ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ
1
Звістка, що Семен повернувся домів, вмить облетіла Вікторів, сколихнула село. Син колишнього хлібороба Гната Височана, він перший з-поміж вікторівців закінчив Львівську братську школу, славну на всю Україну.
– Ученіє – єсть мученіє,— авторитетно прорік дяк Онуфрій, поправляючи при цьому великі окуляри у бронзовій оправі, що закривали йому половину обличчя і раз у раз спадали на ніс.
Він скаржився на кепський зір, нарікав, що недобачає вже літер у псалтирі, і Гнат Височин привіз йому зі Львова дарунок – окуляри.
– Не кожний чоловік має хист до науки,— додав і від себе хтось з вікторівців, які оточили дяка на вулиці.
– Де вже там кожний,— посміхнувся лукаво Онуфрій.— Подейкують,— знизив голос до шепоту,— що навіть наш галицький пан староста ледве вміє нашкрябати своє прізвище.
– Ксьондз – до чоток, пан – до танцю, а наш мужик до кожного діла кмітливий,— гордовито докинув королівський кріпак Петро Гусляр, попихкуючи люлькою.— Ми і воюємо, і будуємо, та ще й усіх годуємо.
Гусляр любив говорити приповідками і знав їх безліч.
– Різними таланами господь нас наділив, тільки долі та волі не дав,— зітхнув журливо.
– За гріхи наші покарав,— сумно похитав головою Двірський чабан Гриць Заячківський.
– Не кажи так, куме, бо сором тебе слухати,— накинувся на Заячківського Гусляр.— Які ж то такі гріхи у кметів[1], щоб за них карав господь так тяжко? Та й коли хто з нас має грішити? Ще півні не піють, як ти встаєш, а гайдук уже в шибку стукає, на панщину жене. “Гайда, хлопе, до волів, як не хочеш нагаїв”. Хлепнеш або й не хлепнеш ложку пісного борщу та й гаруєш на панському від досвітку до темної ночі. Додому йдеш – кістки болять, тіло ниє, руками-ногами ледве рухаєш. А скільки нагаїв од економа за день заробиш! Якби не свята неділя, то в нас, кметів, і дітей не було б. Ти, куме, не в нас гріхів шукай, а в тих, що нашою кривдою живуть і в оксамити одягаються,— аж плюнув спересердя.
– Кому пиріжок, а кому батіжок,— з гіркотою озвався хтось з гурту.— Забув господь про нас.
Дяк Онуфрій нервово поправив на носі окуляри. Розмова сходила на божі діла, ставала крамольною, і людина духовна не могла прислухатись до неї байдуже.
– Не грішіть, бо не знаєте правди,— перестеріг своїх непокірних односельчан.— Пани вкрали у бога нашу долю та волю, як він спочивав сьомого дня по трудах.
Слова дяка присутнім сподобались, вони вселяли якусь надію, що бог колись-таки спохопиться, помітить крадіж і покарає злодіїв.
– Окаянні!-обурився хтось з гурту.— Обікрали господа бога, а тепер хваляться, що він виліпив їх із іншої глини, а не з тої, що нас, кметів.
– Брешуть як собаки!-скипів старий Лукіян, який замолоду опришкував. – І плоть їх така, як наша, і кров не блакитна, а червона.
– А скажіть, діду, чи бачили ви коли панську кров?— лукаво спитав хтось з молодих.
– Якби я, парубче, її не бачив, то й не казав би,— розсердився на таке запитання Лукіян, і в його померклих очах блиснуло завзяття.— Гей, гей! Скільки ми тої вельможної крові з різних нелюдів виточили… І у жодного я не бачив блакитної.
– Людська кровиця – не водиця…— з докором нагадав старому дяк.
– Тьху на тебе!-забуваючи, що перед ним духовна особа, накинувся на Онуфрія дід.— Верзеш, ніби п’яний! Хіба я про людську, а не панську кров казав?
– То також, гріх, але невеликий,-закінчив справу Онуфрій так, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.
– Може, й ми колись точитимемо,— озвався запально парубок, який своїм лукавим запитанням розсердив перед хвилею діда.
