З Вапгінгтона Кетлін летіла на Бостон літаком лінії Браніф. Рейс був нічний, до того ж виявилося, що в Ньюарку треба робити пересадку на літак компанії Істернлайн. Доки ти ходиш по землі, тобі вбивають в голову про велику єдність Америки, а злітаєш у повітря і пересвідчуєшся, що навіть небо розділене між авіакомпаніями. Щоб пересісти в Ньюарку на “боїнг” Істернлайна, довелося перебігати від одного термінала до іншого. Безмежне бетоноване поле між двома дико модерними будівлями, різуче світло протитуманних прожекторів, моторошне підвивання електрокара, на якому ліврейний служитель віз її кофри, чужа ніч і тяжке відчуття занедбаності,— боже, куди й навіщо вона їде?
Суто особисті мотиви. Суто особисті. Повсюди липли до неї чоловіки, і рятуватися могла тільки втечею. В Меріленді вимушена була змінити дві школи, тепер шукала порятунку в іншому штаті. Допомогла Бетті, її найближча подруга по коледжу. Власне, й не вона,— бо шр може молода вчителька, така сама, як і Кетлін? — зате Бетті написала, що їхній колишній співучень Дейв, якого вони дражнили Куцим, тепер пригрівся у Вашінгтоні і, здається, став там якимсь цабе. Коли Кетлін не заперечуватиме, то Бетті попросить Куцого Дейва… В коледжі Куций Дейв пробував закохатися в Кетлін (він закохувався у всіх високих дівчат, так ніби прагнув таким чином подолати комплекс нижчості від свого зросту), але вона тоді цього майже не помітила. Горда красуня. Та Куций Дей не страждав мстивістю. Щойно довідавшись про її клопоти, він негайно зв’язався з Кетлін по телефону і обережно поспитав, чи міг би чимось допомогти.
— У тебе така сила? — згадала свою давню насмішку-
ватість щодо нього Кетлін.
— Сила — не сила, але дещо мається.
— Одружився на доньці сенатора чи міністра?
— Одруження відкладається, мала. Що в тебе? Кетлін сказала про намір змінити штат.
— Що тобі до вподоби? — поцікавився Дейв.— Каліфорнія, Південь, Середній Захід, Нова Англія?
— Однаково. Аби далі. Найглухіший закуток.
— Таку дівчину — і в закуток?
— Облиш.
— Ну, гаразд. Нова Англія підійде?
— Це дуже далеко?
— І далеко, й ні. Сотня миль північніше Бостона.
— Ніхто мене там не знайде?
— Тільки ти сама.
— Це я знаю. Від себе не втечеш.
Тепер пробувала втекти. З одного двадцять сьомого “боїнга” на інший, з одної ночі в іншу, від лаврів Меріленду до холодних сосен і недорослих дубків Нової Англії, з літа в зиму — і все це за кілька годин, все завдяки могуттю цивілізації, що має звучати: американської цивілізції.
В бостонському аеропорту її чекала несподіванка в особі Куцого Дейва. Цим досвітнім рейсом прилітали здебільшого заклопотані бізнесмени, яких ніхто не зустрічав, і в просторому переході Кетлін одразу наштовхнулася поглядом на самотню постать невисокого чоловіка в шкіряних джинсах і пуховій синій куртці, яка робила чоловіка ще присадкуватішим. І хоч Кетлін не бачила Куцого Дейва вже кілька років і ніяк не сподівалася зустріти саме тут і саме тепер, вона впізнала його вмить і навіть зраділа цій зустрічі.
— Хелло, Дейв! Це справді ти? — гукнула вона йому ще здалеку.
— Хелло, мала, як долетіла?
— Все гаразд. А ти? Я чомусь вважала, що ти у Вашінг-тоні.
— Загалом кажучи, так. Але я хотів тебе побачити. В тебе є речі?
— Трохи є.
— Дозволь мені поклопотатися.
— А це зручно?
— Не переймайся.
Він метнувся кудись, здавалося, лише на мить, був уже знову біля Кетлін, той самий Куций Дейв, що й у коледжі, але водночас і якийсь новий.
— Ти став солідніший. Ніби аж повищав.
— Може бути. Дозволь провести тебе до машини. Речі підвезуть.
Вони вийшли в холодне передрання, на стоянці їх ждав червоний “камаро”.
— Боже! — вигукнула Кетлін.— Чи не занадто розкішна машина?
— Не переймайся,— недбало кинув Дейв, даючи знак носіям, які з’явилися з речами.— Це ж не “мазараті”, про який мені доводиться тільки мріяти.
