Н. С. Лесковдух пані Жанлисспиритический випадок
Духа іноді набагато легчевызвать, чим від нього позбутися.А. Б. Калмет
ГЛАВА ПЕРША
Дивна пригода, що я має намір розповісти, мало місце кілька років тому назад, і тепер воно може бути вільно розказано, тим більше що я вимовляю собі право не називати при цьому жодного власного ім’я.Зимою 186 року в Петербург прибуло на проживання одне дуже заможне й імените сімейство, що складалося із трьох осіб: матері – літньої дами, княгині, що слыли женщиною тонкого утворення й мала найкращі світські зв’язки в Росії й за границею; сина її, парубка, що почав у цей рік службову кар’єру по дипломатичному корпусі, і дочки, молодої князівни, який ледь пішов сімнадцятий рік.Новоприбуле сімейство до цієї пори звичайно проживало за границею, де покійний чоловік старої княгині займав місце представника Росії при одному із другорядних європейських дворів. Молодий князь і князівна народилися й виросли в чужих краях, одержавши там цілком іноземне, але дуже ретельне утворення.
ГЛАВА ДРУГА
Княгиня була жінка досить строгих правил і заслужено користувалася в суспільстві самою бездоганною репутацією. У своїх думках і смаках вона дотримувалася поглядів прославлених розумом і талантами французьких жінок часів процвітання жіночого розуму й талантів у Франції. Княгиню вважали дуже начитанною й говорили, що вона читає з найбільшим розбором. Саме улюблене її читання становили листи г – жи Савиньи, Лафает і Ментенон, а також Коклюс і Данго Куланж, але всіх більше вона поважала г – жу Жанлис, до якої вона почувала слабість, що доходила до обожнювання. Маленькі томики прекрасно зробленого в Парижу видання цієї розумної письменниці, скромно й добірно переплетені в блакитний сап’ян, завжди містилися на гарній стінній етажерці, що висіла над більшим кріслом, що було улюбленим місцем княгині. Над перламутровою інкрустацією, що завершувала саму етажерку, свешиваясь із темної оксамитової подушки, спочивала превосходно сформована з terracota мініатюрна ручка, що цілував у своєму Фернее Вольтер, що не очікував, що вона упустить на нього першу краплю тонкої, але їдкої критики. Як часто перечитувала княгиня томики, написані цією маленькою ручкою, я не знаю, але вони завжди були в їй під рукою, і княгиня говорила, що вони мають для неї особливе, так сказати таємниче значення, про яке вона не всякому зважилася б розповідати, тому що цьому не всякий може повірити. За її словами виходило, що вона не розстається із цими волюмами “з тих пор, як себе пам’ятає”, і що вони ляжуть із нею в могилу. – Мій син, – говорила вона, – має від мене доручення покласти книжечки із мною в труну, під мою гробову подушку, і я впевнена, що вони придадуться мені навіть після смерті.Я обережно побажав одержати хоча б самі віддалені пояснення із приводу останніх слів, – і одержав їх. – Ці маленькі книги, – говорила княгиня, – напоєні духом Фелиситы (так вона називала m – me Genlis, імовірно в знак короткого з нею спілкування). Так, свято вірячи в безсмертя духу людського, я також вірю й у його здатність вільно зноситися через труну з тими, кому такі зносини потрібно й хто вміє це цінувати. Я впевнена, що тонкий флюїд Фелиситы обрав собі приємне містечко під щасливим сап’яном, що обіймає листки, на яких опочили її думки, і якщо ви не зовсім невіруючий, то я сподіваюся, що вам це повинне бути зрозуміло.Я мовчачи поклонився. Княгині, очевидно, сподобалося, що я їй не заперечував, і вона в нагороду мені додала, що всі, нею мені зараз сказане, є не тільки віра, але справжнє й повне переконання, що має така тверда підстава, що його не можуть похитнути ніякі сили. – И це саме тому, – уклала вона, – що я маю безліч доказів, що дух Фелиситы живе, і живе саме тут!При останнім слові княгиня підняла над головою руку й указала витонченим пальцем на етажерку, де стояли блакитні волюмы.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Я від природи трошки марновірний і завжди із задоволенням слухаю розповіді, у яких є хоча яке – небудь місце таємничому. За це, здається, прозорлива критика, що зараховувала мене по різних дурних категоріях, один час говорила, начебто я спірит.