І
Був місяць гатир — середина літа, і сонце не гріло, а сипало жаром, ніби заповзялося спопелити землю і висушити море, яке з тихим шемранням хлюпало дрібними хвилями об берег. Але намагання сонця були даремні. Щойно минула благословенна пора ашет*, і води каламутного Гапі, який чужинці називали Нілом, і Маріутського озера щедро напоїли спраглу землю, а Велика Зелена Вода * дихала ніжною, освіжаючою прохолодою. Вона омивала береги трьох материків, і її меж навіть не уявляли народи, які жили навколо неї. Вони умовно поділили Велику Зелень на менші моря і дали їм назви від імені своїх країн: Лігурійське, Егейське, Кіпрське, Тірренське, Іонічне. Лише молодий, але зарозумілий, ненаситний Рим нарік Велику Зелену Воду Маре нострум, тобто Наше море, і не визнавав нічийого права на нього. Та мореплавці всіх країн не прислухалися до бажання римлян. Для них незмінними були старі назви морів.
Мореплавці — люди особливі: безстрашні шукачі пригод і невідомих земель. їх вабили великі, багаті портові міста і особливо найбільше, найвеселіше — Александрія. В її незліченних шинках день і ніч всіма мовами світу лунали пісні, стукали гральні кості. Од вина в гравців паморо-чились голови, їхні очі не зауважували позначок на шестигранниках, і невдахи за кілька хвилин втрачали все, що надбали за роки. Тоді в хід ішли ножі. Портові сторожі — філакети — не втручалися, коли гравці зводили між собою порахунки: воліли триматися від них якнайдалі. А ті боялися тільки свого капітана, бо він суворо з ними розправлявся — зухвалих і винних наказував кидати в море акулам. Ні боги, ні демони, ні царі не були в пошані у мореплавців. Для філакетів же головне — щоб вони не тривожили достойних громадян, не зазіхали на їхнє багатство.
1 Пора ашет — пора виливу Нілу, кінець червня — вересень.
2 Велика Зелена Вода, або Велика Зелень,— Середземне море.
З александрійського узбережжя в чистому прозорому повітрі видно було острів Фарос і одне з семи чудес світу — славетний маяк. На його верхівці, що знялася в небо, щоночі горів вогонь: вказував кораблям дорогу в александрійську бухту, щоб, бува, в темряві вони не наскочили на скелі або не сіли на мілину. Як божеству, поклонялися моряки тому маяку, зате косо позирали на нього жителі узбережжя: поки не було маяка, вантаж розбитих кораблів, що траплялося досить часто, вважався їхньою законною здобиччю, бо таким було одвічне право всіх морів.
Острів з пристанню з’єднувала кам’яна гребля. Вона надійно захищала пристань од штормів, які час від часу, здебільшого восени, тут бушували.
Але тепер, в сонячний день та ще й при спокійному морі, кораблям нічого не загрожувало. Одні за одними, малі й великі, з напнутими, схожими на білі крила вітрилами, вони заходили в бухту й вирушали з неї на Велику Зелену Воду.
Кораблі прибували сюди з усього світу і привозили в безлісний Кеміт^ цінні породи деревини, залізо і олово, грецьку зброю, кіпрські вина в оздоблених амфорах, рабів і коней. Інколи й золотоволосих білолицих рабинь з дуже далеких країн. Саме тоді, як у Чорній Землі — пора перет 4 і найбільша спека, там падають з неба холодні пелюстки, що відразу ж і тануть на долонях, а люди одягаються в теплі тканини з овечої вовни або в хутра і запалюють вогнища, щоб зігрітися. Але білолиці рабині живуть тут недовго. Лікарі кажуть, що їх убивають нещадне сонце Кеміту і туга за білими пелюстками рідної землі.
У свої країни кораблі поверталися з єгипетською пшеницею (вона рятувала від голоду славетну, але бідну і гористу Елладу і бундючний Рим), з пахощами, дикими звірами для кривавих видовиськ у римських амфітеатрах і ніжними, чарівними, як квіти лотоса, танцівницями й арфістками Чорної Землі. Для багатих греків і римлян вони були на вагу золота. Високо цінувались і чорні раби з верхів’їв Га-пі — ними хизувалися в Римі й Афінах їхні пани.
Та найціннішим був папірус, виготовлений із серцевини папірусних стебел. Ним користувалися вчені і поети, зодчі і писарі, царі і лихварі, освічені люди всіх народів. Він служив навіть мертвим. Хто відходив у царство Осіріса, тому жерці давали в дорогу молитви і заклинання з “Книги мертвих”, які супроводжували Ка5 в країну тіней. Без них вона вічно блукала б у темряві.