Він всадовив Кетлін у машину, вмостився сам, вставив ключ у замок запалювання, але не запустив двигуна, ледь доторкнувся до руки Кетлін і, дивлячись поперед себе, намагаючись вдавати байдужість, поспитав:
— Ти як — заночуєш у Бостоні? Я замовив номер у “Колонаді”. Здається, готель не з гірших.
— Дякую, але мені треба вже сьогодні бути в Нешуа.
— Нешуа? Що це?
— Там на автобусній станції мене зустрічатиме голова ради шкільних попечителів містер Бентвуд.
— Ти багато встигла за такий короткий час.
— Хотілося якомога швидше щезнути. Ти поміг мені. Я надзвичайно вдячна.
— Гаразд, гаразд. А от щодо ночівлі в Бостоні — шкода. Мені здавалося, що сексуальна революція вже добралася до провінційних учительок.
Щосили стримуючись, щоб не наговорити Дейву грубощів, Кетлін вимучено усміхнулася.
— Зрозумій, містер Бентвуд…
— Все ясно: шкільні попечителі вже чергують на автобусній зупинці… Може, я згодом підскочу до тебе в той дикий закуток?
— Не знаю.
— Все ж візьмеш на всяк випадок мій телефон? Хоч я й сам тебе знайду. Тебе на автобусну станцію?
— Коли ти не проти.
— Ясна річ, я проти, але хіба мене питають! Ніхто й ніколи не питає Куцого Дейва!
— Так тебе звали тільки в коледжі,— спробувала втішити його Кетлін.
— Аби ж то! Прізвисько йде за чоловіком так само невідступно, як і його доля!
— Здається, на долю ти не можеш поскаржитись.
— Загалом кажучи, не можу. Але з жінками не щастить по-давньому.
— Сказати — чому? •
— Спробуй.
— Чоловіки думають лише про власне задоволення, а це ображає жінок.
— І я не становлю винятку?
— Мабуть.
— До речі, я зупинився не в “Колонаді”.
— Яв цьому не сумнівалася.
— Ну, не переймайся, мала, зараз я тебе притарабаню до милої твоєму серцю автостанції.
— Ти такий добрий, Дейв,— майже розчулено сказала Кетлін.— Поміг мені змінити штат, та ще й на Нью-Гемпшира
— А що?
— Саме в цьому штаті, кажуть, живе Селінджер.
— Хто це?
— Письменник. Ти не чув?
— Знаєш, мала, мені якось з письменниками не доводиться…
Дейв клацнув золотою запальничкою, прикурив “Рот-манса”. Все — як на рекламах модних журналів. Кетлін тільки й лишалося ждати, що Дейв трусне рукавом куртки, щоб показати золоту запонку на сорочці. На щастя, золотої запонки не було.
Манжет застібнуто на ґудзик. Хоч трохи легше серед такого суцільного добробуту.
— У Селінджера є оповідання,— пояснила вона Дей-ВУ>— де чоловік складає про кохану жінку вірш з такими рядками: “І оці губи, і зелені очі…” А насправді в неї очі були голубі. Уявляєш?
— Щось воно в мені не склеюється…
— Це я до того, що й зі мною… Мені завжди кажуть, ніби маю зелені очі, а насправді — вони голубі…
Дейв тихо зрушив з місця, трохи помовчав, тоді сказав, не скошуючи на Кетлін очей.
— Слухай, мала, тії так само ненормальна, як і в коледжі. Тобі з твоєю… гм… Я хотів сказати: такі жінки повинні жити тілом, а не головою.
Автобусна лінія мала пишне наймення: “Срібний орел”. Не те що якісь “Сірі собаки” що ними досі користалася Кетлін. Станція, щоправда, була досить непоказна, коли згадати пиху Бостона і штату Массачусетс, автобус, хоч і з великими срібними орлами на боках, теж не вражав ні розмірами, ні комфортністю. Молодий водій, ліниво жуючи гумку, глянув на кількох своїх пасажирів і не став навіть відкривати багажних камер.
— Можна все в салон! — гукнув він.
Куций Дейв затягнув кофри до салону, потиснув руку Кетлін.
— Я страшенно вдячна тобі,— сказала вона.
— Не переймайся. Привіт містеру Покорчене Дерево 2!
— Судячи з голосу, який я чула по телефону, він старий, як світ.
— Я ще не зустрічав чоловіків, які б добровільно визнавали свої старощі перед жінками. Коли тобі доведеться рятуватися від містера Покорчене Дерево, дай мені знати.
— Вважай, що домовились.
— Можеш і не чекати так довго.
Кетлін вдала, що не почула останніх його слів, мерщій пройшла на своє місце, потріпотіла Дейву крізь вікно трьома пальцями.
Здається, він все-таки не повищав, а став ще куцішим за ці роки.
Власне, яке це має значення?
