П’єса на чотири Дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Тимофій Наумович Лобкович — професор.
Устина Марківна — його жінка.
Р о д і о н — їхній син.
Настасія,
Ольга,
Ліма, —
дочки їхні.
Євген Михайлович Вовчанський — чоловік Настасії.
Борис Борисович Шелудько— чоловік Ольги, інженер
Микола Іванович Голубець — приват-доцент.
Олексій Захарович Гордий — журналіст.
Павло Петрович Вукул — студент.
Калерія Семенівна Прокопенкова (Кіля) — курсистка-медичка.
Антипович
Няня.
К а т я — покоївка.
ДІЯ ПЕРША
Вітальня Лобковичів. Обставлена гарно, зі строгим смаком. Рояль. Багато квіток. Куточок під пальмами. Двері: ліворуч у покої, просто в передпокій, праворуч до кабінету Лобковича. На сцені нема нікого. З кабінету
виходять Лобкович, а з передпокою Антипович. Любкович — високий, широкий в печах, горбиться. Обличчя з буйними рисами: сивувата неширока борода; чоло високе, з зализами. Вираз лиця переважно непорушно-серйозний, не хмарний, але немовби задумливий. Посміхається рідко. Дивиться ніби^ спідлоба і вбік од того, з ким балакає. Має довгий гарний сюртук. Любить ходити по хаті, заклавши руки за спину й серйозно мугикаючи якусь мелодію. Антипович — невеличкий, з круглим добрим обличчям, довгими вусами й сивою щетиною на
щоках.
Лобкович ходить і мугикає зі стисненими губами. Витягає з бокової кишені плескувату пляшечку з шкляною затичкою, яка є також і чаркою, наливає в неї коньяку й випиває. Ховає усе з непорушно-серйозним, задумливим лицем.
Антипович журливо дивиться; крутить головою. Потім озирається й зазирає в двері ліворуч.
Лобкович. Ну, докладуй. Як?
Антипович. Та погано, Тимофій Наумович. Стривожили його сьогодні. Лобкович. Хто?
Антипович. Та все ж Настасія Тимофіївна. А, боже, боже! Поїхала ж оце викрадати. Лобкович. Поїхала?
Антипович. Атож. На поміч пана Вукула взяла, та й поїхала.
Лобкович. Якого це Вукула?
Антипович. Та студента отого великого. Та той, що повсігди з Ольгою Тимофіївною. Гімнастик.
Лобкович. А, цей? Полюбовник її? Ну? Так Настя його на поміч?
Антипович. Атож. На случай, як доведеться з Євгеном Михайловичем борюкатись. Цей же гімнастик — студент, значить,— бугая може звалити, не то що такого хирлявого, як Євген Михайлович. А, боже! Хоч би дитину не вразили, хай бог милує. Дитина ж чим винна? Як цуценя якесь, прости господи, викрадають одне у одного.
Лобкович. А Родіона ж чим тривожать?
Антипович. Та все ж те саме: “Що це, каже, Антипо-вичу, у нас у сім’ї усе два табори: мати, Ольга, Настасія та батько, Ліма, Марія і я. Гадав, каже, от приїду з заслання, спочину вдома. А дома — каторга. Два місяці живу та все воюю”.
Лобкович. Ну, це… А суперечки сьогодні не було?
Антипович (робить таємну міну, шепоче). З Устиною Марківною голосна балачка була. За Ліму Тимофіївну заступився.
Лобкович. Знов шепочеш? Говори по-людськи.
Антипович (зразу підбадьорюється, голосно говорить). Ну, про що саме був разговор, в точності сказати не можу. Балакали замкнувшись.
Лобкович. А як він спав цеї ночі?
Антипович. Погано, Тимофій Наумович. До трьох часов ночі я робив наблюдєніє за ним. (Знов пошепки й таємниче). Я з саду тепер дєлаю наблюдєніє. Учора догадався. Драбинку підставлю до стіни біля віконечка, вилізу й подивлюся. Вилізу й подивлюся.
Лобкович. Не шепочи. Ну?
Антипович. Ну, ,не спить. Ходить, як повсігди,— це нічого. А от цеї ночі балакав з кимсь. (Таємно). З ким, цього вже не міг побачити. У куток усе повертався. Підозріваю я, що з патретом панночки Прокопенкової. Щось він цілував там.
Лобкович. Чом же ти мені вранці нічого про це? Ти!
Антипович. Винуват, Тимофій Наумович. Ну, тільки ж я таку собі гадку мав: екстерность не велика, а вам лишні думки перед нівірсітетом. Як прийдуть з нівірсітету, думаю, тоді усе по повній програмі й викладу.
Лобкович. Ну, а про цю саму Прокопенківну що довідався?
Антипович. Та все те саме, Тимофій Наумович. Правильно: кінчає медицинські курси. Тільки не міщанка, а настояща крестянка, деревні Скелястої, Малослухнянов-ської волості. Батьки по спеціальності — мужики природні. Атож, чистісінькі мужики.
Лобкович. А живе вона з чого?