Притім же, до речі кажучи, всі, про що ми тепер говоримо, відбувалося саме в такий час, коли через границю до нас приходили удосталь вести про спіритичні явища. Вони тоді збуджували цікавість, і я не видал причини не цікавитися тим, у що починають вірити люди.”Безліч доказів”, про які згадувала княгиня, можна було чути від її безліч разів: докази ці полягали в тім, що княгиня здавна утворила звичку в мінути найрізноманітніших щиросердечних настроїв звертатися до творів г – жи Жанлис як до оракула, а блакитні волюмы, у свою чергу, виявляли незмінну здатність розумно відповідати на її уявні питання.Це, за словами княгині, увійшло в її “абитюды”, яким вона ніколи не змінювала, і “дух”, що живе в книгах, жодного разу не сказав їй нічого невідповідного.Я бачив, що маю справу з дуже переконаною послідовницею спіритизму, що притім не обділена розумом, досвідченістю й утворенням, і тому надзвичайно всім цим зацікавився.Мені було вже відомо дещо із природи парфумів, і в тім, чому мені доводило бути свідком, мене завжди вражала одним загальна всім парфумам чудність, що вони, будучи через труну, поводяться набагато легковажніше й, відверто сказати, глупее, чим проявляли себе в земному житті.Я вже знав теорію Кардека про “пустотливі парфуми” і тепер украй цікавився: як удостоїть себе показати при мені дух дотепної маркізи Сюльери, графині Брюсляр?Випадок до тому не сповільнив, але, як і в короткій розповіді, так само як у маленькому господарстві, не потрібно псувати порядку, то я прошу ще мінуту терпіння, перш ніж довести справу до надприродного моменту, здатного перевершити всілякі очікування.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Люди, що становили невеликий, але дуже вибране коло княгині, імовірно, знали її примхи; але, як все це були люди виховані й чемні, то вони вміли поважати чужі вірування, навіть у тому випадку, якщо ці вірування різко розходилися з їх власними й не витримували критики. А тому ніхто й ніколи із княгинею про це не сперечався. Втім, може бути й те, що друзі княгині не були впевнені в тім, що вона вважає свої блакитні волюмы житлом “духу” їхнього автора в прямому й безпосередньому змісті, а приймали ці слова як риторичну фігуру. Нарешті, може бути й ще простіше, тобто що вони приймали все це за жарт.Один, хто не міг дивитися на справу таким чином, на жаль, був я; і я мав до того свої підстави, причини яких, може бути, криються в легковір’ї й вразливості моєї натури.
ГЛАВА П’ЯТА
Увазі цієї великосвітської дами, що відкрила мені двері свого шановного будинку, я був зобов’язаний трьом причинам: по – перше, їй чомусь подобалася моя розповідь “Відбитий ангел”, незадовго перед тим надрукований в “Російському віснику”; по – друге, її зацікавило запекле гоніння, якому я ряди років, без ліку й міри, піддавався від моїх добрих літературних собратий, що бажали, звичайно, поправити мої непорозуміння й помилки, і, по – третє, княгині мене добре рекомендував у Парижу російський єзуїт, дуже добрий князь Гагарін – старий, з яким ми знаходили задоволення багато розмовляти і який склав собі про мене не найгірша думка.Останнє було особливо важливо, тому що княгині була справа до мого напряму думок і настрою; вона мала, або принаймні їй здавалося, начебто вона може мати, потреба в невеликі з моєї сторони послугах. Як це ні дивно для людини такого скромного значення, як я, це було так. Потреба цю княгині склала її материнська дбайливість про дочку, що зовсім майже не знала по – російському… Привозячи чарівну дівчину на батьківщину, матір хотіла знайти людину, що міг би скільки – небудь ознайомити князівну з русскою литературою, – зрозуміло, винятково гарнішаю, тобто настоящею, а не зараженною “злобою дня”.