Кетлін дістала дзеркальце, провела ретельне дослідження свого обличчя. Все на місці, і все бездоганне: очі, уста, ніс, брови, ідеальна шкіра, сяйво гожості від усього обличчя. Після дзеркальця настала черга автобусного вікна. їхали через якусь річку. Кетлін ніколи не була в Бостоні, але хто ж не знає Бостона? Річка — не інакше як Чарльз, а квартали по той бік — то вже не Бостон, а Кембрідж, де славетний Гарвард і Массачусетський технологічний, а далі дорога піде крізь усю американську історію: Конкорд, Лексингтон, дім Готторт і дім Емерсона, озеро Девіда Topo. Тільки проїхати тут — уже щастя!
1 “Сірий орел”, “Сірі собаки” — назви автобусштх фірм у США.
2 Бентвуд — криве дерево (англ.).
Через прохід навпроти Кетлін сидів зморшкуштий, старий чоловік з очима ще блакитнішими, ніж у неї, чистими, як у дитини. Він щось сказав, але Кетлін нічого не зрозуміла. Може, іноземець? Вона ласкаво усміхнулася старому, мов&і заохочуючи того повторити сказане. І, звичайно ж, розбірливіше, хоч трохи розбірливіше.
— Баб,— стукнуті себе в груди старий,— а міс?
— Кетлін,— ще ласкавіше усміхнулася йому дівчина.
— Не сідаю там ніколи,— махнув він рукою в її напрямку.— 3 ^правого боку не сідаю…
Говорив він і далі страшенно нерозбірливо, слова насилу проштовхувалися крізь невидимі звалища й нашарування, псувалися, калічилися, переінакшувалися, як оте “Баб” замість звичайного “Боб”.
— Хай міс не дивується,— вичитавши розгубленість од його мови в очах Кетлін, спробував заспокоїти її сусід,— хоч я в Америці вже років з шістдесят, а то й більше, а цієї мови ніяк не навчуся. Свою забув на смерть, а з цією!..— махнув рукою…
“Ірландець!” — подумала Кетлін. Тільки ірландці так уперто не можуть навчитися до ладу говорити. Хоча Кен-неді теж ірландці. А їхній нинішній президент?
— Я там не сідаю,— шамкотів далі старий,— бо набридло дивитися на те саме. їздиш рік, два, п’ять, десять, тридцять років — і дивишся на те саме. З цього боку — машини. Йдуть назустріч, рухаються, всі неоднакові… Це легше. Міс — далеко?
Кетлін пояснила.
— Нешуа — це близько. Мені до Вілтона. Добираюся туди щодня вже сорок п’ять років. А може, п’ятдесят пять? Ці чортові цифри…
“Який жах! — подумала дівчина.— П’ятдесят п’ять років отак щодня. Невже це можливо? І невже тйк може минати ціле людське життя?”
Вона вже забула і про американську історію, і про великі імена, майже злякано дивилась у вікно, бачила тверду голу землю, невисокі гори, камінь, скарлючілі дубові загайники, поодинокі похмурі будівлі з округлими фасадами, поодиноких людей, зовсім мало людей. Куди вона їде? До самої Канади?
Автобус забрався вже, мабуть, доволі високо в гори, бо все довкола було потрушене дрібним, як молота сіль, сніжком, трава на узбіччях давно вмерла і стирчала рудими віхтями. Аж не вірилося, що дві години тому твої очі милувалися розкішною зеленню бостонських газонів.
Зупинка, що звалася “Нешуа”, була звичайнісіньким пустирищем. Кілька нещасних деревець, занедбаний (і, здається, навіки зачинений) дерев’яний павільйончик для продажу кока-коли і сендвічів — і більше нічого.
Навіть ніякого напису. Невже це те Нешуа, де її мав ждати містер Бентвуд?
Але автобус зупинився, водій ліниво перепхнув через губи два склади “Не-шуа”, прожував їх, як гумку, треба було сходити.
Кетлін підвелася, розгублено глянула на свої дурнуваті, такі недоречні тут кофри, на непривітне місце за вікном, на автобусні двері, які з неприємним рипінням відчинялися після того, як водій натиснув на важіль,— ну що їй тут робити?
Виручив старий Боб. Він вмить усе побачив і все зрозумів, швидко підвівся (Кетлін зауважила, що він високий і досить міцний), якось ніби по-батьківськи м’яко штовхнув Кетлін до виходу, а сам взявся за її кофри.
— Вони затяжкі! — спробувала застерегти його Кетлін, але він відмуркнув щось, може, своє, ірландське, і вже виставляв до дверей перший кофр (той, що з книжками), тоді підтягнув другий, зіскочив униз, не даючи Кетлін і під-с тупити ся, сам спустив на землю обидві скрині (водій, молодий здоровило, хоч би зворухнувся!), тернув долонями.
