У травні тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року в Пенсільванії, недалеко від Пітсбурга, до фермера Марка Бедфорда несподівано приїхала молодша сестра Анна з своєю подругою з Вашінгтона.
— З Вашінгтона?
— Так, Марк! Не сподівався, еге ж?
— Анно, як це добре!.. Боже мій!
— А це Мері, Марк…
— Мері?.. Мері Купер?
— Так. Пригадуєш, я тобі писала,— моя подруга по університету. Тепер вона радіодиктор: голос Сполучених Штатів Америки!
— О! Так, так. Прошу вас.
— Мері, це Марк. Яка я щаслива, Марк!.. Наші дерева… Як усе повиростало!.. Квіти! Мамо! Мамо!
Побачивши маму, оточену онуками, вона кинулась до неї, обняла її і заплакала від радості й хвилірвання.
— Я дуже радий, міс Купер,— добродушно усміхався Марк,— для мами це свято. Ось уже кілька рокїв не минало й дня, щоб вона не згадувала про Анну.
— О, Анна чудова!..
— Вас мама теж знає.
— Дякую.
— Ну от. Поживете в нас.
— Дяку^о. Як тут гарно, дишеться! Легко! Пожити б тут хоч з місяць!
— Будь ласка, хоч ціле літо… Хіба ви?..
— Ми тільки на один день, Марк…
— Як на день?
— Анна приїхала прощатися. Вона завтра вилітає на роботу в посольство до Росії.
— До Росії?.. Що вона там може робити?
— Ну, стверджувати нашу демократію. Все, що звелять. Я достеменно не знаю.
У сусіда фермера Джона Брауна:
— Кажуть, Анна виїжджає до Москви.
— До Москви? В Росію?! Але ж там війна!
— Так. Кажуть, Трумен дав їй якесь важливе доручення.
— А що може доручити їй Трумен?
— Ну, я не знаю. Мало що. Все-таки вона дуже багато… вчилася: університет, потім ця школа,— треба мати голову… Онде вона пішла, дивіться…
— Хелло, Анно!
Анна йде полем сама. Вона оглядається, придивляється до всіх рідних куточків. Завтра вона вилітає. Прощайте, прощайте.
— Хелло, Анно!
— Хелло, Джоне! Як поживаєте? Як дома?
— Не нарікаю. Непогані ціни!
— Що?
— Непогані, кажу, ціни на пшеницю! Бекон іде непогано. Європа забирає! Кажуть, що ти їдеш до Росії, Анно?
В домі матері.
Наступного дня перед самим від’їздом. Зібралася вся сім’я. Мати дуже зажурена. Та вона ще й недужа. Материнське серце їй підказує: востаннє вона бачить свою любу донечку.
— Ти їдеш, Анно. Будь щаслива… Як це далеко!
— Я лечу, мамо.
— Хай тебе бог благословить. Це велика подія в твоєму житті. Бережи себе.
— Так, мамо. Звичайно. Нам казали в департаменті, що це дуже загадкова, незрозуміла країна.
— А ти зрозумій.
— Так. Там дуже багато, ну… нехороших, небезпечних людей.
— А ти не дуже вір департаментові. Сама придивись, як там і що.
— Що вони бачать там по кабінетах, ці вашінгтон-ські шахраї! — сказав Марк.— Папірці пишуть та гроші даром загрібають. Не смійтеся, хоч я університету й. не кінчав, але скажу тобі, сестро…
— Правда твоя, Марк,— усміхнулася мати.— Тільки хороші люди можуть перемагати зло.
— Так, так.
— А так проливати свою кров, як проливають росіяни, можуть тільки великі люди. Рузвельт казав, сама чула по радіо…
— Ну, Рузвельта немає, мамо. Немає. І все тепер набагато ускладнилося.
— Менше слухай політиканів, Анно, та більше придивляйся… до народу. Навчися зрозуміти його, полюбити. Боже, як це далеко…
— Це близько,— сказала Мері.— Тепер усе близько. Всі країни зблизилися, і все відомо одразу всім. Ніяких уже таємниць.
Мати обняла свою Анну і з слізьми на очах сказала, звертаючись до Мері:
— Так? Це все ваше радіо. Я дуже рада, що побачила вас, Мері. Тепер, як слухатиму радіо, я знатиму, що то говорите ви…
Радіостанція “Голос США”. Перед мікрофоном Мері:
— …П’ятнадцять цілих і шість десятих метра і вісімнадцять цілих і сорок вісім сотих метра. Передаємо останні вісті: сьогодні радянські війська вирушили на штурм Берліна…
В літаку, над океанськими просторами, на схід летять посольські працівники, журналісти, офіцери, “ділові” люди. Чути музику.