4 Пора перет — час праці на полях.
5. К е м і т — Кем, або Чорна Земля,— стародавня назва Єгипту.
Папірус найкраще ріс на багнах дельти Гапі, а непрохідні зарості цієї ріки були пристановищем для крокодилів і розсадником болотної хвороби6, яка час від часу (особливо тоді, коли ріка защедро напоїть Чорну Землю каламутними водами) здіймала переполох в Александрії.
Жителям Дельти — єгиптянам — суворо заборонялось зрізувати папірусні стебла. Колись зарості були власністю фараонів, а тепер вони належали Птоломеям — македонським узурпаторам обох корон: червоної і білої — Верхнього і Нижнього Кеміту. їхні раби зрізували рослини, виготовляли з них папірус для письма, і за нього в царську скарбницю рікою текло золото. Птоломеям, які на македонський манер називали себе царями, а не фараонами, його завжди бракувало. Дорого коштувало розкішне життя, гареми, будівництво палаців і святинь, а особливо утримання гоплітів 7, на яких спиралася їхня влада.
Не відставали від своїх царів стратеги та епістратеги**, які управляли номами9, бо кожна рука собі владика, а біла пшенична паляниця смачніша від сірої ячмінної, солодке кіпрське вино — від кислого ячмінного пива.
Росли податки, злидні, народ бунтував, але мечі гоплітів рубали без промаху. По Гапі пливли тіла єгиптян — дуже й дуже багато тіл, а для крокодилів це були ситні дні. Втім, вони ніколи не голодували так, як люди…
Але засмаглому, міцної статури хлопчині, який сидів на березі бухти, мабуть, було байдуже до царів, гаремів, золота, навіть до чужих кораблів, що їх прикрашали дерев’яні сирени, кінські голови, грифи. Він бачив їх щоденно, а перше, найсильніше враження давно стерлося в пам’яті, наступні ж кораблі не викликали в нього ніяких почуттів.
Хлопець був босий, лише в набедренику з купецьким фартушком. Цей одяг свідчив, що хлопчині виповнилося принаймні дванадцять років і він уже вступив у юнацький вік. Малеча — хлопчики і дівчатка до десяти — дванадцяти років — носили тільки вузенькі набедрені пояски.
6 К а — душа.
6 Болотна хвороба — малярія.
7 Г о п л і т и — військо.
8 Стратеги та епістратеги — воєначальники.
9 Н о м — округ.
Голову хлопчини не захищав від сонця ніякий убір: промені, мабуть, не пронизували густої шапки чорного, трохи закучерявленого волосся. Очеретяною паличкою він зосереджено малював на піску різні закарлючки, риб, птахів. Очевидно, був незадоволений малюнками, бо час від часу стирав їх долонею і починав усе спочатку. Може, в ньому прокинувся вимогливий художник, а може, з нудьги не знав, чим зайнятися.
Хлопець так захопився малюнками, що не помітив незнайомця, який нечутно підійшов і зупинився за його спиною.
Це був літній чоловік — приземкуватий, кругловидий, з гладко поголеною, нічим не захищеною від сонця головою. У білій льняній спідничці, що спадала нижче колін, у м’яких сандаліях. На шиї висів срібний ланцюжок з такою ж срібною пластинкою, на якій красувалося зображення сокола з короною. Скидався на статечного писаря. Усе це свідчило про його заможність і гідність.
Бідні єгиптяни здебільшого були худорляві, ходили босі, в куценьких фартушках. Амулетами їм служили зроблені з глини фігурки, зуб крокодила, куряча лапка або клаптик купленого у жерців папірусу: ці предмети вважалися благословенням богів, що приносило щастя. Носили їх на шиї на звичайних шнурках. Але щасливих єгиптян було дуже мало.
Не виявляючи своєї присутності, незнайомець пильно придивлявся до малюнків на піску — і на його обличчі появилося здивування.
— Хто ти, хлопче? Як тебе звати? — врешті запитав чоловік, і хлопчина від несподіванки випустив з рук очеретину, схопився на ноги. З хвилину дивився на бритоголового, ніби намагався розгадати, хто це і які в нього наміри.
— Я Імхотеп, син Петубаста, — відповів схвильовано хлопець.
— Наші старі, гарні імена,— сказав задоволено незнайомець.— їх стає в Александрії все менше, бо батьки по-еллінськи називають синів — Євменідами, Аполлоніями. Тепер скажи, звідки ти і хто твій батько?
— Він риболов, достойний пане,— ввічливість чоловіка підбадьорила Імхотепа.— А живемо ми он там,— показав рукою на нужденні хижі, зліплені з мулу й соломи, що тулилися до близьких прибережних скель.
