Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
Я на палубі пароплава “Некрасов”. Чарівний світ пливе передо мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах. Пропливає Канів…
Ось і могила Шевченка. Величаво мріє над рікою Тарасова гора2.
І блідий місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі…
Пісня починається відразу, з першого метра фільму, її співає могутній хор на “Некрасові”. Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах Дніпра.
Птиці летять надо мною, хвилюють мене. Мене завжди хвилюють птиці у вечірньому небі.
До мене підходить людина середнього віку. Хто він — учитель, інженер, садовод — я не знаю. Але є в ньому щось близьке і рідне мені. Ми обидва з ним колись у раннім дитинстві бродили босоніж по незайманих висипах великої ріки нашого народу, обидва пили її м’яку воду. Він щасливий від того, що я пливу по рідній річці, а я щасливий, що пливе по ній він, і гурток дівчат, і хлопці, і дві молоді пари з першими грудними дітьми, і річники красиві, і замислені колгоспники.
Він тихо питає мене:
— Се ви?
Я кажу:
— Я.
Він тисне мені руку й цілує в плече.
— Спасибі.
— Я подумав: се, напевно, ви. Про що ви думали зараз?
— Власне, ні про що,— відповідаю я йому.— Тобто, про все.
— Ви думали про дім?
— Я думав про життя. Я весь у полоні почуттів. Я думав: який прекрасний світ і яке прекрасне життя. І як жаль, що людям так мало доводиться се почувати.
— Розумію. Се ріка навіває вам думи. Я теж, коли пливу, завжди в її полоні… Як хлюпотить вода… Ви їдете…
— Додому. В село, де я народився. А ви?
— Теж… Пливу, як у сні.
За кормою — човен полинув кудись у темно-синю далину: замислений рибалка, зорі в небі і воді, срібний берег лине, лине у далечінь.
Я опускаюсь у шлюзи Запорізької греблі3. “Некрасов” у камері шлюзу. З води поступово підіймається вгору мокре громаддя бетону.
На бетонній мокрій стіні читаю знаки часу: якісь написи, дати, слово “гвардія”, слово “Литва”, імена, сліди опалубків, вибухів — все у зеленій патині часу, в струменях води.
Я переношусь думкою в двадцять третє століття, і тоді шлюзова камера відразу починає здаватись мені старовинною. Я бачу: на мокрім, ще більш позеленілім бетоні викарбу-вані імена й прізвища мулярів, теслярів, бетонників — увесь многотисячний персоніфікований колектив будівників епохи початку великих робіт.
З високої башти шлюзової камери лунає по радіо четверта симфонія Бетховена4.
“Некрасов” опускається все нижче й нижче. Мокрі стіни звелись на величезну висоту. Люди на палубі, мов зачаровані, мовчки дивляться вгору. Сонце заходить криваво-червоне. І в небі таке торжество, багряні промені так незвичайно освітлюють далекі хмари десь у стратосферичних висотах, що всі, навіть діти, притихли, і хор замовк на верхній палубі “Некрасова”.
Розкриваються останні ворота шлюзу: переді мною Хортиця5 і величава дуга греблі Дніпрогесу.
Шандори підняті. Сорок вісім могутніх струменів злились в один пінистий велетенський водоспад і марно шумлять, мадихаючи поетів нерозумних і радуючи дітей. Ні. Це — химерна омана. Вода спадає тут марно лише весною, в повідь, “‘.уха зараз гребля і мертва.
Дніпро обмілів. На широких дніпровських плавнях сотні робітників рубають, корчують тягачами столітні верби, осокори, тополі — готується дно майбутнього моря. Степ знемагає без води. Нема дощу вже місяців п’ятнадцять. Сімсот тисяч самих тільки столітніх дерев уже порубано на низьких дніпровських островах.
На верхній палубі “Некрасова”— зовсім молоде подружжя. Але у них уже троє дітей. Одне в нього на руках, двоє на клунках, а мати, схилившись на плече чоловіка, спить.
Поруч — троє дівчат з нових місцевих пасажирів. Я з ними розмовляю:
— Скажіть мені, ось ви працюєте…
— Так. Ми тут готуємо дно моря,— легкий рух в бік широкої заплави.— Тобто очищаємо його від дерев і корчів.
— А я штукатурниця з Нової Каховки. Штукатурю будинки.
— Що ви кажете?
— Так. Ви не дивіться, що я така мала. Я була вже бригадиром бавовняних ланів. І ось пішла…
— А вдома?
— Мати й дві сестри…
— Батько?