Анна Бедфорд у літаку біля вікна. Вона схвильована новим баченням світу і вся в потоці складних почуттів. Трохи страшно й дивовижно. Очі широко розплющені, неначе в передчуванні незвичайної долі.
З вікна не видно нічого, тільки неосяжність шляху та велич холодного всесвіту й безмежність хмар унизу, і незрима драма там, під хмарами, хвилює її, як ще ніколи й ніщо в житті не хвилювало. Росія!.. Сплять пасажири, напівлежачи в довгому, томливому мовчанні.
Раптом звідкись знизу, крізь міжхмарний темний розрив, у кабіну літака на могутній російській радіохвилі влітає пісня:
Пусть ярость благородная Вскипает, как волна. Идет война народная, Священная война…
Пісня справила на американців приголомшуюче враження. Всі здригнулись й підвели голови. Не відчув’нічого тільки один “діловий” чоловік, якийсь Арчібальд Брукс.
Під Берліном.
Іде війна народная, та вже не на нашій радянській землі. Багатонаціональна радянська армія штурмує Берлін. Довжелезні валки п’ятитонок. Рухаються цілі армії в бій, в бій.
Над океаном сходить сонце. Вся неозора океанська гладінь і фантастичні стовпища весняних хмар, пронизаних віялом променів, і літак — все залите урочистим рожевим сяйвом з багатьма найскладнішими миготливими відтінками.
— Доре, дивіться! Ілюстрації Доре до Дантового Пекла!
— На які величезні жертви пішли ці росіяни! Нічого не пошкодували! — каже Анна Бедфорд, у захваті дивлячись на музику кольорів.
— Еге ж,— процідив крізь зуби помічник військового аташе Ріллард.— Та поки я особисто всього не розвідаю, міс Бедфорд…
— Але ж це питання війни, а не розвідки! І страждань…
— Ну, звичайно. На те ви жінки. Ви думаєте, головне в війні—це взяти в руки гвинтівку і йти вмирати за якісь принципи. У війні головне — забути всі принципи і йти.
— Ви говорите жахливі речі. Це ж не взагалі війна. Це війна з фашизмом, який ми всі ненавидимо.
— У вас занадто драматичне світовідчування, міс Бедфорд,— сказав Ріллард, виймаючи табакерку.— Я говорю реальні речі. Ми повинні думати про війну в двох планах. Перший — це війна, що провадиться зараз. Другий — війна, яку ми, можливо, проведем у майбутньому, війна вирішальна для нашого світу.
— З ким?
— З тим, хто переможе в цій,— відповів Ріллард з цілковитою байдужістю.— Це одверті слова, але я не беру їх назад.
— Як це жорстоко!
— Війна взагалі жорстока.
— Це жахливо.
— Це жахливо в аспекті емоціональному і нежахливо в історичному. А нас посилають у Росію робити історію.
— Але вони теж роблять свою історію,— сказала Анна Бедфорд.
— Хоч вони, звичайно, як комуністи, жахливі люди, я розумію, але як вони воюють!
— Вони збираються робити історію Європи й Азії.
— Ви думаєте?
— Мінімум!
— О! Нам про це читали в Вашінгтоні, звичайно! — сказав Френсіс Дарлінгтон.— Мені здається, тепер це головне питання.
— І це дуже погано,— вів далі помічник аташе.— Не забувайте, що внаслідок війни… Ну, це я вам колись іншим разом розповім. Це все дуже непросто.
— Це жах! — сказав “діловий” чоловік.
У квітучому саду на околиці Берліна.
— Останній поранений, сестро!
— Ура-а! — кричать усі перев’язані, лікарі, санітари.
Поранений мінними осколками в бік і груди, роздягнутий по пояс, піднявши руки на голову, лейтенант поволі повертається перед сестрою, намотуючись таким чином на широкий бинт.
Сходить сонце, і він видається позолоченим. Він прекрасний. У нього досконалий торс і незабутній вираз обличчя. Проливши кров, він не схилився, не занепав. Він ніби виріс у стражданні, в боротьбі, в перемозі. Сестра плаче, дивлячись на нього, як на щось найбільш незабутнє в світі. Це сльози захвату. Не стихає ура. Гримлять переможні марші. Мчать машини, гармати й люди, що творили велике історичне діло.
— Останній залп по ворогах людства, за Батьківщину! За людство!
— Ура! Вогонь!
— Ура-а!!! — блиснули гармати, прогримів останній залп, і стало раптом тихо на землі.
З темних люків з’являються танкісти, молоді автоматники озираються на всі чотири сторони. Літні герої двох великих вітчизняних війн витирають піт на посивілих головах і оглядаються на рідний схід, у руську сторону, звідки прийшли вони з неймовірними труднощами. Деякі сидять, заплющивши очі, деякі напівлежать у машинах, спітнілі, закурені й величні після трудів, деякі сплять, і нікому іншому, як не їм, підходить пісня:
Соловьи, соловьи,
Не тревожьте солдат.