— У дільниці злидарів,— співчутливо покивав головою незнайомець.
— У Ракотісі, достойний пане, — уточнив хлопець.— Хата не наша,— додав невесело.— Належить вона рибо-торговцеві Анупу. За житло і за човен він бере з батька половину улову
— Знаю цього шакала,— нахмурився чоловік.
— Тихше, достойний! — злякано оглянувся Імхотеп, чи, бува, хтось не почув образливого слова. В його свідомості не вміщалося, що знайшлася людина, яка не боїться Анупа. Адже риболови схилялися перед ним при зустрічі і на знак покори й пошани торкалися, як велів звичай, руками колін. Але поблизу не було нікого — і хлопець заспокоївся.
— У Ракотісі, бачу, всі його ненавидять, але бояться,— висловив здогад незнайомець.
— Гнів Анупа не обминув би й тебе, достойний, якби твоє слово дійшло до його вух,— відповів на те Імхотеп.— Він іноді б’є риболовів, які повертаються з малим уловом, хоч вони не його раби, а вільні, і погрожує забрати у них човен, навіть вигнати з хати. Адже половина хат у Ракотісі — його добро!
— Таких шакалів, як Ануп, в Александра чимало,— не надаючи значення словам хлопчини, тупнув ногою чоловік.— їх не боятися треба, а…— зупинився на півслові.— Скільки тобі років?
— Другу пору ашет ношу фартушок, — з гордістю відповів хлопець.
— Повних тринадцять! Я у вісім уже заробляв на ячмінну паляницю,— згадав невеселе дитинство чоловік і замислився.
— Хто ж ти, достойний? — не вгамував цікавості Імхотеп.
— Хіба пластинка в мене на грудях ні про що тобі не говорить? — запитав бритоголовий.
— На ній бог Гор,— не забарився з відповіддю малий.
— Угадав! Але від кого ти дізнався про Гора?
— Він вирізьблений в камені на його святині,— пояснив Імхотеп.— Поблизу неї проживає начальник філакетів Царської дільниці Доріон, ми з батьком носимо йому рибу. Йдучи попри святиню, завжди зупиняємося перед богом-соколом і торкаємось долонями колін. Тому він і запам’ятався мені. Може, ти, достойний, його верховний жрець? — з пошаною і острахом глянув на пластинку бритоголового.
— Зависоко береш, — лагідно посміхнувся чоловік.— Я Меріб, єгиптянин простого роду і молодший жрець Гора. А втім, що, власне, я знаю про свій рід?
Запитання він поставив не Імхотепові, а собі і не відповів на нього.
Обидва замовкли, прислухалися до гамору, що долинав з пристані. Імхотеп раз у раз позирав на Меріба, на його пластинку, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.
— Що маєш на увазі? — помітив вагання хлопця Меріб.
— Твою пластинку, достойний,— зізнався Імхотеп.— Я бачив подібні, але мідяні, а от таку, як у тебе, — вперше. З такого заліза (батько називає його сріблом) нараменники Доріона, а він дуже знатна людина.
— Маєш зірке око, як у бога-сокола,— посміхнувся Меріб.— Крім вищих’жерців, срібні пластинки носять ще й деякі слуги святині, хоч вони не високого жрецького сану. Але хто навчив тебе наших складних письмен?
— Я їх не знаю, достойний,— знітився хлопець.
— Ти написав: “Великий бог-сокіл Гор — прародич фараонів”,— показав на малюнки Меріб.— Лише вправний писар може так написати. Я п’ять років вивчав наші письмена, поки як слід оволодів ними. А було мені тоді дев’ятнадцять.
— Достойний!— — схвильовано вигукнув Імхотеп.— Це ти відкрив мені таємницю цих знаків і малюнків. Я писав їх з пам’яті.
Хлопець, мабуть, недаремно приховав, що знає письмена, і не назвав свого вчителя. Може, це був високоосвічений утікач з царських рудників, який потрапив туди за сказане ним слово проти царя і його еллінів і тепер уникає філа-кетів.
— Невже, Імхотепе, ти справді не розумієш того, що написав? — засумнівався Меріб.
— Навіщо мені брехати тобі, достойний? — відповів запитанням на запитання хлопець.— Адже в Ракотісі крім старого, напівсліпого писаря ніхто не знає письмен, проте мій батько неспроможний заплатити йому за навчання навіть кілька оболів.
Хлопець говорив так щиро, що недовір’я Меріба розвіялося. Дивувало лише те, що неписьменний Імхотеп пише так, як досвідчений писар.
— На святині Гора ці знаки теж вирізьблені на камені,— сказав хлопець.— Я запитував батька, що вони означають, але він не знав. Казав, що це наші давні письмена. Я запам’ятав їх так, як бога-сокола і пластинки.
— Кожен майбутній писар, збагнувши, що вони означають, спершу закріплює в пам’яті знаки, а тоді переносить їх на папірус,— пояснив хлопцеві процес навчання Меріб.
— Якби в мене,був учитель, то я вивчав би їх зранку й до ночі,— зітхнув Імхотеп.— Дуже, достойний, хочу вчитися.
Меріб тепло глянув на Імхотепа, замислився про свої невеселі дитячі і юначі роки.л Гончар Менегат виловив його в Гапі. Батьки, може, фелахи або міські злидарі, напевне, вмирали з голоду, який примусив їх покласти не мовля в очеретяний човник. Ще й нині пливуть такі човники з немовлятами, які здебільшого стають поживою крокоди лів. Йому пощастило: чи то тварини були ситі, чи то не за уважили його. Він став рабом Менегата, бо такий був закон Кеміту: човник і дитя належать тому, хто їх виловив. Гончар був суворий: примушував малого збирати для гончарної печі очерет і дерево, яке під час приливу викидала на берег ріка, носити воду і глину, а згодом ліпити посуд. Ме-негат любив баранячі бої, бився об заклад за своїх любимців, але, як правило, програвав. Щоб позбутися боргів, продав хлопчину, коли тому виповнилося дванадцять років, святині Гора в Танісі. Меріб там прислуговував учителеві математики і завдяки йому став учнем школи. Згодом його, найкращого учня, передали святині Гора в Александрії.
Тепер Меріб сам став учителем, а Імхотеп перебуває в такому становищі, в якому колись був він: потребує допомоги і опіки. Раб гончара знайшов їх в особі вчителя математики. А хто допоможе Імхотепові з Ракотісу? Питання виникло так несподівано, що Меріб на мить розгубився. Може, доля випробовує його, умисне звела з цим хлопцем, нагадала про молодість і вчителя математики? Чи не таким учителем він повинен стати для Імхотепа? Хлопчина кмітливий, аж горить до науки. Може, колись стане видатним ученим? Поневоленому Кеміту вони дуже потрібні. Елліни нехтують єгиптянами, вихваляються своїми вченими, поетами, скульпторами і водночас забувають, що Чорна Земля славилась своїми мудрецями і зодчими в ті далекі часи, коли Еллада ще тільки народжувалась, не знала письмен.
Так було… Але тепер Кеміт — як сонний велетень. Пора вже йому подолати дрімоту, скинути з себе еллінські пута, знищити своїх Анупів, повернути собі давню велич. “З фараонами чи без них?” — постало бентежне питання. Правили колись еллінськими містами-державами ради старійшин, обирали і скидали архонтів, які від імені народу виконували військову і судову владу. Це треба пам’ятати на майбутнє, а готуватися до боротьби потрібно вже нині. Він, Меріб, готується, і може, цей хлопчина стане його надійним помічником. “Буду його вчителем і опікуном”,— вирішив він подумки.
— Знай, Імхотепе, що вчителі не шкодують учням різок, їх спини сині завжди, а вуха червоні,— налякав хлопця, щоб упевнитися, чи не згасне в того бажання до науки.— Для мене їх теж не шкодували, хоч я був пильним учнем. Леданих б’ють, щоб училися, а пильних — щоб не ледащіли.
“А втім, кого тільки в Кеміті не б’ють,— з гіркотою подумав Меріб.— Знущаються над рабами, лупцюють фелахів, рудокопів, каменотесів і міських злидарів. Чим людина бідніша, тим частіше гуляє по її спині батіг вищестоящого”.
Народ терпить, але не мириться з кривдою і насиллям: бунтувався проти фараонів і знаті, бунтується проти еллінських узурпаторів. Та все неуспішно. Але прийде час, мусить прийти…
Проте свої думки Меріб залишив при собі.
— У мене, достойний, тверда шкіра і міцні вуха,— не злякався суворих учителів Імхотеп.— Тільки б вони відкрили мені таємницю письмен.
— Скуштуєш різок, тоді заговориш інакше, — вдавано співчутливо покрутив головою Меріб.— Але скажи, що ти вмієш робити і чого хотів би навчитися?
Імхотеп зам’явся, потупився.
— В’язати сіті і більш нічого,— зізнався.— А хочу навчитися письмен, узнати, де ховається на ніч сонце і хто засвічує його вранці, як на Великій Зелені кораблі знаходять дорогу до Александрії, де живуть чорні люди, яких продають на наших торжищах, та ще — порахувати оцих чайок на скелях,— показав рукою.