Антипович. Урокам вчить, Тимофій Наумович, репетиторка, значить. Ну, і нащот кавалерів теж верно: багато. Казав швейцар того, значиться, дому, що без кавалера й не виходить, і не приходить. Раз у раз якийсь треться. А то й два чи три разом. Атож. Боюся я, Тимофій Наумович, за Родю Тимофійовича. Непідходяща вона.
Лобкович. Непідходяща?
Антипович. Атож. Дуже вольна.
Зліва вбігає Ольга, буйна, рожева, весела. Наспівуючи дивиться у вікна. Біжить назад, насмішкувато поглядаючи на Лобковича й Анти-
повича.
Лобкович. Так, так. (Ходить, мугиче. Зупиняється, наливає коньяку й випиває). До трьох не спав? А прокинувся рано?
Антипович. У сьомім часу вже ванну брав. Питаю його: “Ви ж, кажу, чого так рано, Родя Тимофійович?” А він: “Не спиться, Антипович, нема коли спати”. А чого нема коли, то й не знати. А, боже, боже!
Лобкович (підходить, ніяково обнімає за плечі Анти-повича). Бережи його, Василь Антонович. Га? Будеш?
Антипович. Тимофій Наумович. Та хіба ж я?.. Господи боже мій, та я слуга ваш до могили, можна сказать…
Лобкович. Не слуга, а друг. Чув? Тридцять літ разом прожили. Слуга. Кому слуга, а мені друг і дітям моїм. Моїм! Ну, от. Тільки чулий ти дуже.
Антипович (схвильовано). Так точно, Тимофій Наумович: спеціальність уже така од бога. Та от ще що, Тимофій Наумович: знов він про цей свій, прости господи, пробний шлюб, з Лімою вже.
Лобкович. З Лімою?
Антипович. Атож. Страх, що казав. Істинно, що тільки в хворобі отаке можна говорити. “А ти, каже, знаєш, як твій будучий чоловік хропе? А знаєш, що він за людина в себе вдома? А коли, каже, не знаєш, так узнай. Спи з ним на одній постелі, їж з ним за одним столом. Поживи отак, мовляв, років два вкупі, узнай його до нігтя, а тоді, мовляв, бери шлюб і дітей роди. От таке!” — “А як поживу-поживу та побачу, що не підходящий він мені?” — значить, питається Ліма. Спервоначалу сміялась, а далі й сердиться почала. “Ну що ж, каже, з другим спробуй. Не пощастить — з третім, поки, мовляв, не вибереш підходящого на все життя”. Атож. Так і говорить. Говорить, та й посміхається. Та й не розбереш, як і раз у раз, чи сміється, чи всурйоз. Потім того, списочок у його такий є усіх знакомих та родичів, у кого, значить, щасливий шлюб, а в кого ні. Лімі показував. “Оце, каже, список пригвождених”. Пригвождені, значить, котрі нещасливі. Тільки дві пари й найшов щасливих, а сто двадцять три, що він знає, ті пригвождені. “От, каже, коли не робитимеш отак, як я кажу, то й ти будеш розп’ята. Ти, каже, народиш дітей, а діти, як гвозді, припнуть тебе до хреста. Треба, каже, по-новому родить дітей, от тоді й люди нові будуть”. Це не вінчаючись, без благословення, по-новому. “Я, каже, й Миколі Івановичу, жениху твому, пораджу так пожить”. Ну, Ліма тут як не розсердиться, як не заплаче! Він і схаменувся. Ну, тільки теж розсердився. “Дурна ти, каже, чого плачеш? От, каже, на мене подивись. Я теж, мовляв, збираюсь такий шлюб брати. Тільки в мене діти будуть неабиякі: і жінка в мене буде дружна. Вона, мовляв, любитиме мене по-настоящому”. Це ця, що з кавалерами! Він і не поміча за нею! Слухаючи його, так аж Жалько й боляче. Боюсь я, Тимофій Наумович, як би він не взнав правду про хворобу Марусі Тимофіївни.
Лобкович (неспокійно). А що?
Антипович. Та все питає. Устина Марківна, здається, щось йому сказала.
Лобкович. Так?.. Ну, знов наша розвесела йде. Надокучила. Ходім у кабінет.
Ідуть направо.
Наспівуючи вбігає Ольга. Біжить до вікна, визирає. Входять: попереду Л і м а, позаду Устина Марківна. Ліма — дівчина років 25—26. Одягнена у все біле. Худорлява. Намагається триматись з повагою. Устина Марківна — тілиста, поважна жінка з твердими рисами.
Ліма (несе в руках глечичок на квітки і квітки). Вона могла б для цього вибрати інший деньї Не було ніякої потреби в день мого рождіння учиняти скандали в домі. Я розумію: це добра нагода зробити мені паскудство.
Устина Марківна. Які скандали, про які скандали говориш? Думай, що говориш.
Ліма. Я думаю, не турбуйся. Розуміється, скандал. Він напевне гнатиметься за ними, нажене біля нашого дому або ввірветься сюди саме тоді, як у нас зберуться. Дуже приємно і пристойно. Ще б пак. Розуміється, ні один порядний чоловік не хоче приходити до нас.
