Нормальне функціонування банківської системи, підвищення довіри до неї з боку юридичних і фізичних осіб неможливі без захисту прав та інтересів засновників, акціонерів, пайовиків, учасників й інших кредиторів банку. Без захисту інтересів банку та його учасників неможливий захист інтересів вкладників і кредиторів. Чинне законодавство віддає перевагу у ряді випадків захисту прав боржників перед кредиторами. Про це свідчить, зокрема, практика збанкрутілих банків, наприклад АКБ «Україна» та «Слов’янський». Окремі позичальники, одержавши кредити у банках, успішно працюють й отримують доходи, проте не поспішають їх повертати, вишукуючи для цього різні підстави. Схожою є ситуація щодо погашення окремими позичальниками банківських кредитів, одержаних під гарантію уряду. Отже, з метою забезпечення ефективного захисту інтересів банків-кредиторів необхідно посилити законодавчу відповідальність учасників договірних відносин за невиконання умов договорів.
Варто зазначити, що в економічній літературі та окремих нормативних актах наголос робиться лише на захисті вкладників і кредиторів банку, акціонери та інші учасники банку повинні самі потурбуватися про власні інтереси, зокрема шляхом включення до статуту, інших внутрішніх документів банку необхідних норм і механізмів. Однак недостатній рівень правової та економічної освіти більшості учасників і кредиторів банків зумовив бездумне копіювання у засновницьких та інших внутрішніх документах банків положень, зокрема, Законів України «Про господарські товариства» та «Про банки і банківську діяльність». Ці положення (окремі з них мають суперечливий характер) виявилися недостатніми, щоб запобігти порушенням інтересів інвесторів. Керівники деяких банків доповнювали внутрішні документи положеннями, які запобігали зміні контролю над банком та існуючого керівництва, а інколи встановлювали за рахунок банку (тобто усіх його власників) пільги окремим клієнтам чи учасникам (переважно керівництву чи членам колективу). Більшість таких положень не суперечили і тепер не суперечать нормам чинного законодавства, що дало змогу деяким банкам на цілком законних підставах створити перепони не лише для сторонніх потенційних інвесторів, а й для учасників і кредиторів банку. Закономірним результатом такої політики стали відсутність контролю за діяльністю окремих банків з боку більшості їх учасників, погіршання результатів діяльності банків, неплатоспроможність і банкрутство деяких з них.
Зауважимо, що законодавець неодноразово вносив зміни до чинного законодавства, зокрема до Законів України «Про господарські товариства» і «Про цінні папери і фондову біржу». Однак ці зміни мали переважно обмежений, косметичний характер, не були концептуально узгоджені між собою та часто, намагаючись усунути одну ваду чи прогалину, породжували інші. На жаль, чинне сьогодні законодавство (не дивлячись на прийняття у грудні 2000 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність») не в змозі захистити інтереси вкладників (особливо дрібних) від порушень з боку учасників, що мають істотну участь у банку, і навіть останніх від керівництва банку чи власників контрольних пакетів акцій (часток).
Висновок є очевидним — необхідно прийняти окремі законодавчі акти про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю (ці дві організаційно-правові форми є найпоширенішими серед суб’єктів, включаючи банки), а також у законодавчому порядку чіткіше визначити порядок створення і функціонування кооперативних банків. Зазначені законодавчі акти мають детально врегулювати всі суттєві аспекти діяльності товариств, включаючи захист прав акціонерів та інших учасників, розподіл компетенції та відповідальності між органами товариств, організацію їх взаємодії тощо. Важливо надійно захистити права учасників товариств, зробити ці права максимально чіткими, щоб вони не залежали від кількості придбаних акцій (часток) або своїх особистих стосунків з керівними органами чи власниками контрольного пакета акцій (часток), тобто щоб учасник зміг реально скористатися своїми правами. Зауважимо, що всі учасники вклали в банк свої грошові кошти і відповідно несуть ризик їх втрати у разі банкрутства банку. Тому несправедливим є повне усунення дрібних учасників від формування органів управління та від контролю за діяльністю банку. Так, чинним Законом України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що призначення і звільнення голови та членів правління (ради директорів) банку відноситься до компетенції спостережної ради банку. На наш погляд, доцільно до компетенції загальних зборів учасників віднести прийняття рішення про призначення і звільнення голови та членів правління банку. Крім того, проблема участі дрібних учасників у контролі за діяльністю банку має розв’язуватися шляхом установлення та дотримання вимог щодо розкриття банками інформації про фінансово-господарську діяльність і забезпечення представництва дрібних акціонерів у складі спостережної ради.Доцільною видається пропозиція щодо законодавчого врегулювання не лише повноважень, але й відповідальності між органами управління банком. Учасників банку цікавить кінцевий результат його діяльності, турбує факт втрати своїх грошових коштів і не дуже хвилює, з чиєї вини вони їх втратили. Тому правління (рада директорів) банку повинна завжди нести конкретну відповідальність за все, що було (або не було) ним зроблено, перед спостережною радою. Остання теж має відповідати перед учасниками банку за неналежну діяльність призначеного нею виконавчого органу та/або відсутність контролю за його діяльністю.