Пусть солдаты немного поспят.
В літаку.
— Мир?! — радіє Анна Бедфорд.
— Так! Мир! — сяє помічник пілота-радиста.— Цілковита капітуляція фашистів! Гітлер згорів! Ура!
— Ура-а! — підхоплює добра половина присутніх у літаку.
— Мир! Хто зайняв Берлін?
— Ну, совєти, звичайно. Мир!
— Як? Уже мир? Чому мир?.. Слухайте, не вірю! Ви можете це перевірити?.. Ах! — метушиться Арчібальд Брукс, кидаючись до вікна, бажаючи переконатися на власні очі.— Ох, ти боже мій!..
Співрозмовник Анни Бедфорд мовчить. Але він теж схвильований.
Гримить музика в літаку і пісні народів. Урочисте й радісне звучання всього світу стрясає ефір.
На дорогах війни. Німеччина.
Ідуть тисячі визволених з німецько-фашистських концтаборів військовополонених американців, англійців, французів, чехів, болгар, поляків. Ідуть військові й цивільні, чоловіки, жінки, підлітки. Проїжджають машини. Ідуть з прапорами, з почуттям вдячності Радянській Армії, що ^принесла народам Європи визволення од фашистського поневолення. Обійми, пісні всіма мовами, музика, сльози радості і всенародного захвату. Незабутні зустрічі батьків з дітьми, братів з сестрами.
Дружба народів. Яка велика річ — дружба народів! Ціною яких жертв і трудів дісталося радянському народові це свято!
Вранці 9 травня літак приземлився на Внуковському аеродромі. Коли машини в’їхали в Москву, всі вулиці були заповнені радісними людьми. Анна побачила Кремль, Василія Блаженного, Красну площу, Великий Мавзолей, і червоні зорі на баштах, і вселюдський потік радості.
Помічаючи на машині американський прапор, люди стовплюються навколо неї. Привіти американському народові і його представникам і представниці, маленькій-співробітниці посольства, нікому не відомій пенсільванській дівчині Анні Бедфорд, привіти з усіх боків. Незабаром машина змушена була спинитися, і американці пішли пішки. їм потискували руки. Молоді хлопці й дівчата дарували Анні Бедфорд квіти й підносили келихи з вином, багато хто обіймав і цілував її.
Вона чула імена Рузвельта, Лінкольна, Драйзера, Марка Твена, Уїтмена. Якісь чарівні офіцери з багатьма орденами взяли її під руки. Один навіть поцілував її, —і вона його поцілувала. Він назвав своє прізвище — Волошин, Ярослав Волошин. Якась сім’я, запрошуючи в гості двох офіцерів, тут же запросила і її, і не просто прийти, а неодмінно. Коли? Сьогодні ввечері!
— Ось вам адреса. Обов’язково! — радів кремезний літній чоловік.— Ось американка, дивіться! І як добре розмовляє по-російському, га!.. Як вас звуть? Анна? Ну, от бачите! Аннушка. Ждемо вас, Аннушко, ждемо! Зразу ж як пройдете Сивців Вражек, другий ліворуч… До побачення! Гуд бай!..
— Чудова дівчина!
— Дуже мила!
Тріпочуть прапори усіх держав. Американський прапор! Перед. будинком американського посольства співають дівчата, акомпануючи на гітарах. Квіти, усмішки, співи.
Все раює! Яке напрочуд гарне місто Москва! Які святкові хмари на небі! Які храми, башти, обличчя людей!
На балконі співробітники посольства. Прапори, шум привітань, клацання фотоапаратів, усмішки.
Навіть посол Берріман, нащо вже невесела людина, а й він усміхається. Правда, від його усмішки до раювання радянського народу дистанція величезного розміру, але все ж таки й це сходить за усмішку: вискал зубів і відповідні складки на довгому сухорлявому обличчі, і “Вікторія” з двох розчепірених пальців, як у Черчілля. Але в темних посольських очах, під тінню навислих брів тліє понуре побоювання й страх, ніби він давно вже стереже якусь проклятущу таємницю або роковане віщування. Все вийшло не так, як гадалося, все!
Військовий аташе, і прес-аташе, і два генерали ходять по кабінету з кутка в куток.
Радник посольства Кеннон, що фактично тримає в руках усі пружини антирадянської дипломатії, дивиться в вікно з неприхованим почуттям ненависті.
Входить англійський посол Френк Робінсон, рухливий, скидається на птаха, чоловік, і ще кілька послів.
— Вельми великий день в історії людства! — каже Берріман, вітаючись з англійським послом. Під цими словами Робінсон виразно чує підтекст: “Дідько б вас ухопив”. Відповідає стримано:
— Так. Сталася величезна помилка.
