Осмислення ролі літератури, мистецтва в житті суспільства – це, напевно, одне з найважливіших питань, що коштують перед письменниками й поетами. Не є винятком і А. С. Пушкін. У пізній період творчості поета був створений програмний вірш “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…”, у якому посмертна слава поета ототожнюється з вічним життям:
Ні, весь я не вмру; душу в заповітній лірі
Мій порох переживе й тленья втече…
Ці слова міг сказати тільки справжній художник – слова й великий поет. У чому ж Пушкін бачив призначення поета й поезії? У цьому змісті важливим є вірш “Пророк”. Щоб стати пророком, необхідно отрешиться від чуттєвості, від м’якого серця, що надмірно співчуває й шкодує, від помилкової ніжності й страху. Усього себе варто підкорити тільки одному завданню – служінню людям:
Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї,
И, обходячи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей
Бунтарський настрій цього вірша не випадково й пояснюється історичними подіями: повстанням декабристів і розправою над ними. Пророк повинен повести маси за собою, спонукати їх кпротесту.
Творчість стала невід’ємного складового життя А. С. Пушкіна. “Поезія як ангел – утішник” не раз рятувала Пушкіна, вона була природним станом душі Пушкіна, проявом його внутрішнього миру й пошуку эстетического ідеалу. Поезія ввійшла в його єство просто й гармонійно, як справжнє почуття:
У дитинстві моєму вона мене любила
И семиствольную цевницу мені вручила
Вона слухала мені з посмішкою…
(“Муза”)
Муза поета віддано й відважно служила волі, красі, добру й справедливості. Це чи не сутність і роль щирої поезії? Пушкіна завжди був на боці поета, гнівно й емоційно захищаючи його (“Поет і юрба”). Він завжди вважав творчість піднесений і рятівним (“Поет”). Вірші ці, обурено спрямовані на адресу реакційн великосвітської й літературної “чорни”, зовсім неправильно витлумачувалися багатьма наступними критиками, що як нібито виражають аристократичну зневагу до простого народу, з яким у дійсності Пушкін усе тісніше зближався у своїй творчості
Так само в 1860е, коли розгорілася запекла боротьба між революційними демократами й прихильниками антигромадської теорії “чистого мистецтва”, останні неправомірно прагнули взяти ці пушкінські вірші на своє озброєння. Насправді в них виражається незмінна точка зору Пушкіна на поезію як на велике мистецтво й у той же час затверджується її високе цивільне призначення. Поет у цьому циклі віршів з’являється в подвійному й разом з тим злитому воєдино образі “служителя муз”, “жерця Аполлона” і пророка – борця
У відповідь на зазіхання реакційних кіл підкорити собі “перо” співака декабристів використовувати у своїх цілях його могутнє дарування й колосальна популярність – Пушкін енергійно висуває гасло волі й незалежності творчості, звертається до письменника з енергійним закликом – іти “дорогою вільної” “туди, куди тягне вільний розум”. Все це й надає даному циклу незмінно властиве поезії Пушкіна волелюбне звучання:
На море життєвому, де бури так високо
Переслідують в імлі моє вітрило самотній,
Як він, без відкликання утешно я співаю
И таємні вірші обмірковувати люблю
(“Біля місця, де царює Венеція златая”)
Подібні настрої підсилюються й одержують філософську оцінку у вірші “Осінь”. Поет цінує в осені “вроду тиху, що блищить смиренно”. В осінньому пейзажі “норовлива мрія” Пушкіна знаходить щось родинне “сухотній діві”, приреченої, але живучої ще “з посмішкою на вустах”. Незважаючи на зів’янення в природі, народжується натхнення, що творить нове прекрасне:
И с кожної восени я розцвітаю знову.
Бажання киплять – я знову щасливий, молодий,
Я знову життя повний
Поезія для Пушкіна не тільки гармонічне злиття з навколишнім світом, але й часом його заміна:
И забуваю мир – і в солодкій тиші
Я солодко приспаний моїм воображеньем.
Вихід за межі навколишньої дійсності створює волю творчості, надихаючи музу на нові поетичні здійснення. Ніж довше міркуєш над пушкінськими віршами, тим ясніше переймаєшся творчими борошнами художника