Ольга. Ну, один, Лімо, ходить. Можеш не клопотати собі голови. Вийдеш, нарешті, також заміж, вийдеш!
Ліма (спалахуючи). Аякже! Вийду! А надто, як дім буде повний любовниками моїх сестричок!
Устина Марківна. Олімпіадо! Замовчи мені!
Ліма. З якої речі я маю мовчати? З якої речі? Ви мене ображаєте, ви мені життя нівечите, а я мовчатиму?
Устина Марківна. Яке життя? Що верзеш? Хто тебе ображає?
Л і м а. Ти та твої дочки любі. З якої речі ти однімаєш у мене мою кімнату й оддаєш її Насті?
Устина Марківна. Настя з дитиною буде, казала я тобі? Зглянься ж, егоїстко!
Ліма. От, клопіт мені до її дітей! Мені теж треба повітря та світла. Ви готові мене в льох запроторити.
Ольга. О, тебе запроториш!
Л і м а. А ти мовчи там! Але май на увазі: я йому скажу, щоб забирався, коли він посміє тут зостатись. *
Устина Марківна. Олімпіадо, не казись. Рано ще тобі виганяти людей з хати. Свій дім заведеш, тоді кого хоч можеш виганяти. (Йде до вікна; дивиться).
Ліма. Сьогодні збираються мої приятелі. Я не хочу, щоб серед моїх приятелів були якісь… неприлічні люди. Ольга може в себе приймати своїх любовників, а я не маю бажання бачити їх у себе! Не маю! Це образа для мене і для моїх приятелів.
Ольга. Але ж і дурна, але ж і дурна! Це вона, мамо, через те хвилюється, що її приват-доцент, добродій Голубець, вважає нижче своєї гідності бути в товаристві разом із студентом. І це поступова, інтелігентна та й немолода вже дівчина. Мої гратуляції!
Ліма. Так, бути разом з альфонсами, це нижче його гідності.
Ольга. Лімка!!!
Ліма. А ти не кричи на мене! Розпутнице! (Шпурляє вазу на підлогу).
Устина Марківна. Ви показились? Замовчіть!
Швидко одчиняються двері направо, виходять Лобкович, за ним
Антипович.
Лобкович. Що сталось?
Ліма, плачучи, хапливо йде наліво.
Устина Марківна. Антипович, прибери. Нічого не сталось. Олімпіада вазу розбила. Можеш заспокоїтись.
Лобкович. Що сталось, я питаю?
Устина Марківна. Не кричи, будь ласка. Ольга, насмішкувато наспівуючи, йде за Лімою.
Лобкович. Я тебе питаю, що сталось?
Устина Марківна. Звичайна річ. Олімпіада нер-вується.
Лобкович. Чого вазу розбила?
Устина Марківна. Того, що їй так подобається. У вас же так.
Антипович з черепками виходить.
Лобкович. Ні з того ні з сього бить не буде. Устина Марківна. Людина здорова,— так, не буде.
Лобкович. А ти все на це звертаєш? Ти й Родіонові казала про Олімпіадину хворобу?
Устина Марківна. Що казала, то я вже знаю.
Лобкович. Казала? Одповідай! Мені треба знати.
Устина Марківна. Мало чого тобі треба. Мені он треба грошей для Насті; а ти що на це?
Лобкович. Ти навіщо кажеш Родіонові, що не від рами заслабла Марія? Га?
Устина Марківна. Бо не від рами.
Лобкович. Ти вважаєш на те, що ти робиш?
Устина Марківна. А ти хотів би, щоб я тебе виправляла? Так? Двадцять п’ять літ це роблю. Годі. Чуєш: годі! Все скажу йому. Про Олімпіаду брешеш; нічого ще не казала. Але скажу. І про Марію! І про батька твого. Ти дав їм свою гнилу кров, а я мушу тремтіти і все життя брехати дітям? За віщо? Що ти мені? Я благаю тебе: спаси дочку свою, дай їй грошей, хай вона їде кудись з дитиною. Десять тисяч. Дурницю прошу. Ти що на це?
Лобкович. Чужим людям грошей не даю.
Устина Марківна. Настасія — дочка твоя, а не чужа.
Лобкович. Ні Настасія, ні Ольга не мої дочки. Устина Марківна. Бо вони не хворі? Лобкович. Бо ти їх прижила з Калиновичем! Устина Марківна. Ти знов? Знов? Лобкович. Ти сама сказала.
Устина Марківна. Я б тобі ще не те сказала! Ти доведеш!
Лобкович. Що ж ти ще можеш сказати? Що й Родіон не мій син?
Устина Марківна. А-а, ти хотів би цього? Правда? Але вибачай, голубе, цього я тобі нізащо не скажу. Навіть таким способом ти хотів би купити собі спокій? Ні, Родіон — твій син. Чуєш? Твій. І ти сам це чудесно бачиш і знаєш. І Марія твоя. І Олімпіада. А Настасія й Ольга мої, в мене вдались і тільки через те не хворі.
Лобкович. Тільки через це?