— Мир, і росіяни в Берліні! — Кеннон підходить до англійця.— Це жахливо. Все це ваш Черчілль, ви мені пробачте. Перехитрив Гітлера й самого себе.
— В якійсь мірі. Але погодьтеся, не сам же тільки Черчілль гадав, що комунізм, виживши себе, підірветься в війні.
— Я цього не думав,— бреше Кеннон.
— Можливо, містер Кеннон, ви, не думаючи, стверджували кілька років істину, що крах Радянської держави й комунізму неминучий,— стримано зауважив англійський посол.
— Що стверджували ви, згадувати не час,— відповідає Кеннон, хвилюючись.— Але все ж таки я скажу, що тепер уже не панові Черчіллю, напевно, і не вам рятувати Європу.
— Подивіться, де лінія Східного фронту,— підтримує радника Берріман.
— Пів-Європи — попрощайтесь! — Кеннон підходить до послів менших держав, сповнений обурення.
— Дідько б його вхопив, цього німецького унтера! Все провалив!—Хутко підходить до вікна.— Радіють, дивіться…
— Од Волги до Берліна,— посол тицяє пальцем у глобус, від чого глобус починає поволі обертатися.— Техніка, солдати, офіцери — все виросло, всі майстри війни!.. Герої, визволителі. Уявляю, що робиться в Європі.
— Так, сер, усе ускладнилося. Берріман подивився на годинник.
— Ну, що ж, ходімо вітати Сталіна. Уявляю, як він повинен “дякувати” вашому прем’єрові… і зневажати його. (До Кеннона). Щасливої дороги, Кеннон.
Англійський посол. Ви?.. Кеннон. Я вилітаю в Вашінгтон. Радником посольства призначено Марроу.
У посольстві.
Начальник відділу інформації Арманд Хауорд, рекламний красунь і веселун Блейк, шифрувальниця Сесі-лія Вонг, містер Ріллард, містер Кемпбелл, містер Дар-лінгтон, підпилий лікар Уїнчелл. Метушня, сміх, пожвавлення.
Арманд Хауорд до Анни Бедфорд:
— Хелло! Міс Бедфорд!
— 01 Містер Хауорд! Як поживаєте?
— Ну! Абсолютно добре. Як летіли?
— Чудово! Почула про мир за хмарами!
— О-о!
— Боже мій, я не бачила вас три роки. Нудьгували за Америкою?
— Ні. В цьому великому світі було не до нудьги.— Хауорд одводить Анну до столика.— Тут творилися гігантські справи.
— Як я заздрю!.. А ви такий же самий.
— Я дуже радий. Ви вже представлялися послові?
— Ні. Дві години тому прилетіли.
— A-al Та-ак! Хе-хе… А Марроу?
— Хто це?
— Радник.
— Ні.
— Будьте обережні з Марроу. Не розпитуйте мене тим часом ні про що, потім узнаєте все самі. З усіх людей, яких я будь-коли бачив, це найбільший…
— Що ви кажете?
— Так. До речі, якщо вам щось сподобалось у росіян, мовчіть. Перша заповідь: зневажайте. У всякому разі, ставтеся критично… Ось він іде, гадина. Пробачте, я мушу його зустріти.
— Хелло, Хауорд! — усміхається Марроу.
— Хелло, містер Марроу! — усміхається Хауорд.
— Який чудовий день!
— Прекрасний день. Читали промову президента?
— О, надзвичайний розум! Кажуть, його дочка співає!
— Геніально!
— Чи танцює, не пригадую?
— Можливо, те й друге. Божественний танець!
— Тільки преса щось не дуже…
— Та що ви кажете? От продажні душі!
— Журналісти?
— Еге ж.
— О, такі
Усмішки, вигуки, взаємне поплескування по плечі і стільки одвертої прихильності й доброзичливості. Напрочуд приємний і який же, хай йому дідько, славний хлопець, цей Марроу! А який приємний і чепурненький проділ посеред голови, і ріст хоч і маленький, зате яка приємна округлість у всьому. Ото тільки пальці куці, наче цурпалочки, і товсті… Огидні якісь пальці гангстера, тьху!
Через півгодини Анна Бедфорд була представлена Марроу в його кабінеті. Містер Хауорд пішов. Марроу зустрічає нову співробітницю, як добрий і турботливий начальник. Нехай вона відчує, що вона може трошки подобатись йому, щось у цьому роді.
— Міс Бедфорд! Як летіли? Чудово?! О, немає нічого в світі вищого за нашу авіацію! Наша авіація плюс наша розвідка — це… світ у кишені! Но?.. Це ваш старий знайомий?
— Так, сер. Трохи. Давно ще… Зараз я бачила його один тільки раз.