Меріб уважно прислухався до слів Імхотепа — і на його обличчі не було навіть тіні насмішкуватості. Хлопець прагнув того, що й він, Меріб, у його віці: не багатства чи смачної їжі, а знання.
“Знову спогади”, — посміхнувся Меріб.
Хоч невеселі, зате любі. Вони нагадували про стійкість і завзяття, власні труднощі на важкому шляху до знань.
— Так багато хочеш довідатись, що дуже довго змушений будеш учитися: не менше десяти років.
— Трохи менше, ніж тепер їх маю,— поставився спокійно до слів Меріба Імхотеп.— Чи за десять років я збагну всю людську мудрість? — запитав стривожено.
— Такої людини, яка засвоїла б усі надбання людства, ще не було, нема і не буде,— розчарував хлопця Меріб.— Ми збираємо лише крихти цієї мудрості. Але пильність і наполегливість можуть скоротити роки навчання.
— Я, достойний, не ледарював би! — вигукнув збуджено Імхотеп.— Але вчителі не вчать задарма, а в батька, я вже казав, нема оболів,— посумнів хлопець.
— Якщо не злякали тебе різки і роки, то вчитимешся без оболів,— порадував його Меріб.
— Навряд, достойний,— засумнівався Імхотеп.— Де знайти такого вчителя, який не любив би їх?
— Ти вже його знайшов! Я головний учитель школи при святині бога-сокола Гора.
— Достойний пане! — аж зіщулився з переляку Імхотеп,— Вибач за нерозумні слова. Вони не мої, чув я їх од не-освічених риболовів, які навідуються до батька. Вони не знають правди, повторюють те, що чули від інших.
“Його розум — не за роками”,-^ подумки відзначив Меріб.
— Ніколи не квапся осудити інших, щоб незаслужено не осудили тебе, — лагідно повчав хлопця.— Я навчаю учнів минулого, історії Кеміту, а також еллінської мови і письмен, бо багато років перебував у Елладі. Сюди я зайшов випадково, хотів дещо обдумати на самоті,— перевів розмову на інше.— Завтра десятий день 10, твій батько не рибалитиме, тож приходь з ним уранці до святині. Без його згоди я не можу тебе прийняти до школи.
В першу мить Імхотеп, не вірячи своєму щастю, знерухомів, а тоді на радощах по-хлоп’ячому підстрибнув.
— Чим ми, бідні люди, віддячимо тобі, достойний пане? — захвилювався.— Хіба молитимемо богів, щоб опікувалися тобою.
— А чи знаєш, Імхотепе, скільки в Кеміті богів? — лукаво запитав Меріб.— їх майже тисяча, не рахуючи еллінських. Колись знатимеш усіх. Забудеш одного — і вчитель божих наук Небамон обірве тобі вуха,— пожартував.
— Постараюся, достойний, щоб вони залишилися в мене цілими,— відповів жартом на жарт хлопець.— Але як знайти тебе у святині?
— Назвеш моє ім’я молодшим жерцям, які стоять на варті біля воріт. Поясниш, що я запросив вас сюди, а вони скажуть, де мене знайти.
Вважаючи, що розмову закінчено, Меріб обернувся і неквапливо попростував до міста.
Коли головний учитель зник за пагорбками, Імхотеп, як бистроногий орикс п, помчав додому — поділитися з батьками радісною новиною.
10 У Стародавньому Єгипті кожний десятий день був днем відпочинку.
11 Орикс — антилопа з пустинь Верхнього Єгипту
Радість і смуток, як любов і ненависть, часто ходять разом. У хатину Петубаста і його дружини Нехті їх приніс син Імхотеп. На перших порах обоє так раділи доброю вісткою, що зняли з себе найбільший скарб — зашиті в ганчірочці глиняні жучки-скарабеї — і повісили хлопцеві на шию. Хто носив такий талісман, був під опікою богів — і лихо обминало його. Хай тепер жучки опікуються Імхоте-пом, до якого так несподівано завітало щастя. Жерці вчать, що воно приходить до кожного єгиптянина принаймні раз у житті — і розумний не повинен втрачати його. Але щоб заслужити це щастя, треба якомога більше дарів жертвувати богам. Ось у кутку хижі низка копчених рибин, залишених на чорний день, якщо Сехет 12 не посприяє улову. Завтра він, Петубаст, віднесе їх Гору і Мерібові. Може, вчитель — добрий бог у людській подобі? Як Імхотеп вийде в люди, тоді сам пожертвує йому барана, а то й бика. Адже син стане писарем або збирачем податків, землеміром чи навіть управителем маєтків якоїсь багатої святині і не знатиме голоду, поневірянь. Добре живеться освіченим людям в Кеміті. Вони завжди вволю наїдаються білих пшеничних паляниць, жарених окунів з Гапі, жирних качок і гусей, п’ють не кисле пиво, а солодке вино. Та й сплять не на твердому очереті і осоці, розстелених на долівці, а на м’якій солом’яній постелі в ліжку, і їм прислуговують молоді рабині.