Устина Марківна. А хоч би й не через! Страшний ти мені! Тридцять три роки ти мало не кожного дня катуєш мене цим, та / що: боюсь я тебе? Ти купив моє тіло, але волю й душу мою не купиш, ні. Ти знав, що я не любила тебе, як купував у мого батька, як же ти смів думати, що я буду вірною тобі? Я ж благала тебе: не тре-
Лобкович (ходить, мугиче). Неправда.
Устина Марківна. Що неправда?
Лобкович. Ти казала, що любиш. Сама продавалась, ніхто тебе не продавав. Потім придумала, що жертва. Для оправдання паскудства.
Устина Марківна. Я любила тебе?
Лобкович. Я цього не кажу. Розуміється, брехала, щоб купив тебе.
Устина Марківна. Ну, годі. Стара Пісня. Я тебе питаю: даси Насті грошей? Вона одніме дитину, і треба буде тікати за кордон.
Лобкович. Ні,— не дам.
Устина Марківна. Ба ні, даси! Даси! Примушу! Лобкович. Гляди — погано буде: Родіона не займай.
Устина Марківна. Кажу, даси. Сам прохатимеш, щоб взяла. Краще так дай.
Лобкович (раптом підходить до Устини Марківни. Грізно). Чий син Родіон?
Устина Марківна. Антиповичів. Буде з тебе?
Лобкович (хапаючи її за руку). Чий син, кажи!
Устина Марківна. Що, може, битимеш знов? Бий!
Лобкович. Уб’ю!
Устина Марківна. Убий, убий, а не скажу. Мучся, проклятий!
Лобкович деякий мент мовчки, непорушно дивиться їй в лице, потім круто повертається й іде до себе.
Устина Марківна (бліда, злісно насміхається). От так краще.
Виходить Л і м а з новою вазою.
Устина Марківна. Можеш мою кімнату взять. Там багато світла, можеш малювати свої картинки. Малярка.
Ліма. Не треба мені твоєї кімнати, дай мені спокій.
Устина Марківна (підходить до неї, м’якше). Ну, годі. Полаялись, і буде на сьогодні. Он волосся розкудовчилось, зачесалась би. Сьогодні ждеш освідчення?
Ліма. Дай мені спокій. Ніякого освідчення я не жду.
Устина Марківна. Студент цей піде, я скажу Ользі. Тільки не роби бешкету. Осуджувати й зневажати легко. Дай боже, щоб тобі не довелось на собі зазнати.
Ліма. О, прошу, не турбуйся. Я — не Ольга.
Устина Марківна. Усі ми, дівуючи, не Ольги.
Ліма. Ти надзвичайно вибачлива до Олюсі та Настусі. Це давно відомо.
Устина Марківна. Ну, не треба сваритися. Поправ зачіску. (Виходить).
Ліма ставить квітки в вазу. Підходить до дзеркала, поправляє волосся
Входить Р о д і о н. Він жилявий, постать важкувата, очі трохи запалі, насмішкуваті, але щирі Одягнений модно, але трохи вахлаювато. Рухи підняті
Р о д і о н. Ну, Лімо, значить так: розміркований шлюб? Га? (Виймає записну книжку). Так і внести тебе в списочок із знаком мінуса? Га?
Ліма (з погордою, холодно). Так, розміркований.
Р о д і о н (посміхаючись). Ой, дивись!
Л і м а. О, я вже досить надивилась. Шлюби через кохання я вже добре знаю. Приклад сестер мене не вабить. А повіддавались через кохання, через справжнє кохання. Одно одному в очі дивилось, зітхали, мліли, чого тільки не було. І Настя, і Ольга. А що тепер через сім-шість літ? Що? Пекло. Чого то так?
Р о д і о н. Ото ж то, то ж то, Лімонько! От це ж саме й я питаю. Чого це ось у цьому списочку усе пекло та пекло? У одних тихе, нудне, прилічне, а у других, от як у нас, Лобко-вичів, буйне, галасливе? Чого то так? От з цього списочка більша половина склала шлюб через кохання. Все хороші, розумні, інтелігентні люди, а все ж таки пекло. Є й такі, що, як от ти, через міркування, є через рахунок. Але скрізь те саме. Чого ж то так? Що це, закон такий? Повинна бути причина? Чи ні?
Ліма. Чого тобі треба від мене?! Ти все про те саме? Так?
Р о д і о н. Чекай, Лімо, ну чого ти все ображаєшся, сердишся? Яка ти чудна, образлива стала.
Ліма. Бо ви мені всі жити не даєте! Мені двадцять шість літ, розумієш? Чого ж ти хочеш, щоб я старою дівкою зосталася, коли згоджусь на твої дурниці? Так ти мені добра зичиш? Господи, коли ж цьому край буде?! Коли?! (Плаче і швидко йде наліво).
Р о д і о н (здивовано). От знов! Ліма! Та що ти, Ліма?! Чекай! (Спішить за нею).
^Деякий час нема нікого. Входять Прокопенкова і Гордий. Прокопенкова — гарна, біляво-золотиста, очі темні. В рухах, голосі, поглядах, сміхові радісна недбалість, певність, виклик. Одягнена зі смаком,
але недорого.
