Дуже складно відповісти на питання, чи має право людина вважати себе повністю вільною від складних проблем життя своїх співвітчизників і заради врятування своєї душі відокремитися від свого народу, що потерпає у біді, остаточно вирішивши для себе, що: «Щезло все, дрібне, болюще, Що чуття в душі ворушить І увагу відвертає Від найвищого єства.» Але насправді це рішення сиає отстнім і чи варто відмовитися від «єдиного бажання вічного спокою» та відкинуте все, що змогло ранити душу: “невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа”? Саме ці питання постають перед головним нероєм поеми І. Франка «Іван Вишенський», саме цей моральний вибір налить йому зробити. За історичною розповіддю, яка ведеться в цій поемі, читач відчуває досить широке розкриття достатньо важливої для суспільства філософської проблеми, яка включає в себе патріотичний обовязко та безмежну любов до своєї батьківщини. Це любов громадянина, який у тяжкий час виступає на захист свободи та незалежності свого народу. Проти це у поемі ми бачимо, як релігійний егоїстичний старець Йван проводить сворї днеі у молитвах і «неподвижно спочиває», поступаючись перед турботою про рідну землю. «Та невже ж та Україна – Сей квітчастий рай веселий, Се важке, кроваве пекло – Ще для мене не чужа?» У цих рядках автор з надзвичайною художньою майстерністю і дуже переконливо висвітлює психологічні вагання аскета-відлюдника, які, на мій погляд, крають його душу. Ці страждання вибору стають зрозумілими лише тоді, коли ми змажемо на те, що в творі йдеться мова про вибір між релігійними переконаннями,вимогами розуму і обов’язками перед рідною землею, землею, яка страждае без допомоги сина своєї батьківщини. У творі ми бачимо, як душевний спокій Івана Вишенського майже повністю огорнуло прагнення відріктися від усього світу. Але досить було залетіти в його особову печеру потрапити вишневим пелюсткам, і їх рідний, дивний запах нагадав йому про рідну землю. А вже коли на морі зявляється барка козаків і вони кличуть Івана до рідної землі, патріотичні відчуття буруть вірх над душевними сумнівами Вишенського і відроджують його сили.
«Що мені до України? І Хай рятується, як знає, – А мені коли б самому Дотиснутись до Христа». Його патріотизм досить скоро переростає у самокатування: «І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасіння дбати там, де гине міліон?» І. Вишенський в кінці кінців робить єдино вірний вибір і усією душею бажає повернутися на рідну землю, щоб надати посильну допомогу своєму народові у часи важких випробувань: «Дай мені братів любити і для них життя віддати!» – так благає він всевишнього і Господь Бог, наче святого старця, окриляє його стражденну душу: «Щезла дикая тривога, ясна певність розлилася у обновленій душі.» Таким чином у образі героя поеми «Іван Вишенський» І. Франко проголошує клятву вірності українському народові, та вказує і нам на споконвічні моральні і суспільні цінності, які займають головне місце у серці справжнього патріота своєї батьківщини. На мій погляд саме в цьому і полягає проблема вибору людини, при чому це майже не залежить від часу та обставин у суспільстві.