У нинішніх економічних умовах необхідним видається створення механізму, який би сприяв уникненню ситуації, коли банк потрапляє в скрутне становище і не може вийти з нього зі «старими» учасниками і керівниками виконавчого органу, протягом тривалого часу має вади у фінансово-господарській діяльності. Тому слід створити умови, коли особа чи кілька осіб, які мають необхідні грошові кошти і бажають отримати контроль над банком, були б у змозі без штучних перешкод придбати в учасників пакет акцій (частки) і суттєво впливати на діяльність та управління банком. Унаслідок впровадження механізму оперативного переходу банку під контроль нових учасників у виграші залишаються всі: і держава, яка отримуватиме податки, і старі учасники (акціонери, пайовики), яким вдасться уникнути знецінення чи навіть втрати своїх коштів, і працівники банку, більшість з яких збереже робочі місця, і банківські наглядові органи, в яких зменшиться кількість проблем у роботі з такими банками, і «нові» учасники, яким скоріше і дешевше придбати контроль за діючим банком, ніж займатися створенням і реєстрацією нового. Зрештою виграє банківська система в цілому та підвищиться довіра до неї з боку інвесторів.
Розглядаючи питання захисту інтересів учасників, кредиторів і вкладників банків потрібно враховувати макроекономічні та мікроекономічні рівні такого захисту. Макроекономічний рівень захисту базується на довірі всіх суб’єктів правовідносин до держави, органів її управління, спроможності останніх проводити виважену політику, спрямовану на мінімізацію банківських ризиків та зміцнення довіри до банківської системи. Істотно впливає на рівень захисту довіра юридичних і фізичних осіб до національної валюти, створення за участю держави фондів страхування вкладів на випадок банкрутства окремих банків або кризи банківської системи, наявність та ефективність функціонування системи регулювання і нагляду за діяльністю банків.
Мікроекономічний рівень передбачає проведення кожним банком зваженої стратегії і тактики, які відповідають реальним економічним умовам, створення і функціонування ефективних систем внутрішньобанківського контролю та управління банківськими ризиками, створення резервів для покриття можливих втрат за активними операціями тощо.
В економічній літературі, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визначається, що в сучасних умовах не всі завдання, які стоять перед економікою, можна вирішити через механізм ринкового саморегулювання, необхідно використовувати і механізм державного регулювання. Ці механізми повинні органічно доповнювати один одний, сприяючи подальшому соціально-економічному розвитку країни.
Для реалізації свого впливу на банківську систему держава використовує відповідні заходи. За сферою впливу на банки ці заходи можна розділити на економічні та організаційні.
Заходи економічного впливу зводяться до використання економічних інструментів, які безпосередньо або опосередковано впливають на порядок створення, функціонування та реорганізацію або ліквідацію банків. До них можна віднести, зокрема, економічні нормативи, що регламентують діяльність банків, податки, інструменти грошово-кредитної політики.
Організаційні інструменти використовуються тоді, коли економічні інструменти не можуть дати бажаного результату взагалі чи він настане із запізненням, а також з метою підвищення дієвості економічних інструментів або у разі неможливості їх оперативного застосування. До таких інструментів можна віднести встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків, реєстрацію банків і ліцензування їх діяльності, регулювання та нагляд за діяльністю банків, призначення тимчасової адміністрації та ліквідацію банків тощо. Організаційні інструменти, як правило, безпосередньо впливають на банківську діяльність взагалі та на фінансові результати зокрема. Тому організаційні інструменти потребують обережного та виваженого підходу до їх застосування.