Гордий — років ЗО, смаглявий, з дуже гарною, густою бородою, великими жовтавими очима. Худорлявий, нервовий.
Прокопенкова. Ми — перші! Добре бути раз у раз першими, правда? Ну, тільки мені без цього виразу бандита. На іменинах нема ніякіської потреби в бандитах.
Гордий. Скажіть, Кілю, що б ви зробили?..
Про’копенкова. Вельмишановний Олексій Захарович, я останній раз нагадую вам, що мене звуть Калерія Семенівна, а не Кіля. Розумієте?
Гордий. Не можу я звати вас — Калерія. Це протиприродно.
Прокопенкова. Подумаєш! Якась Олена чи Жозе-фіна краще? А втім, як хочете. Коли не можете, що ж робити (лукаво зітхає): доведеться нам розстатися.
Гордий раптом обніма її й довго, злімно цілує, іноді поглядаючи на двері.
Прокопенкова (з усеї сили пручається і, нарешті, виривається). Пусс…т-іть, ви!
Гордий стоїть і, чекаючи, понуро дивиться на неї.
Прокопенкова. Що це значить? (Тяжко дихає, по-правляється, озирається на двері). Що це значить, я вас питаю?
Г о р д и й. Те, що я люблю вас.
Прокопенкова. Але тут, в чужому домі, при одчинених дверях?! Щохвилини можуть ввійти, і ви… (Пильно дивиться на нього). _3наєте, я могла подумати, що ви збожеволіли, психічно захворіли. Але… я знаю, в чому тут штука. І скажу вам, що ви дурень. Хоча ви й розумна людина і пишете розумні статті в газетах, але я скажу вам, що ви дурень. Серйозно. Рахунок ваш зовсім дурнуватий, хоч і паскудний: ви рахували, що хто-небудь нас побачить і скаже Ро-діонові. Правда? Правда? Ну, майте ж мужність признатися. Правда?
Гордий. А хоч би й так! Я вам сказав, що годен на все і на все піду. Чого ж вам треба? Так, я психічно хворий, але хворий на вас.
Прокопенкова. Це видно, що хворі… (Раптом сміється). Інакше б знали, що рахунок зовсім дурний. А результат його буде такий, що я з вами перестану бачитись. Та й годі. Абсолютно нема ніякоГприємності в таких диких вибриках. Та ще, коли б щиро, а то комедія.
Гордий (ступивши до неї). Не щиро?!
Прокопенкова. Ну-ну, прошу!
Г о р д и й. Ви смієте говорить, що не щиро?! А коли я вас уб’ю, теж скажете — не щиро. Так?
Прокопенкова. Ух, страшний який… А знаєте, їй-богу, хочеться, щоб ви вбили. Себто щоб — не вбили, ану, промахнулися, чи що. Але щоб серйозно хотіли вбити. Та невже могли б?
Гордий. Ну, на промах не рахуйте.
Прокопенкова. Єй? Правда? Ні, серйозно, дуже цікаво. Що ж ви почуваєте? Ненависть? За віщо?
Гордий. Ідуть. (Відходить убік).
Входять Родіон і Л і м а, під руку, весело.
Р о д і о н. А, Калерія Семенівна! (Покидає Ліму й радісно спішить до Прокопенкової).
Прокопенкова. Гості прийшли, а хазяйнів немає. (До Ліми). А вас вітати треба? Вітаю. Але вибачте мені, мені раз у раз ніяково, коли я когось вітаю з днем рождіння або чимсь подібним. Ну що тут такого надзвичайного, що чоловік родився у такий-то день. Може, чоловік якраз кляне цей день, а ти його вітаєш…
Родіон здоровкається з Гордим.
Ліма (тримається дуже ввічливо). Ви страшна, Калерія Семенівна. Але вам на це можна зауважити: хто кляне день свого рождіння, той його не справляє.
Прокопенкова. Ого! Клясти кляне, а чого вимагає добрий тон і всяка нісенітниця… Ох, простіть, їй-богу!
Гордий (хмарно, церемонно). Дозвольте і мені, Олімпіадо Тимофіївно, скласти вам мої найщиріші гратуляції й побажати всього найкращого.
Ліма (Гордому). Дякую дуже.
Прокопенкова (показуючи на Гордого). Чи бачите? То ж зветься — вітає. Вигляд такий, наче у вас родич помер і він висловлює своє співчуття.
Родіон. Ну що, Калерія Семенівна, взяли той урок, що я рекомендував?
Прокопенкова. Ох, узяла! Та доведеться кинути. Не люблю я з мазунчиками займатись. А видно — мазунчик. Зовсім не пустун. Не люблю таких.
Ліма. Як?! Ви любите пустунів?!
Прокопенкова. А то ж найкращі мої ученики… З ними працювати — одна втіха, а з тими — казьонщина.
Вбігає Ольга. Зупиняється. Весело, голосно.
О л ь г а. А я думала, Настасія приїхала! Чую гомін, сміх. Драстуйте, Олексію Захаровичу, ви чого такий понурий? Обижають вас?