– Чекай, Грицю, пошиють ногавиці – на весілля підеш,— аж стукнув ціпком об землю Лукіян.— Ти не хвалися, а мовчи і точи. Добрі люди тобі допоможуть і спасибі скажуть.
Лукіянові було вже вісім десятків, він нікого й нічого не боявся і не крився з своїми думками.
Присутні принишкли, замислились. Дідові слова тільки підлили масла у той вогонь, що бурхав у їх серцях і душах. Вони були мирні люди, любили свою працю, своє Підгір’я, зелень лугів, білий сніг на смереках, сонце, лелек на стрісі і не бажали брати на душу чужої крові. Але ніхто не щадив їхньої, і, доведені до відчаю, захищаючись, вони сягали іноді по сокири. Тоді в їх серцях уже не було місця для милосердя.
– Тепер спудею Симеону навіть у попи дорога відкрита,— відчуваючи, що діється в душі односельчан і бажаючи відвести їх од грішних думок, хитро повернув розмову в інший бік Онуфрій.— То єсть сан благочестивий і господу милий.
– Не квапся, дяче, як голодний до борщу,— глузливо перебив його Гусляр, який недолюблював осіб духовного стану.— Тепер перед Семеном доріг і стежок, як у голові гадок. Якою захоче, такою і піде… А може, в чужі країни помандрує і повернеться славним “медикусом”. Людей од смерті спасатиме.
– Од неї жоден медикус не врятує,— зневажливо махнув рукою дід Лукіян. – А од пристріту баба Текля допоможе.
– Сіє один господь знає, що призначено Симеонові,— мовив дяк.— Але науки ніхто йому не відбере.
– Авжеж, не відбере! – загомоніли згідно присутні.— То таке добро, що його ні вогонь не спалить, ні вода не забере, ні злодій не вкраде.
І тільки “загродовий” шляхтич Проць Цибульський, який прийшов під кінець розмови, знизавши плечима, процідив холодно крізь зуби:
– Забрався хлоп межи свині і говорив до них по-латині,— мовляв, навіщо такому наука, коли йому місце біля свиней.
Проць належав до старої православної підгірської шляхти, не цурався своєї віри і “руської нації”, але на селян і новоспечених шляхтичів дивився з погордою, бо “ходак чоботові, а хлоп шляхтичеві не пара”.
– До кого пан Проць п’є?-запитав гостро Гусляр, якого глибоко вразили слова загродового.— Може, до Гната і його сина?
– Пана Гната і його сина мої слова не стосуються,— поквапився запевнити Цибульський, переляканий і лихий на себе, що бовкнув дурницю, яка дорого могла йому коштувати.— Хоч пан Височан був колись і низького походження, але давно вже нобілітований, бо то вельми заслужений і славний муж. Своїм сплєндором[2] він прикрашує наше Підгір’я.
Проць, боячись гніву Височана, як міг так затирав прикре враження, викликане нерозважними словами. Навіть багаті землевласники не задиралися з Гнатом, знаючи, що він не подарує образи, і жили з ним у злагоді.
Цей колишній хлоп уже понад двадцять років керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на галицьку землю і вторгались аж на Підгір’я. Височанці, які називали себе “побратимами”, визволили з татарського ясиру тисячі галичан, і тисячі ординців знайшли од їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана “галицьким шейтаном” і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного “гяура” до себе. Та аллах не прихилив свого вуха до благань правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Мабуть, інший кісмет[3], як смерть од шаблі чи стріли правовірного, призначив аллах гяурові.
Навіть галицький староста Гербурт шанував Височана за його хоробрість та розум і не раз звертався до ватажка за порадою.
– Шкода, що він народився не в палаці, а в хлопській хаті,— говорив, було, про Гната своїм приятелям.— Річ Посполита мала б розумного сенатора і хороброго воєводу, а в нас на них посуха.
Під захистом Височана та його побратимів Галицьке староство жило спокійно, шляхта багатіла, народ не терпів од татарських нападів.
Побратими дотримувались суворої дисципліни, славились відвагою, дружно стояли всі за одного і один за всіх.