— Раджу вам бути дуже обережною з цим чоловіком.
А н н а. Справді? А він так мило про вас говорив.
М а р р о у. Це не має значення. А що він говорив?
А н н а. Він говорив, що ви людина виняткова.
М а р р о у. В якому розумінні?
А н н а. Що у вас… ну… дуже добре серце.
М а р р о у. Так. Маю цю ваду. Звичайно, він каже, що я найбільший…
А н н а. Що ви? Ні, ні, сер, він нічого більше не сказав.
Марроу. Так, можливо. Так от, міс Бедфорд, не вірте цьому чоловікові і на півцента.
А н н а. Дякую вам. Мені, між іншим, теж здалося…
Марроу. От бачите… Я не кажу, звичайно, що він негідник чи йолоп. Він маніяк, а маніяків треба взагалі остерігатися.
А н н а. Дякую вам, сер.
Марроу. Він, наприклад, ненавидить росіян. Чудовий народі Правда?
Анна не знала, що сказати. В його голосі вона відчувала неприховані відтінки провокації.
Марроу. Перший клас!.. Так він їх ненавидить всіх до одного. І всіх підозріває. Ось він зараз виклав мені докладно всю вашу поведінку в натовпі, аж до найменших дрібниць,— всі ваші запитання, вигуки.
Анна. Ах! Але ж він не був зі мною.
Марроу. Ну… А проте я не бачу в цьому нічого осудливого. Це мир, свято! Нарешті, існує такт! Але навіщо ж одразу брати під сумнів увесь ваш комплекс мислення, — не розумію.
Анна. Дякую вам. Звичайно: це винятковий день.
— О-о, ви попали просто з корабля на бал. Як вам сподобався російський натовп?
— Дуже! Коли вони помітили, що ми американці… прапорець на машині… вони кинулися нас обнімати.
— О-о!
— Пили там же на вулиці за Америку, за дружбу народів.
— За Сталіна?
— Такі За Сталіна, за Рузвельта. Я кажу: Рузвельт умер. “Ні, він для нас живий!” Але от за Трумена чомусь…
— Так, так. Прекрасні люди. Зовсім не те, що ви гадали, правда?
Входить дружина Марроу. Ще дві жінки. Знайомляться. Дружина Марроу старша за чоловіка. її спалює якийсь внутрішній вогонь, вона встигає злісно шепнути чоловікові щось на зразок “негідник”, після чого Марроу непомітно виходить. Анну Бедфорд просять зайти в кабінет Джона Гревса, одного з найбільших “спеціалістів у радянсько-американських справах”. Це тонкий провокатор, що виріс і виховався в Шанхаї, в колах американсько-китайського шпигунства, головний фабрикант “правди про Росію, зібраної кореспондентами на місці”.
Три кореспонденти, три спеціалісти по опублікуванню чуток і вигадок, що розбещують читачів американських газет, розмовляли з Джоном Гревсом, гучно сміючись, коли Анна появилася в дверях кабінету. Приводом для сміху була статуетка Будди, куплена одним з кореспондентів в антикварному магазині.
— П’ятсот карбованців? За таку погань!? Де ти підчепив?
— В Столєшниковому провулку.
— Я б не дав за неї й десяти центів. Блейк, ти вайло!
— Почекайте. Це справжній китайський Будда, кажуть, 18-го століття!
— Дурниці. Цей Будда зроблений у Відні. (Сміх).
— Однеси зараз же назад, дурню. Або викинь негайно!
— Чому?
— Ти не знаєш? Будда приносить нещастя. Жодна розумна людина не купує Будди.
— Ей, дивіться! Цей Будда схожий на Чан Кай-ші. (Сміх).
— Ей, Сем, покажи годинника! Він ще купив годинника. Показуй!
— Який дурень купує в Росії годинники?
— Це старовинний. Епоха! Кажуть, це до біса рідкісний годинник.
— Зараз треба взагалі якнайбільше купувати й відправляти. Далі біс його знає, що буде з грішми й транспортом.
— Вам пощастило першого ж дня, міс Бедфорд,— сказав Гревс, рекомендуючи Анну кореспондентам.
— Так, я дуже щаслива. Я прилетіла в день всесвітньої радості.
— Н-ну, звичайно… І потім у цій урочистій обстановці ви познайомилися з однією дуже цікавою сім’єю.
— Так? Дуже з багатьма. Ви маєте на увазі?..
— Професора Громова. (Показує фото чоловіка, який називав її Аннушкою).
— Так, так!
— Він дуже милий!
— Дуже. Така широка вдача!
— Це ваша велика вдача, його величність випадок, міс Бедфорд!
?
— Ви маєте від нього запрошення?
— Так. Але вони просили сьогодні.