Прокопенкова. Атож, його обидили. Як же! Бандит…
З передпокою з’являється Голубець. Він одягнений у формений сюртук. Тонкий, з вузьким обличчям і люб’язно стуленими вустами. Дуже прилизаний і ввічливий.
Ольга. А, от і Микола Іванович] Швидше, швидше! Голубець. Що сталось? Ліма. Ольга, я тебе прохаю…
Ольг а. Ах, вибачайте! Я й забула, що сьогодні урочистий день!
Голубець церемонно, з повагою підходить і цілує руку Лімі. Потім здоровкається зо всіма.
Р о д і о н (знайомлячи Прокопенкову з Голубцем). Микола Іванович Голубець, Калерія Семенівна Прокопенко.
Голубець. Надзвичайно приємно зазнайомитись. Часто маю щастя зустрічати вас в коридорах університету. Один час гадав, що вільна слухачка. Але зазнайомитись досі не удостоївся.
Прокопенкова. Через що?
Голубець. Себто, вибачте, як “через що”?
Прокопенкова. Через що не удостоїлись? Ви кажете “не удостоївся”. Значить, хотіли зазнайомитись?
Голубець. Певного такого наміру не смів мати, але…
Прокопенкова. Чому ж не сміли? От взяли б і зазнайомились. І вдостоїлись би.
Голубець. Але як же так?!.
Прокопенкова (сміється). Та от так, просто.
Голубець, зніяковівши, одходить од Ліми.
Ліма. Калерія Семенівна не визнає багатьох установ.
Прокопенкова. Ну, вибачайте, коли б добродій Голубець справді хотів так зробить, я б йому показала установу!
В передпокою гомін, жіночий піднятий голос.
Ольга. Настя приїхала! (Кидається до сіней, потім до дверей наліво, кричить). Мамо, мамо, Настя приїхала! Прокопенкова (до Родіона). Хто це Настя? Р о д і о н. Старша сестра. Прокопенкова. Ах, це та, що дитину?.. Р о д і о н. Атож.
Ліма, зробившись строгою, бере Голубця під руку, одводить у куток під пальми. Вони шепочуться.
15*
419
Гордий підходить до Прокопенкової і шепотом про щось питає. Вбігає Настасія з дитиною на руках, за нею В у к у л. Настасія — дуже подібна до матері, буйна постать, тверді круглі очі. Вукул — високий гарний студент, з випнутими грудьми, ходить, як борець; волосся їжаком, лице голене.
Настасія (в підняттю, екстазі торжества і радості, тримаючи дитину років трьох і підбігаючи з нею до всіх, високо піднімаючи її перед собою). Ось він! Ось-о! Ладька! Мій, мій, мій Ладюк! От дивіться! От дивіться!
Устина Марківна (швидко входить, радісно). Удалось?
Настасія. Мамо! Ось він! Що? Що? Ах, ти, ти, ти! Я тебе загризу, замучу, я тебе… (Жагуче, дико, бурно цілує дитину).
Устина Марківна. Насте, ти його задушиш!
Ольга. Вона його перелякає! Дай сюди, скажена! Оддай дитину, дивись, він плаче. Ладю! Ладюсю!
Настасія. Плачеш? Ти плачеш? Плач, плач! Цілий рік тебе не цілувала, цілий рік, чуєш ти?!
Устина Марківна. Годі, ходім. Треба його покласти спати, погодувать. Давай його сюди! (Бере дитину, виходить).
Настасія. Бери, бери, тепер він дома! Наш!.. Ні, а як це вийшло! Як вийшло! Надзвичайно! Павло Петровичу, розкажіть ви, я не можу. Але добре-добре розкажіть! Ні, почекайте, нічого не розказуйте, я зараз, я покладу Ладюка спати. А втім, розказуйте, розказуйте, я не прийду.
Входить Лобкович, руки за спиною, губи стулені, дивиться вбік, му-
гиче.
Настасія. Батьку! Ладя дома! Ладька наш! Хочеш подивитись?
Лобкович. Умгу!.. (Мугикаючи ходить).
Входить Шелудько. Він — круглий, товстенький, з червоними соковитими губами, лисуватий.
Шелудько. А-а, сімейне торжество і одолєніє ворога? Вітаю. Вітаю. Перемога жінки над мужчиною?
Настасія. Так, перемога! А тобі не подобається? Ні? Ти хотів би, щоб він переміг? Так?
Ш е л у д ь к о. Та де! Та де! Я найвірніший приятель женщин, навіть власної жінки. Доброго здоров’ячка, Петро-павловичу! Поспособствували? Га?
Вукул (добродушно, самовдоволено). Атож, мав честь і приємність.
Ольга. Розкажіть, розкажіть, Павле Петровичу!
Н а с т а с і я. Тільки докладно розкажіть! Це буде чудово! (Вибігає).
Шелудько. Вибачте, Тимофію Наумовичу, дозвольте привітатися. Тут таке торжество, що…
Лобкович. Драстуйте, драстуйте. Всі драстуйте… (Киває головою й ходить далі з закладеними за спину руками, мугикаючи).