— Вбитий на війні.
— Мій теж.
— А що з вашою подругою?
— З Валею?
— Чому в неї сльози? Валю, чому у вас сльози? Вона плаче.
— Вона плаче, тому що їй важко, і вона страждає.
— Він був вашим чоловіком, Валю? Так?
— Ат… Не знаю, як назвати вже… Такий егоїст!..
— У вас дитина?
— Ось.
— Хлопчик?
— Так.
— Як звуть?
— Валерик… Він теж був Валерик.
— Гарна дитинка…
— Правда? (Усмішка матері.) Вже не знаю, яке слово підібрати для нього…
— Звичайний негідник. Підлий боягуз й утікач.
— Він до вас повернеться, Валю. Він неодмінно прийде.
— Нізащо в світі. Ніколи! Я сама виховаю Валерика.. Мого сина. Я не так його виховаю… О, як я презираю цього чоловіка!
— А хто він, пробачте?
— Студент четвертого курсу гідротехнічного. Майстер. Спортсмен. А така жорстока, мізерна душа…
— Я ніколи не вийду заміж,— з сумною довірливістю говорить мені трудівниця моря.
В неї миловидне обличчя, гарна шия і плечі. Але вона велика дівчина, схожа чимось на античну каріатиду, і це її, мабуть, пригнічує. Я допускаю, що вона заздрить мініатюрності своєї подруги, витонченої штукатурниці Олесі.
— Чому ви не виходите заміж? Невже ніхто не пропонував вам руки й серця?— запитую я, відчуваючи незручність від старомодності двох останніх слів.
— Ні, пропонували. Тільки траплялися все дуже грубі або некрасиві. Один, правда, був хороший, просив, як ви кажете, руки і серця. Ну, я не згодилась.
— Не сподобався?
— Ніс. Якийсь весь перекошений вбік. На війні, каже, близько снаряд пролетів. Ну, скажіть… Я так проплакала цілу ніч над річкою… Чи ж повинна я все життя дивитись на такий поганий ніс і так близько? Ні, ні…
— Це невірно й зовсім нерозумно…— протестує Олеся і запитливо дивиться на мене.— Ви, очевидно, професор?
— Так, в цьому роді.
— Я ніколи не скажу так на зборах, з трибуни, тому що це було б ганебно, але вам я признаюсь, якщо вже ви цікавитесь, чого б ми особисто хотіли. Я перш за все дуже хотіла б вийти заміж, тобто щоб у мене був чоловік. Так. Я не думаю, щоб він був неодмінно вродливим чи знаменитим. Я б хотіла лише одного — щоб у нього була хороша душа, ніжна й добра. Щоб він любив мене і був зі мною привітний, щоб він турбувався про мене і щоб у нас родилися хороші діти.
Потім з посмішкою, трохи лукавою, подивившись на подругу, вона каже мені:
— За що любиш дитину? За щось, мабуть, невідоме, правда?
В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності. Вона вся переповнена бажанням радості і вся розкрита для щастя в кращих своїх надіях і передчуттях. І разом з тим в її словах і в якійсь глибоко прихованій частині підтексту я відчуваю нотки тривоги і, можливо, страху, що навіть серед кращих ровесників її не завжди знайдеш ту ніжність, якої чекає її дівоче серце. У Валі знову навернулися на очі сльози
Молода мати прокинулася біля плеча чоловіка,— дитина почала ворушитись і тихо виказувати невдоволення.
— Ой… Ну, погойдай його трошки, погойдай. Я посплю. Який мені сон приснився… Лечу, лечу…
— Де ти летиш? Чудна жінка: досить їй заснути — :іразу починає літати. Прокинься, ось професор хоче щось тобі сказати…
— Не ворушись. Не буди мене… Ще трошки… Хвилиночку… Ой…
Увесь цей тихий діалог іде вже по кадрах її сну, тому що, закривши очі, вона зразу поринає в сон, і сновидіння продовжується, як се часом буває у молодих здорових натур. Сниться їй, що вона з дітьми летить над Дніпром, плавно і легко, як птиця. Ледве змахнувши рукою, вона лине в голубому небі над рікою. Се радісне почуття сну-польоту знайоме кожному, хто знає труд, в ко’му живуть здорові прагнення, і юні мрії, і могутній рух статі.
Її сон супроводиться музикою. Аж ось поволі в музику входить новий настирний пружний звук.