— О’кей, міс?
Кетлін підстрибнула і поцілувала старого в щоку. Готова була заплакати від розчуленості. Але водій автобуса був далекий від таких почуттів, він мав дотримуватися графіка, отож і засигналив різко й нетерпляче. Старий Боб зрадив своїй звичці, сів біля вікна з правого боку і дивився на Кетлін, поки й проїхав. Вона махала йому рукою, забувши про почуття безпритульності, яке народилося в ній при погляді на цю зупинку серед безлюддя і безгоміння. Та щойно відгудів автобус, в душі знов заскімлило. Яка ж пустельність! Лише вспокоївшись і як слід роззирнувшись, Кетлін зауважила по той бік широчезної площі (звідки тут стільки гулящої землі?) старий “плімут” типу “ранчо”. Може, це приїхав містер Бентвуд?
— Містер Бентвуд! — гукнула Кетлін.— Агов, містер Бентвуд!
“Плімут” подав ознаки життя, ліві передні дверцята відхилилися, і в отворі замаячіло щось схоже чи то на гілку засохлого дерева, чи то на залізну конструкцію модерністської скульптури. “Конструкція” трохи поворушилася, ніби помахала, але не до Кетлін, щоб її привітати чи вспо-коїти, а зовсім убік, ніби відганяючи, відтручуючи невідому силу, абощо. Подивуватися Кетлін не встигла, бо “плімут” захлипав двигуном і посунув довкола площі, мірячись до того місця, де стояла дівчина з її незграбним майном. Зупинився “плімут” саме так, що кофри опинилися біля його задніх дверей, і Кетлін належно оцінила водійську вправність господаря машини. Знову відхилилися ліві передні дверцята, висунулося з них трохи більше, ніж перше, і знайомий (з телефонних розмов) голос поспитав:
— Міс Грін?
Кетлін (це було її прізвище) вже впізнала містера Бент-вуда, але ніяк не могла його побачити. Взагалі не бачила, хто там у “Плімуті”?
— Містер Бентвуд? — не досить впевнено поспитала вона.
— Власною особою. Не зважайте на мій химерний вигляд. Ото ваші речі? Вони надто тяжкі? Аби тільки й горя! Зараз я відчиню задні двері, а ви тільки спрямуйте навантажувач.
Двері відчинилися самі собою, сам по собі з машини виповз пристрій, ще химерніший за свого господаря, за-дзижчав біля Кетлін, домагаючись роботи. Дівчина злякано пхнула його рукою в бік кофрів і не встигла стямитись, як обидва вони один за одним були повантажені в машину. Робот теж сховався туди і за ним зачинилися двері.
— Прошу сідати,— сказало те, що мало бути містером Бентвудом. Кетлін лише тепер виявила, що не може зазирнути в машину і побачити її власника: скло в ній було не звичайне, а лілове, як у нью-йоркських нових хмарочосах, прозоре зсередини, але непроглядне зовні. Праві передні дверцята вже відчинилися і ждали Кетлін. Справді ждали, як живі, бо щойно вона втулилася на переднє сидіння, як вони повільно стали причинятися. Теж автоматика?
Вкрай розгублена, Кетлін привіталася з тим, що мало бути містером Бентвудом, хоч тепер уже не мала певності: живий чоловік то чи автоматичний пристрій.
— Прошу вас — не лякайтеся мого вигляду,— заспокоїв Кетлін містер Бентвуд.— Спадкова хвороба. У всіх Бент-вудів. Але це пусте.
Кетлін насилу стрималася, щоб не вигукнути: “О боже, що ж то за кошмарна хвороба!”
Бо коли чоловіка може отак перекрутити і висушити, зробивши схожим на колюче тисячолітнє дерево, то це вже й не хвороба, а наслання, кара і прокляття!
Містер Бентвуд, здається, спробував обдарувати Кетлін доброзичливою усмішкою, але усмішка дісталася сірому замшілому каменю лівобіч од шосе; він говорив ніби до дівчини, а виходило, що адресується комусь назад; він підхоплював кермо машини знизу, а діставав до нього тільки зверху і якось мовби аж через власну голову; він вів машину ніби й уперед, але дивився кудись убік і щомиті міг врізатись в скелю, в дерево, а будь-що на узбіччі.
Нічого страшнішого Кетлін не тільки ніколи не бачила, але й не уявляла.
Містер Бентвуд мовчав. Давав змогу Кетлін трохи звикнути до його вигляду? Але хіба можна звикнути до нещастя?