Ольга (Вукулу). Як же це сталось, як? Розказуйте! Швидше!
Шелудько. Петропавловичу, не слухайте, не хапайтесь, а то пропустите якийсь із подвигів!
Ольга. Борисе! Помовчи трохи! Чули вже тебе.
Шелудько. Та яж тільки що прийшов, як же…
Ольга. Павло Петровичу! Розказуйте!
В у к у л. Я з охотою… Ну, от… так. Значить, ми поїхали з Настасіею Тимофіївною…
Шелудько. А не пішли? Ні? Ви це твердо пам’ятаєте? Глядіть, не введіть нас у заблуждєніє…
Ольга. Борисе! (Сердито біжить до дверей, гукає). Насте! Насте!
Вукул. Ні, поїхали. На автомобілі ж!
Шелудько. Ах, на автомобілі?! Ну, тоді розуміється, поїхали. Далі, далі!
Вукул. Ну, от. Поїхали, значить. Атож. Ну, їдемо ото і дивимось. Зупинились біля бульварчика, там раз у раз нянька з Ладьою гуляє.
Вбігає Н а с т а с і я.
Настасія. В чому річ?
Ольга. Розкажи, будь ласка, ти. Борис дуріє й не дає розказувати.
Настасія. Борисе, замовкни! Павло Петровичу, підождіть, я сама.
Ольга. Ну, ви зупинились біля бульварчика й побачили няньку з Ладьою.
Настасія. Та розказувати, власне, нема чого багато. Тут головне, як той гевал хотів мене схопити.
Ольга. Який гевал?
Н а с т а с і я. Та той же, якого Євген наняв стерегти няньку й Ладю. Здоровенний такий дядько. Той, що раз у раз… Ольга. Ах, той? Ну-ну!
Настасія. Ну, коли я підійшла до Ладі й узяла його на руки, цей гевал підскочив до мене й хап мене за руки… Мабуть, синці будуть, от тут. (Тре руку нижче ліктя). Я, розуміється, не бачила його, думала — нема. А він сидів на лавочці. Розумієш? Ну, думаю, пропала справа. Пропала. Злість мене взяла. Аж раптом бачу, пика цьому гевалу починає корчитись, корчитись, корчитись, руки слабнуть, весь він перегинається, ось-ось упаде! Видно, що йому так скажено боляче, що він навіть крикнути не може. Мовчки все це робиться. А виявляється, розумієш, що Павло Петрович підійшов до нього ззаду та взяв за руки… От так. (Заходить назад Ольги й бере її за руки нижче ліктя). Розумієш?
Вукул. Ні, не так. Вище. От так узяв. (Заходить Ше-лудькові за спину й хоче показати).
Шелудько. Ні-ні, дякую красненько, я й без наочних прикладів дуже добре собі уявляю.
Вукул. Ні, я тільки показати.
Шелудько. Так-так, мерсі, знаю.
Н а с т а с і я. Ну, той, значить, так і присів. Здоровенний геп, ти ж бачила! А присів, як хлопчик. Я тоді з Ладьою до автомобіля. Нянька отетеріла та тільки шипить: “Ой, матінки ж мої! Ой, матінки!” Почала вже й публіка збиратись. Але все так швидко вийшло, що я й не зчулась, як автомобіль уже летить. Як опинився на автомобілі Павло Петрович,— не розумію. Каже, навздогін.
Вукул. А я за вами. Посадив гевала на лавку та й за вами. Він і сидів собі там.
Ольга. Браво, Павло Петрович! Ура!
Шелудько. Але ж бо й сила яка у цього добродія! Ви — справжній Геркулес!
В у к у л. Е, це що! А от як під час борні Волгіну Второму руку вирвав!
Н а с т а с і я. Як вирвали?!
Вукул. А так. Не зовсім, але сухожилля перервав. Шелудько. Ну, це вже, шановний Геркулесе, ви брешете.
Вукул. Ні, не брешу. Чого ж тут брехати?
О л ь г а. Це не важно. Не в тому річ… І, значить, гевал так і зостався?
Н а с т а с і я. Так і зостався. (Регоче).
Шелудько. От, Родю, який у нас “друг дома”! Га? Правда? А ти чого такий… скупчений, делікатно висловлюючись? Га? Заздриш лаврам Геркулеса? Еге ж, братику. Вибачайте, Калерія Семенівна, не привітався з вами.
Прокопенкова. Драстуйте. Так Павло Петрович ваш друг дома? Познайомте мене з ним.
Шелудько. О? І вас скорив? Петропавловичу, дозвольте представити вас шановній Калерії Семенівні.
Вукул (підходить, добродушно). Вукул. Дуже приємно.
Настасія. Він і мене сьогодні скорив. Не будь Петро-павловича, нічого б і не вийшло.
Ольга ревниво дивиться на Прокопенкову і Вукула.
Ш е Л’у д ь к о. А я вже давно покорений Петропавлови-чем! Во прах повержен. Правда, Олю?