Над Дніпром високо в небі літак. Пасажирів небагато. Начальник будівництва ГЕС Аристархов, інженер Гілроспецбуду Широков, начальник монтажного управління ГЕС Булатников і “головний хазяїн моря” і “затопленець” Богачук. Це інженери-комуністи середнього віку повертаються з відрядження і, пролітаючи над “своїм морем”, схилились над схемою.
Генерал Федорченко, років п’ятдесяти п’яти. З ним молодший його син Алік. Генерал не відривається від вікна. Він у цивільному. Могутній, з обличчям грубим і вольовим, на якому відбилися великі події нашої доби.
Йому тісно в пасажирській кабіні. Хочеться бачити степи, відчувати простори. Він виходить у світлу кабіну пілотів і зупиняється.
Вій не бачить уже під собою ні Київщини, ні Харківщини, ні Запоріжжя, тільки цілу планету, окутану легким блакитним маревом.
І всіх, кого він любить, увесь народ, що десь працює під ним унизу, він обіймає, пролітаючи над ним,— неначе низько йому кланяється. Тільки цього ніхто не прочитає з його суворого обличчя.
Він весь у полоні могутнього потоку спогадів, асоціацій, нових знань і величезних завдань, яким присвячене сьогодні його життя.
Як далеко може бачити людина! Яка могутня вона при всій своїй малості!
Коротку мить живе вона на маленькій планеті, десь в одній з незліченних галактик,— і все ж обіймає всесвіт, увесь, від початку до кінця.
“Я безсмертна людина,— думає генерал Федорченко, дивлячись на блакитні простори,— і абсолютно неважно, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє особисте “я”. Я безсмертна, щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю,— прекрасно… Тільки чогось я не впізнаю…”
— Не впізнаєте чогось, правда?
— Атож.
— Ще б пак! Адже плавнів нема.— Аристархов, який увійшов у кабіну пілотів, весело оглядає широку безлюдну заплаву Дніпра.
— Ось Конка6, бачите? Ось колишній Великий Луг7 запорозький. Тут очищаємо від пнів 35 000 гектарів. В цій частині моря буде чисте тоневе дно.
— Та-ак… Немає плавнів…— генерал здивувався.
— Звичайно. Адже ми над морем летимо. Он вже скоро Берислав і Каховка.
— Каховка! Де?
Генерал підходить до сферичного вікна і, нахилившись трохи вперед, наче повисає в блакитному просторі над неосяжною рівниною і тонким струмочком Дніпра внизу серед пісків.
— …Легендарна… Боже мій!.. І все це було при нас! Тут Врангеля громили ми в двадцятім році. А батько мій колись батрачив тут… Давно… давно, в дев’яностих роках у Фальц-фейна. Це про нього Ленін, пам’ятаєте, писав: “В Таврійській губернії особливо відзначався ринок робочої Сили у містечку Каховці, де раніш збиралось до сорока тисяч робітників…”8
Генерал замислився.
— Так. Наймались від Миколи до покрови9, сходились і розходились по цих просторах…
— Пішки?
— Пішки, брате, аякже… Ідуть батьки степами вздовж Дніпра! Свити, торби, ноги босі. Іде батрацтво…
І, наче підкоряючись спогадам потомка, виникають у степу батраки. Ось їх величезні юрби біля берега Дніпра. Сотні човнів. Ось лежать тисячі чернігівських, полтавських, курських, смоленських, подільських. Чекають наймача. Ось вони йдуть. Далеко-далеко десь мріє Дніпро. Смутно в степу. Розпечене сонце уже на заході. Вся неосяжна рівнина, і
Дніпро, і безхмарне небо залиті каламутно-червоним світлом посухи. І здається ця жменька бурлаків загубленою і сумною, як журавлиний ключ. І пісня їх сумна:
Ой бурлака молоденький Вийшов рано з дому. Гей, і прослалась Довга стежка йому, Молодому10.
Чумаки їдуть з Криму в темних, просмолених сорочках. Худі воли круторогі, голий степ. Безпощадне сонце ворогує :і землею. Співають чумаки хриплими басами:
Із Одеси преславної Завезли чуму.
Упав чумак край дороги,
Гей-гей, горенько йому.
Воли його круторогі понуро стоять. На кургані столітній кобзар доспівує свою думу дівчатам:
…А із степу гайворони, Гей, гей, до нього летять…
Генерал стоїть у прозорій кабіні літака. Весь — у спогадах, летить над степом.
А по степу мчать машини з людьми, здіймаючи куряву. На скіфській могилі — геологорозвідувальні знаки, а біля могили біліють намети розвідників.
Пасажири на грузовику проводжають очима літак.
По польовій дорозі на околиці села син колгоспниці Марії Гуренко покидає колгосп. Важкі хвилини. Іванові здається, що всі дивляться на нього з презирством, як на зрадника, хоч у дійсності ніхто на нього і не дивиться.
Іде він повільно, але в душі поспішає — швидше б одірватись. Все вирішено безповоротно. І мати це знає, і сестра, але, проводжаючи сина в дорогу, мати намагається щось сказати йому. Марне благання…
— Ви все думаєте, мамо, що я маленький. А я війну пройшов. Був поранений двічі, брав участь у визволенні великих міст Європи…
— Таж ти найменший, синку…
— Так. Але старших нема. Всі троє загинули, батько четвертий.
— Ну, то вже так судилось. А нащо ти покидаєш мене? Зостанься, Іваночку!
— Мамо, не можу.
— Ти глянь, як хороше, як весело тут!
— Мені вже тут невесело.
— А гарно як! Тихо.
— Мені потрібний грім і стукіт, мамо. Рух мені потрібний.
— Які верби, криниці! Та зацвітуть черешні…
— Ні.
— Не красиво?
— Я належу іншій красі.
— Болоту!— озивається з докором сестра-вдова вже навздогін братові.— Хоч би ще фах який мав,— самоскиди ганяє, день і ніч на бульдозері скрегоче…
— Я будівник!— відповідає Іван на прощання.— Ще п’ять років — все стане ясним.
Покидає колгосп “Шлях до перемоги” і Річард Гусак. Обидва його сусіди, Корж і Алчевський, і їхні жінки з дітьми проводжають його.
їм нічого сказати Річардові,— чорт з ним, нехай вже йде. Але сам Річард хоче виправдати свій вчинок.
— Чого я буду спину гнути в колгоспі? Доки?
— Залиш. Яку спину? Дурниці!
— Я бачив світ. Я пройшов пів-Європи.
— Ми теж пройшли.
,— Скучно мені, зрозуміли? В колгоспі. Не можу! Не бачу нічого, крім роботи. Нема того, до чого прагне душа моя і моєї Дуньки: ні парку, ні світла, ні театру, ні клубу. Садиби розгороджені, нудьга. І кожен день, ідучи з хати, не хочу повертатись.
— Загороди садибу.
Але Річард Гусак не чує поради. Вона йому не потрібна.
— Досить. Тікаю, як риба з дірявого невода. Як птиця з розкритої клітки, лечу.
— Підожди, почекай. Треба ж думати щось і про державу.
— Облиште… Якщо я дійшов до того, що перестав любити хліборобство, —хай вона подумає про мене… коли мене такий сум гризе. Я пішов!
— Руки не подаю.
— Як знаєте.
Швидко йде. Душевна роздвоєність його така важка, внутрішнє безладдя так гнітить його, що він навіть похитується ідучи. А сусіди, з якими він прожив стільки років, дивляться йому вслід. Зупинись, Гусак!
Зупиняється Гусак. До нього підходить Корж, Гусакові здається, що він скаже йому зараз найобразливіші слова.
І Корж справді говорить йому такі слова: —— Лети, Гусаче,— каже Корж, який бачив багато дечого в житті.— Вже коли вийшло так, що розмову нашу чути на півсвіту, запам’ятай: нема в нас зла на тебе. Лети… Ми будемо посилати тобі зерно від праці своєї, тому що наше покликання — творити хліб і мед для Вітчизни, як ти знаєш. Ми теж брали столиці й визволяли народи, і бачили велике й страшне і багато краси бачили. В житті все забувається. Але завжди треба думати, ніби ніщо не забувається. Чуєш? Тому ніколи не перестанемо говорити ми навіть перед такою, правду кажучи, нікчемною людиною, як ти: обережно з землею! Земля мстить за зраду…
На широкому шляху п’ятитонка забирає дівчат. Орися Гордієнко поспішає до машини. Вона вже майже відірвалась від матері. Дівоче серце розторгане жалем, але вона залишить матір, тому що прийшов її час. В останню хвилину розставання вона скаже матері все, і мати зрозуміє її.
— Не просіть мене, мамо…
— Донечко…
— Не треба. Може, я собі пару знайду.
— Голубонько моя…
— Любити мені хочеться, мамо… Вас же любили колись. Може, я… знайду… мамо… знайду…
Рушає, відходить машина. А мати, стріпнувши руками, так швидко зменшилась у степу, що ніхто вже її й не помітив.
Дівчата в машині. Обличчя в профіль. Всі мовчки думають свої дівочі думи. Але здається, що вони співають. Що робити дівчатам в степу на машинах серед цих блакитних безмежних широт? І хоч пекучі степові простори заповнені їх піснею, очі дівочі спрямовані вперед, вперед, замріяні, напружені, серйозні, запитують долю свою на цьому чарівному льоті.
Двоє дівчат сплять, притулившись щока до щоки, і світле їхнє волосся в’ється за ними хвилею в повітрі, очі закриті. Обличчя розумні, ніжні. І чи тому, що степ кругом і все летить вперед, і це їхнє мовчання, і тіні зімкнутих вій, і звуки пісень, які линуть невідомо звідки,— що їм сниться?.. Чи тому, що їх багато і вони, мов зграйки пташок, обганяють мене — одна, друга, третя…
…тисячі питань вихором охоплюють мене, тисячі питань кружляють над їхніми головами у завихреннях куряви.
Четверта МАЗ обганяє мене.
У ній, тримаючись за кузов і щільно притулившись одна до одної, стоять п’ятеро юних дівчат, ще майже дівчаток. Вони співають, і як! їм хочеться перекричати шум мотора й широчезний простір! Це сама пісня лине в степу.
Соснові клепки, а дубопе денце,
Не цурайся мене, серце…
Пісня старовинна, мінорна, але вони співають її в такім радіснім мажорі, і широко розкриті роти їх такі прекрасні, що нічого наче в світі більш прекрасного не існує для мене в цю мить. їх уже нема. Як блискавичне марево, вони пролинули вперед.
Я оглядаюсь на далечінь, на всю цю благородну відкритість. Душа моя переповнена радістю й жалем. Я думаю: ну, як же можна жити так довго без степу? Потім я звертаюся до водія “віліса”. Але він, немов читаючи на моєму обличчі все, про що я можу його спитати, відразу відповідає на незадане запитання:
— Так. Тепер ніяка сила не вдержить їх у селі. Вже коли їх навчили Євгенія Онєгіна і Татьяни,— скінчено!12 Тепер їм або освіту треба припиняти, або село перебудувати.
— Чому?
— Гармонія порушилась, розумієш? Неінтересно!”
— Тобто?
— Скучно стало їм у колгоспі. А тут ще садиби занедбали, двори розгороджені. От вони й розлітаються. А поруч Каховка, будівництво каналу… Ви б подивились, як виросли за чотири роки гребля, місто, Палац культури, квіти на вулицях… Небо і земля, їй-богу…
Ось і Каховка, тільки не та легендарна, прославлена в піснях Каховка, при в’їзді в яку розчаровується всякий, хто шукатиме серед курних вуличок матеріальні пам’ятки героїки громадянської вїйни.
Це — Нова Каховка: місто будівників гідростанції Дніпровського Низу. Лише п’ятий рік пішов, як виникла вона серед пісків і виноградників, але в ній уже двадцять п’ять тисяч жителів, уже більше тисячі дітей встигли тут народити молоді матері, і все блищить новизною: будинки, посадки, вулиці, газони, квіти, школи — все росте, все хорошіє з кожним днем.
Спека шалена. На вулицях мало людей, тільки вантажні машини мчать до греблі й шлюзу. Тисячі молодих будівників трудяться тут дні і ночі, але їх майже непомітно,— така велика споруда і так багата вона механізмами. Невгамовний рокіт машин тут — головна музика. Незліченні конуси намитих пісків, іржаві труби метрового діаметра тягнуться иа цілі кілометри.
Полудневе небо відбивається в аспидній грязюці величезного болота. Це земснаряди перекидають сюди пісок, викидаючи пульпу з безконечних своїх труб.
Виблискуюча грязюка здається мені прекрасною. Чи може це бути? Може. Хіба глина великого скульптора — не застигла грязюка?
— Добре попрацювали! Гарно як, га? Дивіться,— Аристархов показує мені одну з ділянок робіт — От діалектика: адже болото, правда, а гарно?
— Так, дивно.
— А люди які! Он іде Греков — король механізації, велика людина, запам’ятайте… Михаиле Петровичу!— раптом гукає він до “короля”.
— З приїздом!— відповідає здалеку Греков, переходячи по трубі болото.
— Привіт вам передавав знаєте хто? Генерал Федорченко. В літаку з ним летів! Орудує зараз атомними ділами. ^
— Що ви кажете? Я ж воював у нього! Де він?
— Додому поїхав, до старого в Зелений Кут. Прощатися з хатою, казав, потягнуло.
Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розпещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.
— Папка, і що тобі за охота йти пішком! Давно б прибули на машині.
— Дід написав: прийди додому пішки.
— Тобі не може дід наказувати.
— Чому не може?
— Тому що ти генерал.
— Я хочу думати, не заважай.
Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі, на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати!
Голос генерала — дикторський текст:
“Як багато щастя знав я в житті! Щастя боротьби, напруження волі, труда. Щастя любові, й грізних битв, і перемог мого народу у велетенській боротьбі труда з капіталом. І щастя моїх перемог. Адже це я — босий пастушок — ганяв тут чужі отари, натер тут перші мозолі на дитячих руках. Я бродив по незайманих берегах великої моєї ріки…”
— Як скучно…— В дорослого хлопчика на шиї “Лейка”13, але він нічого не знімає. Ніщо його тут не приваблює.
— От вже нізащо б тут не жив!
“Нікчемний генеральський синок,— чується дикторський текст батька-генерала,— син батрака не відповість тобі”.
— Папка! Скажи, що то там за горби?
— То могили скіфських царів. Ти вчив про скіфів?
— У нас скіфів не проходили.
Генерал мовчить. Чути лише його дикторський текст:
“Тут пройшло моє босоноге дитинство і моя буремна юність,— він ще раз оглядає рідні простори, і погляд його проникає далеко, немовби в глибину віків.— Тут діди мої запорожці стояли на сторожі народу два з половиною століття, і сам я кров свою пролив, і ворог біг, тікав мій враг передо мною…”
І ось починають виникати спогади. Спочатку вони оживають тільки в звуці. Видимий світ лишається незайманим — прекрасна далечінь, в небі ані хмаринки. Але звуки, неясні й далекі, наростають, наростають, ширяться і раптом серед ясного неба перетворюються в катастрофічну фонограму бою.
Се не існує для хлопчика, але воїн-батько вже весь у владі бою. Се він викликав його, і сам уже,— ви тільки подивіться, як він збентежений його силою. Аж ось пропадають хліба і ясне небо…
Гуркіт і грім потрясають поле. Земля тремтить під тягарем сталевого потоку німецько-фашистських танків.
— Вогонь!!! — кричить неймовірно різким голосом командир батареї. Лютий жар гніву і пристрасті бою надає бійцям такої сили, що важкі гармати, здається, вертяться у них у руках, як іграшки. З неймовірним напруженням м’язів вони відкочують їх, повертають вправо, вліво, всі мокрі, як у лазні. Час летить на танках, життя і смерть на секундах…
Все життя напружилося до краю. Вибухають танки, горять.
По дорозі, здіймаючи хмари куряви, нескінченним потоком мчать до поля переповнені бійцями п’ятитонки.
А назустріч несеться вже назад такий же потік поранених, контужених. Ідуть на таран танки на танки, літаки на літаки.
Дніпро! Вже не впізнати.
Притока Дніпра, весела Конка,— спотворена.
Вода каламутна, кривава, з мертвою рибою, трупами та іншими слідами людських пристрастей.
Снаряди ввергаються в неї і рвуться на дні. З глибин і ям вивертаються брудно-білими черевами вгору контужені на смерть соми, коропи, щуки.
Падають столітні дерева, валяться в річку сторч, корінням угору. Яка була річка! І бруд, і каламуть, і кров.
Літають зграї птиць над боєм. В повітряних хвилях, як у тайфуні, кидає їх з боку на бік, вперед, назад! На землю кидає від шаленого звуку, на землю, на згарище і в пил прекрасну зграю білих голубів.
Мертві зриваються з землі і підіймаються в чорній куряві, у фонтанах диму й піску, і знову падають куди і як попало.
Повітря горить! На бійцях тліють сорочки. Горять спини у живих. Кричать: “Горю!” — і падають на землю, і качаються на ній, гасячи полум’я один у одного ударами долонь.
Горить фарба на гарматах. Вже, здається, стріляють з палаючих гармат і самі займаються від термітних снарядів.
Кипить робота в медсанбаті. Стіни палатки здіймаються від розривів. Сестра впала непритомна.
— Заберіть сестру!
— Геть, заберіть сестру! Сестра!
— Сестра впала!
— Де сестра?
Хірургу вкладають у рот бутерброди.
Гумовий фартух хірурга весь у кривавих плямах. Стомлене обличчя вкрите потом, очі запалені. Руки в гумових рукавичках підняті вгору.
— Вина!
В хірурга вливають вино.
Від могутнього вибуху все зривається з місця. Повітряна хвиля кидає хірурга на підлогу.