А може, він мовчав ще й тому, що кожне слово давалося йому, з усього видати, неймовірно тяжко, надсилу, майже в муках. Принаймні Кетлін так вважала. Молодість взагалі вразлива на болі, страждання і нездоров’я. Що ж до Кетлін, то тут ще долучалася її професія. Біологія — це не просто таємниці живого світу, але найперше — його гармонія, сила і здоров’я.
Містер Бентвуд, мовби здогадавшись про думку Кетлін, делікатно уточнив:
— То ви біологіст?
— Досі була ним.
— Дозвольте поцікавитись, що саме будете викладати нашим маленьким бентлейківцям?
— У всякому випадку, не таксономію і не молекулярну біологію. Я працювала тільки в початкових школах і знаю, що там треба розповідати про звіряток, жабеняток і метели чків.
— На жаль, наша школа не становить винятку,— зітхнув містер Бентвуд.— Затемнення, яке найшло на Америку, сягнуло й сюди. Тут ви одразу зіткнетесь з рішучою вимогою збалансованого підходу до теорії Дарвіна і закону божого. Та що казати, коли сам президент Сполучених Штатів в публічних виступах заперечує існування динозаврів тільки на тій підставі, що про них не згадується в біблії! Власне, я, не питаючи вашої згоди, вирішив заопікуватися вами, щоб заздалегідь ознайомити з духом тутешньої общини. Ви не гніваєтесь на мене?
1 Транснаціональні корпорації.
— Тільки вдячна вам.
— Мене б вони теж давно з’їли з кісточками, але їх стримує і навіть лякає мій добробут. Ви не зважайте на мою зовнішню немічність — дух мій не знищений і не пригнічений. Я закінчив Гарвард і став одним з найавторитетніших в Америці знавців економічної географії. До моїх послуг, як консультанта, звертаються і наші фірми, і ТНК держдепартамент, навіть Пентагон. І, ясна річ, всі вони добре платять. Навіть занадто добре.
Тільки тепер Кетлін усвідомила, з яким справді багатим чоловіком вона їде в цьому старому “Плімуті”. Машина всередині вражала безліччю всіляких допоміжних пристроїв, нержавіюча сталь, золочена бронза, риплива шкіра спеціально сконструйованих сидінь, телевізійні екрйни на передній панелі з дорогого дерева, радіотелефон,— все кричало вже й не про добробут, а про розкіш і надмірність. Та й сам власник машини, попри його нещасний фізичний стан, одяг на собі мав ніби з показу мод: твиновий піджак, не інакше як виписаний з самого Лондона, фланелеві штани, сорочка й краватка, може, й від Олтмана 1, годинник на руці, звичайно ж, “Картьє”. Тут навіть Куций Дейв з його золотою запальничкою і червоним “камаро” (і навіть мрією про “маза-раті”) не йшов ні в яке порівняння.
— У мене зараз гостює моя донька Керол,— заговорив знов містер Бентвуд,— і я подумав, що ви теж могли б зупинитися в нас. Будинок просторий, ніхто нікому не заважає. Свобода — цілковита. До школи, щоправда, далеченько, але вас може щоранку забирати шкільний автобус. Учні в нас тут теж розкидані хто де. Гірська місцевість, знаєте, сприяє людському усамітненню. Мене звіть просто: Грегорі. Згода?
Поки він говорив, забувався його розпачливий вигляд, Кетлін якось більше й більше призвичаювалася до цього чоловіка, він і сам, мабуть, вже знав про чар своєї простої розмови, тому нічого не допитувався в дівчини, намагаючись заповнити своїми розповідями перші найнапруженіші хвилини їхйього знайомства.
— Моя Керол теж закінчувала тутешню школу,— далі говорив він, не забуваючи про своє борюкання з машиною і покрученим шосе.— Згодом вивчилася на лікаря, але практикує в Канаді. Там вона почувається простіше. Мене провідує часто, бо я, власне, сам-один. Дружина, мати Керол, померла вже давно, отож маємо боротися з екзистенцією удвох з донькою. Самотність удвох. Люблю свій дім, ви його зараз побачите, але найбільша наша любов — озеро! Бент-лейк 2 зветься воно і назву свою справджує не самими тільки обрисами, але й затаєною суттю, в яку проникнути нікому не дано, бо є в ній щось глибоко містичне і загадково-прекрасне, як у барві самої води, в золотистих туманах, в несподіваному сяйві, яке часто народжується над ідам і лине у всесвіт. Це щось справді фантастичне, феєричне і неземне! Вам неодмінно сподобається, хоч ви й біологіст. Та, власне, ось і Бент-лейк.
1 Дорогий універмаг у Нью-Йорку.
2 Бент-лейк — криве, иокорчене озеро (англ.).
