Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, є головним механізмом фінансово-кредитних відносин у державі.
Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політичними та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний економічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.
За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою економікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.
У деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина);
Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Федеральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).
Особливістю е й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.
У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.
Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається становищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позичкові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвестиційні банки виконують операції з державними і корпоративними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
— принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;
— принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.
Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.
У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.
Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).
Друга група — це країни, у яких контрольні функції виконуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).
Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:
Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;
Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством нагляду за кредитною справою;США — Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначейством через Контролера грошового обігу із незалежним агентством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.
У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими формами, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.
Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.
Велике значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в грошово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право державних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку.
Відповідно до Маастрихтських угод європейські держави — члени Європейського Союзу зобов’язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, “тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади”. Першою це завдання вирішила Франція, прийнявши 4 серпня 1993 р. Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким центральна банківська установа країни одержала повну незалежність від уряду при виконанні своїх функцій у здійсненні монетарної політики.
Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися коштами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тобто надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодавче обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.
Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв’язку. Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, формування трансграничного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжнародному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціонування банківських систем, враховуючи інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність у національних банківських системах “іноземного елемента”.
Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн:
Велика Британія. Банківська система Великої Британії Є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розвиненою банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів.
Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:
— Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;
— депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;
—фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і товариства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститути тощо.
Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано як акціонерну компанію в 1694 р. У 1946 р. його було націоналізовано.
На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредитної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.Відповідно до законів про банківську діяльність (1979 р. і 1987 р.) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є єдиним банком країни, який наділений правом емісії банкнот. Центральний банк Великої Британії має право надавати комерційним банкам рекомендації та директиви, узгоджені з міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банківських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки діяльності їх.
Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові кредити і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповідно до законодавства державне казначейство формально має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавче закріплено незалежність Банку Англії, однак уряд має право контролювати його діяльність.
Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни. Важливе місце в банківській системі Великої Британії посідають комерційні банки. Нині в країні виділяють такі види комерційних банків:
Депозитні банки, які приймають вклади і видають короткострокові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії — клірингові банки, що домінують у депозитно-позикових операціях у середині країни. Клірингові банки — це банки “великої четвірки” — НЄШНЛ Вестмінстер бєнк, Ллойдс бєнк, Мідленд бєнк і Барклейз бєнк. Клірингові банки уклали між собою угоду про зарахування взаємних вимог і активно працюють у системі зарахування платіжних документів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську розрахункову палату. Депозитні банки є основою банківської системи Великої Британії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий вибір банківських операцій та послуг.
Торгові банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займаються міжнародними кредитно-фінансовими операціями, поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям. Вони організують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і поглинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торгових банків належать два найбільших та найстаріших банки — “Ротшильд” і “Самуель Монтегю”, які виступають активними учасниками ринку золота.
Іноземні банки — це найчисленніша група банківських установ (приблизно 800), створених на території Великої Британії, капітал яких належить іншим країнам. Іноземні банки спеціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іноземні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних інвестицій тощо.
Банки Співдружності — офіційна назва колишніх британських колоніальних банків. Штаб-квартири їх знаходяться у Великій Британії, а діють у країнах Європейського Союзу. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.
Національний ощадний банк заснований у 1861 р., акумулює заощадження населення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків — звичайні та інвестиційні, всі кошти інвестує у державні цінні папери.
Особливим банківським статусом наділені два найбільших банки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що надають послуги, якими користуються тільки державні відомства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням.
Національний ощадний банк виконує всі основні операції комерційних банків, а Національний Жиробанк є державним підприємством, створеним для розрахунків через поштові відділення і є конкурентом для комерційних банків.
До нижнього рівня банківської системи Великої Британії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облікові (дисконтні) доми, які виконують операції з дисконтом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткострокових державних облігацій, зобов’язань муніципалітетів, строкових депозитів і депозитних сертифікатів.
Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за рахунок короткострокових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових торгових фірм, банків, населення. Останнім часом фінансові доми почали активно займатися лізинговими операціями.Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вкладаються переважно в довгострокове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомості.
Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї професійної спеціалізації — страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довгострокові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними корпораціями, так і приватними фірмами, акумулюють досить великі кошти. На сьогодні страхові компанії становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.
Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цінними паперами. Їх капітал створюється внаслідок акумулювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований капітал вкладається у цінні папери інших компаній.
Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у зв’язку з чим Капітал пайових фондів може змінюватися
У банківській системі Великої Британії важлива роль належить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов’язані здійснювати відрахування. У разі банкрутства кредитної установи Фонд захисту депозитів сплачує його вкладникам певне страхове відшкодування. Наявність у банківській системі Великої Британії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірингових і торгових банків, дисконтних домів, а також ліцензійних організацій, що приймають депозити, відсутність антимонопольного законодавства робить британську банківську систему унікальною.
Німеччина. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Доиче Бундесбанк) має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев’ять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 головних відділень і філій. Центральний банк виступає безпосередньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрального банку країни визначаються Законом про Німецький Федеральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного Закону завданням Німецького Федерального банкуй є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитного забезпечення господарства з метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.
Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління федерального банку і президенти земельних центральних банків. Члени правління призначаються Президентом країни згідно з пропозицією федерального уряду, а президенти земельних центральних банків — Президентом країни за пропозицією Бундесрата. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчого органу) є президент і віце-президент Німецького Федерального банку.
Німецький Федеральний банк належить до найнезалежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне завдання, Федеральний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним при виконанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобов’язує Німецький Федеральний банк консультувати уряд з важливих валютно-політичних питань і за його вимогою надавати необхідну йому інформацію.
Повноваження Федерального банку й уряду чітко розмежовані, Федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну.
Для забезпечення тісного співробітництва між Радою центрального банку і федеральним урядом уряд зобов’язаний при обговоренні заходів, що мають велике значення для грошової політики, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. Крім того, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. Німецька модель центрального банку є базовою для країн Європейського Союзу.
До нижнього рівня банківської системи Німеччини належать:
— комерційні (універсальні) банки, в тому числі гроссбанки, провінційні банки;
— ощадні банки;
— кооперативні центральні банки;
— кредитні товариства;
— банки спеціального призначення (державні і приватні іпотечні банки);
— поштові та комунальні банки;
— жироцентралі.Комерційні (універсальні) банки виконують операції з прийому коштів у депозити, надають коротко-, середньо- та довгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові і трастові операції, операції з дорожніми чеками, розрахунково-касове обслуговування клієнтів, надають електронні та брокерські послуги. Комерційні банки також виступають власниками капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цінних паперів, створюють і володіють інвестиційними фондами тощо Провідна роль у банківській системі Німеччини належить комерційним універсальним банкам (гроссбанкам) — Дойче Банку, Дрезднер Банку і Комерцбанку, які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.
Загалом для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації діяльності їх (90% всіх банків належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 усіх банківських депозитів).
Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам економічної інформації: з розширенням діяльності клієнтів на міжнародному ринку збільшився обсяг послуг консультативного характеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у зацікавленій клієнта країні, пошук потенційних партнерів, надання інформації юридичного характеру тощо. Заслуговує на увагу досвід Німеччини, яка створила поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60) — так зване “комплексне обслуговування” за кордоном.
До системи комерційних банків належать також:
— близько 350 приватних банків (кредитні банки), до яких входять три великих, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;
— приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сільськогосподарські каси та їх центри;
—понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (жироцентралі);
—спеціалізовані банки: іпотечні, споживчого кредиту, будівельні ощадні каси тощо.
Особливе місце в банківській системі Німеччини посідають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення — позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи — позики для індивідуального житлового будівництва.
Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеччини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федеральне відомство нагляду за кредитною справою, яке здійснює державний нагляд за всіма кредитними установами. Федеральне відомство є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, видає ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства і має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в оперативну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинення операцій. У свою чергу, банки зобов’язані інформувати Федеральне відомство про всі зміни щодо їх юридичного статусу, надавати місячні та річні баланси. Федеральне відомство підпорядковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призначається федеральним Президентом за пропозицією федерального уряду.