— І підіть обов’язково. Це дуже важливо. Ось вам адреса, номер телефону…
— Звідки ви довідались?
— Дорога моя. Ви в посольстві,— усміхнувся Гревс.— А посольство — це погана кухня, де у всякий час дня й ночі повинно бути все підсмажене. Я кухар. Зрозуміли?..
— І що я там мушу робити?
— Нічого не робити. Підтримувати культурні зв’язки. Тримати вуха й очі широко розкриті. Усміхатися. Усміхніться. Ну!.. Ви маєте прекрасний шанс висунутися зразу ж…
Кабінет Марроу.
Марроу підводить до вікна Френсіса Дарлінгтона, що прибув на роботу разом з Анною Бедфорд.
— Не вірте тут жодній людині, моя вам порада,— сказав Марроу, киваючи в бік Красної площі.— Це страшні люди…
— Сер…
— Викресліть цей день із життя. Це випадок, який не повинен повторитися.— І не впізнати добродушного американського товстунчйка з куцими пальцями й веселою усмішкою. З непримиренною ворожістю дивився Марроу на Красну площу з вікна посольства. Навіть шия почервоніла від ненависті. Він тренував новачка:— Вони раді! Так, звичайно, ура. Рятівники людства! Пів-Європи в червоних прапорах… Бійтеся росіян!.. Як вас звуть?
— Френсіс, сер.
— Бійтесь, Френсіс! Ви дуже довірливі, я бачу.
— Дякую вам, сер.
— Ви нікому не називали свого імені, місця народження?
— Ні, сер.
— Боже борони! Вони втягнуть у шпигунство вашого батька, мйтір… Ви прилетіли з Анною Бедфорд?
— Так, сер.
— Теж не довіряйте. Надто емоційна, вразлива, романтична.
— Так, сер. Але вона…
— Вона може тут підпасти під будь-які випадковості. Ви мене зрозуміли? Повторюю, немає в світі іншої такої країни, немає! Все перед нею блідне!.. Війна закінчилась, війна закінчилась!.. Закінчилась стрільба, а не війна!
Вечір. Радіє Москва.
Коли Анна Бедфорд прийшла до професора Громова, всі зраділи їй, як і в час першої зустрічі. Гостей було не дуже багато, але тому, що вулиці й майдани були, як і раніше, переповнені людьми, а повітря дзвеніло й співало, і музика линула назустріч музиці, Анні здалося, що вона потрапила в багатолюдне товариство. Були офіцери, були її ровесниці дівчата в військовій формі, діти й два генерали, старі друзі Громова.
— А ми за вас пили вже,— з привітною усмішкою зустрів Анну Громов.— Гадали, ну, не прийде! Та однаково випили. Так-так, люба Аннушко, добре випили за вас і за всю молодь Америки.
— Дякую. Дуже зворушена. Перед тим, як я вилетіла сюди, мені казала мама,— постарайся їх зрозуміти й полюбити, бо тільки хороші люди…
— Ну, от! От ми за вашу матінку й вип’ємо.
— За всіх матерів!
— Ні. За наших матерів. Велике слово! Мати. Мати Батьківщина, мати годувальниця, мати сира земля, правда-матінка. За матір усіх матерів — за дружбу народів, за могутню силу, яку вона дала своїм дітям. За червоний прапор дружби народів, піднятий над Кремлем. Дивіться, дорога! — професор вивів Анну на балкон. Перед ними, скільки око могло сягнути, блискотіли численні вогні Москви.— Онде, над Мавзолеєм Леніна, бачите! Горить наша зоря! І це зрозуміли вже народи, пройшовши велику дорогу боротьби. Москва, Москва! (Цей епізод буде розширено. Тут Анна зустрінеться з Ярославом. Промова про дружбу молоді СРСР і Америки і г. д.).
Френсіс Дарлінгтон дивиться в вікно своєї кімнати. Перед ним усе в огнях ілюмінації місто. Гуркочуть урочисто грізні залпи салюту. Френсіс у великій тривозі. Які страшні речі про росіян розповів йому цей славний хлопець Марроу! А тут ще гарматні залпи, яких він у житті так близько не чув. Дарлінгтон одійшов од вікна і, сівши коло столу, заходився викладати з чемодана на стіл привезені речі, що мали зовсім не дипломатичне призначення: десятків зо два годинників, сигарети, бритви та всякий дріб’язок. Раптом телефонний дзвінок… Хто може йому дзвонити?
— Алло! — боязко промовив Дарлінгтон, знявши трубку.
— Алло! — почувся жіночий голос.— Містер Дарлінгтон?
— Иес! — відповів здивований Дарлінгтон.