Про останній княгиня мала подання самі неясні й притім до крайності перебільшені. Досить важко було зрозуміти, чого саме вона боялася з боку сучасних титанів росіянці думки, – їх чи сили й відваги, або їхньої слабості й жалюгідної зарозумілості; але, уловлюючи абияк, за допомогою наведення й здогадів, “голівки й хвостики” власних думок княгині, я прийшов до безпомилкового, на мій погляд, переконанню, що вона всього определительнее боялася “нецнотливих натяків”, якими, по її поняттях, була вкрай зіпсована вся наша нескромна література.Разуверять у цьому княгиню було даремно, тому що вона була в тім віці, коли думки вже зложилися міцно й дуже рідко хто здатний піддавати їхньому новому перегляду й перевірці. Вона, безсумнівно, була не із цих, і, щоб неї перезапевнити в тім, у що вона ввірувала, недостатньо було слова звичайної людини, а це могло бути під силу хіба духу, що порахував би потрібним прийти з этою метою з пекла або з раю. Але чи можуть подібні дрібні турботи займати безтілесних парфумів безвісного миру; не чи крейди для них всі, подібні до сьогодення, суперечки й турботи про літературуу, що і незрівнянно більша частка живих людей уважає порожнім заняттям порожніх голів?Обставини, однак, незабаром показали, що, міркуючи таким чином, я дуже грубо помилявся. Звичка до літературних гріхів, як ми незабаром побачимо, не залишає літературних парфумів і за труною, а читачеві буде стояти завдання вирішити: якою мірою ці парфуми діють успішно й залишаються вірні своєму літературному минулому.
ГЛАВА ШОСТА
Завдяки тому, що княгиня мала на все строго сформовані погляди, моє завдання допомогти їй у виборі літературних творів для молодої князівни були дуже определительна. Треба було, щоб князівна могла із цього читання дізнаватися російське життя, і притім не зустріти нічого, що могло б збентежити незайманий слух. Материнскою цензурою княгині цілком не допускався жоден автор, ні навіть Державін і Жуковський. Всі вони їй представлялися не цілком надійними. Про Гоголя, зрозуміло, нема чого було й говорити, – він цілком виганяв. З Пушкіна допускалися: “Капітанська дочка” і “Євгеній Онєгін”, але останній зі значними урезками, які власноручно відзначала княгиня. Лермонтов не допускався, як і Гоголь. З новітніх схвалювався безсумнівно один Тургенєв, але й те крім тих місць, “де говорять про любов”, а Гончарів був вигнаний, і хоча я за нього досить сміло заступався, але це не допомогло, княгиня відповідала: – Я знаю, що він великий художник, але це тим гірше, – ви повинні визнати, що в нього є предмети, що розпалюють.
ГЛАВА СЬОМА
Я будь – що – будь хотів знать: що таке саме розуміє княгиня під предметами, що розпалюють, які вона знайшла у творах Гончарова. Чим він міг, при його м’якості відносин до людей і обуревающим їхнім страстям, образити ч би те не було почуття?Це було настільки цікаво, що я напустив на себе сміливість і прямо запитав, які в Гончарова є предмети, що розпалюють?На це відверте питання я одержав відвертий же, гострим шепотом вимовлена, односкладова відповідь: “лікті”.Мені здалося, що я не вслухався або не зрозумів. – Лікті, лікті, – повторила княгиня й, бачачи моє непорозуміння, начебто розсердилася. – Невже ви не помнете… як його цей… герой десь… там заглядається на голі лікті своєї… дуже простої якоїсь дами?Тепер я, звичайно, згадав відомий епізод з “Обломова” і не знайшов відповісти ні слова. Мені, властиво, тим зручніше було мовчати, що я не мав ні потреби, ні полювання сперечатися з недоступною для перепереконань княгинею, що я, по правді сказати, давно набагато усерднее спостерігав, чим намагався служити їй моїми вказівками й радами. І які вказівки я міг їй зробити після того, як вона вважала обурливою непристойністю “лікті”, а вся новітня література ступнула в цих одкровеннях незрівнянно далі?Яку треба було мати сміливість, щоб, знаючи все це, назвати хоча один новітній добуток, у яких покриви краси підняті набагато рішучіше!Я почував, що, при такому розкритті обставин, мої ролі порадника повинна бути кінчена, – і зважився не радити, а суперечити. – Княгиня, – сказав я, – мені здається, що ви несправедливі: у ваших вимогах до художньої літератури є перебільшення.Я виклав їй усе, що, на мою думку, ставилося до справи.
