зна… А ружжє, сказать, таке, що тра було попребувати…
Нестачу потрібних слів він надолужує вигуками, мімікою і всякими вихилясами.
— …Еге ж, підходимо. Коли це — глянь… — тут Семен Іванович присідає навпочіпки і таємничим шепотом, підносячи долоню, ніби хоче нас зацитькати, каже: — Сидять!.. Я прицілився… Коли — пирх! Я — бух!.. Так і по цей день нема… Як ото не поцілиш, так лучче б мені на голову хто… — Тут Семен Іванович уживає досить міцного й образного, але, на жаль, нецензурного вислову.
Сідаємо вечеряти. Ми нарізаємо купленого в київському соробкопі сала, печеного м’яса, Тодоська Микитівна ставить борщ, Вадим дістає пляшку, а Семен Іванович киває на борщ і каже поважно: “Пребуйте!” їсть він урочисто, свідомий великої ваги найголовнішого життєвого процесу споживати, травити й викидати. Коли Семен Іванович бачить на столі пляшку горілки, він скидається на “Сірого вовка” з “Жакерії”, і мені здається, що ось-ось він зареве:
— Клянусь бичачими тельбухами — у мене пелька так пече!
З першою чаркою, як і завжди, виходить затримка: Тодоська Микитівна довго з чемності відмовляється, аж поки:
— Ну, хіба що тільки так — глистів подавити…
Зате Дуня струнко, як солдат, підходить до столу й, закинувши до стелі голову, одним духом спорожняє чарку. Про Семена Івановича годі й казати.
Вадим так розчулився, що дістав заброньовану на завтра пляшку коньяку й налив Семенові Івановичу чарку.
— Ану, покуштуйте, Семене Івановичу, — як воно вам? Семен Іванович жваво перехилив у рота чарку, лупнув очима, цмокнув і зневажливо скривився.
— Таке, сказать, як самогон. Ну, тільки гіь первак!.. На Вадимовому лиці гіркота розчарування й жалю.
СВІДОК І СУДІЯ
Сон наш тривожний і короткий. Свіже духмяне сіно на горищі коле щоки, лізе в очі й лоскоче ноги. Я чую крізь тонку намітку чуйного сну полохливі Вадимові слова і його дебелу руку на моїх грудях:
— Хлопці! Пора!
Десь праворуч за Вадимом бурчить собі щось незлостиве миролюбний Гордій і оспало бабрається в сіні. Знизу крізь стелю глухо долинає притишена розмова. Це зовсім турбує Вадима, й він борзо схоплюється.
— Хлопці, вже пізно!
В його голосі чути мало що не панічний жах, немов тут ходить про нашу свободу