— З вами говорить одна незнайома росіянка… Ви, звичайно, мене не знаєте, але я… Що? Так, так. Коли побачила вас…
Дарлінгтон приголомшений. Ця незнайома жінка знає про нього геть усе, наче вона читала його анкету. Але найстрашніше те, що вона його вважає вже за “свого”. Ні, ні!.. Так, так! Вона передає трубку якомусь чоловікові, котрий теж висловлює свою зловісну радість від того, що він прибув. Жах! Коли ж чоловік сказав: “Ви нам дуже багато допоможете в одній винятково важливій, хоч і небезпечній, секретній справі, про яку я розповім вам при зустрічі, коли й назву своє ім’я”,— Дарлінгтон кинув трубку, йому схотілося втекти з своєї кімнати, але він не міг знайти дверей, і знову підходить до вікна, спотикаючись. Що робити? Може, у вікно теж небезпечно так часто дивитися? Знову дзвінок!.. Ой… Задкуючи уздовж стіни, щоб бути далі від телефону, бідолаха Дарлінгтон знаходить нарешті двері й вискакує з кімнати… Куди? До Анни. Підходить до дверей. А ось і Анна. Так? Чи це шифрувальниця Сесілія Вонг?
— Анна?!
— Анни немає. Що з вами? — Сесілія Вонг здригається від несподіванки.
— Га? Що? Ви що-небудь помічаєте?
— Так. У вас страшний вигляд.
— Що ж мені робити? Порадьте мені, бога ради…
— Не розумію…
— Підходжу до вікна. Дивлюся крадькома, обережно. Раптом дзвінок! (З’являється Анна). Анна!
— О, Сесілія! І Френсіс? Ви тут? Чому ви не на вулиці? Там три мільйони людей! Прошу.
Входять в кімнату Анни Бедфорд і Сесілії. Дарлінгтон од хвилювання не знаходить собі місця:
— Раптом дзвінок… Пліз… Хелло!.. Голос незнайомий. Спершу жіночий, потім чоловічий…
— Так?
— Хто це? — спитала Анна.
— Якісь люди, з якими ми зустрічалися сьогодні. Вони, як виявляється, вже чекали нашого приїзду! Отже, їхня шпигунська мережа…
— Дурниці, дурниці, дурниці,— засміялася Анна.
— Анно, не смійтеся. Ви дуже романтичні. Мені здається, ми вже майже завербовані,— сказав Дарлінгтон.— Ви смієтеся?
— Так, сміюся, ви говорите дурниці,— сказала Анна і підійшла до Сесілії.— Сесіліє, я була в справжньому комуністичному домі.
— Сама?!
— Так!
— Ти збожеволіла!
— Люба. Я вірю завжди першим враженням…—Анна підійшла до вікна й подивилася на вогні. Все, що пережила вона у Громових, знову повернулося до неї. їй було радісно.— Сесіліє! Мені здається, що багато чого, що нам говорили в Вашінгтоні на лекціях про росіян…
— Анно!..— Сесілія кидається до Анни й затуляє рукою їй рота.
— Анно!.. Френсіс, вийдіть…
— Але що я повинен робити? Як на вашу думку?
— Ідіть до радника. Він знає все. Ідіть, ідіть… Нуі Дарлінгтон виходить. Сесілія замикає двері і скоріше до Анни. Тихіше!
— Що нам говорили про росіян?.. Що дуже багато чого?..
— Сумнівно. В мене багато сумнівів.
— Чш-ш! Благаю тебе, говори пошепки.
— Чому?
— Тут скрізь мікрофони.— Сесілія озирається.— Ти нічого не розумієш. Мене теж переслідують по телефону росіяни, тому я нікуди не ходжу. Ти розумієш, як важливо їм залучити мене. Я шифрувальниця.
Кабінет радника. Дарлінгтон уже тут.
— Містер Марроу, ваша правда… Зі мною вже сталося нещастя.
— От бачите…
— Входжу в кімнату… Раптом!
Кімната Анни й Сесілії. Подруги розмовляють пошепки.
Кабінет радника. Марроу стурбований.
— Ніяких знайомств. Ніяких зустрічей. Все через мене. Інакше ви загинули, будемо одверті. Я дуже боюся за міс Бедфорд.
Кімната Анни й Сесілії.
Подруги сидять на дивані, притулившись одна до одної. Сесілія Вонг шепоче Анні на вухо:
— Вони нічого не бояться в світі. Це страшні наші вороги.
— Так, але звідки ти знаєш? Ти ж з ними не буваєш.
— Я бачу в вікно. І всі говорять. Вони жахливі. Вони їдять морозиво зимою на вулиці, зовсім не бояться смерті. І нічого на світі. Сьогодні я шифрувала для департаменту страшні речі. Вони можуть уже захопити всю Європу. Це їхня мрія. Тому все, що сталося з Гітлером, то жахлива помилка, яку треба тепер виправляти. Посол у розпачі. Він ненавидить росіян.