ГЛАВА ВОСЬМА
Захоплюючись, я вимовив не тільки целую критикові над помилковим пуризмом, але й привів відомий анекдот про французьку даму, що не могла не написати, не виговорити слова “culotte” {штани (франц.)}, але зате, коли їй один раз неминуче довелося виговорити це слово при королеві, вона запнулася й тим змусила всіх розреготатися. Але я ніяк не міг згадати: у кого із французьких письменників мені довелося читати про жахливий придворний скандал, якого зовсім би не відбулося, якби дама виговорили слово “culotte” так само просто, як вимовляла його своїми найяснішими губками сама королева.Ціль моя була показати, що зайва педантичність може служити на шкоду скромності й що тому надто строгий вибір читання навряд чи потрібний.Княгиня, до чималого мого здивування, вислухала мене, не виявляючи ні найменшого невдоволення, і, не залишаючи свого місця, підняла над головою свою руку й взяла один із блакитних волюмов. – У вас, – сказала вона, – є доводи, а в мене є оракул. – Я, – говорю, – цікавлюся його чути. – Це не сповільнить: я призиваю дух Genlis, і він буде відповідати вам. Відкрийте книгу й прочитайте. – Потрудитеся вказати, де я повинен читати? – запитав я, приймаючи волюмчик. – Указати? Це не моя справа: дух сам вам укаже. Розкрийте де потрапило.Мені це ставало трошки смішно й навіть начебто соромно за мою співбесідницю; однак я зробив так, як вона хотіла, і тільки що оглянув оком перший період сторінки, що розкрилася, як відчув досадительное подив. – Ви збентежені? – запитала княгиня. – Так. – Так; це бувало з багатьма. Я прошу вас читати.
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
“Читання – заняття занадто серйозне й занадто важливе по своїх наслідках, щоб при виборі його не керувати смаками молодих людей. Є читання, що подобається юності, але воно робить їх безтурботними й привертає до легковажності, після чого важко виправити характер. Все це я випробувала на досвіді”. От що прочитав я, і зупинився.Княгиня з тихою посмішкою розвела руками й, делікатно тріумфуючи наді ною свою перемогу, проговорила: – По – латинському це, здається, називається dixi? {я висловився (панцира.)} – Цілком правильно.З тих пор ми не сперечалися, але княгиня не могла відмовити собі в задоволенні поговорити іноді при мені про невихованість російських письменників, яких, на її думку, “ніяк не можна читати вголос без попереднього перегляду”.ПРО “дух” Genlis я, зрозуміло, серйозно не думав. Мало що говориться в цьому роді.Але “дух” дійсно жив і був у дії, до того ж, представте, що він був на нашій стороні, тобто на стороні літератури. Літературна природа взяла в ньому верх над сухим резонерством і, невразливий з боку пристойності, “дух” г – жи Жанлис, заговоривши du fond du coeur {від щирого серця (франц.)}, відколов (так, саме відколов) у строгому салоні таку школярскую штуку, що наслідку цього були виконані глибокої трагікомедії.
ГЛАВА ДЕСЯТА
У княгині раз у тиждень збиралися ввечері до чаю “три друзі”. Це були гідні люди, з відмінним положенням. Два з них були сенатори, а третій – дипломат. У карти, зрозуміло, не грали, а розмовляли.Говорили звичайно старші, тобто княгиня й “три друзі”, а я, молодий князь і князівна дуже рідко вставляли своє слово. Ми більше повчалися, і, до честі наших старших, треба сказати, що в них було чому повчитися, – особливо в дипломата, що дивував нас своїми тонкими зауваженнями.Я користувався його розташуванням, хоча не знаю за що. По суті, я зобов’язаний думати, що він уважав мене не краще інших, а в його очах “літератори” були всі “одного кореня”. Жартуючи він говорив: “И краща зі змій є все – таки змія”.
