Роздуми про Iвана Нечуя-Левицького. Самотнiсть i творчiсть
Розглядаю зображення письменника на фото рiзних рокiв i звертаю увагу на одну деталь: вiн нiде, навiть на юнацьких фото, не зображений усмiхненим. А його герої смiються. I читач, перечитуючи його твори, теж смiється. Ось як буває… Пригадується ще один сумний факт його бiографiї: вiн помер старенькiм дiдусем у маленькiй кiмнатi, самотнiм i нiкому не потрiбним. От що таке доля.
Тому що, напевне, кожен письменник (людина, яка вклала душу й серце у свої твори, щоб достукатися, докричатися до своїх сучасникiв) потребує поваги й пошанування не лише на рiвнi лiтературно-критичних статей, але й дiєвої пiдтримки i поваги. У цьому сенсi життя Iвана Семеновича Нечуя-Левицького є показовим.
Пригадуються його описи пейзажiв з рiзних творiв, зокрема з “Кайдашевої сiм’ї”. Яка чутлива, нiжна i вразлива душа ховалася за цим суворим i неусмiхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито вiн мiг помiчати деталi в характерах своїх героїв! А вони ж такi рiзнi. Наприклад, образ бунтiвливого i водночас шляхетного Миколи Джерi та дрiб’язкових i зовсiм позбавлених благородства Лаврiна, Карпа чи старого Кайдаша. А такий проникливий опис внутрiшнього свiту жiночих персонажiв, як Нимидора з “Миколи Джерi” чи Мотря або Мелашка з “Кайдашевої сiм’ї”! Це ж такi реальнi i такi несхожi мiж собою образи, але як умiло їх подав письменник. Вiн жив серед своїх героїв, переживав усi складнi й тяжкi подiї їхнього життя, а в своєму життi лишався самотнiм.
Та все ж, на мою думку, вiн обрав єдино правильний шлях спiлкування з навколишнiм реальним свiтом на майбутнє – це спiлкування через свої твори, через своїх героїв. I, мабуть, не переймався тим, як i коли оцiнить його наступне поколiння, вiн просто виконував свою мiсiю: жив, писав i творив для людей.