За заслуги перед Підгір’ям шляхетський сеймик у Галичі дозволив загродовому Яцкові Журахівському прийняти
Гната до свого герба “Жолудь”, а король підтвердив нобілітацію. З свого боку, староста допоміг старшинам-височанцям та деяким побратимам викупитись з кріпацтва, і декрет про викуп підписав сам Владислав IV.
…Здіймаючи куряву, заторохтіла бричка вікторівського орендаря Лащика, і Проць та Гусляр припинили розмову. Вікторів належав до королівщини, і Лащук орендував село в короля.
Орендар був напідпитку і, не відповідаючи на вітання, повів каламутними очима по селянах. Він не любив, як “хлопи” збиралися на розмови, підозрівав у тому якусь змову і навіть карав “за гайнування часу”. Але сьогодні, як на лихо, була неділя, і Лащик тільки сердито смикнув вуса.
– А над чим ви, ледацюги, так радите? – не помітивши невеликого на зріст Проця, гримнув, зупинивши бричку.— Ге, кажи-но, хаме! – тицьнув ціпком із срібною ручкою в Заячківського.
Селянин розгублено м’яв у руках стару шапку.
– Які там, пане орендарю, наші розмови,— здвигнув плечима.-Що слина на язик принесе. Самі знаєте, як то буває… Пан своє, мужик своє…
– Пся крев, хлопе!— накинувся на Заячківського Лащик.— Не хочеш відповідати по-доброму, то нагай язика розв’яже.
– Та він такий плохий зроду. Не знайде двох слів, як про щось запитують,— заступився за кума Гусляр, але в його голосі зазвучав прихований глум.
– Присяйбі, пане орендарю, кум правду мовить,— підтакнув сквапливо Заячківський.
– Тільки тої розмови й було між нами,— запевнив ще раз Гусляр, і в його очах спалахнув злобний глум.
– Дурні хлопи! – просичав Лащик.— Слова путнього від вас не доб’єшся. Просто-таки волячі хвости, а не люди. Недарма господь поставив нас над вами.
– Це вже панська брехня! – несподівано вигукнув з
обуренням старий Лукіян.— Не ставив вас господь над людьми!
Обличчя Лащика перекосилося від люті.
– То я, шляхтич, брешу, стара собако? – аж затрясся від гніву та образи.
– Пан та собака – правда однака,— не злякався орендарського гніву дід.
Лащик в нестямі вихопив у фірмана батіг.
– Засічу на смерть! – вигукнув оскаженіло.
Присутні завмерли. Невже шляхтич справді ударить діда? А тоді… Що станеться тоді? Ось у Гусляра вже зеленіють, як у яструба, очі. А Максим, хоч дід і полаяв парубка, нап’явся, мов до стрибка.
– Ану, кинь, вацьпан, батіг!-розштовхнувши людей, виріс раптом між Лащиком і дідом високий, ставний юнак.
Багатий одяг свідчив про його заможність, а шабля при боці – про шляхетство. Його вродливе обличчя пашіло гнівом і обуренням.
Лащик здригнувся, і рука з батогом повисла у повітрі.
– Пан Семен не має права втручатися в чужі справи,— пізнаючи юнака, по-вовчому ошкірився до нього орендар.— То є мій кріпак, і я зроблю з ним, що схочу,— погрозив, не випускаючи з рук батога.— Покличу зараз гайдуків, щоб всипали йому ось тут, при вацьпанові, півсотні батогів.
– Я пану орендареві не радив би цього робити,— суворо перестеріг Лащика Семен.
– А чому саме вацьпан не радить? – насторожився Лащик.
– Тому, що цих півсотні батогів всипали б не дідові Лукіяну, а вашмосці,— холодно попередив шляхтича Семен.— Гайдуків ще не видно, а побратими вже поспішають,— показав рукою на дорогу.