З огляду на час застосування заходи впливу поділяються на превентивні та протекційні.
Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих, тобто прогнозних, негативних наслідків тієї чи іншої економічної ситуації. До таких заходів, зокрема, належать:обмеження щодо діяльності банків — наприклад, на діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника; на нерухомість, яка може бути у власності банку; на прямі інвестиції банків;
вимоги до учасників банку, враховуючи осіб, що мають істотну участь у банку;
вимоги щодо джерел, розміру, складу, формування і використання власного капіталу банку, а також адекватності капіталу;
вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків;
ліцензування діяльності банків.
Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючих, класифікованих банківських ризиків і вад, які можуть спричинити неплатоспроможність, збитки, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:
резервування банками частини залучених ними коштів;
рефінансування банків центральним банком;
формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях;
створення і функціонування систем страхування банківських вкладів;
нагляд за діяльністю банків.
Успішне державне регулювання вітчизняної банківської системи передбачає участь у ньому різних установ, наділених відповідними повноваженнями: центральний банк, податкові органи, Державний комітет з цінних паперів і фондового ринку, Антимонопольний комітет тощо. В більшості країн з ринковою економікою державне регулювання банківської системи покладають на центральний банк. В Україні регулювання банківської діяльності виконує Національний банк України, на який покладено також функцію нагляду за діяльністю банків.
В економічній літературі терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, оскільки вони характеризують взаємозв’язані та взаємодоповнювальні види діяльності. Однак це, на нашу думку, не дає підстав змішувати зазначені терміни, характеризуючи, наприклад, нагляд як складову системи регулювання банківської діяльності. Виходячи з того, що під регулюванням розуміють керування чимось з підкоренням відповідним правилам, певній системі, можна зробити висновок, що під регулюванням банківської діяльності слід розуміти насамперед створення відповідної нормативно-правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків. По-друге, ухвалення відповідними уповноваженими державою установами нормативних актів, які базуються на чинному законодавстві та конкретизують і/або роз’яснюють його основні положення.
Під банківським наглядом розуміють насамперед контроль за дотриманням банками у процесі їх діяльності чинного законодавства та встановлених норм і нормативів. Зауважимо, що нагляд здійснюється на різних стадіях функціонування банків: створення нових банків та їхніх установ; діяльності банків; реорганізації та ліквідації банків.
Загалом види заходів впливу на банки взаємопов’язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, на ресурсну базу банків найсуттєвіше впливають протекційні заходи. Найдієвішими з них є: резервування банками частини залучених ними коштів; формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях; створення та функціонування систем страхування банківських вкладів.
Одним з інструментів, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок і грошову масу в обігу, а отже, впливають на ресурсну базу банків, є політика обов’язкових резервних вимог. Сутність цього інструменту полягає у зміні центральним банком обов’язкової норми, в межах якої банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати в ньому на відповідних рахунках. Це досить жорсткий адміністративний інструмент регулювання, який є обов’язковим для виконання банками. Незначні зміни норми резервування відчутно впливають на грошову масу, обсяги залучених і розміщуваних банками коштів, тобто їх пасивні та активні операції. За таких обставин центральний банк не може часто змінювати норми резервування, оскільки це негативно, дестабілізуюче впливатиме на грошовий ринок, економіку країни та результати банківської діяльності. Отже, застосування політики обов’язкових резервних вимог вимагає зваженого підходу, використання її переважно для довгострокового регулювання грошового ринку, причому у сукупності з іншими, гнучкішими інструментами монетарної політики.Доцільність використання в сучасній банківській практиці обов’язкових резервних вимог як інструменту монетарної політики викликає численні дискусії серед науковців і практиків. Погляди на цю проблему діаметрально протилежні: від пропозиції кардинальної перебудови механізму використання резервних вимог до повної відмови від нього. І це зрозуміло, оскільки за характером свого впливу на грошово-кредитну сферу політика обов’язкових резервних вимог належить до неекономічних інструментів безпосереднього втручання центрального банку у функціонування кожного банку і банківської системи в цілому. Дія цього інструменту полягає в установленні своєрідного додаткового податку на банки, що негативно впливає на вартість та обсяг банківських ресурсів, величину та дохідність «працюючих» активів і, отже, на прибутковість і конкурентоспроможність банків відносно інших небанківських фінансових установ. Намагаючись зменшити негативний вплив цього інструменту, банки вдаються до пошуку шляхів уникнення виконання резервних вимог або зменшення обсягів зобов’язань, на які встановлюються норми обов’язкових резервів. Це, у свою чергу, може призвести до тінізації здійснення окремих банківських операцій та надання послуг, відпливу коштів з банківської системи до небанківських фінансових установ, діяльність яких не підпадає під регулювання центрального банку. У підсумку — зниження ефективності та/або можливості впливу центрального банку на грошовий ринок та грошову масу в обігу.