Машина випручалася з безкінечних кривуль гірської дороги і опинилася на гребені гори, за якою глибоко внизу лежала розлога долина з розпластаним на її широкому дні озером містера Бентвуда. Ясна річ, містер Бентвуд показував зовсім не туди, де було озеро Бент-лейк, він цілився скарлюченою рукою мало не в небесний зеніт, але Кетлін вже трохи призвичаїлася до його перекрученості і здогадалася, куди треба дивитися. До того ж містер Бентвуд зупинив машину, і був час, щоб охопити поглядом увесь простір, який відкривався звідси, і знайти те, про що з таким захватом щойно говорив щасливо-нещасний володар цих місць.
— Правда ж, воно нагадує золотисту хризантему! — вигукнув містер Бентвуд, болісно намагаючись показати рукою на озеро і показуючи, звичайно ж, в ту точку зеніту, де могла розташовуватися планета Сатурн з загадковими кільцями її супутників.
Кетлін дивилася на Бент-лейк, ще й ще раз крадькома зизооко позирала на містера Бентвуда і могла б заприсягнутися, що та розхлюпана глибоко внизу таємнича вода нагадує все на світі, окрім ніжної золотистої хризантеми. Нагадувала вона обриси індонезійського острова Сулавесі, розчавленого гігантського кальмара, врешті — самого містера Бентвуда в його кошмарній нелюдській покорче-ності, та тільки не екзотичну квітку, яка так ненастирливо злагіднює холод і непривітність зими для мешканців помірних широт.
Кетлін мовчала, і це неабияк стривожило містера Бентвуда.
— Вам не сподобалось Бент-лейк?
— Я цього не казала.
— Але ви мовчите. Гарненькі дівчата вашого типу відзначаються нестримною балакучістю, а ви…
— Дозволено мені бути винятком?
— Ви ще питаєте? Для мене це просто свято! Однак мені чомусь здавалося, що Бент-лейк має вам неодмінно сподобатися. Це ж таке озеро!
— Ви перебільшуєте значення моєї вразливості.
— Цілком може бути, цілком… Але нам треба їхати далі. Керол вам сподобається, я вірю в це. Наш дім… Це не просто житло! Мій прадід Грегорі Бентвуд, полковник у війську генерала Гранта (ви помітили, що серед переможців у нашій громадянській війні були самі полковники й генерали?) після перемоги під Геттісбергом, взяття Атланти і взагалі після перемоги Півночі над Півднем міг би, загалом кажучи, лишитися там, у Джорджії чи Луїзіані, стати “саквояжником”, скупити за безцінь десяток плантацій, роздутися від наживи, але він не піддався спокусі, повернувся в рідні місця, скромний ветеран, хоч і не без достатку, самотній, але не без надій, одне слово,— благородство і перспективи. І ось саме тут бостонська газета вміщує оголошення про те, що тут в горах з торгів продається поштова станція Бент-Лейк. Станцію збудовано ще наприкінці вісімнадцятого століття, вона була оджм з найперших оплотів американської цивілізації, але згодом шляхи прокладалися вже не в таких романтичних місцях*, у всьому панував тверезий розрахунок, і будинок станції став не те що зайвий, але просто нікому не потрібний. Або продати його з аукціону, або спалити, або зіпхнути в озеро. Мабуть, мого прадіда привабило те, що станція співзвучна з його прізвищем. Бент-Лейк і Бентвуд — справді збіг дивовижний. З рішучістю воїна він ринувся на аукціон, розметав усіх суперників і став власником будинку поштової станції, озера Бент-лейк і всієї долини площею триста сорок чотири акри. В бостонській газеті про цей аукціон було вміщено репортаж на цілу сторінку. Ви матимете змогу переконатися в цьому, бо все в нас зберігається. Ми навіть лишили старі меблі. Щоправда, на першому поверсі довелося дещо замінити, бо доводиться дбати про зручності в сучасному розумінні. Власне, це вже Керол. Думаю, ви з нею зійдетесь.
“Навіщо він усе це розповідає? — подивувалася в душі Кетлін.— Навмисне перехопив мене в школи, щоб рекламувати своє покорчене озеро і якусь трухляву будівлю поштової станції? Дивацтво багатого чоловіка? Багаті завжди ведуться не як нормальні люди”.
Колишня поштова станція, а тепер садиба містера Бент-вуда так само не привела в захват Кетлін. Щось сіре, неоковирне, без потреби велике й дурне.