Лащик рвучко озирнувся і змолов у зубах якесь прокляття. У Вікторові належало до височанців чимало вільних селян, дрібної загродової шляхти і навіть кріпаків. Цих останніх король, на прохання старости, звільнив від панщини, і вони підкорялись тільки Височану. Як на вулиці виникла суперечка між Семеном і Лащиком, деякі побратими саме відпочивали у своїх садках, інші никали по власних подвір’ях або, спершись на тин, розмовляли з сусідами. Для цього й була неділя. Вони давно вже помітили, що біля церкви діється щось недобре. Те, що Лащик, який звичайно квапився у неділю на карти й вино до зарічанського пана, зупинився тепер біля селян, не віщувало нічого доброго. Несподівана поява Семена і піднятий угору орендарем батіг тільки підтвердили їх здогадки. Хапаючи що попало до рук, побратими кинулись Семенові на виручку. Якби Лащик посмів зневажити сина їхнього ватажка, то йому б не минути кари. Але він вчасно отямився.
– Вацьпан – шляхтич, а йде з хлопами проти шляхти!— з докором глянув на Семена.
– Я, вашмосць, так коротко шляхтичем, що не встиг навіть пройнятися шляхетським духом,— з глумом пояснив орендареві причину своєї поведінки Семен, і присутні засміялися.
– А на кого це вацьпан підняв батіг? – згрізний, як туча, підійшов до брички Гнат.
Він тільки тепер підоспів сюди за сином, і видовище, яке побачив, обурило та вразило його до живого.
Гнат був зовні спокійний, але в його голосі звучало щось зловісне, невблаганне.
Старі, височанці, які не один похід відбули з своїм ватажком і з’їли з ним не один фунт солі, знали, що у гніві Гнат був страшний.
– Це він так на мене замахнувся,— похмуро мовив дід Лукіян.— Спасибі Семенові, що заступився за мене, старого.
– Як же інакше, діду? – здивувався Семен.— Я ще не забув, як бігав до вас ласувати медом і слухати бувальщини про князя Данила, про Івана Муху, про козаків і опришків.
– А таки пам’ятаєш? – зрадів Лукіян.— Я про це од свого діда чував і тобі переказав. А мій дід од свого…
Лащик грубо штовхнув фірмана в спину. Він хотів якнайшвидше покинути цих зухвалих хлопів та їх ватажка, не бачити ні Семена, ні Лукіяна, не чути єхидного хлопського сміху, що доводив його до божевілля.
– Стривай, вашмосць! – побачивши, що орендар збирається від’їжджати, зупинив його Гнат.
Лащик нервово засовався в бричці.
– Вацьпан має до мене якусь справу? – глипнув спідлоба на Височана, ховаючи за вдавано холодними словами тривогу.
– Дід Лукіян – родич моєї дружини,— коротко сказав орендареві Гнат.— Раджу його не чіпати.
– Та невже?-схопився за ватажкові слова Лащик, сподіваючись хитрощами підтримати в очах селян свій підірваний гонор.— Чого ж пан Семен мовчав про це?
– Тут справа не тільки в дідові Лукіянові,— кинув суворо Семен.— Це такі самі люди,— показав рукою на
селян,— як і вашмосць. Тільки бідні, бо на панщині не розбагатієш. Але вашмосць знає, як у народі говорять: “Нині кріпак – завтра козак”. А з людьми гріх поводитись нелюдяно, бо перед богом усі рівні.
– Говорите, як ксьондз на казанні…— силувано посміхнувся Лащик.
– А вацьпан нехай затямить собі це “казання”,— холодно відрубав Гнат.— Тепер їдь, куди вибрався,— дозволив, обертаючись до орендаря спиною.
– Якими стежками, пане Гнате, водив вас та богоугодного спудея Симеона господь, що привів сюди? – позирнув крізь окуляри на ватажка дяк Онуфрій.— Дивні бо єсть діла господні. Вечірня давно закінчилась.
– З отцем Григою[4] заговорились,— пояснив, чому так пізно повертається додому, Гнат.— Семен ще здалеку помітив, що тут діється щось недобре, і кинувся вам на виручку. Чого ж він хотів од вас? – запитав, маючи на думці Лащика.
– Довідатись, про що ми розмовляємо,-посміхнувся Гусляр.
– Ваша розмова була, мабуть, не для орендарського вуха,— здогадався Гнат.
– Сам знаєш, про що мужики розмовляють, якщо хомут шию натре,— знизав плечима Гусляр.— Але ми по-своєму хитрі,— засміявся лукаво.
– Про благочестивого спудея Симеона також мова йшла,— вихопився Онуфрій.
– Ов, дяче!-здивувався Гнат.— Бачу, що ви тут пліткували про мого сина,— дорікнув з усмішкою Онуфрієві.
– Сохрани нас господь од такого гріхотворіння,— жахнувся дяк.— Угадували, якими житейськими дорогами піде син ватага.
– Це один бог знає,— повагом відповів Гнат.— Але з ким піде, ви тільки що пересвідчилися,— нагадав присутнім, не ховаючи своєї радості.— Ну, Семене,— поклав руку синові на плече,— підемо, бо вечеря холоне.
2
“Кінський торг” відбувався на майдані біля Галича, де Луква вливається у Дністер.
Подільські поміщики пригнали табуни буйних степових скакунів, підгірські – важких, лагідних возовиків, карпатські горяни – невеличких, жвавих “гуцуликів”, а селяни – мізерних шкапин з обвислими головами та губами і сумними очима.
Прибули навіть молдавські цигани з трансільванськими рисаками і волоськими валахами.
Всюди вештались смугляві циганки в яскравих спідницях, виблискували чорними, лукавими очима, ворожили на картах і з долоні. Никали по майдану фаринарі з невеличкими скриньками для гри у “фарину”, що була заборонена сеймовою ухвалою. Хто кинув у скриньку дві або чотири шестигранні кістки з видовбаними на боках ямками, мав змогу виграти дукат за орта. Парна сума ямок вигравала. При тому часто доходило до бійок, бо фаринарі обманювали гравців. Не бракувало і сивобородих лірників, які грали та співали то сумних, то веселих пісень, а гурт рогатинських спудеїв у дивовижних строях улаштовував просто неба “театрум”. Актори віршованою мовою запрошували всіх цікавих подивитися веселий “комедіон” “Пан Ян сватається” або ж “Сатана у мішку”.
У дерев’яних крамничках, непривабливих зовні, було геть усе “до вибору і кольору, для пана, хлопа і попа, для дівки і панянки, для жінки і коханки”.
У мішках, бочках, скринях і на прилавках лежали прянощі й цукор, фініки і мигдаль, родзинки і царгородські ріжки, фіги і цукерки, рис і оселедці.
Ніхто не повертався додому без якоїсь, великої чи малої, дорогої чи дешевої, покупки.
Досить було і всякої їжі та напоїв. Мед і пиво цідили з бочок, горілку й вино продавали на кухлики і в пляшках, а для багачів був навіть ром.
У ятках стояли миски з драглями, збуджували апетит ковбаси і сальцесони, шкварчала на сковорідках яєшня. Щоб м’ясники не обманювали народ на ціні, в кожній ятці висіла магістрацька такса, в якій значилось, що “фунт ковбаси французької коштує сім грошів, баранини з тлустого барана – п’ять, з підлішого – три, а в’язка фляків – шість грошів”.
Але зараз народу в крамницях було негусто. Торг ішов кепсько, коней було багато, а покупців мало. Селянські шкапини йшли за гроші, робочі валахи – за орти[5] а верхівці – за кілька злотих. Навіть цигани принишкли, посумніли, перестали погейкувати на коней, присягатися, що оця сухоребра хабета з опухлими ногами – не кінь, а змій зі стайні самого падишаха.
Семен, який також прибув з кіньми на торг, встиг до полудня продати тільки старого кримського жеребця і дві лошиці. За інших коней давали таку сміховинну ціну, що Семен вирішив їх не збувати.
Ярмарки на коні відбувалися кожного місяця, до Галича іноді приїжджали купці з Польщі, Моравії та Німеччини, і тоді ціни зростали вдвоє.
Раптом цигани заметушилися, загалайкали, обступили молодого вершника, що, розсівшись у сідлі, з погордою позирав на гамірливу юрбу. Він був приблизно тих років, що й Семен, а одяг, кінь та зброя свідчили про заможність шляхтича. Слідом за ним слуга вів двох породистих каштанів, що, нашорошивши вуха, злякано косились великими випуклими очима на всі боки.
