Сатиричне зображення царської iмперiї у поемах Тараса Шевченка “Сон” i “Кавказ”
Усе має свiй початок. I хоча сьогоднi неможливо сказати, хто першим почав складати пiснi, проте ми знаємо автора першого в українськiй лiтературi сатирично-полiтичного твору – це Тарас Григорович Шевченко, а сам твiр, вiдповiдно – поема “Сон”, написана 1844 року. Через рiк великий Кобзар знову повернеться до знайденого прийому сатиричного зображення дiйсностi у поемi “Кавказ”. Цi двi поеми близькi не лише за часом написання та стилiстично, їх об’єднує спiльна тема – протест проти суспiльного ладу, заснованого на гнобленнi людини людиною, вищим проявом якого була тогочасна царська влада, образу якої протиставляються образи героїв-борцiв: декабристiв (“Сон”) та Прометея (“Кавказ”).
Шевченко назвав “Сон” комедiєю. Для розкриття своєї iдеї вiн використовує найрiзноманiтнiшi сатиричнi засоби: гнiвну iронiю, сарказм, гротеск та карикатуру. Образи царя, царицi, чиновникiв та державного апарату монархiї змальовуються загостреними сатиричними засобами. Вже навiть портрети царя i царицi поданi в карикатурно-зневажливо му тонi. Цар “цвенькає”, “неначе ведмiдь”, з похмiлля вiн “одутий, аж посинiв”. Цариця “мов опеньок засушений”, “мов та чапля”. Придворнi:
За богами – панства, панства
В серебрi та златi!
Мов кабани годованi –
Пикатi, пузатi!
Чиновникiв поет iронично порiвнює з политими чорнилом квiтами, їх характеризує насамперед хабарництво i здирство, вони готовi “драти i з батька i з брата”.
Такою постає верхiвка державної машини в зображеннi поета. А от головний принцип роботи механiзму самодержавства змальовується за допомогою гротескової картини, яку I. Франко назвав потiм “генераль ним мордобитiєм”.
…цар пiдходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!
облизався неборака
Та меншого в пузо –
Аж загуло!.. А той собi
Ще меншого туза
Межi плечi; той – меншого,
А менший – малого,
А той – дрiбних…
Уся влада, на думку Шевченка, тримається саме на такому “мордобитiї”, а ще – на багнетах та муштрi. Немає нiчого дивного, що за такої системи простим людям залишається лише страждати. Тому смiх над апаратом царського управлiння не просто смiх – “Смiх i сльози!”
Цi самi сатиричнi засоби посилюють контраст мiж зображенням верхiвки та простих людей або революцiонерiв, яких Шевченко описує iз щирим спiвчуттям.
Якщо в поемi “Сон” головна увага автора придiляється змальовуван ню самодержавної Росiї пiд п’ятою царя, то в поемi “Кавказ” Росiйська iмперiя зображується як тюрми поневолених народiв.
Од молдаванiна до фiнна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденствує, –
пише Шевченко. Слово “благоденствує” навмисне взято з лицемiрних заяв представникiв уряду, у ньому ховається гiрка iронiя автора. З царських указiв узято й слова “милостивiї ми”.
Iз сатиричним пафосом проголошує Шевченко таку “славу”:
Слава! Слава!
Хортам, i гончим, i псарям,
I нашим батюшкам-царям
Слава.
Це – гнiвний докiр царизму, тому “батюшки-царi” згадуються поруч з псарями, гончими та хортами. З гострим сарказмом у поемi “Кавказ” розповiдається також про роль освiти, священнослужителiв, лицемiрних панiв-лiбералiв, що клялися у любовi до народу, обдираючи та грабуючи його. За ступенем сатиричного узагальнення у поемi “Кавказ” Шевченко зробив крок уперед порiвняно з поемою “Сон”.
Сатира “Кавказ” є дуже цiнною, бо в цiй поемi Шевченко з величезною художньою силою пiднiс iдею братерства поневолених народiв i дав гостре викриття колонiальної полiтики (вислiв “тюрма народiв” став крилатим).
Остання тема лишається актуальною й досi. Це – додатковий доказ талановитостi Шевченка: мистецтво не мусить обмежуватись одноденни ми темами, хоча полiтична сатира, зазвичай звертається найчастiше саме до них. Цей твiр та деякi iншi пам’ятатимуть i перечитуватимуть доки iснуватиме колонiальна полiтика як ганебне явище, незалежно вiд того хто її проводить – Росiя чи якась iнша країна. Явища живуть довше за держави, не кажучи вже про державних дiячiв чи то просто окремих людей. Життя коротке, а мистецтво – вiчне.