їх ніхто не зустрів, і Кетлін з тривогою подумала про те, що їй доведеться видобувати речі з машини містера Бент-вуда і, може, навіть вносити в дім. Але побоювання її виявилися марними. Автомати в “Плімуті” спрацювали знов бездоганно, як і на автобусній зупинці, випустили Кетлін з машини, вивантажили її кофри, сам містер Бентвуд випручався з свого гнізда з вправністю павука, розкарячено покотився до вхідних дверей, які відчинилися перед ним самі, запросив Кетлін, одразу заспокоївши її, щоб не турбувалася про свої речі, і навіть зобразив гостинний уклін назустріч дівчині. Ризикуючи видатися нечемною, Кетлін хотіла спитати, чому ж не зустрічає їх Керол, але не встигла мовити й слова, бо з глибини будинку покотилося на них чи то гарчання, чи ніби стугоніння, і в отворі дверей зродилася жахлива потвора. Ніякі біологічні знання не помогли б дівчині розпізнати в цій істоті велетенського чорного ньюфаундленда. Широченні лапеги розповзлися вбоки, голова поставлена сторчма, тулуб нагадує знак зет. Мимоволі виникала підозра, ніби містер Бентвуд навмисне знайшов таку потвору, щоб хоч трохи злагіднити враження від свого каліцтва.
— Це наш Скінер,— повідомив містер Бентвуд, ласкаво смикаючи пса за велетенське вухо.— Нині це вже Скінер двадцять сьомий. Бо в прадіда теж був ньюфаундленд і теж звався Скінер, відтоді ми вже не порушуємо традиції. А де ж наша Сатанія? Ага, ось! Прошу. Це міс Грін, або просто Кетлін. Будьте її друзями.
Сатанією звали чорну кішку, схожу на маленького диявола, скрученого в спіраль, у штопор, у всі можливі і неможливі пекельні фігури.
— В нас тут ще є курочки і кролики,— погладжуючи Сатанію, повідомив містер Бентвуд. (Кетлін здригнулася, уявивши ще й покорчених курочок, півників з гребенями, закрученими, ніби вафельні конусики для морозива, і кроликів, у яких задні лапи опинилися на спині, а вуха нагадують зіжмакані газети).— Ми ще матимемо для них час, а тепер ідемо до Керол. Ке-еро-ол! Ти чуєш, Керол? Ми вже тут.
У величезній старій кімнаті, заставленій величезними старими чорними диванами, кріслами, столами й столиками, нікого не було видно.
— Ти тут, Керол? — ще раз поспитав містер Бентвуд пробираючись між меблями в найдальший куток кімнати, де в задимленому чотирикутному отворі каміна яскрів червоний вогонь. Перед каміном, затуляючи його наполовину, височіла чорна шкіряна спинка просторого крісла, і нарешті з-за тої спинки до них долинуло ледь чутне зітхання, щось зніжено-розманіжене: “Ум-м-м…”
— Ти заснула, доню? — допитувався містер Бентвуд, героїчно долаючи простір і заохочуючи робити те саме й Кетлін, хоч для неї, ясна річ, перетнути хоч і найпросто-рішу кімнату не становило ніяких помітних труднощів.
— Уяви собі — задрімала. А ти вже приїхав? І не сам? Як це мило! Я така рада! Грегорі розповідав мені про вас Ви Кетлін, правда?
Кетлін стояла перед просторим кріслом ще спантели-ченіша, ніж годину тому перед “Плімутом” на автобусній зупинці. Донька містера Бентвуда теж не уникнула гіркої долі свого роду, проклятого богом чи людьми, а може, її ще кимось^ її теж посудомило люто й безжалісно, та коли на чоловічому тілі, яке вже самою природою й історією приречене на шарпанину, рани, шрами, каліцтва, всі оті пекельні вправи таємничої хвороби відбивалися мовби все ж не так вкрай трагічно, то про оце знівечене тіло дівоче можна було сказати тільки одне: наруга темних сил і вся ненависть світу. У Кетлін навіть блиснула лиха думка, що ліпше самій бути отак покаліченою, ніж дивитися на чуже страждання, та вона одразу ж і злякалася тої думки-жалю і затаєно зраділа своєму здоров’ю; красі й гожості. Хоч донька містера Бентвуда теж, мабуть, змалку, поки її не вхопила в залізні лабета нелюдська хвороба, відзначалася і вродою, і ніжністю, і вишуканістю. Мініатюрна блондиночка, з прекрасними сірими очима, з дивно білою шкірою, Керол ще й тепер могла б зачаровувати, коли б не покорченість, як у батька, як у отих нещасних створінь, що її оточували.
Але сама дівчина, здається, не дуже переймалася своїми хворощами. Вона легко зіскочила з свого крісла, потиснула руку Кетлін, обійняла її на мить, зазирнула в очі.