Кілька циганів побігло до своїх возів-халабуд. Біля однієї, звісивши сумно голови, ліниво одганяли хвостами мухи дві худі булані коняки. Цигани злодійкувато озирнулись, понишпорили у кишенях, всунули коням щось у морди і міцно стиснули їх руками. Булані довго, вперто відмовлялись від “ласощів” і, врешті, проковтнувши, потяглись до відер з водою. їх, мабуть, дуже запекло щось у нутрі, бо вони пили довго, захланно, гладшаючи просто-таки на очах.
“Ласощі” вплинули на них чудодійно, бо, напившись, вони голосно заіржали, затанцювали, нап’яли мотузки, якими були прив’язані до халабуди, а їх очі запливли кров’ю, як у молодих огирів. Зараз це й справді були не коні, а змії, і цигани насилу привели їх до шляхтича.
Булані, видно, йому сподобались, бо він сплигнув з сідла і пильно став до них приглядатися, лаючи при тому крикливу циганську юрму. Шляхтич захотів пересвідчитися, як коні ходять у запряжці, і циган вмить запряг їх до халабуди, яку обсіло стільки циганок і циганчат, що вона аж затріщала. Булані весело форкнули, хвацько махнули головами і рвучко рушили з копита. Шляхтич, примруживши очі, задоволено посміхнувся. Він, мабуть, знайшов те, що шукав.
Семен, який весь час спостерігав за циганами, обурений їх ошуканством, торкнув коня і під’їхав до шляхтича. Йому не шкода було шляхетських грошей, але нечесність мусила бути покарана.
– Ці люди обманюють вашмосць,— показав на циганів.— Коні старі, з ганджами, але їм дали з’їсти щось збуджуюче. За годину, як охлянуть, то й порожньої халабуди не потягнуть.
Цигани злобно загалайкали, але суперечити Семенові не посміли. І одяг, і шабля свідчили, що перед ними шляхтич. А за образу шляхетнонародженого чекали батоги і магістратський льох.
Шляхтич незадоволено позирнув на Семена.
– Єй же, єй, вашмосць! Прошу не вважати мене таким недотепою, якого навіть циган може обманути,— озвався з досадою.— Хоч я і молодий, але на конях розуміюся, ще й інших можу навчити!
– Послухайте їх,— озвався слуга, показуючи на Семена,— то для нас обох буде краще. І вас старий пан не лаятиме, і мене за вашу нетямущість не одчухрає.
– Замовчи, хлопе! – верескнув шляхтич, замахнувшись нагаєм, але слуга вчасно відхилився.
– Як це хлопство роззухвалилось,— поскаржився Семенові.— Вчить свого пана. Я тобі вдома це нагадаю! – погрозив слузі.
– За віщо його карати, коли він хоче вам добра? – заступився за слугу Семен.— А послухати розумної ради не сором.
– Базилі Закревський з Братковець обійдеться без хлопських рад! – скипів шляхтич.— Хай їх слухають ті, у кого свого розуму немає,— з викликом позирнув на Семена.— А хлоп небитий обростає салом і ледащіє. Але, вашмосць, певне, не посесіонат[6], що того не знаєте. А тому прошу не втручатися у чужі справи,— повернувся до Височана спиною.
Рука Семена сягнула до шаблі, але зупинилася на півдорозі. Магістрати суворо наказували тих, хто порушував спокій ярмарків та торгівлі, і навіть шляхетство тут недопомагало. Бешкетність накликала лиху славу на місто, лякала заїжджих купців, шкодила торгівлі, позбавляла міщан заробітків, а магістрат – прибутків од податків.
Боячись, щоб гнів не переміг розсудливості, Семен торкнув коня і, супроводжуваний насмішками циганів, швидко від’їхав. Зараз він навіть був радий, що цигани обдурять бундючного шляхтича.
За хвилину, оддавши циганам каштанів та доплату. Закревський став власником буланих.
Цигани радісно загалайкали і ніби кудись кваплячись, цілим табором покинули торговицю.
Коло полудня торг припинився. Хто що мав купити той купив, крамарі закрили крамниці, м’ясник: – ятки, і народ став розходитися. Залишивши непроханих коней на наймита Гарасима, Семен подався до міста – замовити у зброяра Продуна мушкети для нових побратимів.
Кузню та ливарню Семен застав зачиненими, а самого Продуна зажуреного та пригніченого.