Світова практика доводить: останнім часом спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками економічно розвинених країн резервних вимог як регулятивного методу. В реальній практиці зміну пропозиції грошей вони швидше та ефективніше можуть здійснити за допомогою операцій на відкритому ринку, а також приділяючи більше уваги контролю за короткостроковими процентними ставками. Добір інструментів монетарної політики центральних банків економічно розвинених країн відбиває орієнтацію на використання самостабілізаційних якостей ринкової системи, з тим щоб ринок власними силами стримував коливання рівнів ліквідності і процентних ставок. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах з розвиненою ринковою економікою, зменшення розміру норми резервних вимог або навіть відмова деяких країн від політики обов’язкового резервування. Зокрема, без обов’язкового резервування проводять грошово-кредитну політику Канада, Нова Зеландія, Бельгія, Данія, Швеція, Люксембург.
Однак зазначимо, що Європейський центральний банк не відмовився від використання обов’язкового резервування як інструменту грошово-кредитної політики. Це пояснюється тим, що обов’язкові резерви у перехідний період призначені забезпечити стабілізацію процентних ставок євроринку та попит кредитних інститутів на ліквідність. Крім того, з 11 країн Економічного і валютного союзу тільки дві (Бельгія і Люксембург) не використовували як інструмент грошово-кредитної політики обов’язкові резерви, причому Бельгія відмовилася від застосування цього інструменту на початку 90-х років [235, с. 59].
Доцільність подальшого використання або відмову від застосування обов’язкових резервів слід розглядати під кутом їх функціонального призначення та виходячи із ситуації, що складається на світовому та внутрішньому грошових ринках, а також можливості ефективного використання інших інструментів монетарної політики.
Спочатку політика обов’язкових резервних вимог проводилася з метою формування централізованого страхового фонду, який мав слугувати цілям гарантування за вкладами клієнтів. Інакше кажучи, мінімальним резервам притаманна страхова функція, використання їх для забезпечення повернення коштів вкладникам, коли за тих чи інших обставин могло розпочатися вилучення депозитних коштів.
Залишки коштів (резервів) банків на рахунках у центральному банку також характеризують їх ліквідність. Регулюючи стан залишків коштів, центральний банк намагається в різні способи підтримати оптимальний розмір таких залишків. Зокрема, підвищення ним норми резервування веде до скорочення їх вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, сприяючи розширенню та подальшому розвитку операцій з розміщення банківських ресурсів. Отже, резервні вимоги використовуються центральними банками і для регулювання банківської ліквідності.
Створення в різних країнах відповідних систем гарантування вкладів змінило пріоритети використання обов’язкових резервів, страхова функція поступово втрачає своє значення, стає другорядною щодо основної функції — слугувати інструментом контролю над пропозицією грошей.Рівень обов’язкових резервів є важливою компонентою грошового мультиплікатора, який зв’язує резерви центрального банку і грошову масу. Тому контроль над обов’язковими резервами став потужним інструментом протидії інфляційному тиску. Якщо центральний банк проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов’язкових резервів, відповідно збільшується сума цих резервів і зменшується ресурсна база банків. Ще більшою мірою знижуються розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.
Проведення центральним банком політики експансії веде до зменшення норми обов’язкового резервування. Відповідно у банків збільшується ресурсна база, розмір депозитів і загальна маса грошей в обігу (табл. 5.1).