Ліма (обурена, демонстративно виходить наліво). Це бог зна, що таке!
Голубець холодно, рівно тримаючись, іде за нею.
Ш е л у д ь к о. Дорога виновниця торжества, куди ж ви? Що з ними?!
Ольга. Ах, дай їм спокій! Панове, хочете чаю? Настя, а як же дружинонька твій тепер без…
Хутко входить Вовча нський, худорлявий, елегантно одягнений. Вигляд схвильований, але силкується сховати це.
Настасія. А-а! Ось і він. (Вся напружується).
Ольга робить рух до дверей наліво, немов збираючись перепинити туди
дорогу.
Вовчанський (ніби не помічаючи загальної уваги й замішання). Драстуйте. Не ждали мене? А я згадав, що сьогодні день рождіння Лімочки, рішив по дорозі зайти. (Насамперед іде до Тимофія Наумовича). Доброго здоров’я, Тимофію Наумовичу, як ся маєте?
Лобкович. Драстуйте. Хочете до мене зайти?
Вовчанський. З охотою, з охотою! Але вперед дозвольте привітатись. Родю, здоров. Давненько не бачились. А, і Оля, і Борис Борисович? Я, знаєте, згадав, що сьогодні день рождіння. Атож… Я, здається, заважаю? Я на одну хвилинку. Я зараз… Я трохи, знаєте, той… стомився.
Лобкович. Ходімте до мене, Євгене Михайловичу.
Вовчанський. Зараз, зараз!.. Так. Я, знаєте, зовсім не думав, що таке товариство… А де ж Лімочка?
Настасія. Привітати її хочеш? (Дивиться на нього зловтішно, з торжеством).
Вовчанський (що уникав зупинитись на ній очима). З охотою. Драстуй, Настусю. Я якось не впізнав тебе зразу. Хе-хе-хе. Давно, знаєш, не бачились.
Настасія. Ти ж що такий, ніби не свій? Га?
Вовчанський. Хіба? Ні, нічого. Стомився трохи, швидко йшов. (Утирається хусткою).
Настасія. Поспішався кудись?
Вовчанський. Ні, нікуди. Вечір гарний, рішив перейтися. Захід сонця подивитись, хе!
Настасія. Диви, як став кохатися в природі. А я, знаєш, теж їздила на автомобілі захід сонця дивитись. Дуже гарно! Чудовий захід! Я просто в захваті сьогодні! Не віриш?
Вовчанський (тихо). Насте, оддай Ладю.
Настасія. Кого? Якого Ладю? Хто такий?
Вовчанський. Оддай, Насте.
Настасія. Та невже? От чудно. Так оддать, кажеш, Ладю? Зараз, підожди трішки. От викупають його й оддадуть. Чаю не хочеш? Закусити, випити? Ти стомився, милуючись з заходу…
Вовчанський. Тимофій Наумович! До вас… звертаюсь. Не можу без Ладі.
Лобкович. Не моя сила. З нею балакай.
Р о д і о н. Євгене! Ну що ти, слухай! Хіба вона оддасть?!
Настасія. А чому б не віддала? Ти звідки знаєш? Віддам, але з умовою.
Вовчанський. Що хоч! Прошу!
Настасія. Чекай, не хапайся! Пам’ятаєш, як я місяць тому приходила до тебе? Пам’ятаєш? От, панове, втішне й цікаве побачення у нас було!
Вовчанський. Насте, п’яний я був.
Настасія. Чекай, ну, п’яний не дуже. Я, знаєте, хотіла з Ладьою побачитись. Він же й цього не дозволяв, оцей добряка… Кілька раз до нього приходила! То вдома нема, то з клієнтами зайнятий, то десь виїхав. Добре. Все ж таки ходжу. Ходжу, ходжу, ходжу! Нарешті, призначає: в суботу ввечері буду, мовляв, вдома. Приходь. Приходжу. Приготувалась, до всього, але десь ще не зовсім знала свого чоловіченька!.. Застаю, розумієте, цілу кумпанію: п’яні дами, мужчини, пошлі, нахабні. Вводять мене до них…
Вовчанський. Насте, п’яний я був! Насте, падлюка я був!
Настасія. Ні, чого падлюка? Не падлюка і не п’яний! Ну, вводять, добре. Спершу я була назад кинулась, в голову мені вдарила ця картина. Як же пікантно підведено: такий прийом у тій самій їдальні, де колись… Ну, добре.
Вовчанський. Ну, я піду… Що ж тут?
Настасія. Підожди, куди ж ти? А Ладя? А Ладю не хочеш взяти? Віддам, але з умовою. Виконаєш, оддам. От, при всіх кажу.
Вовчанський. Кажи умову!
Настасія. Почекай, скажу. Вислухай усе, це перша умова. Вислухай, як я перед тобою поневірялась. Я довго мріяла колись тобі розказати от так. Навмисне для цього цей день вибрала, щоб ти при гостях сюди прибіг. Знала, що прибіжиш. Ну, от. А тепер слухай, коли прибіг. Так… Значить, кинулась я назад, а потім думаю: та ні, не може ж бути, щ