Петубаст співчутливо глянув на Нехті. Де вже їй до молодих нубійських рабинь, хоч ще і не стара. А яка була вродлива! Коли розбивали обоє жбан 13, їй сімнадцять виповнилось. Зів’яла у злиднях врода. Дружина Імхотепа, напевне, так швидко не зів’яне, бо в знатних людей багато рабів і слуг, які виконають за неї ту працю, від якої змарніла Нехті Вона не збиратиме очерету, щоб зварити ячмінну кашу, не мозолитиме рук, розтираючи на камені зерно, не знатиме голоду, коли розбушується море і в хатині довго не буде навіть риб’ячого хвоста. Ні! Знатних людей не стомлює важка праця. Слуга носить за писарем письмове причандалля, за збирачем царських податків — футляр з папірусами, у яких записані боржники, за землеміром жердину і шнурок, а за управителем палицю, якою він дубасить фелахів. Ось яким знатним стане Імхотеп
* Сехет — богиня риболовів і мисливців. Заключний акт староєгипетського шлюбного обряду
— Як розбагатієш, то придбай у Єгипетсько-Сірійській дільниці кам’яний будинок і рабів,— порадив синові Петубаст.— А мені купиш риболовну сіть і човна. Може, два, а то й три,— не задовольнився одним, бо така вже людська вдача: хто має багато — хоче мати більше.— Винайма-тиму їх риболовам.
— Як Ануп? — здивувався Імхотеп.
— За помірковану плату,— поспішив заспокоїти сина Петубаст.— Таку, щоб ми могли на неї жити ситно і спокійно.
— Од трьох човнів достатку ще не буде,— практичніше, ніж Петубаст, підійшла до діла Нехті.— У нас буде чотири,— вирішила вона.
— Чотири човни! Чотири човни! — На радощах Петубаст почав бити долонями об коліна. Ясніло змарніле обличчя Нехті.
А втім, завчасна радість батьків не передалася Імхотепо-ві. Навіть розбагатівши, він не купить їм чотирьох човнів. Тоді батько став би таким жорстоким, як Ануп.
— Невже ти так битимеш риболовів (якщо Сехет не наповнить їхніх сітей рибою), як побив тебе Ануп? — запитав схвильовано батька.
Трапилося це нещодавно. Запідозривши, що Петубаст приховав улов, Ануп жорстоко відшмагав його палицею. Насправді він риби не зловив: Імхотеп чув, як батько скаржився матері на богиню Сехет, яка відвернулася від нього.
Ануп весь обріс жиром, черево випнулося, як бедет 14, і Петубаст одним ударом кулака міг би збити його з ніг, але покірно зносив побої і лише постогнував.
Сперте об хижу, стояло весло. Воно було нове й важке. Імхотеп уже взяв його в руки, щоб зацідити ним по голові риботорговцеві, але мати забрала в сина “зброю”. Опісля батьки раділи, що Ануп не зауважив зухвалості Імхотепа, а то вигнав би їх з хати, забрав би човна і сіть, прирік би на голод.
Мати весь день прикладала батькові до спини мокре полотно, а синці від побоїв зійшли лише нещодавно.
Імхотепа завжди обурювала жорстокість людей. На пристані не раз бачив, як наглядачі знущалися над рабами-ван-тажниками, сікли їх батогами, і від зойків цих нещасних ставало моторошно. Лупцювали своїх рабів греки і єгиптяни. Імхотепа дивувала покірливість рабів, і він запитував батька, чого вони не бунтують. Петубаст пояснив синові: невільника, який підняв би руку на свого пана, страшно мучили б, від чого його врятувала б тільки смерть. А як знущаються над фелахами! Петубаст це знає, бо юнаком утік з села до Александрії. їх б’ють, обшахровують збирачі податків, землеміри, писарі, а найжорстокіше поводяться з ними управителі маєтків: забирають у них мало не весь урожай, навіть дружин і дочок. Тому по Гапі пливуть човники з немовлятами. Батьки не хочуть, щоб їхня безталанна рабська доля повторилась у дітях.
14 Бедет — мішок зерна.
Донедавна елліни, хоч ненавидять єгиптян і чваняться своєю вченістю, теж викидали небажаних дітей на міські смітники. Тепер Птоломеї, під карою смерті, заборонили їм позбуватися дітей, бо хочуть, щоб у Кеміті було більше греків, ніж єгиптян.