Таблиця 5.1
ОЦІНКА МОЖЛИВОСТЕЙ БАНКІВ ДЛЯ МУЛЬТИПЛІКАТИВНОГО РОЗШИРЕННЯ ГРОШОВОЇ МАСИ
Показник1995 р.1996 р.1997 р.1998 р.1999 р.2000 р.2001 р.
Грошова база:
сума, млн грн.
темпи зростання до попереднього року, %
Гроші поза банками М0, млн грн.
Грошова маса М3, млн грн.
Норматив обов’язкового резервування коштів, %
Грошовий мультиплікатор:
фактичний
нормативний
Темпи інфляції, %
Питома вага кредитних вкладень банків у ВВП, %
3 538
232
2 623
6930
15
1,96
6,67
182
7,5
4 882
138
4 041
9 364
15
1,92
6,67
40
6,7
7 058
145
6 132
12 541
15
1,78
6,67
10
7,8
8 625
122
7 158
15 705
16,5
1,82
6,06
20
8,6
11 988
139
9 583
22 070
17
1,84
5,88
19
9,0
16 780
140
12 799
32 087
15
1,91
6,67
26
11,2
23 055
137
19 465
45 555
6—14
1,98
?
6
13,4
Як видно з наведених даних, зміна грошової бази, грошових агрегатів М0 і М3 відображає відповідні зрушення й у динаміці питомої ваги кредитних вкладень банків у ВВП. Відносна стабільність рівнів фактичного та нормативного грошового мультиплікатора свідчить про те, що зростання грошової бази незначною мірою трансформувалося в кредити виробництву. Рівень фактичного грошового мультиплікатора за аналізований період був більш як утричі нижчим за рівень його нормативного значення. Це відхилення пов’язане з тим, що на процес мультиплікації впливає не тільки норма обов’язкового резервування, а й інші фактори. Зокрема, використання клієнтами банків кредитів для готівкових платежів перериває процес мультиплікації і знижує його рівень. Такий же вплив має погашення банківських кредитів, яке скорочує обсяг депозитів та активів банку. Зміна структури депозитів у бік зниження частки депозитів до запитання і підвищення частки строкових депозитів уповільнює процес мультиплікації. Крім того, створення банками надлишкових резервів з метою підтримання власної ліквідності чи з інших причин у кінцевому підсумку стримує процес грошової мультиплікації.
В економічній літературі зазначається, що світова тенденція полягає в зменшенні обсягів коштів на коррахунках і збільшенні використання грошей у касах банків [80, с. 54]. Наявність у банків цих ліквідних активів характеризує можливість здійснювати власні та клієнтські розрахунки, однак здебільшого вони не приносять банкові доходу. Отже, їх надмірний рівень (зокрема, надлишкові резерви) фактично означає недовикористання банком можливостей розширення своїх активних операцій чи надання послуг. Однак у період фінансової нестабільності значні обсяги зазначених активів уважаються позитивною ознакою платоспроможності банку. Обсяг і питому вагу коштів у касі та на коррахунку в НБУ характеризують дані табл. 5.2.
Таблиця 5.2
МІСЦЕ ГРОШОВИХ КОШТІВ ТА КОШТІВ В НБУ В СУМАРНИХ АКТИВАХ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ
Показник1.01.20001.01.20011.07.2001
млн грн.%млн грн.%млн грн.%
Сумарні активи
у тому числі:
грошові кошти та кошти в НБУ
з них:
грошові кошти
кошти в НБУ25 806,2
3 047,5
784,3
2 263,2100
11,8
3,0
8,836 979,5
5 248,3
1 055,5
4 192,8100
14,2
2,9
11,345414,4
5027,1
—
—100
11,1
—
—
Наведені у таблиці дані вказують на те, що питома вага грошових коштів і коштів в НБУ в сумарних активах становить трохи більше 11 %. Водночас питома вага грошових коштів у сумарних активах — близько 3 %.