– Доконали мене гаспидські пани райці,— поскаржився Семенові зброяр, і його обличчя нервово засіпалось.— Закрили зброярню.
– За податки,— здогадався Семен.— Така біда – не біда,— підбадьорив зброяра.— Побратимам потрібні мушкети, і половину грошей я можу заплатити за них хоч зараз,— сягнув по гаманець.— Буде чим заткати райцям горло.
– То не в податках справа,— ніби довбнею, вдарив кулаком об стіл Продун, і його обличчя набрало такого жорстокого, хижого вигляду, що Семенові стало лячно.— Гроші ще знайшлись би. Але райці ненавидять мене, бо я твердо тримаюсь православної віри і свого народу. А до Галича прибули два сандомирські зайди, відкрили зброярні і звинуватили мне, буцімто я крадькома продаю зброю опришкам. Райці тільки того й чекали. Ми, Продуни, зброярі з діда-прадіда. Мої пращури ще нашим галицьким князям зброю кували, з Романом і Данилом у походи ходили. Наш рід старий, як сам Галич. Що мали бути господарями галицької землі, нині стали кріпаками. Але вічно так не буде, бо тільки один, бог вічний. Посполитий народ, доведений до відчаю, схопиться ще за зброю. Я своєї крові не пожалію, але й чужої тоді вже не пощаджу. Ой, не пощаджу,— аж здригнувся од ненависті. – Якого пива наварили, таке й питимуть.
Семена глибоко вразила заподіяна Продунові кривда, але він нічим не міг допомогти зброяреві. Скрізь простий народ зазнав кривди та знущань од “своїх” і чужих, скрізь ждав того дня, коли зможе відплатити їм за своє горе.
Височан згадав про суперечки спудеїв – хто найбільше спричинився до того горя. Одні твердили, що така божа воля інші нарікали на запроданців-вельмож, які за золото, шляхетські вольності, привілеї, почесті та маєтки продали ляхам-чужинцям свій народ і рідну землю.
Він, Семен, також був тої думки, що винні запроданці.
Гарячі спудейські голови, а серед них і йога, Семенова, довго шукали способів зарадити лихові. І знаходили тільки один. Той, про який згадував Продун, на який чекав весь український народ.
– Скажи батькові, що десяток мушкетів завжди для нього знайдеться,— озвався несподівано Продун.— У добрі руки даю… Хай захищає народ от татарви. Як прийде час, то поверне їх проти панів і запроданців. Не дивуйсь, що маю цей запас,— помітив здивування Семена.— Я не нинішній, і сподівався, що райці колись доберуться до мене. Заздалегідь заховав кілька десятків найкращих мушкетів, хай лежать до слушного часу.
Попрощавшись з Продуном, Семен подався над Лукву, де чекав на нього Гарасим. Сонце ховалося за небокрай, як вони виїхали з Галича і почвалали польовими дорогами у Вікторів.
Околиця була спокійна і безпечна. Лісових розбійників винищив староста, про татар давно не було чутки. Дорогою ще врядигоди зустрічалися селяни, які поверталися з полів додому. Але чим далі, тим менше їх траплялося, і врешті дорога опустіла.
Раптом Гарасим зупинив коней і показав на річку. Там, де був брід, бовваніла в воді якась карета, а біля неї метушився вершник. Він під’їздив конем то до правого, то до лівого віконця, і щоразу з карети доносився жіночий лемент.
– Зараз довідаємося, що там сталося,— торкнув коня Семен, сягнувши на всякий випадок рукою до пояса по пістоль.
– А навіщо це вам? – знизив байдуже плечима Гарасим.— Заїхало якесь панство у воду та й не може вибратись на берег. Либонь, коні мізерні, і карета для них заважка. Хай собі талапаються навіть до судного дня. Трохи нижче є ще один брід.
– Ти хіба оглух і не чуєш, що в кареті хтось плаче,— розсердився на парубка Семен.— Може, з людьми якась біда трапилася,— і помчав до річки. Зупинивши на березі коня, ахнув з дива.
У річці, втішаючись купіллю, лежали циганські буланки, а вершник біля карети був ніхто інший, як пан Базилі Закревський.