— Ви можете гостювати в нас скільки захочете. Не сподобається — Грегорі відвезе вас, куди скажете. Тут легко знайти пансіон. Можна й готелик, хоч, правду сказати, всі вони нікудишні. Хочете щось випити? Я приготую. А то й самі. Я тільки покажу. Я все можу. Помагаю Грегорі, бо він трохи незграбний, окрім того,— занадто захоплений своєю економічнбю географією і своїми фірмами. Можете уявити: у цих фірм повсюди там — в Азії, Африці, Латинській Америці, вже не кажучи про Європу,— свої представники, експерти, агенти, уповноважені, шпигуни, а коли треба дати економічну оцінку чи я там знаю що — вони тільки до Грегорі! А він сидить над своїм Бент-лейком і все повинен знати! Він казав вам, на що схоже Бент-лейк? Не слухайте його. Воно схоже на каракатицю, на чорнильну пляму, на непорозуміння природи, але тільки не на золоту хризантему!
Кетлін, звикла до шкільного гамору, який не дає часу для перепочинку нікому, хто стає його жертвою, витримала перший шквал пояснень Керол ще легше, ніж невпинну мову містера Бентвуда в машині, до того ж донька містера Бентвуда їй чомусь сподобалася, з нею було легко, просто, затишно, чи що. Вже незабаром вони мандрували по другому поверсі величезного старого будинку. Самих тільки спальних кімнат вісім. Дві для гостей. Меблі з вісімнадцятого століття. Червоне дерево, бронза. Ліжка з різьбленими стовпцями для балдахінів. Кушетки рекам*є. На стінах — старі фотографії і потемнілі картини. Портрети предків. Бостонська газета з описом аукціону — в рамці під склом.
— Грегорі нізащо не хоче повикидати все це на смітник! — казала Керол.— Дивно, правда? І це чоловік, який сповідує нові ідеї в науці! До речі, мені в моїй лікарській практиці помагають не нові ідеї, а мій власний вигляд. Дивно, правда? Я невролог. Ну, і коли до мене приходять з неврозами, стресами, ляками, я кажу їм: “Коли не хочете, щоб вас скрутило, як оце мене, забудьте про все і живіть, як трава і вітер!” Діє бездоганно! Я мрію знаєте про що? Побувати в Тібеті і побачити палац далай-лами. Не може бути, щоб китайці зберегли покрівлю з чистого золота! Як ви гадаєте, може таке бути?
— Я якось не задумувалася над цим,— сказала Кетлін.
— А як ви ставитесь до дзен-буддизму?
— Я ж біологіст.
— Ага, вам — тільки живу природу? Грегорі вже вихвалявся своїм озером? Згідно з класифікацією управління парками нашого штату Бент-лейк належить до категорії “СІ”, тобто вода в ньому така чиста, що в ній можна ловити форель. Це, звичайно, не означає, що в Бент-лейку є форель або взагалі будь-яка риба. Але зате в нас, крім озера, пса Скінера, кішки Сатанії, є ще кури і кролі. Грегорі казав вам про це?
— Щось таке він казав.
— Кури чілійські. Вони сині самі і несуть сині яєчка. Фантастика? А кролі руді, як лисиці. Може, вони від схрещення з лисицями? Таке може бути?
— Навряд. Скоріше — не може бути.
— У нас усе можливе. Ви ще побачите.
“Який жах! — несподівано подумала Кетлін.— Керол ніколи не зможе вийти заміж. Ніколи, ніколи…”
Вночі вона зненацька прокинулася від тяжких стогонів. Стогони напливали повільними хвилями, безкінечні й безнадійні, як людські нещастя. Кетлін спробувала сховати голову під подушку, затуляла вуха долонями,— не було рятунку. Вона зіслизнула з ліжка, нечутно відбігла в найдальший куток темної кімнати, але стогони наздогнали її й там, мучили її молоду, ще не затверділу душу, нагадували про чийсь біль, горе, страждання.
Насилу знайшовши в суцільній темряві двері, Кетлін кинулася до сусідньої кімнати, де спала Керол.
Тиша, яка там панувала, була ще страшніша, ніж таємничі стогони.
— Керол, Керол! — покликала від порога дівчина, затуляючись від чергової хвилі стогонів, яка накотилася на неї з загадкових просторів будинку.
— Хто тут? — почувся ніжний голос Керол.— Це ти, Кетлін? Тобі не спиться?
— Стогін,— прошепотіла Кетлін.— Ти чуєш? Що це?
— Ах, не зважай. Це стогне уві сні наш старий Скінер. Йому сняться його собачі сни, і він хоче повідати про них також нам. Ми з Грегорі вже звикли. Це навіть втішно…
Втішно? Кетлін гірко зітхнула. До всього, що вже тут бачила, ще й невідомі муки нещасного створіння.
Бути добровільним свідком чужих нещасть? Кетлін не відчувала в собі такої сили. Поклала намір не затримуватись в Бентвудів і одразу ж після влаштування в школі знайти собі житло.
Зміцнилася в своєму намірі вже наступного дня.
Директор школи, місте