Невиконання банком установлених норм обов’язкового резервування є, по суті, здійсненням ним несанкціонованої кредитної емісії, тобто користуванням коштами Національного банку України. За кожний випадок такого використання коштів до банку застосовуються санкції. Раніше, зокрема, банк сплачував НБУ плату в розмірі облікової чи ломбардної ставки (залежно від причини недорезервування). Тепер за недотримання банком нормативу обов’язкового резервування (залежно від кількості порушень) НБУ може застосовувати такі заходи впливу, як: письмове застереження; штраф; обмеження, призупинення чи припинення здійснення операцій із залучення коштів; переведення банку на щоденний контроль за дотриманням цього нормативу; резервування коштів на окремому рахунку в НБУ.Політика обов’язкових резервних вимог може стимулювати розвиток банківської діяльності. Використовуючи окремі механізми обов’язкового резервування, центральний банк може стимулювати залучення коштів від юридичних або фізичних осіб, у національній або в іноземній валюті, на визначений строк або до запитання тощо. Зауважимо, що використання механізму обов’язкових резервних вимог характеризується низкою параметрів, які слід розглядати з урахуванням конкретних економічних і соціально-політичних умов, що склалися у відповідний проміжок часу. У підсумку політика обов’язкових резервних вимог суттєво впливає не лише на структуру пасивів та активів банку, а й на кінцеві результати його діяльності.
Дієвість механізму обов’язкового резервування пов’язана з базою, що використовується для обчислення резервів. Норматив резервів може встановлюватися як певний процент до пасивів або активів, узагальнено або вибірково до окремих їх статей в абсолютних сумах на конкретну звітну дату чи на їх приріст за певний період. У вітчизняній практиці обов’язковому резервуванню підлягають кошти юридичних і фізичних осіб, розміщені у банках на депозитних і деяких інших рахунках. Склад цих коштів постійно переглядається та уточнюється Національним банком України залежно від ситуації на грошовому ринку. Наголосимо, що методики НБУ підрахунку залучених коштів спрямовані в основному у бік збільшення «бази резервування». Формування резервів здійснюється лише в національній валюті й не залежить від того, що залучення коштів може відбуватися також і в іноземній валюті. Фактично йдеться про те, що НБУ використовує обов’язкові резерви і для підтримування валютного курсу гривні, запобігання її перетіканню на валютний ринок. Збільшивши резервні вимоги, центральний банк може «заморозити» якусь частку гривневої маси, що знаходиться у розпорядженні банків, і тим самим (залежно від ситуації на грошовому ринку) або створити штучний її дефіцит, або зменшити попит на вільно конвертовану валюту. Вимога з формування резервів лише у національній валюті підвищує валютні ризики банків, пов’язані з коливаннями валютного курсу, та спричинює зростання витрат на додаткове залучення коштів у національній валюті та/або конвертацію частки коштів, залучених в іноземній валюті. Зокрема, зниження курсу національної валюти фактично означає збільшення обсягів коштів, що підлягають резервуванню. Отже, доцільною вбачається пропозиція формування обов’язкових резервів у тій валюті, в якій банками залучені кошти. Наголосимо, що спеціальні резерви під кредитні ризики банками формуються в тій валюті, в якій враховується заборгованість позичальника.
Ефективність мінімальних обов’язкових резервів як інструменту монетарної політики залежить від тривалості розрахункового періоду, за який здійснюється контроль за формуванням резервів. Цей період, установлюваний Національним банком України, неодноразово ним змінювався. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог у середньому за встановлений період (як правило, декаду, півмісяця, місяць) або щоденно (як санкція за порушення банками банківського законодавства або у зв’язку зі складною ситуацією на грошовому ринку). Так, фінансова криза примусила банки України забезпечувати у вересні—жовтні 1998 р. щоденне дотримання встановленої НБУ норми резервних вимог.