– Чолом вашмосці! – глузливо привітав шляхтича Семен.— На такому відлюдді особливо приємно зустріти когось знайомого. Вашець, бачу, вчить своїх буланків плавати.
Закревський, розгубившись од несподіванки, нервово засовався в сідлі.
– Добре вашмосці жартувати,— буркнув неприязно.— То не коні, а норовисті гаспиди,— люто ушкварив нагаєм одного з буланих, що байдуже сприйняв удар.— Годину отак мучусь,— поскаржився Семенові.— Це його вина,— показав нагаєм на слугу, який злякано щулився на козлах карети.— Ось я його зараз…— підняв нагай.
– Стривай, пане Закревський! – вигукнув так грізно Семен, що Базилі, забувши про фірмана, наїжачився, ображено засопів.
– Твоя, а не його вина в тому, що тут діється. Не розуміючись на конях, ти знехтував розумною радою свого кріпака,— присоромив він шляхтича.
– Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп,— холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.
– Базильку! А коли ми вже поїдемо?-почулося з карети жалібне нарікання.
– Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми,— озвався інший, строгий жіночий голос.— Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.
– Мама ображає мене при чужих людях! – вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.
– Тьху на тебе, дурного! – верескнула ображена пані Закревська.— Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк.Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її
– Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре,— заздалегідь попередив Семена.— В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.
– З ким ти там розмовляєш? – поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети.— Вацьпан хто такий?-помітила Семена.
– Мій знайомий! – непевно пояснив Базилі.
– Не тебе питають! – гримнула на сина пані Закревська.— Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.
– Семен Височан! До послуг єймосці, пані,— в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.
– Шляхтич чи підлонароджений? —неспокійно позирнула Закревська.
– Нобілітований[7],— не затаїв свого походження Семен.
У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.
Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.
– Стривай же, вацьпан,— вигукнула Закревська.— Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?
– Єймосць угадала,— підтвердив не без гордощів Семен.— Син.
– Яка мила несподіванка,— подобрішала Закревська.— Зосю! Цей кавалер – син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.
Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.
“Яка ж вродлива білявка”,— маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.
– Єй-же, вашмосць! – гримнула несподівано на Семена Закревська.— Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали,— скривилася з презирством.
Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.
– Га, га!-зареготав єхидно Базилі.— Дісталося й вашмосці.
– А ти чого іржеш? – з обуренням глипнула на сина Закревська.— Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! – зітхнула сумно.— І коли вже ти наберешся розуму?
Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.
– Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег,-звернувся до парубка.
– Починається,— буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.
Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.
– Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети,— штовхнув ногою одного з буланих.— Треба їх випрягати і замінити нашими.
Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.
Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.
– Рятівнику ти наш! – аж вигукнула на радощах Закревська.— Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться,— запропонувала ласкаво.
Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.
– Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном,— звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.
– Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,— защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні.— Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці?-попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.
– Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу,— галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.
– Нам аби до Братковець,— незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: “Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся. Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений”.
На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…
– До Братковець ми нині вже не доберемось,— сумно озвалась, розгубившись, Закревська.— Та й залишатися тут на цілу ніч небезпечно.
– Та де ж би я дозволив панству тут ночувати? – жахнувся Семен.— Недалеко Ямниця, а там при дорозі корчма, в якій можна переночувати.
– Вашмосць галантний і розумний,— похвалила Семена Закревська, з радістю приймаючи його пропозицію.— Не те, що мій Базилі…— зітхнула зажурено.
Прив’язавши буланих ззаду до карети, Гарасим ляснув батогом, і коні рушили.
– Якби не вашмосць, то хіба я сам мусив би впрягатись у шлею,— засміявся Базилі, який їхав поруч з Семеном за каретою.— Мама ніколи не забула б мені такого нічліга. Цигани справді обманули мене, як дурника, та ще й при фірманові. Тепер ціла околиця знатиме, бо хлоп язика за зубами не втримає. Треба всипати йому нагаїв, щоб мовчав.
– Вашмосць, бачу, одважний з кріпаками,— зауважив Семен.
– Вацьпан мене ображає,— обурився Базилі, але, згадавши, що без допомоги Семена не добереться до Ямниці, пр