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
Будучи стоїчно вірна своїм друзям, княгиня не хотіла, щоб таке загальне визначення поширювалося й на г – жу Жанлис і на “жіночу плеяду”, що ця письменниця тримала під своєї защитою. І от, коли ми зібралися в цієї поважної особи зустрічати тихо Новий рік, незадовго до години півночі в нас зайшла звичайна розмова, у якому знову згадане було ім’я г – жи Жанлис, а дипломат пригадав своє зауваження, що “і краща зі змій є все – таки змія”. – Правила без винятку не буває, – сказала княгиня.Дипломат догадався – хто повинен бути виключенням, і промовчав.Княгиня не витерпіла й, глянувши в напрямку до портрета Жанлис, сказала: – Яка ж вона змія!Але спокушений життям дипломат стояло на своєму: він тихо помавал пальцем і тихо ж посміхався, – він не вірив ні плоті, ні духу.Для рішення незгоди, мабуть, потрібні були доказу, і отут – те спосіб звертання до духу вийшов до речі.Маленьке суспільство було прекрасно настроєне для подібних досвідів, а господарка спочатку нагадала про те, що ми знаємо щодо її вірувань, а потім і запропонувала досвід. – Я відповідаю, – сказала вона, – що сама причеплива людина не знайде в Жанлис нічого такого, чого б не могла прочитати вголос сама безневинна дівчина, і ми це зараз спробуємо.Вона знову, як у перший раз, закинула руку до помещавшейся так само над її этаблисманом етажерці, взяла без вибору волюм – і звернулася до дочки: – Моє дитя! розкрий і прочитай нам сторінку.Князівна корилася.Ми всі зображували собою серйозне очікування.
ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА
Якщо письменник починає обрисовувати зовнішність виведених їм осіб наприкінці своєї розповіді, то він гідний осудження; але я писав цю дрібничку так, щоб у ній ніхто не був упізнаний. Тому я не ставив ніяких імен і не давав ніяких портретів. Портрет же князівни й перевищував би мої сили, тому що вона була цілком, що називається, “ангел у плоті”. Що ж стосується всезробленої її чистоти й безвинності, – вона була така, що їй можна було навіть довірити вирішити нескоримих труднощів богословське питання, що вели в Гейне “Bernardiner und Rabiner” {Бернардинец і рабин (ньому.)}. За цю не причетну ні до якого гріха душу, звичайно, повинне було говорити щось, що коштує вище миру й страстей. І князівна, з этою саме безвинністю, прелестно ґрасируючи, прочитала цікаві спогади Genlis про старість madame Dudeffand, коли вона “слабка очами стала”. Запис говорив про товстий Джиббоне, якого французькій письменниці рекомендували як знаменитого автора. Жанлис, як відомо, незабаром його розгадала і їдко осміяла французів, захоплених дутою репутацією цього іноземця.Далі я привожу по відомому перекладі із французького оригіналу, що читала князівна, здатна вирішити суперечка між “Bernardiner und Rabiner”.”Джиббон малий ростом, надзвичайно товстий і в нього предивна особа. На цій особі неможливо розрізнити ні однієї риси. Ні носа, ні око, ні рота зовсім не видно; дві жирні, товсті щоки, схожі рис знає на що, поглинають усе… Вони так надулися, що зовсім відійшли від усякої домірності, що була б мало – мальськи пристойна для самих більших щік; кожний, побачивши їх, повинен був би дивуватися: навіщо це місце поміщене не на своєму місці. Я б характеризувала особу Джиббона одним словом, якби тільки можливо було сказати таке слово. Лозен, що був дуже короткий із Джиббоном, привів його один раз до Dudeffand. M – me Dudeffand тоді вже була сліпа й мала звичай обмацувати руками особи людей, що представляються знову їй чудових. У такий спосіб вона усвояла собі досить вірне поняття про риси нового знакомца. До Джиббону вона приклала той же дотикальний спосіб, і це було жахливо. Англієць підійшов до крісла й особливо добродушно підставив їй своя дивна особа. M – me Dudeffand наблизила до нього свої руки й повела пальцями по цій кулястій особі. Вона старанно шукала, на чому б зупинитися, але це було неможливо. Тоді особа сліпої дами спочатку виразило здивування, потім гнів і, нарешті, вона, швидко отдернув з гидливістю свої руки, закричав: “Який бридкий жарт!”
ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА
Тут був кінець і читанню, і бесіді друзів, і очікуваній зустрічі наступаючого року, тому що, коли молода князівна, закривши книгу, запитала: “Що таке здалося m – me Dudeffand?”, та особа княгині бути настільки страшно, що дівчина скрикнула, закрила руками ока й опрометью кинулася в іншу кімнату, звідки зараз же почувся її плач, схожий на істерику.Брат побіг до сестри, і в ту ж мінуту широким кроком поспішила туди княгиня.Присутність сторонніх людей бути тепер недоречно, і тому всі “три друзі” і я цю же мінуту потихеньку забралися, а приготовлена для зустрічі Нового року пляшка вдови Клико залишилася завернутою в серветку, але не раскупоренною.
ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Почуття, з якими ми розходилися, були томливі, але не робили честі нашим серцям, тому що, містячи на особах посилену серйозність, ми ледь могли зберігати сміх, що розривав нас, і над міру старанно нахилялися, відшукуючи свої калоші, що було необхідно, тому що прислуга теж розбіглася, з нагоди тривоги, піднятою раптовою хворобою панянки.Сенатори сіли у свої екіпажі, а дипломат пройшовся із мною пішки. Він хотів освіжитися й, здається, цікавився довідатися мою незначну думку про те, що могло представитися уявним очам молодої князівни після прочитання відомого нам місця із творів m – me Жанлис?Але я рішуче не смів робити про цьому ніяких припущень.
ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА
З нещасного дня, коли трапилася ця подія, я не видал більше ні княгині, ні її дочки. Я не міг зважитися йти поздоровити неї з Новим роком, а тільки послав довідатися про здоров’я молодої князівни, але й те з большою нерішучістю, щоб не прийняли этого в іншу сторону. Візити ж “кондолеансы” мені здавалися зовсім недоречними. Положення було предурне: раптом перестати відвідувати знайомий будинок виходило брутальністю, а з’явитися туди – теж здавалося недоречно.Може бути, я був і неправий у своїх висновках, але мені вони здавалися вірними; і я не помилився: удар, що перенесла княгиня під Новий рік від “духу” г – жи Жанлис, був дуже важкий і мав серйозні наслідки.
ГЛАВА ШІСТНАДЦЯТА
Біля місяця через я зустрівся на Невському з дипломатом: він був дуже привітний, і ми розговорилися. – Давно не видал вас, – сказав він. – Ніде зустрічатися, – відповідав я. – Так, ми втратили милий будинок поважної княгині: вона, бедняжка, повинна була виїхати. – Як, – говорю, – виїхати… Куди? – Начебто ви не знаєте? – Нічого не знаю. – Вони всі виїхали за кордон, і я дуже щасливий, що міг улаштувати там її сина. Цього не можна було не зробити після того, що тоді трапилося… Який жах! Нещасна, ви знаєте, вона в ту ж ніч спалила всі свої волюмы й розбила вщент теракотову ручку, від якої, втім, здається, уцелел на пам’ять один пальчик, або, краще сказати, дуля. Взагалі пренеприємна подія, але зате воно є прекрасним доказом однієї великої істини. – По – моєму, навіть двох і трьох.Дипломат посміхнувся й, дивлячись мені в упор, запитав – Яких – З? – По – перше, це доводить, що книги, про які ми вирішуємося говорити, потрібно колись прочитати. – А по – друге? – А по – друге, – що нерозсудливо тримати дівчину в такому дитячому невіданні, у якому була до цього випадку молода князівна; інакше вона, звичайно, набагато раніше б зупинилася читати про Джиббоне. – И по – третє? – По – третє, що на парфумів так само не можна покладатися, як і на живих людей. – И всі не те: дух підтверджує одна моя думка, що “і краща зі змій є все – таки змія” і притім, чим змія краще, тим вона небезпечніше, тому що тримає свою отруту у хвості.Якби в нас була сатира, то це для неї чудовий сюжет.На жаль, не маючи ніякі сатиричні здатності, я можу передати це тільки в простій формі розповіді