Додержання резервних вимог за встановлений період дає змогу банкам ефективніше управляти банківськими ресурсами та підтримувати належну ліквідність. Це пов’язано, зокрема, з тим, що визначення обсягу обов’язкових резервів здійснюється за формулою середньоарифметичної за звітний період. Ураховуючи, що обов’язкові резерви — досить жорсткий інструмент монетарної політики, найбільш оптимальним періодом слід уважати місяць з контролем на звітну дату. Зауважимо, що Європейський центральний банк використовує запізнювальний метод формування обов’язкових резервів з лагом, рівним 1 міс. + 24 дн. За розрахунку, наприклад, резервних вимог за травень, фактичне депонування обов’язкових резервів на рахунках у національних центральних банках ЄСЦБ здійснювалося кредитними інститутами з 24 червня по 23 липня 1999 р. Протягом періоду додержання обов’язкових резервів допускається можливість їх усереднення [235, с. 59].Ще одна проблема чинного механізму обов’язкових резервів — це покриття їх сум будь-якими видами активів банку. Обов’язкові резерви покриваються насамперед коштами банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівкою у касах банків, у деяких випадках — державними цінними паперами в портфелях банків. Фактично для покриття резервів використовуються високоліквідні активи, однак окремі з них є бездохідними. Нині чинний в Україні порядок передбачає, що відповідна сума коштів обов’язкових резервів у національній валюті має знаходитися на кореспондентському рахунку банку або на окремому рахунку в Національному банку України (за рішенням Правління НБУ). Проценти за залишками коштів обов’язкових резервів у Національному банку України ним не нараховуються. Покриття резервів будь-якими видами активів банку не допускається. Однак НБУ дозволяв банкам використовувати окремі активи для задоволення резервних вимог. Так, у 1994 р. до складу обов’язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах банків. З метою розвитку ринку державних цінних паперів НБУ в 1995 р. дозволяє банкам, які на той час були єдиними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов’язкових резервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. Високий рівень дохідності та своєчасність погашення облігацій перетворили їх на один з найпривабливіших банківських активів. Придбаваючи облігації, банки водночас вирішували декілька задач: одержували дохід, вкладали кошти у безризиковий та високоліквідний актив, отримували пільгу при регулюванні. Погіршання ситуації на грошовому ринку України спонукало НБУ до поступової відмови від надання банкам пільг у формуванні резервних вимог. У 1998 р. НБУ заборонив банкам зараховувати на покриття обов’язкових резервних вимог готівку в касі та облігації внутрішньої державної позики.
Однак покриття суми обов’язкових резервів окремими видами банківських активів може здійснюватися у разі потреби регулювання грошового ринку за умови прийняття Правлінням Національного банку України окремого рішення.
Відмова від зарахування готівки в касі фактично означає стимулювання здійснення банками розрахунків у безготівковій формі і через коррахунки, відкриті в НБУ. Отже, НБУ має можливість впливати на грошову масу, сприяючи зниженню в ній частки готівки в обігу та у касах банків. Ідеться про регулювання обсягу важливих компонентів «грошової бази», яка слугує основою для зростання маси грошей в обігу.
Зазначимо, що Європейський центральний банк не визнає резервним активом касові залишки готівкових коштів кредитних інститутів. Водночас він сплачує проценти за залишками обов’язкових резервів за ставкою 14-денного основного тендера (з 9 лютого 2000 р. — 3,25 %). На надлишкові резерви кредитних установ проценти не нараховуються [235, с. 60].
Таким чином, установлення плати за зберігання банками обов’язкових резервів у НБУ сприятиме, на нашу думку, послабленню негативного впливу цього інструменту грошово-кредитної політики на діяльність банків, а отже, підвищенню стійкості банківської системи.
Важливе місце в механізмі використання резервних вимог посідає порядок визначення нормативів резервування та критеріїв їх диференціації. Прерогатива НБУ в установленні банкам нормативів обов’язкового резервування не викликає принципових зауважень. Ефективність обов’язкових резервів як інструменту монетарної політики пов’язана з можливістю його оперативного застосування НБУ, виходячи із ситуації на грошовому ринку.
Диференціація нормативів резервування суттєво впливає на дієвість механізму політики обов’язкових резервних вимог. Використовуючи різні критерії диференціації, центральний банк впливає на структуру та обсяги пасивів і активів банків, а також на грошові агрегати. Основними критеріями диференціації слугують: строк залучення (трансакційні чи строкові депозити); категорія вкладника (юридична чи фізична особа); вид валюти вкладів (національна чи іноземна); резидентність вкладника (резидент чи нерезидент); тип установи (банк чи небанківська установа); розмір залучених коштів тощо.Обов’язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років, коли Держбанк СРСР установив у 1989 р. норматив резервів у розмірі 5 % від суми залучених коштів. Після цього розмір норматива резервних вимог залежно від ситуації в економіці та на грошовому ринку країни постійно змінювався (підвищувався або знижувався), диференціювався за різними критеріями або встановлювався на єдиному для всіх залучених коштів рівні. Так, постановою Правління Національного банку України № 332 від 9 липня 1999 р. було затверджено «Положення про нормативи обов’язкового р