Поняття цивільних-процесуальних правовідносин

Поняття цивільних-процесуальних правовідносин

1. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин. При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносини врегульовані нормами цивільно-процесуального права і є цивільно-процесуальними відносинами. Цивільні процесуальні правовідносини – це різновидність правовідносин, які виникають у процесі цивільного судочин-ства на основі норм цивільного процесуального права лише між двома суб’єктами – судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу (суд – позивач: суд – відповідач; суд – свідок тощо). Цивільні процесуальні правовідносини не можуть склада-тися між учасниками процесу поза судом. Це пов’язано з тим, що цивільне процесуальне право не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких обов’язків по відношенню один до одного. Оскільки відсутні цивільні процесуальні обов’язки учасників процесу відносно один одного, то в законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання. Суд – обов’язковий учасник цивільних процесуальних правовідносин. Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати без участі суду. Суду, як органу державної влади, належить керівна роль у цивільному процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний характер. Суд залучає громадян і організації до участі в справі, забезпечує виконання ними своїх процесуальних прав і обов’язків, виносить постанови. На відміну від цивільних, сімейних, трудових та інших мате-ріальних правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні процесуальні правовідносини є відно-синами влади та підпорядкування. Суд наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб’єкти правовідносин таких повноважень не мають. Владний характер повноважень суду не означає, що він є носієм прав, а всі інші – лише носіями обов’язків. Суд наділений обов’язками відносно інших учасників процесу (приймати позовні заяви, розглядати клопотання тощо). Процесуальні права і обов’язки суду та інших учасників процесу пов’язані між собою, а інтереси суду не повинні суперечити інтересам інших учасників правовідносин. Одна з особливостей цивільних процесуальних право-відносин полягає в тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні. Специфічною особливістю цивільних процесуальних правовідносин є те, що вони утворюють систему тісно взаємопов’язаних, взаємообумовлених і змінюючих одне одного відносин. Кожне окремо взяте правовідношення є елементом системи і не може існувати ізольовано від іншого. Всі вони мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному розгляду і вирішенню цивільної справи. Виникнення, розвиток і припинення цивільних про-цесуальних правовідносин залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин. Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності таких передумов: 1) норм цивільного процесуального права; 2) цивільної процесуальної правоздатності учасників процесу; 3) процесуальних юридичних фактів. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин. Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин харак-теризуються такими особливостями: 1) встановлюються тільки державою; 2) є загальнообов’язковими; 3) мають загальний характер; 4) регулюють суспільні відносини лише в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах; 5) забез-печуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов’язаних з державним примусом: 6) ставлять за мету правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять собою цілісну систему цивільного процесу-ального права. Кожне цивільне процесуальне правовідношення регулюється не однією процесуальною нормою, а їх сукупністю. Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права і обов’язки. Цивільна процесуальна правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами України, особами без громадянства, підприємствами, установами, організаціями, які мають статус юридичної особи. Новим ЦПК України встановлено, що здатність мати цивільні проце-суальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (ст. 28 нового ЦПК України). У громадян цивільно-процесуальна правоздатність вини-кає з моменту народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні особи володіють цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до ліквідації як юридичної особи. Юридичні процесуальні факти – це обставини проце-суально-правового характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду за захистом порушуваного або оспорюваного суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і каса-ційного провадження, по перегляду рішень за нововиявленими та винятковими обставинами. Елементи цивільних процесуальних правовідносин – це їх складові частини. До них відносяться: суб’єкти, об’єкт і зміст правовідносин. Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, у цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, а тому суд і є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних проце-суальних правовідносин. Другим суб’єктом цивільних про-цесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими можуть бути сторони, треті особи, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, орга-нізації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть бути класифіковані на три групи згідно з виконуваними ними функціями та нормативним закріпленням і визначенням: 1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядку та у зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами; 2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст.98 ЦПК). 3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, – свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази. Ознаками і водночас вимогами до суб’єктів цивільно-процесуальних відносин є цивільно-процесуальна правосуб’єктність та цивільна процесуальна дієздатність. Правосуб’єктність визначає обсяг прав та обов’язків стати конкретним суб’єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних прав і обов’язків, встановлених процесуальним законом для даного суб’єкта правовідносин, і здійснювати їх. Поняття правосуб’єктності в цивільному процесі характеризує конкретну процесуальну правоздатність даного учасника цивільної справи, і це важливо тому, що у осіб, які беруть участь у справі, правоздатність різна за обсягом і змістом, вона зафіксована в ст.28 нового ЦПК України, яка вміщена в розділі „Загальні положення” в главі 4 „Учасники цивільного процесу”. Цивільна процесуальна дієздатність – здатність осо-бисто здійснювати свої цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздат-ності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законо-давством, надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 нового ЦПК України ). Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв’язку з чим їх об’єкт тісно пов’язаний з об’єктом матеріальних правовідносин, з приводу яко-го виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називається: дії суб’єктів правові-дносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріаль-но-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета циві-льного судочинства (загальний об’єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об’єкт), конк-ретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що проце-суальні правовідносини взагалі не мають об’єкта. Процесуальні дії суб’єктів правовідносин не можуть бути об’єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов’язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення циві-льного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій – подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні право-відносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, – порушення цивільної справи в суді на захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов’язку на свідчення певних фактів у справі; експерта – для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесу-альні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночас-но виступають юридичними актами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин. Об’єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступа-ють і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскі-льки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідно-син. Викликає сумнів правильність про наявність загального спеці-ального об’єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і систе-ми простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об’єкти. Об’єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спря-мовуються процесуальні права, обов’язки і процесуальні дії суб’єк-тів правовідносин. Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов’язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб’єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об’єкт. 2. Судові рішення 1-ої інстанції Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді завершується прийняттям актів реалізації судової влади – судових рішень. В залежності від характеру вирішених судом питань судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення (ст. 208 нового ЦПК України). Новий ЦПК чітко визначає порядок і форму ухвалення рішень та постановлення ухвал суду. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду – суддями, які розглядали справу. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати. Тому ухвали суду, які постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи, а ухвали, які постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді (ст. 209 нового ЦПК України). Акти суду з приводу вирішення справи по суті, тобто вирішення основної правової вимоги у справах позовного провадження, у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин і в справах окремого провадження, закріплюються в процесуальній формі рішення. За класи-фікацією, запропонованою М.Й. Штефаном, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викли-кають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: Рішення про присудження – це постанови суду, якими підтверджуються права, обов’язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати на користь другої сторони певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення). Рішення про визнання – постанови суду, якими підтвер-джується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо). Конститутивні рішення – постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін. Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу вирішених ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними рішеннями повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими – вирішують-ся окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв’язані основним рішенням (ст.214 ЦПК). В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються рішення, якими встанов-люється два можливих точно визначених способи їх вико-нання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми ци-вільного права передбачають можливість виникнення аль-тернативних зобов’язань. Ухвалення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, які зобов’язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможли-вості їх виконання одночасно визначають інший спосіб виконання. Наявність факультативних рішень підтверджується ст.206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Згідно зі ст. 208 нового ЦПК України судові рішення поділяються на основні та додаткові. Основним рішенням закінчується судовий розгляд справи. Додаткове рішення може бути прийняте судом, який ухвалив основне рішення за заявою сторін чи власною ініціативою у випадках, перед-бачених ст. 220 нового ЦПК України. Суть судового рішення опосередковується метою і завдан-нями цього процесуального акта. Судове рішення – акт правосуддя в цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики. Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним проце-суальним актом, який підсумовує діяльність суду. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин і їх суб’єктів. Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави – сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин. У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості. Судові ухвали – це одна з форм судових рішень, якими врегульовуються лише окремі питання, поставлені перед судом у заявах і клопотаннях осіб, які беруть в ньому участь, чи питання, які виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства по справі. Новим ЦПК України передбачено, що шляхом постановлення ухвал судом вирішуються питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цивільним законодавством. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Згідно з діючим цивільно-процесуальним законодавством рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст.202 ЦПК), ухваленим у передбаченому порядку (ст.209ЦПК), викладеним у письмовій формі (ст.211 ЦПК), за встановленим змістом (ст.203 ЦПК), проголошене публічно (ст.212 ЦПК). Законність рішення суду – це вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення, яка передбачає дотри-мання і правильне застосування норм матеріального і про-цесуального права. Рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами мате-ріального права, що підлягають застосуванню до даного правовідношення, а при їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованість судового рішення – це його правиль-ність з фактичної сторони. Відповідно до ст.ст. 15, 202, 203, 312 ЦПК умовами обґрунтованості рішення є: повне з’ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обста-вин, що мають значення для справи, які суд вважає встанов-леними; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи. Обставини у справі – це юридичні факти. Тому з’ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечують відповідність обставин справи об’єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об’єктивному світі. Встановлені судом обставини справи мають бути обґрун-товані доказами, які були одержані у визначеному законом порядку. Відхилення доказів має бути обґрунтованим. Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відпо-відність його висновків істині – дійсним обставинам справи, правам і обов’язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об’єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами, із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин. Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридич-ним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі досліджен-ня матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів – це їх переконаність у правильності рішення, яке ґрунтується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, дослідже-них ними в процесі судового розгляду. У зв’язку з цим внут-рішнє переконання носить суб’єктивний і об’єктивний характер. Об’єктивний означає, що воно ґрунтується на всебічному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суб’єктивний те, що базується на правосвідомості суддів (ст. 62 ЦПК). Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відобра-жені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з’ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються досто-вірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Порушення цих вимог може тягти за собою відміну незаконного і необґрунтованого судового рішення апеля-ційною чи касаційною судовою інстанцією. Повнота судового рішення передбачає його всебічність, а це означає, що в рішенні повинна міститися відповідь щодо наявності чи відсутності матеріального права; належності його позивачеві; визначено, чи існує юридичний обов’язок і чи покладено його на відповідача; дана кількісна характеристика права та обов’язку і терміни та порядок його виконання. Якщо названі питання не вирішені в судовому засіданні, воно є неповним. Цей недолік може бути усунутий ухваленням додаткового рішення. Додаткове рішення виноситься судом, який виніс основне рішення за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи за його ініціативою. До судових, рішень в яких суд конкретизує права і обов’язки сторін, наприклад, відшкодування моральної шкоди, стягнення аліментів на батьків тощо, важливою є вимога спра-ведливості, тобто відповідності розміру присуджених гро-шових сум та іншого майна економічним можливостям сторін та фактичним обставинам справи. Справедливість судового рішення не суперечить його законності, а є приватним випадком її реалізації. Судове рішення повинні відрізняти ясність і чіткість формулювань. У ньому ясно і визначено повинна бути дана відповідь на головні питання справи: долю позову, розмір задоволених вимог тощо. Ясність є однією з вимог до форми викладу матеріалу. Чіткість є вимогою, яка відноситься до змісту рішення. Згідно з цією вимогою рішення повинно бути викладене чітко, грамотно, не містити помилок, описок, явних арифметичних помилок. Новим ЦПК України закріплено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: – чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; – чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; – які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; – яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; – чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; – як розподілити між сторонами судові витрати; – чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; – чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст. 214 нового ЦПК України). Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом – відповідати ст.203 ЦПК. Зміст судового рішення – це його структура у взаємозв’язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким і відповідно до ст.203 ЦПК обов’язково мати: вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини; має бути викладене письмово у встановленій послідовності. Вступна – це перша, початкова частина рішення, яке суд ухвалює іменем України негайно після судового розгляду, в якій вказується час і місце постановлення рішення, на-йменування суду, що постановив рішення; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; прізвище прокурора, який брав участь у справі; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі, представника громадської організації або трудового колективу. Описова частина судового рішення вміщує коротке ви-кладення обставин справи так, як подали до суду заінте-ресовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне чи часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів державного управління, профспілок та інших суб’єктів, пред’явлені на захист інших осіб, їх об-ґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог тощо. У мотивувальній частині рішення наводяться всі мір-кування суду, на яких ґрунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду у справі. В них наводяться обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються висновки суду; доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд. Резолютивна частина рішення повинна містити сфор-мульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи: – про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково; – вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення. Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними. Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання. У старій редакції ЦПК чотири частини судового рішення можна виділити умовно, в новому ж ЦПК України згідно зі ст. 215 вони виділені як невід’ємні елементи судового рішення. Рішення суду складається з: – вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог; – описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом; – мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них право-відносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався; – резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання. Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які б поставили його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов’язок виконати певні дії за умови ви-конання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій. Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті, воно викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у постановленні рішення. Постановлене судом рішення проголошується прилюдно. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст.212 ЦПК). Новим ЦПК України визначено, що після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (ст. 218 ЦПК нового ЦПК України). Негайне виконання судового рішення є виключенням з загального правила і полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно – з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Негайне виконання рішень буває обов’язкове і факуль-тативне. Стаття 217 ЦПК зобов’язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: – про стягнення аліментів – у межах суми платежу за один місяць; – про присудження робітникові або службовцеві заро-бітної плати, але не більше як за один місяць; – про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліц-твом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника, – у межах суми стягнення за один місяць; – про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника тощо. Новим ЦПК допускається негайне виконання рішень суду у справах про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала, та у справах про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізич-них осіб (ст. 367 нового ЦПК). Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, за відкриття, винахід, на які видано авторське свідоцтво, за раціоналізаторську пропозицію та за промис-ловий зразок (п.1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п.2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3). Допускаючи негайне виконання з підстав (п.2,3), суд може поставити позивачеві вимогу забезпечити поворот виконання рішення на випадок його скасування. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: – коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або дуже утрудненим; – у справах про виселення громадян з жилих приміщень. Негайне виконання рішень підпорядковане загальним правилам виконання судових рішень, а тому, виносячи рішення щодо негайного виконання, суд повинен одночасно виписати виконавчого листа та здійснити заходи щодо його виконання. Одночасно в рішенні суду може бути передбачена відстрочка та розстрочка негайного виконання. Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок і строки виконання рішення (ст.204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст.206 ЦПК). Відповідно до ст.207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не зв’язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли