Хоча творчість Євгена Маланюка і різнорідна, та можна поділити її на дві тематичні групи, які тісно пов’язані між собою: тема втраченої батьківщини та тема розбитого особистого життя. Причиною всіх нещасть для поета була втрата батьківщини, тому головним мотивом поезії Євгена Маланюка стає потреба здобуття держави. Розробляється цей мотив у кількох площинах. Поет показує історію українського буття від початків до сьогодення. Маланюк то оспівує Україну-жінку, то показує її у непривабливому аспекті. У «Псалмах степу» поет пише: Ні. Ти – не мати! Шал коханки У чорнім полум’ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси. Складну долю України поет у багатьох віршах пояснює географічним розташуванням країни. Так у поезії «Із полину» він говорить: На узбіччі дороги – з Європи в Азію, Головою на захід і лоном на схід – Розпростерла солодкі смагляві м’язи На поталу, на ганьбу земних огид. У тому ж творі Євген Маланюк розкриває байдужість країни до своєї долі, говорить про це з іронією: Не стомилась лежати шляхом, Кочовничий крок, видно, легкий, Так тепер – зі сходу на захід, Як тоді – із варяг у греки. Поет навчився любити й ненавидіти одночасно. І чим більше любові до рідної землі, тим більше ненависті до її бездержавності. На цьому рівні виникає мотив любові до України в образах сина і матері. Якщо «Псалмах світу» поет пише: Прости, що я не син, не син Тобі іще, Бо й Ти – не мати, бранко степова! – То пізніше у збірці «Серпень» він написав: … не треба заплутано метикувати В залежності від нагод і годин – Тільки знати: Вона – Мати, Ти – син.