Побудова німецької банківської системи та її функціонування забезпечують високу стабільність на підставі ефективності диверсифікації і пов’язану з цим високу надійність вкладів у банках.
Франція. Для кредитно-банківської системи Франції характерна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:
— на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де Франс, Центральна кредитна рада. Комітет з банківської регламентації. Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;
— на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, товариства взаємного кредиту, каси муніципального кредиту асоціації та союзи тощо (рис. 1).
До того ж французьке законодавство передбачає створення комерційних банків у таких формах: повне товариство; просте або акціонерне командитне товариство; акціонерне товариство з постійним капіталом.Керівна роль у структурі органів управління кредитно-банківською системою Франції належить Центральному емісійному банку Франції — Банк де Франс. Відповідно до Закону Франції “Про Статут Банку Франції” у редакції від 4 серпня 1993р. Банк де Франс є державним банком, який зобов’язаний визначати кредитно-грошову політику державні володіє винятковим правом кредитної та готівково-грошової емісії. До компетенції Банк де Франс належать: розробка і реалізація основних напрямів грошово-кредитної політики країни; емісія банкнот; забезпечення чіткої і надійної роботи платіжної системи, її безпеки, турбота про розвиток кредитно-банківської системи в цілому; забезпечення органів управління кредитної системи країни всім необхідним для виконання покладених на неї функцій. Аналіз компетенції Банк де Франс свідчить, що йому відведена роль виконавчого органу в системі органів управління кредитними установами і по суті він опікує всю кредитно-банківську систему Франції.
Статус і організація Банк де Фране суттєво змінилися після налагодження європейського співробітництва в банківській сфері, створення Європейського центрального банку і гармонізації французького банківського законодавства до норм Європейського Союзу. Центральна банківська установа Франції стала незалежною, а взаємовідносини з гілками влади чітко розмежовані. Банк де Франс (як і центральні банки провідних зарубіжних країн) посідає вузлове місце в організації фінансової системи, створює сприятливі умови для її функціонування, визначає грошово-кредитну політику в державі, забезпечує надійність банківського сектора.
Важливу роль в управлінні кредитною системою Франції відіграє Комітет з банківської регламентації, основним завданням якого є розробка і прийняття нормативних актів з різних питань правового регулювання діяльності кредитних установ. Згідно із законодавством до завдань цього Комітету належать: визначення умов, за яких особа може стати акціонером банку; визначення процедури відкриття філії кредитних установ; встановлення мінімального розміру статутного капіталу; визначення умов участі банків у формуванні статутного капіталу інших підприємств; регламентація порядку здійснення банківських операцій, встановлення правил міжбанківської конкуренції, визначення умов організації банками спільних служб; розробка нормативних вимог, що мають на меті гарантування платоспроможності і ліквідності банків, належну структуру їх балансу; встановлення єдиних форм розрахунків, правил бухгалтерського обліку і звітності, а також правил нижнього рівня кредитно-банківської системи; розробка правил банківського кредитування.
Для виконання важливих функцій у сфері управління кредитно-банківською системою Франції створено Комітет з кредитних установ, до складу якого входять: міністр економіки і фінансів (або його представник), керуючий Банк де Франс, голова Банківської комісії (або його представник) і чотири члени, що призначаються міністром економіки і фінансів строком на три роки із числа таких осіб: представника французької асоціації кредитних установ, представника профспілки службовців кредитних установ і двох фахівців у сфері економіки і фінансів, відомих своєю компетентністю. Для виконання покладених на Комітет завдань за ним закріплюються такі повноваження: ліцензування банківської діяльності й окремих банківських операцій, реєстрація кредитних установ; ведення реєстру французьких кредитних установ; регулярна публікація даних про кредитні установи в “Журналі Оффісьєль”; право прийняття актів застосування права, адресованих окремим кредитним установам.
Особливу роль у банківській системі Франції відіграє Банківська комісія — незалежний орган адміністративного нагляду. що виконує функцію “професійної поліції”, завданням якої е контроль і нагляд за додержанням кредитними установами банківського законодавства і застосування відповідних санкцій щодо порушників. Для виконання своїх повноважень Банківська комісія має право вимагати від кредитних установ будь-які відомості, пояснення і документи, надання звітів про їх діяльність, здійснювати перевірку діяльності кредитних установ на місцях.