— Уляно! Уляно! — кричить поранений в маренні на операційному столі.
Він уже в нестямі дограє свою грізну гру:
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я — “Ластівка”! “Ластівка”!..
Федорченко стоїть серед поранених біля палатки медсанбату в садку, роздягнений до пояса, і, піднявши на голову руки, повільно повертається, “намотуючись” таким чином на бинт.
Він поранений в груди навиліт. Сестра розмотує бинт і дивиться на Федорченка з обожнюванням. На очах у неї сльози.
Заходить сонце. Федорченко переміг. Він вільний. Це дивний стан, майже торжество грізної творчості, недоступної нікому, крім прямих переможців у кривавих битвах…
Його дикторський текст:
“Мине дванадцять небувалих років, раніш ніж суджено мені буде повернутись до хати своїх батьків на великій річці. Пройду я важкий шлях перемог. Світ зміниться. Згине фашизм. Визволені народи піднімуться до розумного нового життя. Вперед, вперед, Федорченко!..
Пам’ятники братів-воїнів моїх стануть на майданах столиць Європи і пребагато братських могил. Багатьом не повернутись уже ніколи до рідних своїх хат, не побачити ні родини своєї, ні неба, ні великої ріки.
Пронесуть вони славу Вітчизни і поляжуть навіки — хто під Львовом, хто під Сандомиром або Варшавою, Будапештом чи під самим Берліном. Кого поховають товариші в братських могилах, кого птиці поклюють у чужих болотах, хто розвіється геть на фугасах, наче й не було його зовсім на світі”.
Далі дія обернеться так, що у велетенську какофонію бою вступить і поступово витисне її хвилююча пісня:
Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат,
Пусть солдаты немного поспят…14
Тільки не будемо під цю пісню показувати ні сплячих воїнів, ні пам’ятників героям на майданах західноєвропейських столиць, які вони визволяли від фашизму.
Покажем дівчат, гарних і розумних. Дівчатам сумно. їм хочеться ніжності. Вони обіймають одна одну. А може, й не дівчат покажемо, а піде ця пісня по кадрах замислених теслярів, молодих, і старих, і середнього віку.
Мовчки трудяться вони високо під кроквами. Виблискують сокири. Віє вітер гарячий в степу. Видимість ясна навколо, обрій розширивсь на всі сторони світу далеко-далеко.
Прекрасна людина и бою за Батьківщину.
Прекрасна иона и стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді.
По тревожьте солдат, солоны….
В глибокім хвилюванні Федорченко входить у рідне село. Воно чи не воно? Він майже не впізнає його.
Так, воно просто невпізнанне. Все молоде виросло, старе постаріло, хлівів нема, тини розгороджені. Зникли садки, високі сокорини, верби. На місці деяких хат — білі печі на свіжих руїнах. Весь мальовничий низ села наче розтанув, розчинився в повітрі.
— Пробачте… Здрастуйте! Скажіть, як пройти?.. Де тут моя хата?
Марія Гуренко, яка вирядила сина в Каховку, зразу догадалася, хто перед нею, і все ж від несподіванки перепитує:
— Яка хата?
— Федорченка Максима.
— Почекайте… То ви?..
— Гнат.
— Гнат?!
— Марія?!
— Так. Це ви?.. Це ви, Гнате?.. Боже мій!.. Здрастуйте.
— А я впізнав тебе.
— Я теж впізнала тебе зразу. Ти тепер велика лк>дина.
— Ну… генералом став. Не думали колись ми, правда? Як ти?
— Не жаліюсь. Теж живем непогано. Чоловік, правда, на війні… Зразу його якось убили, так що й воював недовго, бідолаха…
— Діти?
— Діти теж: троє з війни не повернулись, один капітаном десь, не знаю, підводного човна, один у Каховку на будівництво подався, а тепер уже й дочка менша туди рветься, школу закінчує..,.
— Так… Літа, літа, Маріє.
— Еге. Прошуміли… Сорок років.
— Пролетіли, так.
— А я дивлюсь, не впізнає мене, босу… Та що я говорю, ну, ось же ваша хата! Он груша висока, бачиш… (Помітивши Аліка.) Це синок?
— Так. Менший… (До Аліка.) Чому ти не привітаєшся?
— А чому я повинен… Я з нею незнайомий,— глухо відповідає Алік. Генерал ладен мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого виду. Але Марія помічає це.
— Нічого. Тепер мода така. Не треба його бити.
Вона проводжає генерала Федорченка очима й довго дивиться йому вслід.
Коли їй було шістнадцять років, а йому вісімнадцять, він був першим, хто держав її мовчки за руку біля перелазу в тихий вечір і довго не випускав руки, хто пробудив у ній ніжність, мрії, бажання щастя, і надії, і сльози. Але се було так давно, сього майже не було. Се як сон. Тому дві сльози, що покотилися по її щоках, сухих від довгих років і трудів, були легкі, неначе їх і не було зовсім. Але дві середніх літ колгоспниці, яким Марія розповіла про приїзд генерала Федорченка, виразно сплакнули, але зовсім з іншого приводу.
І вдовині сльози їх були теж скороминучі, як роса. Час майже зцілив їхні душі, і безповоротні втрати, що позбавили їх радощів, утіх і дітей, тільки зм’якшили їхні серця.
Дома генерал армії Федорченко чи ні? Дома.
Він пізнав се по, грушці посеред двору.
— І хата, ось. вона — біла, старенька, з теплим солом’яним дахом.
Федорченко увійшов уже в маленький дворик, який заріс споришем і ромашкою, і тут з ним діється щось таке, що примушує його швидко підійти до старого ослінчика під грушею і майже, в знемозі не сісти, а начебто впасти на нього і, спершись рукою на старенький столик, закрити обличчя широкою селянською долонею.
Ледве здригаються розставлені пальці.
Побачивши, що батько сів відпочити, Алік зразу ж направляється вузенькою стежкою вниз до річки. А з боку вулиці в цей час підходять до прозорих воріт троє чи четверо хлопчаків і починають з цікавістю розглядати генерала, що сидить під грушею з закритим обличчям.
Генерал не помічає своїх сліз, але коли після довгої паузи він у глибокому мовчанні повертає голову до вбогої своєї хатки, по його грубому зблідлому обличчю котяться сльози. Полчища спогадів не тільки його, але всього, очевидно, роду, цілих поколінь стикаються раптом* в його пам’яті і вириваються на волю, давно-давно вже приспані, майже поховані під великими напластуваннями подій більше як сорока років. Усі ці роки його розум був захоплений війнами. Вони становили духовний клімат його епохи, і він належав їм увесь, він в них прославився, і воєнне щастя не покидало його, бо він боронив зі зброєю в руках головну ідею сучасності.
Аж ось з протяжним скрипом відчиняються старі двері, і на темному фоні сіней з’являється стара тітка генерала, Антоніна.
“Хм… І що воно сидить під грушею, ума не приложу. Гнат — не Гнат. У Гната ж, кажуть, погони й золоті ордени…” Антоніна збентежено зачиняє двері,— що ж тепер робити?
Заспокоївшись, Федорченко підіймає голову. Перед ним, зовсім близько, найхоробріший з усіх хлопчаків, років семи; босий, штани закачані до колін, в руці на шнурочку виблискують під сонцем три напівзасохлі підлящики.
— Як тебе звуть?
— Сашко.
— А прізвище?
— Федорченко.
— Федорченко? А як звуть твого батька?
Сашко засоромився. Ніколи він ще не знав свого батька на ім’я.
— Кажи: Опанас! — підказують хлоп’ята з-за воріт.
— Опанас? — генерал Федорченко зрадів, начебто відкривши для себе щось несподіване й надзвичайно дороге.— То ти Опанасів? А знаєш, хто я? Я твій дядько. Я теж Федорченко…— Генерал садовить хлопчика собі на коліна і, обережно обнявши, цілує в тім’я. Вигорілий на сонці чуб Сашка, босі ноги і рибки нагадують йому дитинство.
— Я теж Федорченко! І я Федорченко! — почулися з боку воріт дитячі голоси.
До генерала підходять кілька хлопчиків і одна дівчинка, їм теж хочеться, щоб дядько приголубив їх.
— А ви чиї?
— Ми Данилові, а це дядька Лева Федорченка.
— А я Наталчина. Моя мати Наталка.
— Чого се ви поналазили в двір? — На порозі Антоніна. Вона вже майже догадалась, хто перед нею. Діти зникають.
— Чи се не ти, Гнате?..
Генерал входить у темні сіни, відчиняє двері… Він у хаті. Так, се його хата. Тільки замість бога й святих на покутті й на правій стіні великі олеографії Леніна, Сталіна, Ворошилова, Будьонного і його власний портрет у кількох видах поруч з Георгієм Побідоносцем та фотографіями родичів.
Але чому все таке маленьке, низеньке?.. Які крихітні віконця! Він оглядаєтьс