Страшні долі в каменотесів і рудокопів, які заздалегідь приречені на швидку загибель. У пустинях і Червоних скелях Верхнього Кеміту, у пісках і горах Сінаю вони лупають камінь на спорудження святинь і палаців, як кроти, риються під землею, шукають мідь, золото, тисячі їх гинуть від батогів, хвороб, спраги і голоду, бо каравани з водою і продовольством часто-густо запізнюються не на дні, а на тижні, їм нікуди тікати, бо навколо безводна мертвота — навіть шакали уникають цих місцевостей.
Імхотеп уже чув про це від батька, а тепер чекав на його відповідь.
Нагадування сина про побої вразило Петубаста. Він знітився, принишк, але зморщене чоло свідчило, що риболов глибоко щось обмірковує і в його душі відбувається боротьба двох почуттів.
Побої… синці… Вони зійшли, а біль минув. Імхотеп лише входить у життя і ще не знає, яке воно жорстоке.
— У кого влада, в того й батіг,— нагадав синові прадавню істину Петубаст.— Відтоді, як Амон і Птах створили світ і людей, сильні знущаються над слабшими, і немає значення, в чиїх руках палиця: Анупова не менш болюча, ніж еллінська чи перська, яка ще не так давно гуляла на наших спинах.
— Треба переламати руку, яка тримає бича,— зопалу, як дорослий, сказав Імхотеп.
— Пробували, та даремно,— похнюпився Петубаст.— Тепер багатьом байдуже, хто тримає палицю і носить корони Верхнього і Нижнього Кемітів.
Розмова з батьком була цікава, але він не відповів на запитання. Імхотеп нагадав йому, що чекає відповіді.
— Ти знову про своє,— вдав, що розсердився, Петубаст.— Анупом я не стану, бо звідав, що таке голод, і одержав чимало батогів,— розвіяв тривогу сина.— Але в ледачих відберу човни!
— Я ніколи не ходитиму з бичем,— проказав рішуче хлопець.— Навіть тоді, коли надіну спідничку писаря чи землеміра.
— Твої слова — дитяче лепетання, — жахнулася Нехті, яка, мабуть, відчувала ще більшу пошану до палиці, ніж Петубаст.— Чи бачив ти знатну людину — писаря, збирача податків або землеміра — без патика? Як не триматимеш його в руках, ніхто тебе не шануватиме, не буде боятися і слухатися.
— Еллінів ніхто не лупцює і не лякає палицею,— нагадав матері Імхотеп, і вона розгубилася, замовкла.
— Можеш не бити, а тільки страхати нею,— хитро порадила синові Нехті.
— У кожного народу свої звичаї,— прийшов на допомогу дружині Петубаст.— Б’ють володарі, а не володарів. Нам головне — завжди мати ячмінь на кашу та паляницю, і будемо вдячні богам і людям, бо голод страшніший, ніж палиця. Ти теж їх скуштуєш, — посміхнувся доброзичливо.— Від людей знаю, що вчителі добряче лупцюють учнів і не шанують їхніх вух.
— О боги обох Кемітів! — заламала руки з переляку Нехті,— То нашого сина в школі дубаситимуть, як водовоз Амібу свого старого осла, ще й смикатимуть його за вуха! Хіба не одірвуть їх? — глянула уважно на сина, чи вони в нього ще на місці.— Довго тебе там мучитимуть?
— Десять років, але не мучити будуть, а вчити, — спростував материну думку Імхотеп.
— Десять років дубасити! — не здавалася Нехті і аж схопилася за голову.— Нерозумно жартуєш,— дорікнула синові.— Хіба тобі потрібно стільки часу, щоб набратися розуму?
— Так казав Меріб,— виправдувався Імхотеп.— Та й то не осягну всіх наук.
— Може, до того часу Осіріс покличе нас до себе,— згасла радість Нехті, як каганець, в якому забракло олії.— Наше життя коротке. Будеш навідуватися до нас, а ми з батьком — до тебе кожного десятого дня.
Петубаст збентежено звів очі на дружину.
— Кажуть, що учнів не пускають додому і тільки коли-не-коли дозволяють батькам навідуватися до них,— відвернувся від Нехті, яка дивилася на чоловіка зляканими, широко відкритими очима.
— Не треба Імхотепові такої школи! — вигукнула гнівно.— Нехай рибалить з тобою.
— І підставляє спину під палиці Анупа? — збунтувався хлопець.
Нехті розгубилася.
— Але ж за десять років ти забудеш нас і при зустрічі обминеш,— дорікнула синові так, ніби він уже зрікся батьків.