Анна слухає шепіт своєї убогої подруги, і складні неспокійні думки бентежать її юну душу.
Минув рік. Великі зміни в світі. Під ударами Радянської Армії падає імперіалістична Японія. Підіймаються знамена визвольної війни в Індонезії, В’єтнамі. Країни народної демократії Європи покликані до нового життя. Змінилося обличчя всієї Землі. Вже немає в світі куточка, де б не відчувався всесвітньо-історичний подвиг радянського народу, народу-визволителя. Величезні зміни зайшли і в самому радянському народі. Немов до краю усвідомивши свою роль в житті людства, спрямував він свої сили на нові подвиги в мирному труді. На очах здивованого світу почав мінятися вигляд радянської країни й столиці. Вся країна, куди не дивилася Анна Бедфорд,— в будівельних майданчиках і риштованнях. І радянські люди, де вона тільки не зустрічалась з ними — в школі, в театрі, на стадіоні, на виставках, лекціях,— радували її високими прагненнями. Настали нові часи і в американському посольстві. Ждуть перемін. І ось прибуває в Москву новий посол Уолтер Скотт, генерал розвідки.
— Попередник мій, Аверелл Берріман, очолював посольство в період війни. Зараз у Москву прибув я, щоб очолити вас відповідно вимогам миру і національної безпеки Америки. Що таке мир?
З цим запитанням Скотт починає обходити ряди співробітників, заглядаючи кожному в очі, як Черчілль перед почесним караулом. Співробітники посольства мовчать. Справді, що таке мир? Про це так багато писалося, говорилося по радіо. Цього всі так чекали. Це нарешті прийшло. Але чому це стало темою питання? І як відповісти послові на це дивне й, до того ж, непросте запитання. Всім стало навіть якось ніяково.
— Ну? — Скотт зупиняється коло Анни Бедфорд.
— Мир — це щастя народів, сер,—відповідає Анна.— Це відсутність крові, страждань і страху на землі.
— Це емоційне вуличне визначення.— Скотт говорить, майже не рорушачи губами. Слова в нього народжуються й зникають десь у горлі.— Німеччина, по-вашому, щаслива? Італія? Японія? Навіть Америка. Ви гадаєте, вона щаслива?
— Мир — це коли перестають убивати людей, сер. Коли всі люди можуть спокійно трудитися,— боязко зауважує Сесілія Вонг, пристосовуючи відповідь до можливостей названих країн. Скотт обертається до Сесілії, і їй одразу стає ніяково.
— У нас, в Америці, всі люди трудилися саме під час війни. А зараз уже не всі можуть працювати. Зараз багато хто зрозумів, що кризи, на жаль, приходять раніше, аніж їх сподіваються.
Скотт дивиться на співробітників важким пронизливим поглядом. Всі вже сковані, ніби він пороздягав їх. Виручити посольство намагається лікар Чарлз Уїнчелл, котрого за кілька років праці в посольстві ніхто не бачив тверезим.
— Мир — це коли немає артилерії й авіації, сер. Так, так, коли стріляють не армії, а тільки мисливці, бандити й полісмени. Це абсолютно точно, сер.
Всі полегшено посміхаються. А втім, і ця відповідь послові не подобається.
— Дитяча відповідь. Містер Марроу, чому ніхто в посольстві не знає, що таке мир?
— Е-е… його довго не було, сер.— Радник посольства Марроу ледве приховує хвилювання й страх. Він ще не зовсім збагнув, куди хилить цей пронозливий генерал-розвідник, і як його приїзд відіб’ється на його кар’єрі.— І це… І, як бачите, війна — це взагалі більш визначене поняття…
— Практично, мир це те, чого немає. Це абстрактна ідея, котра взагалі не повинна нас цікавити й привертати наше мислення! — випалив раптом містер Хікс, якому захотілося підтримати свого начальника, йому здалося, що він уже зрозумів, куди дме вітер.
— Але,— нахмурився Скотт,— це не абстракція. Це конкретний побічний результат, який хоч і не становить безпосередньої мети, але сповнений, стосовно до нашого часу, реального змісту. Людство вступило в епоху війн і революцій — це сказано тут. (Рух у бік Кремля. Пауза). Отже, це невеликий час, який дало нам провидіння на готування до нової війни, котра мусить ствердити в цілому світі наш, американський, спосіб життя, інакше…
Усміхніться… Так. Буду дуже суворий, попереджаю. Розвідникам потрібна суворість передусім.
— Чи треба розуміти, що віднині в посольстві всі розвідники, сер? — спитав начальник бюро інформації Арманд Хауорд.
— Віднині в посольстві всі розвідники.— Скотт кидає погляд у бік. Хауорда на одну лише мить і поволі виходить.
З відповідальними співр