Банківська комісія діє в складі шести членів: президент — керуючий Банк де Франс (або його представник), директор Казначейства (або його представник), чотири члени, які призначаються міністром економіки і фінансів на шість років з числа таких осіб — члена Державної Ради, члена Касаційного суду і двох видатних фахівців у сфері банківської та фінансової діяльності.З метою поліпшення функціонування банківської системи Франції в країні створено централізовані служби, які пропонують для користування інформаційні бази даних: Банківська Картотека підприємств, картотека банківських рахунків, централізована служба ризику. Остання займається збиранням інформації про платоспроможність клієнтів, а також накопичує відомості про отримані та непогашені кредити. Будь-який банк, який бажає отримати кредит, має право звернутий за послугами до цієї служби для отримання інформації про фінансовий стан потенційного позичальника.
Отже, організація кредитно-банківської системи Франції свідчить, що вона є досить вдосконаленою системою в механізмі управління кредитними установами в світовій практиці, спрямована на проведення демонополізації процесом управління банківською системою і недопущення монополізму Центрального банку. На верхньому рівні системи діють чотири суб’єкти, які тісно взаємодіють один з одним, функції яких розподілено так, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентрація управління цією системою, передбачається можливість здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконтрольної діяльності кредитних установ.
США. Сучасна кредитно-банківська система США е дворівневою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні банківської системи знаходиться Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Федеральної резервної системи, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регіонах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування; депозитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США становить 14,5 тис. комерційних банків, до числа яких входять: банки — члени ФРС (5,5 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС (1100), однак застраховані в Федеральній корпорації, страхування депозитів і нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). Сюди ж належать різні небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.
У побудові та організації банківської системи США є низка особливостей і вона не має єдиної державної політики регулювання банківської діяльності. Крім того, спостерігається тенденція послаблення регулювання і контролю з боку держави і федеральних банків за діяльністю комерційних банків. Функції Центрального банку США виконує Федеральна Резервна система, створена Конгресом у 1913р. з метою забезпечення ефективності функціонування економічної системи в країні і посилення нагляду за банківською системою. Федеральна Резервна система є робочим органом Конгресу США не підпорядковується виконавчій владі. Конгрес США не має безпосереднього впливу на ФРС і не може давати їй конкретних вказівок. Однак Рада Керуючих ФРС повинна координувати свої дії з політикою президентської адміністрації та Конгресу США.
За організаційною структурою Федеральна Резервна система США є складним структурним утворенням, до якого входять: Рада Керуючих ФРС; 12 федеральних резервних банків і понад 5,5 тис. банків — членів ФРС, які становлять приблизно 40 відсотків усіх комерційних банків США, контролюючи при цьому 78 відсотків банківського капіталу (рис. 2).
Рада Керуючих ФРС складається із 7 членів, які призначаються Президентом США на 14 років і затверджуються сенатом. Голова і віце-голова Ради Керуючих призначаються Президентом США з числа членів Ради Керуючих строком на 4 роки. Рада Керуючих призначає президентів і перших віце-президентів у федеральних резервних банках.
Рада Керуючих ФРС здійснює регулюючі і контролюючі функції щодо банків — членів Федеральної Резервної системи, а також щодо банківських холдингових компаній. Крім того, Рада Керуючих регулює і контролює банківські об’єднання і міжнародні банківські утворення в США, закордонну діяльність банків — членів ФРС, а також діяльність філій і представництв іноземних кредитних організацій у США.
Рада Керуючих ФРС і федеральні резервні банки виконують практично всі основні функції, які традиційно властиві центральним банкам з розвиненою ринковою економікою. Головним завданням Ради Керуючих ФРС є визначення кардинальних напрямів кредитно-грошової політики на забезпечення стабільності платіжної системи. ФРС США фінансове незалежна від держави, має власний бюджет і фінансує свою діяльність за рахунок доходу від операцій і прибутку від емісії гроше