Петубаст мовчав, але його мовчанка свідчила, що він поділяв побоювання дружини.
— Досі я не брав тебе на море, бо хотів, щоб ти набрався сил,— підключився врешті до розмови.— Воно не для слабких. Проте пора вже привчатися до нашого діла. Треба знати спосіб на кожну рибину, уміти закинути сіті, щоб Сехет наповнила їх. Поки я не став досвідченим риболовом, мене, селюка, довго вчили й били. Зрештою не буду тебе силувати. Хочеш учитися — вчися. Але спершу добре обміркуй своє рішення, щоб опісля не каявся, бо ти вже не дитина, — застеріг сина.— Море і наш рибацький труд ти бачив, а про школу лише чув. Нічого більше поза тим, що розповів тобі Меріб, ти не знаєш про неї… Та й чи сприйме твій розум ті великі науки, які повинні знати писарі, землеміри і збирачі податків? Як їх не збагнеш і проженуть тебе зі школи, то станеш посміховиськом у Ракотісі і нас осоромиш.
Тривога батьків передалася Імхотепові. Справді, школа — неволя.
Десять років неволі… Досі вони не лякали його. Та все ж це дуже й дуже довгий час. Бувало, батько вранці не повертався з уловом і він, Імхотеп, з тривогою чекав його на пристані. Море зрадливе, а човни Анупа старі і вутлі. Воно вже поглинуло багатьох риболовів, які іноді заходили до їхньої хижі на розмову. Це лише один з тривожних ранків… А скільки їх, таких ранків, в одному році? А в десятьох? Треба бути дуже мудрим, щоб підрахувати. А якщо до хати закрадеться болотна хвороба чи батько не повернеться з риболовлі і мати залишиться сама? Ой, як тужно буде за ними. Та невже він, Імхотеп, не побачить маленької чорнявої Андроніки (її пестливо називають Ніке) — дочки начальника філакетів Царської дільниці Доріона, якому вони носять рибу.
Дівчинці тільки що сповнилося десять років, але вона еллінка і вже не ходить боса і з набедреним пояском, як єгиптянки в її віці, а в сандаліях і туніці.
Ніке набагато розумніша од своїх єгипетських ровесниць, бо грецький учитель навчає її різних премудрощів і
еллінських письмен. Ще й од няні-єгиптянки вона навчилася єгипетської мови.
Мати Ніке, Терсея,— велика пані, носить дорогий еллінський одяг і вишивані золотими нитками сандалії. Вона не голить голови і не ходить у перуці, як багаті єгиптянки, а рабиня робить їй укладку з її ж таки волосся. Але Терсея така скупа, що завжди завзято торгується з батьком Імхотепа за кожну рибину і за кожний мідний халкой 15. Тоді Ніке вибігає до Імхотепа під стару смоковницю на розмову. Він завжди приносить їй кольорові черепашки, які море викидає на берег і яким вона дуже радіє. Обоє сідають під деревом, Ніке вчить його грецьких слів і сміється, як він неправильно їх вимовляє. Навчила вже чимало…
Іноді при ньому і при батькові Терсея сварить дочку, що вона дружить з єгиптянином, ще й з Ракотісу, і од цього йому, Імхотепові, дуже боляче. Чим він гірший від своїх грецьких ровесників?
Батько відповідає йому знехотя, що у греків батіг, а у єгиптян спина для ударів, бо грецькі пришельці — пани Чорної Землі. А яка може бути приязнь між батогом і спиною, паном і рабом, багатим і злидарем?
Та не всі єгиптяни злидарюють.
Риболови, які навідуються до батька, кажуть, що багато живуть писарі, землеміри, збирачі податків, бо елліни потребують таких людей. Греків ще замало, щоб замінити їх. Добре купцям, лихварям і таким шкуродерам, як Ануп. Вони платять податки, позичають гроші еллінам, і ті не втручаються в їхні справи. Але найкраще живеться вищим жерцям при святинях великих богів. Царі залишили їм усі землі і багатства, ще й обдаровують новими, бо ті вірно їм служать. Так кажуть риболови, але яка це служба —мовчать. Може, бояться гніву богів.
Буває, що Ніке приносить йому солодкі тістечка. Якось він дав таке тістечко матері, але вона не схотіла його їсти: казала, що єгипетський бог пекарів Гебегет не поблагословив еллінського печива і єгиптяни од нього хворіють.
Навряд! Він ніколи не хворів од тістечок Ніке.
10 Халкой — найдрібніша монета.
А хіба не тужно буде за морем? Так приємно в гарячий день похлюпатися у його водах, погойдатися